Раффельштеттенський митний статут: середньовічне джерело про Русь на середньому Дунаї

Раффельштеттенський митний статут - (лат. Inquisitio de theloneis Raffelstettensis) — митний статут, який регулював митні збори в Баварській східній марці. Виданий королем Східно-Франкського королівства Людовиком IV між 904 та 906 рр.

Довгий час, до відкриття науковцями цього документу, про існування "Русі" на Середньому Дунаї історики навіть не здогадувались. Це питання залишається ще відкритим до повного розв'язання, - до цих пір точаться суперечки щодо трактування того ким же, власне, були "руси", вказані у статуті. Одні вважають їх субстратом - залишками кельто-германського населення, яке змішалося зі слов'янами. Інші вважають вказані в джерелі землі - "колонією" Русі, вірніше - русів з-над Дніпра, які в часи Великого розселення слов'ян осіли тут.

Територія Баварії ІХ-Х ст.

Раффельштеттен — містечко на Дунаї, знаходилось на тер. сучасн. Австрії в кількох км від Лінца (нині на тер. насел. пункту Астен). Документ дійшов до нас у вигляді копії сер. XIII ст. Для істориків Сх. Європи статут важливий тим, що детально описує торгово-правові відносини баварців зі слов’янами, у т.ч. із Руссю: «Слов’яни ж, які відправляються для торгівлі від ругів або богемів [чехів], якщо розмістяться для торгівлі де-небудь  на березі Дунаю…, з кожного тюка воску платять дві міри вартості в один скот кожна; з вантажу  одного носія — одну міру тієї ж вартості; якщо ж побажають продати рабів або коней, то за кожну рабиню сплачують по одному треміссу, стільки ж за жеребця, за раба — одну сайгу, стільки ж за кобилу».
А. В. Назаренко вважає, що ругами в документі називались купці з Київської Русі. У західноєвропейських письмових пам’ятниках X—XI ст. ругами називали жителів Русі. Так, 862 року король Людовик Німецький у документі на земельні володіння баварського монастиря згадав хоронім Ruzaramarcha, тобто Руська прикордонна смуга по сусідству з Раффельштеттеном.
У V—VI ст. у цьому місці мешкало германське плем’я ругів. Деяким дослідникам це дало привід висунути версію, що можливо місцева назва з коренем «Русь» закріпилась за придунайськими словя’нами, які населяли колишні землі ругів.
Згідно «Раффельштеттенського статуту» торговці-руги в часи князя Олега (поч. Х ст.) ідентифікуються як вид слов’ян. Їх торговий маршрут пролягав, вочевидь, через Прагу.
Серед товарів, які зазвичай продають руги, вказані віск, раби та коні. Коні як предмет торгівлі руських не відзначались іншими авторами. Грошова одиниця скот (skoti), вказана у статуті, виглядає дивно, адже грошова система франків була заснована на динарі (denier). Давньоруське слово "скотъ" означало як худобу, так і гроші, товар, хоч друге значення не було поширеним. Схожі слова для позначення грошей відзначені в германських мовах: давн.-сакс. skat, готськ. skatts. Лінгвисти не визначили зі впевненістю хто  у кого позичив це слово для позначення грошей.

Джерела: MGH, Leges, Capitularia regum Francorum, II, ed. by A. Boretius, Hanovre, 1890, p.250-252.
Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2003. с. 296.
Назаренко А. В. Немецкие латиноязычные источники IX—XI веков. M.. 1993. с. 83-89.

Дума про Тарасову ніч

Про боротьбу за громадянські права у XVII столітті

Козацький старшина XVII ст.

А уміли колись українці виборювати свої права. Ой, уміли!

Повстанню Тараса Трясила не дуже пощастило. В історії йому знайшлося місце лише як одному з низки подібних повстань, якраз між Жмайлом та Сулимою. І тим не менш – це, мабуть, єдине повстання, яке досягло успіху і змусило поляків пристати на вимоги козаків. Певно через це воно однаково чуже для істориків Польщі та Росії. Російська наука більше любить повстання подавлені, аби вкотре наголосити «без нас українці як нація загинули б». Полякам же банально бридко згадувати про власну поразку.

І тільки в тій пам’яті, яку прийнято називати народною, крізь сторіччя та війни ще й досі збереглося коротка й пронизлива назва – Тарасова ніч.

 

Де поділось казачество – червоні жупани?

Корені повстання Трясила проростали з діяльності іншого козацького ватажка – гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Саме завдяки йому козацтво перетворилися на вправне злагоджене військо, набуло слави низкою гучних перемог і поступово почало захоплювати владу в Україні. Козаки поставили свої гарнізони по православних монастирях. Козаки побудували свої слободи біля усіх значних міст і навіть в Києві (район Куренівка). Козаки стали членами Київського Богоявленського братства, й відтоді кожен пересічний козак був просто зобов’язаний захистити від кривди будь-якого православного ченця. Коли у 1624 році, скориставшись смертю архімандрита Єлисея Плетенецького, поляки спробували вчинити рейдерське захоплення Печерського монастиря (зайняти монастир і посадити в ньому архімандрита-уніата) дорогу їм перегородила юрба кремезних вусатих ченців, які не надто гарно зналися на мовах та літургії, проте навдивовижу добре вправлялися з шаблями та рушницями.

І поляки були змушені миритися з таким станом речей. Сагайдачний вже був відомий як переможець турків, татар і москалів. Під рукою в Сагайдачного перебувало 40 000 вояків-любителів, ладних коритися кожному слову свого гетьмана. Полякам просто нічого було йому протиставити. Вони не змогли зібрати війська для порятунку королевича Владислава з-під Москви. Під загрозою турецької навали поляки зібрали тільки 58 тисяч війська під Хотин і мусили розпустити їх зразу ж після війни через нестачу коштів. Козаки ж своє військо й не думали розпускати, і невдовзі вони стали в Україні такою собі «другою владою».

Такому становищу поляки поклали край лише у 1625 році. Скориставшись тим, що майже весь Кіш знаходився в морському поході проти турків, поляки напали на Запоріжжя, змусили гетьмана Жмайла до здачі і нав’язали козакам Куруківську угоду, згідно з якою кількість козаків мала бути обмежена реєстром у 6000 осіб.

Моральний удар від поразки Жмайла був жахливий. Військо було здеморалізоване та розколоте. Козаки з реєстру вдовольнилися становищем такої собі «молодшої шляхти». «Виписчики» на Січі не вилазили з війн проти шведів та турків. Козацькими справами в Україні опікувався «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький – людина щира, справедлива і схильна до козаків. Ідея боротьби за козацькі права й привілеї, обіцяні поляками гетьману Сагайдачному за участь в Хотинській війні, втратила більшість прибічників. Козацькі старшини були змушені змиритися зі своїм становищем і чекати сприятливої нагоди в майбутньому.

Шановні, вам це не нагадує ніяких картин з нашого сьогодення?

 

Ляхи, уніати. Налітають – нема кому порадоньки дати.

Сприятлива нагода сталася у 1630 році. За рік до повстання відбулася зміна настроїв на Січі. Влітку 1629 року запорожці спільно з військом хана Мехмеда виступили в похід проти ставленика турків хана Джанібека. Похід не схвалювали поляки – участь козаків в татарській громадянській війні створювала забагато негараздів з турками. Проти походу виступила частина козацької старшини. Кошовий Сулима напередодні походу зрікся булави і поїхав з Січі, аби стати управителем маєтків Жолкевських на Переяславщині. Цікавий збіг обставин – але саме в тих місцях за рік зчепилися ляхи Конецпольського з козаками Трясила.

Висунутий голотою отаман Чернята виявився нікчемним ватажком. Кримський хан Мехмед втратив надію на перемогу і спробував перейти на бік татар. Зчинилася сутичка – татари увірвалися в середину табору. Лише завдяки досвідченим січовикам-ветеранам, які ще напередодні стали окремим табором з отаманом Трясилом на чолі, козакам у рукопашній вдалося вибити татар з табору, відгородитися возами і під прикриттям вогнепальної зброї забратися на Січ. В битві загинув кожен шостий козак. Шанувальники легкої здобичі розбіглися по домівках, а їхні ватажки втратили на Січі усякий вплив.

Того самого літа у Києві сталося зіткнення духовенства на релігійному ґрунті. Православні владики, як-то Митрополит Київський й Галицький Іов Борецький, архімандрит печерський Петро Могила та інші, вдалися до спроби «примирити Русь з Руссю» - тобто замиритися з греко-католицькою церквою. Нагодою зразу ж скористалися їхні противники в православному середовищі. Ігумен Межигірського монастиря Ісая Копинський звинуватив вищих ієрархів церкви у зраді православ’я, зчинив шалену анти-уніатську агітацію і замість Собору з примирення церков православні ієрархи мусили виправдовуватися перед спільнотою православних.

Але несподівано на Собор прибула депутація козаків з Запорізького Низу, які повідомили усіх присутніх, що вони не бажають у щось втручатися і хочуть лише спостерігати за перебігом Собору.

Собор закінчився нічим. Православні ієрархи зреклися усяких проектів про примирення з уніатами, а депутати від усіх верств цим вдовольнилися. Навряд чи запорожці поділяли ідею примирення «Русі з Руссю». Але митрополит Борецький був для них старим соратником гетьмана Сагайдачного та їхнім давнім духовним пастирем, чия влада важила для козаків інколи більше за владу їхніх же отаманів.

Проте напруга в суспільстві через цей собор зчинилася неабияка.

А тим часом закінчилася польсько-шведська війна. Наприкінці року на Січ повернулися козаки-виписчики, що воювали зі шведами в складі польської армії. Услід за козаками на Україну зайшли загони польських жовнірів, яким як завжди були винні грошей і які захоплено кинулися «гасити заборгованість» шляхом мародерства. А оскільки пани-шляхтичі на своїх землях мати таких красенів не бажали ні за яку ціну – їх розмістили на землях козаків-реєстровців. Свавілля жовнірів збурило суспільство. А з огляду на нещодавній собор Україною пішов поголос що жовнірів введено навмисно, аби винищити козаччину і приборкати православних.

Зимою 1630 року помер «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький. Тепер стосунками з козаками відав безпосередньо коронний гетьман пан Станіслав Конецпольський. Не схильний до козаків, польський магнат Конецпольський вимагав, аби кількість козаччини була обмежена згідно з Куруківською угодою, а решта була повернута до панів. Більш того – виконання цього наказу коронний гетьман поклав на старшого реєстрових козаків Григорія Чорного. Не надто рішучий і схильний до поляків Чорний надіслав на Січ листи з вимогою вийти на волость і пообіцяв, що всіх козаків, котрі залишаться на Січі, буде виключено з реєстру.

На Січі зчинилася буря. Тепер товариство саме бажало йти в Україну і битися за свої права. Старшини зрозуміли – час настав.

На Січовій Раді гетьманом було обрано Тараса Трясила. До Чорного було надіслано листа про те, що запорожці усією силою, з клейнодами та гарматами, виступають для зустрічі з реєстровим старшим. Зустріч сталася у березні 1630 року біля Черкас. Чорний був схоплений козаками-низовцями, виведений на військову Раду і страчений як зрадник і лядський запроданець. «Замір у того свавільства був такий: зробивши ту роботу зараз на Запоріжжя вернутись. Але… наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних і світських грецької релігії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали» - писав в реляції про цю війну коронний гетьман Конецпольський.

Коронний гетьман, аби виправдати свою поразку, намагався змалювати це повстання як несподіваний збіг обставин. Але існує й інша думка – не надто переконані в настроях товариства, запорізькі старшини вивели його в Україну не повідомивши всіх своїх намірів. І лише після страти Чорного вони закликали козаків до «Святої війни» за віру. Хто прислав козакам ті листи – команда ігумена Копинського чи то соратники архімандрита Могили ще й зараз лишається загадкою. Але виграла від повстання саме партія Борецького-Могили.

 

А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!

Коронний гетьман Конецьпольський і козацький отаман Трясило були варті одне одного. Станіслава Конецпольського вважали одним з найкращих воєначальників Річі Посполитої. Тарас Трясило брав участь в походах гетьманів Сагайдачного, Голуба та Дорошенка. Історики діаспори О. Баран і Г. Гаєцький стверджували, що саме під проводом Тараса Федоровича козацький загін в лавах австрійської армії брав участь у Тридцятилітній війні.

Звістка про страту Чорного неабияк вразила реєстрових козаків. Перелякані черкаси (так часто-густо називали реєстровців в документах) втекли до Корсуня, де стали під захист королівського гарнізону і розквартированих в місті жовнірів.

10-тисячне козацьке військо Трясила оточило Корсунь і зажадало видачі всіх біглих реєстровців (у першу чергу – старшини) та аби жовніри пішли з козацьких земель аж за Білу Церкву. Місто було не готове до облоги і до того ж в ньому не було жовнірських полковників. Але жовніри відмовилися пристати на умови козаків і лише побажали козакам краще дотримуватися своїх обов’язків перед королем та Річчю Посполитою. Діставши таку відповідь, козаки пішли на штурм. Бій не тривав довго. Врятовані жовнірами черкаси покинули своїх захисників та своїх старшин і здалися запорожцям. За спинами жовнірів повстали корсунські міщани. Місто було захоплене запорожцями.

Ще більше звісткою про повстання був вражений гетьман Конецпольський. Уява вже малювала йому емісарів Московії, що підбурили запорожців на той бунт.

Запорожці опановували все Правобережжя, а гетьман Конецпольський навіть не мав війська проти них. Всі загони були розпущені по війні, а навіть тим, що могли зібратися, уряд був шалено винний. У відчаї гетьман розіслав по Україні універсали, де закликав до війська усю шляхту «той огонь кров’ю хлопською гасити». У відповідь канцелярія отамана Трясила випустила свої універсали, де закликала до війська «всіх, хто був колись козаком чи хоче ним стати». Розуміючи, що він втрачає час, Конецпольський наказав «пану стражнику коронному» Самуелю Лащу почати війну проти козаків.

Самуель Лащ наводив жах навіть на шляхтичів. Суди були забиті скаргами шляхти про наїзди Лаща на панські домівки і розбій на шляхах. Після смерті гетьмана Конецпольського (покровителя Лаща) шляхта з натхненням поруйнувала його маєтки. Але весною 1630 року Лащ виправдав свою лиховісну славу. Його горлорізи на Великдень вчинили погром у місті Лисянка і вирізали під пень місто Димера. У відповідь козаки відірвалися на панських маєтках і загонах жовнірів. Навколо Києва спалахнула маневрова наїздова війна, в якій обидві сторони демонстрували жорстоку безжалісність одна до одної.

А тим часом Конецпольський вирушив у похід на Київ. Козаки передбачали такий намір поляків. У Києві була переправа – зручна і єдина аж до самого дніпрового устя. Тож коли поляки почали переправлятися на Лівобережжя, біля Києва їх зненацька атакував козацький роз’їзд на 100 вершників. Напад такого дрібного загону на непідготовлене до бою військо для поляків ледь не закінчився катастрофою – гетьман Конецпольський дивом уникнув козацької шаблі. Проте козаками був спійманий німецький артилерист-найманець, якого Трясило по-хазяйськи використав за призначенням – поставив до козацьких гармат. Але поляки перейшли Дніпро і отаборилися під Києвом.

Трясило обладнав табір під Переяславом. Козацький отаман нікуди не поспішав. Виславши розвідку по всій окрузі він терпляче чекав наближення ляхів. Ця спокійна витривалість і вирішила всю справу. Шкода – Павлюку та Остряниці витривалості аж явно бракувало.

Трясило не помилився. На початку травня поляки самі підійшли до Переяслава. Козаки мали близько 37 000 бійців, але більше половини з них були необстріляними повстанцями-селюками. Поляки мали проти них 6 000 польських жовнірів та німецьких рейтарів і 2 000 черкасів-реєстровців – досвідчених воїнів. Але поляків підтискали час і нестача провіанту. Саме через це Конецпольський відразу ж атакував козацький табір.

Зазнавши значних втрат, поляки змушені були відступити.

Наступні три тижні обидва табори займалися розвідкою та кінними наїздами один на одного. Конецпольський чекав підкріплення з Лівобережжя. А Трясило час від часу надсилав до ляхів парламентерів з абсолютно неприйнятними для них пропозиціями: скасувати Куруківську угоду, видати низовцям черкасів-перебіжчиків, дати амністію повстанцям і закріпити стосовно козаччини наявний «статус кво». Звичайно, ляхи відмовлялися, і війна тривала далі.

Козаки нікуди не поспішали. А ляхи повільно виснажували свої сили.

 

А ніч-мати дасть пораду – козак ляха знайде.

Розв’язка настала 22 травня за старим стилем. Того дня загін пана Лаща почав переслідування козацького роз’їзду і надіслав гетьманові Конецпольському гінця з проханням про підтримку. На чолі 2000 жовнірів гетьман рушив на допомогу Лащу. Роз’їзд вже встиг утекти, але Лащ наскочив на інший загін – близько 500 козаків, які вчинили шалений опір і полягли усі. Коли ж обрадувані перемогою ляхи повернулися до табору їхнє серце стиснулося від жаху. Посеред табору тривала шалена битва.

Київський літописець оповідає, що коли коронний гетьман вирушив з табору, кілька гайдуків перебігли до козаків і повідомили отаману Трясилові новину – гетьмана і частини війська в таборі нема. Зрозумівши, що це дарунок долі, Трясило вишикував своє військо в єдиний кулак і вдарив по поляках. Здолавши вал, козаки увірвалися до табору, зчепилися в рукопашну з жовнірами та ледь не змусили їх до здачі. Але в той самий час до табору повернулися Лащ з Конецпольським, і битва спалахнула з новою силою. Бій припинився тільки через дощ, який більше не дав застосовувати рушниці, гаківниці та гармати. По шести годинах безперервного бою піднятися у рукопашну були вже нездатні обидві сторони.

На цьому, згідно з документальними джерелами, все й закінчилося. Але народна пам'ять протягом століть оповідає легенду, що кульмінація битви сталася не вдень, а вночі, коли козаки напали на табір з п’яними поляками. За битвою закріпилася назва «Тарасова ніч». Підстави для легенди, певно, існували. То що ж могло статися уночі після битви?

Нема нічого дивного в тому, що поляки вчинили бенкет у ніч після бою. Рукопашна сутичка виснажує вояків до останньої межі, і фізично, і морально. Причому страх, загнаний у підсвідомість, набагато більше небезпечний за фізичну втому. Через це у всіх арміях світу, задля нервової розрядки, часто застосовували такий прийом як пиятика після битви, незалежно від її наслідків. Така безпечність ляхів пояснювалася дуже просто – вони були переконані, що козацький табір або спав, або так само пиячив. Тому можна тільки дивуватися витримці й дисциплінованості козаків, які після битви не поринули в сон, а кілька годин терпляче чекали, допоки в польському таборі не переп’ються геть усі. І аж тоді пішли на штурм.

Нічна атака – вищий пілотаж битви на холодній зброї. У темряві та в гарячці бою можна залюбки порубати разом з ворогом ще й якусь кількість своїх. До того ж поляки були більш ніж серйозним ворогом навіть із залитими очима. Польських шляхтичів вся Європа знала як відмінних фехтувальників. Нарешті, козаки не вирізали увесь табір – бо як тоді врятувалися Лащ, Конецпольський та багато інших вояків? Проте головної мети козаки досягли – поляки зазнали шалених втрат. Про подальшу війну вже не йшлося.

Це розумів і Трясило. Облишивши зруйнований польський табір, він усі сили кинув проти підкріплень, які от-от мали підійти до Конецпольського. Наступного дня козаки атакували табір поляків біля Києва і винищили роту Ліщинського, що складалася з самих лише шляхтичів. Ще за день козаки увірвалися до Києва і попалили усі човни та байдаки, відрізавши Конецпольського від лівого берега Дніпра. Численні сутички з розрізненими польськими загонами точилися по всій окрузі. Це був розгром.

Але козаки раптом на цьому зупинилися. Тарас Трясило був усунутий з отаманів і покинув військо. Козаки вислали депутацію до поляків і пристали на умови, дещо кращі ніж були до повстання, але дещо гірші, ніж декларували протягом повстання. Куруківська угода лишилася в дії, а «виписчики» знову «мусили повернутися» до панів. Проте реєстр було збільшено до 8 000 козаків і сформовано наново, тепер вже з героїв повстання. До речі, намірів щодо «виписчиків» поляки не могли здійснити – вони не мали війська і були щойно розбиті запорожцями. А невдовзі ляхи й самі покликали «виписчиків» на війну проти Московії.

Стосовно Трясила – козаки відмовилися видавати його полякам. А про місцезнаходження свого отамана вони лише розводили руками: «Поїхав десь, а де – того ми не відаємо». Але знову-таки не хвилюйтеся – вже під час Смоленської війни з москалями Трясило очолював один з козацьких загонів.

Повстання змусило поляків вжити заходів по «православному питанню». Замість ігумена Копинського, який відверто закликав козаків до об’єднання з Москвою (що давало підстави звинуватити православних у державній зраді), новим митрополитом Київським й Галицьким було висвячено Петра Могилу – людину, яка нечувано зміцнила українське Православ’я.

Очевидно, припиненням війни і угодою з поляками козаки давали польській владі зрозуміти що вони готові до компромісу. Вони могли відстояти свої права зі зброєю у руках, але прагнули мирного життя у складі єдиної держави разом з поляками та білорусами. Для цього треба було небагато – дотримуватися з обох боків певних угод і припинити утиски православних. Та шляхетський гонор не міг погодитися на дотримання угод з якимись там козаками.

Ворожнеча відновилася. Вона закінчилася руйнацією Речі Посполитої внаслідок подій часів Хмельниччини.

 

 

*Всі підзаголовки взяті з поеми Тараса Шевченка «Тарасова ніч», зі збереженням пунктуації оригіналу.

Дмитро Калинчук, "Український Тиждень"

Пам'ятник Тарасові Федоровичу (Трясилу) у Переяславі-Хмельницькому.

Міжнародна археологічна експедиція відкрила нове трипільське місто у Небелівці

Українсько-британська археологічна експедиція цього сезону зробила сенсаційне відкриття під Небелівкою, Новоархангельського району, Кіровоградської області, - з-під землі науковці відкопали один з найстаріших у Європі мегаполісів (вік якого сягає 6 тисячоліть!) та храм! Керували розкопками, старший на­уковий співробітник Інсти­туту археології Національ­ної академії наук України Михайло Юрійович Відей­ко та викладач Даремського університету (Велико­британія) Професор Джон Чапмен. 

За словами М.Ю. Відейка, археологи дійсно знайшли залишки храму, загальна площа якого ста­новить 1200 квадратних метрів. Культова споруда складається з двох частин — двоповерхової, розмі­ром 20 на 40 метрів і одно­поверхової прибудови (20 на 30 метрів), що слугувала підсобним приміщенням. Знайдені відбитки від роз­колотої колоди і мотузки, товщиною в палець, дають всі підстави стверджувати, що під час перекриття при­міщення трипільці використали зв'язані між собою балки, покладені вздовж і впоперек. Дерев'яну конс­трукцію вони за 3-4 рази об­мазали глиною з половою від різних зернових, при цьому товщина кожного ша­ру обмазки була мінімальною — 1,5-2 сантиметри. Таким чином, наші предки перекрили проліт довжи­ною 20 метрів, зробивши на другому поверсі рівнесе­ньку підлогу. Повертаючись у сьогодення, можна з впе­вненістю сказати, що давній звичай українців вкидати стелю під час перекриття хати бере свій початок у IV-III тисячолітті до нашої ери, з часів існування трипільсь­кої культури.

Свастя на трипільському посуді.

 На обох поверхах храму знайдено залишки вівтарів круглої і хрестоподібної фо­рми. Один із них, розташо­ваний біля вхідних дверей, має вигляд хреста, довжи­ною 4,3 метра. На кожному з його кінців є кола діаметром близько одного метра. Це один із найбільших вів­тарів, знайдених за 100-річну історію вивчення куль­тури енеоліту (мідного віку). Також на земляній підлозі знайдено велике корито (2 на 2,5 метри) і в ньому — зернотерку. Під час проми­вання грунту, взятого з од­ного з вівтарів, знайдено обвуглене зерно ячменю, а із землі, взятої з території храму, вимито велику кіль­кість зерен злаків. Очам ар­хеологів "відкрилося" й чи­мало відбитків злакових ро­слин, у підтвердження того, що трипільці заклали осно­ви хліборобства в Україні.

М. Відейко та Дж. Чапмен.

На другому поверсі спору­ди був подіум, довжиною понад 16 метрів, на якому стояли п'ять великих посу­дин. Поряд знаходилася невелика посудина, напов­нена перепаленими кістка­ми тварин.
Під час розкопок у Небелівці застосовано новацію — зйомки з повітряного змія. Його привіз з собою один із австралійських пошуковців. І хоча навкруги соняшникове поле, з висо­ти 100 метрів добре видно, де є залишки трипільських жител, адже рослинність, яка погано проростає че­рез зашлаковану глиняну обмазку, в тих місцях при­гнічена. На підтвердження слів Михайла Юрійовича ми побачили високо в небі повітряного змія, «зайня­того науковою роботою».
Наразі експедиція за­кінчила свою роботу (до Дня незалежності України), з тим, щоб наступного липня знову по­вернутися на місце розко­пок. Зібраний багатющий матеріал, серед якого, здебільшого, уламки посу­ду, розписаного різними символами, вивчається й згодом він перетвориться на експонати. Частина ар­тефактів займе своє місце у створеному Небелівському музеї. Для цього на дру­гому поверсі фельдшерсь­ко-акушерського пункту за британського фінансуван­ня відремонтовано ряд кі­мнат. Тож мож­на з впевненіс­тю сказати, що сільська експо­зиція трипіль­ських старожитностей за своми розмірами перевищувати­ме аналогічну в Національно­му музеї історії України в Києві.

З нього починалась східнослов'янська палеографія: неймовірна історія знахідки Тмутороканського каменю

В 1792 році на території Таманської фортеці був знайдений чудовий пам'ятник давньоруської (давньоукраїнської) палеографії й епіграфіки XI сторіччя — відомий Тмутороканський камінь, що нині зберігається в Ермітажі. Надпис, висічений на великому мармуровому блоці, узятому з якоїсь зруйнованої будівлі візантійського або грецького часу, говорить: «В літо 6576 (1068 р.), індикта 6, Гліб князь мірил море по леду от Тмуторокані до Корчева 10000 и 4000 (14 000) сажень». 

Пам'ятник є одним з найдавніших руських надписів і точно датує перший геодезичний захід на Русі. У перекладі на сучасне літочислення 6 індикт 6576 року означає грудень 1067-го — січень 1068 років. Камінь підтверджує свідчення руських літописів про існування Тмутороканського князівства й установлює його точне місцезнаходження. До знахідки каменю це князівство містилося різними дослідниками в досить віддалених один від одного кінцях Давньої Русі — від Литви до Криму. Так, В. Н. Татищев думав, що Тмутаракань перебувала в Рязанській області. М. М. Щербатов розміщав її в районі Азова. О. Лизлов і П. Ричков визначали місцезнаходження князівства й міста біля Астрахані. І. Н. Болтин шукав Тмутаракань у верхів'ях ріки Ворскли. Але ще в 1736 році, за 56 років до знахідки каменю, петербурзький професор Г.3.Байер писав: «Тмутаракань є те саме місце, що цесар Костянтин Порфірородний Таматаркою називає й думає проти Босфору або Керчі. Нині називається це місце на турецьких ландкартах Темрюк і лежить проти міцності Тамана в північно-східній стороні поруч Меотійського моря».

Цікавою є й історія і знахідки каменю та його подальшого шляху до дослідників: влітку 1792 року солдати єгерського батальйону, що будували на таманському узбережжі редути, виявили великий мармуровий блок і пристосували його в якості порогу своєї казарми. Тут загадковий надпис розгледів педантичний командир єгерів прем'єр-майор Христофор Карлович Розенберг.В кінці серпня 1792 морський капітан Павло Васильович Пустошкін помістив камінь на швидкохідний авіз «Панагія Апотуменгана» для доставки адміралу Мордвінову у Таганрог. Але адмірала у місті не було. Корабель з каменем прийшов до Севастополя, але вже на рейді був зірваний штормом з якорів і опинився у Стамбулі. Тільки через рік через рік камінь повернули до Севастополя, а потім доставили назад на Кубань, де його поставили у версті на південь від Тамані поблизу напівзруйнованого турецького фонтану. У 1794 році граф А. І. Мусін-Пушкін опублікував напис з мармурової плити, знайденої на Таманському півострові. З цієї публікації почалася історія давньоруської та власне східнослов'янської палеографії. Пізінше, на місці знахідки каменю археологи відкрили давньоруське місто Тмуторокань.У 1832 році камінь призначають на зберігання до Керченського музею, а у 1851 році, перед Кримською кампанією, перевозять до Петербургу.

 

Українська мова є однією з найстаріших мов світу. Російська мова з'явилася нещодавно з перековерканої української та азійських матюків...

У світі з невеликого числа мов-основ виникло близько п'яти тисяч мов. Так індоєвропейська мова став основою для латини. Вона, у свою чергу, в результаті її поширення римлянами-завойовниками на інші території, стала основою для романських мов.
Вчені мовознавці відзначають одну чітко виражену тенденцію: нові вторинні мови спрощуються. Це можна пояснити - колонізовані народи, змушені приймати принесену колонізаторами мову, не могли засвоїти усі її нюанси.

Часто просто мовний апарат аборигенів не був в змозі відтворити деякі звуки. У японців, наприклад, відсутній звук "л", тому всі іноземні слова, що мають цей звук, вони замінюють звуком "р" і на лимон говорять "ремон".
Фіни не розрізняють звуків "ц" і "ч". Звук "ф", який не є рідною для української мови, часто замінюється на "п" (Пилип, а не Пилип), або "т" (Таддеї, а не Тадей), або "х" (Хома, а не Фома) .
Не розчувши відтінків у вимові тих чи інших слів, аборигени вимовляли все на свій манір. Так стерлися багато наголосу в словах. Чехи всі наголоси роблять на першому складі, італійці та поляки на передостанньому, а французи - на останньому.
Всі романські мови, крім румунської, втратили кличний відмінок. У російській мові цей відмінок також відсутній, і російськомовним часто навіть важко зрозуміти, що це таке взагалі.
Українська мова стійко зберігає цей відмінок, тому говориться "мамо" а не просто "мама", "отче", а не "отець", Боже, а не просто Бог. А ось в російській мові, мабуть, тільки при зверненні до Бога вживається кличний відмінок "Боже".
Що стосується взаємин російської та української мов, то тут застосовується загальне правило спрощення мови при його поширенні на чужі землі.
Те, що "Київ - мати міст руських", аргумент настільки побитий, що якось навіть ніяково його використовувати.
А ось те, що Юрій Долгорукий був київським князем, якось забули. Ніхто не згадує, що засновник Москви похований у Києві, і його тіло спочиває там донині. У його сина Андрія не було настільки трепетного відношення до великого Києва. Тому і почав переносити центр ваги далі на північ, разом з візантійською іконою Богоматері, мощами Бориса і Гліба, багатьма своїми однодумцями і, природно, російською мовою київського зразка.
Угро-фінські народи сприймали російську мову в міру своєї фізичної здатності його осягнути. Цілком закономірним було її спотворення. Помилки, що виникали, з часом закріплювалися як норма, і входили до мови самих колонізаторів.
Ці помилки надавали російській мові якусь особливу своєрідність.
Великий російський поет Олександр Пушкін в поемі "Євгеній Онєгін" з цього приводу навіть зауважив: "Без граматичної помилки я російської мови не люблю". Самого поета розчулювали "неправильный, небрежный лепет, неточный выговор речей".

Він геніально підмітив:

"Не все ли, русским языком
Владея слабо и с трудом,
Его так мило искажали,
И в их устах язык чужой
Не обратился ли в родной?"

Високоосвічені верстви населення вважали його мовою простого народу і вважали за краще порозумітися на престижній французькій. Та ж пушкінська Тетяна свій лист Онєгіну писала по-французьки.Виправдовуючи свою героїню, автор пояснював:

"Она по-русски плохо знала,
Журналов наших не читала
И выражалася с трудом
На языке своем родном,
Итак, писала по-французски...

Что делать! повторяю вновь:
Доныне дамская любовь
Не изъснялася по-русски,
Доныне гордый наш язык
К почтовой прозе не привык".

Прищепити любов до рідної мови російської знаті і відвернутися від французького допоміг агресивний Наполеон. Напевно, першим високопоставленим чиновником, що не посоромився відкрито, на найвищому рівні говорити російською був князь Потьомкін. Хоча дехто з придворних ще пробував його соромити за це.
Серед безлічі спотворень, які зазнавала на північних землях київський мову, найпоширенішим було нечітка вимова слів.
Більше за всіх постраждав ненаголошений звук "о", замінений на нечітке "а" або взагалі виключений з мови. Скажімо слово "рушник" стало вимовлятися як "плтенце", "говорити", як "гвар" або взагалі "гріть" і т. п. З часом звук "а" настільки зміцнився в московській мові, що навіть виник термін "акання".
Михайло Ломоносов цьому явищу присвятив такі рядки:

""Великая Москва в языке столь нежна,
Что А произносить за О велит она".".

Інший великий російський учений - історик Василь Ключевський теж відзначав, що московський говір деякими рисами значно відійшов від того, як говорили в Київській Русі. На його думку "Гаваріть па-масковскі" (так і написано у Ключевського) означало порушувати правила стародавньої фонетики.
Слід зазначити, що спотворення стосуються тільки вимови. У письмі ж утримується старе правило. А ось в білоруській мові спотворення вимови закріпилися і в правописі. Тому, наприклад, українське "користуватися" у них пишеться і вимовляється як "карыстацца", а російське "женщины", як "жанчыны".
Перенесення вимови в написанні трапляється, хоч і рідко, і в російській мові. Слово "козак" перетворилося в "козак", "робота" в "робота", "зоря" в "зоря". Спрощення стало нормою настільки заразливою, що зараз "чесна людина" вимовляється як "чеснчек". Нерідко те, що на письмі розрізняється, в усній російської мови вимовляється однаково.
Дієслова у фразах "отворить дверь" і "отварить вермишель" звучать однаково. Ця особливість російської мови стає підґрунтям для анекдотів. Почувши фразу "И не стыдно под люком?", можна вирішити, що мова йде про якісь нескромних суб'єктах, названих нехорошим словом.
В українській мові не виходить "поприколюватися" так, як у російській на подобу "я иду по ковру, ты идешь, пока врешь".
Коли порівнюють російську та українську мови, в першу чергу приводять у приклад відоме українське «Будьмо!». Наказовий спосіб для першого числа множини в російській пропало. Для цього там використовують додаткове слово "давайте" (давайте їсти!), Або до майбутнього часу приєднують частинку "те" (пойдемте!), або взагалі користуються формою майбутнього часу (пойдем!).
В українській мові наказовий спосіб для першого числа множини зберігся: жиймо, пиймо, їжмо, будьмо. Відрізняє дві мови наявність кличного відмінка в українській і його відсутність в російській. Кличний відмінок, як згадувалося, в російській зберігся хіба що в слові Бог (Боже!) і в простонародному (не літературному) зверненні на ім'я: Вася-Вась, Валя-Валь.
Згадайте популярну до нині пісню Висоцького - "Де гроші, Зін?». У "Слові о полку Ігоревім" використовується кличний відмінок: "Княже Ігорю!", А ось в перекладах, навіть самому ранньому, ця форма вже відсутня. В українській мові кличний відмінок вживається досі, в тому числі і до не натхненим предметів (Ой, жалю мій, жалю!).
Спрощення мови призвело до того, що до різних понять застосовують одне й те ж слово. У російській мові хворіють (болеют) і хворобою і вболівають за футбольну команду. Тоді як в українському існує два дієслова - "хворіти" і "вболівати".
Вершкове масло в українському теж "масло", а от для соняшникової олії є спеціальне слово "олія". Для машинного масла в українській мові існує навіть два синоніма - "мастило" і "олива". Від імені іменника "громада" в українській мові утворено прикметник "громадський", а від "громадянин" - "Громадянський".
У російській мові ці нюанси відсутні, і використовується в обох випадках слово "гражданский". Точно також від українського "музика" утворено "музичний", а від "музикант" - "музикальний". Тому "інструмент музичний", а "слух музикальний".
Природно, можна навести приклади, коли в російській мові більше слів, ніж в українському. Наприклад, два слова "туча" і "облако" в російській, і одне "хмара" в українському. Однак це не можна назвати різноманіттям слів, що позначають різні поняття. Це різноманіття синонімів, що позначають одне і те ж.
Українська мова багатша в тому сенсі, що для більшої кількості предметів, явищ і дій використовуються різні, несхожі слова, у той час як у російській значно частіше для різних понять є тільки одне слово. Можливо, ця особливість і послужила широкому розповсюдженню російського мату, в якому мінімумом слів можна виразити максимум вражень, побажань та переживань.
Одне і те ж матюк, вимовлене з різною інтонацією або вжите в різних контекстах, може означати протилежні поняття. При всьому багатстві російської мови на суфікси, тим не менш, український просто б'є всі рекорди по суфіксальний словотвір. Українці навіть від слова "вороги" примудрилися зробити уменшітельно-пестливе "воріженьки", які згадуються в Гімні України. Суфікси нерідко вживають з дієсловами: їсточки, спатулькати, ходитоньки, лежатонькати.
Слід зазначити, що кожне нове покоління теж спрощує мову предків. Це добре видно на прикладі молодіжного сленгу: "вєлік" замість велосипеда, "відік" замість відеомагнітофона, "винт" замість вінчестера. Англійське електронної пошти називають "милом", клавіатуру "клавою".
Однак процес спрощення мови на своїй території відбувається значно повільніше і не так суттєво, як на чужих. Італійська мова, виникла з латинської і розвивається в Італії, відрізняється від "батька" значно менше, ніж іспанська чи португальська.
Точно так само, українська мова, що розвивалася на своїй рідній території, залишився набагато ближче до первісного оригіналу і зберегла в недоторканності багато його якостей. Тому, на мій погляд, ця мова заслуговує набагато більшого до себе уваги і поваги, ніж вона має сьогодні.
На закінчення хочу зауважити, що на моє глибоке переконання, можна знайти різні логічні пояснення того, чому і як сформувався російську мову, чому вона стала настільки масовою і популярною.
Можна аргументовано довести, що українська мова давніша, аніж російська. Якщо хтось не згоден з цими аргументами, можна знайти інші не менш переконливі.
Але пояснити, чому не загинула українська мова, звичайною людською логікою не можна.
Як не міг пояснити, наприклад, сам Тарас Шевченко, чому, бувши талановитим художником, учнем великого Брюллова, добре зароблявши живописом на хліб насущний, він, замість того, щоб робити собі професійну кар'єру, писав вірші рідною українською мовою, за які, за його словами, йому ніхто ні гроша не заплатив, та які, нарешті, позбавили його волі.
Напевно, це велика таємниця, розгадка якої лежить за межами того, що може зрозуміти людський розум
(переклад з російської С. Дрозд)
Борщ

Римський легіонер. Північне Причорномор’я, І–ІІ ст. н.е.

Реконструкція Артема Папакіна

Римські легіони та допоміжні формування воювали та несли гарнізонну службу на півдні сучасної України у І–III ст. від Р. Х. У римській армії цього періоду існував певний стандартний набір речей, які повинен був мати кожен легіонер: одяг, взуття, шолом і обладунок, щит, меч, два дротики, інструменти для табірних робіт, речі для готування та приймання їжі. Всі ці речі носилися на маршах з собою. Солдат повинен був купувати їх сам, однак основні предмети спорядження йому видавала держава при вступі до війська, а вартість цих предметів поступово вираховувалася з платні легіонера. На реконструкції показаний солдат у полегшеному спорядженні – повсякденній гарнізонній формі. Вона включала в себе лише одяг та озброєння, без важких щита та обладунку – це дозволяло виконувати табірні роботи, чергувати в таборі, виконувати різні доручення командирів або просто пересуватися по табору. 

1. Туніка. Безрукавна туніка була основним одягом у Римі І–ІІ ст. Вона була дуже широка (ширина туніки на реконструкції – 140 см, за знахідкою в Нубії), і підв’язувалася вузлом ззаду шиї та поясом, утворюючи безліч складок.

2. Військовий пояс – cingulum. За зображенням на надгробку з Аквінку, кінець І ст. від Р. Х. та знахідками І ст. від Р. Х. у Німеччині, Британії та Угорщині.

3. Штани – bracae. За метопами монумента з Адамкліссі, початок ІІ ст. Мода на штани прийшла до римлян, вочевидь, від кельтів, і в цей період щойно почала поширюватися у військовому середовищі.

4. Військові сандалі – caligae. За рельєфом Палаццо Канчеллерія 83 р. від Р. Х. Шкіряні сандалії підбивалися знизу залізними цвяхами з конусоподібною голівкою, які археологи часто знаходять на місцях перебування римських легіонів.

5. Шарф – focale. За зображеннями на метопах з Адамкліссі та колоні Траяна, початок ІІ ст.

6. Меч легіонера – gladius. Невеликий залізний меч носився у цей час на перев’язу з правого боку, що дозволяло швидко витягнути його правою рукою.

7. Метальний спис – pilum. На реконструкції показано легкий варіант дротика, залізна частина якого кріпиться до древка за допомогою втулки. Більш важкі екземпляри пілумів мали пласкі язички, що вставлялися у потовщення на верхньому кінці древка.

8. Вузол ззаду туніки. Скріплював туніку таким чином, щоб вона не звисала занадто низько та залишала відкритими руки. Будучи розпущеним, дозволяв витягти праву руку в шийний отвір для більшої зручності у проведенні табірних робіт.

Реконструкція Артема Папакіна

Римські легіони та допоміжні формування воювали та несли гарнізонну службу на півдні сучасної України у І–III ст. від Р. Х. У римській армії цього періоду існував певний стандартний набір речей, які повинен був мати кожен легіонер: одяг, взуття, шолом і обладунок, щит, меч, два дротики, інструменти для табірних робіт, речі для готування та приймання їжі. Всі ці речі носилися на маршах з собою. Солдат повинен був купувати їх сам, однак основні предмети спорядження йому видавала держава при вступі до війська, а вартість цих предметів поступово вираховувалася з платні легіонера. На реконструкції показаний солдат у полегшеному спорядженні – повсякденній гарнізонній формі. Вона включала в себе лише одяг та озброєння, без важких щита та обладунку – це дозволяло виконувати табірні роботи, чергувати в таборі, виконувати різні доручення командирів або просто пересуватися по табору.

1. Туніка. Безрукавна туніка була основним одягом у Римі І–ІІ ст. Вона була дуже широка (ширина туніки на реконструкції – 140 см, за знахідкою в Нубії), і підв’язувалася вузлом ззаду шиї та поясом, утворюючи безліч складок.
2. Військовий пояс – cingulum. За зображенням на надгробку з Аквінку, кінець І ст. від Р. Х. та знахідками І ст. від Р. Х. у Німеччині, Британії та Угорщині.
3. Штани – bracae. За метопами монумента з Адамкліссі, початок ІІ ст. Мода на штани прийшла до римлян, вочевидь, від кельтів, і в цей період щойно почала поширюватися у військовому середовищі.
4. Військові сандалі – caligae. За рельєфом Палаццо Канчеллерія 83 р. від Р. Х. Шкіряні сандалії підбивалися знизу залізними цвяхами з конусоподібною голівкою, які археологи часто знаходять на місцях перебування римських легіонів.
5. Шарф – focale. За зображеннями на метопах з Адамкліссі та колоні Траяна, початок ІІ ст.
6. Меч легіонера – gladius. Невеликий залізний меч носився у цей час на перев’язу з правого боку, що дозволяло швидко витягнути його правою рукою.
7. Метальний спис – pilum. На реконструкції показано легкий варіант дротика, залізна частина якого кріпиться до древка за допомогою втулки. Більш важкі екземпляри пілумів мали пласкі язички, що вставлялися у потовщення на верхньому кінці древка.
8. Вузол ззаду туніки. Скріплював туніку таким чином, щоб вона не звисала занадто низько та залишала відкритими руки. Будучи розпущеним, дозволяв витягти праву руку в шийний отвір для більшої зручності у проведенні табірних робіт.

Історія заборон української мови

Нещодавно фракція Партії регіонів у ВР обманним шляхом прийняла у другому читанні скандальний закон, який проголошує російську мову офіційною. Як показали наступні кроки - "язичєський закон" переслідує за мету лише запровадження другою офіційною (або і єдиною!) російської мови! 

Українську ж мову обмежували, забороняли і відміняли протягом останніх чотирьох сторіч. Офіційно - циркулярами, указами, законами, анафемами тощо. За цей час українська загартувалася так, що навряд чи зверне увагу на якихось там депутатів.

---------

1622 — наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К. Ставровецького.
1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на "кіевскія новыя книги" П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.
1729 — наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. 1763 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.
1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.
1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.
1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
1847 — розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.
1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.
1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих в підросійській Україні.
1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: "жодної окремої малоросійської мови не було і бути не може".
1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою. 1869 — запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.
1870 — роз'яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що "кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути обрусіння".
1876 — Емський указ Олександра  про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.
1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
1884 — заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.
1888 — указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1892 — заборона перекладати книжки з російської мови на українську.
1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
1911 — постанова VII-го дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.
1914, 1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви. 1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У "теорії" боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.
1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.
1924 — закон Румунського королівства про зобов'язання всіх "румун", котрі "загубили матірну мову", давати освіту дітям лише в румунських школах.
1925 — остаточне закриття українського "таємного" університету у Львові
1926 — лист Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" з санкцією на боротьбу проти "національного ухилу", початок переслідування діячів "українізації".
1933 — телеграма Сталіна про припинення "українізації".
1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи "за вороже ставлення до держави і румунського народу" всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.
1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.
1947 — операція "Вісла"; розселення частини українців з етнічних українських земель "урозсип" між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.
1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів. 1960-1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.
1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві.
1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського "Енеїда".
1974 — постанова ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік", де вперше проголошується створення "нової історичної спільноти — радянського народу", офіційний курс на денаціоналізацію.
1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках" ("Брежнєвський циркуляр").
1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ").

1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи".
1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.
1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.
1989 — постанова ЦК КПРС про "законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної".
1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
2012 - прийняття Верховною Радою України проекту Закону "Про основи державної мовної політики", який загрожує значним звуженням сфери використання української мови у ключових сферах життя в більшості регіонів України.

Гетьман Остап Гоголь - прототип Тараса Бульби?

"... І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства! Не видіти йому більше ані Запоріжжя, ані батьківських хуторів своїх, ані церкви Божої! Украйні не видіти теж найхоробрішого зі своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся з своєї чуприни і прокляне і день, і годину, в який породив на ганьбу собі такого сина », - описував Микола Гоголь зраду сина у своїй класичній повісті "Тарас Бульба". Це твір великого сина українського народу уже давно став хрестоматійним і відомим далеко за межами нашої Батьківщини. Цікаво, що його літературного героя, козацького полковника Тараса Бульбу, у багатьох випадках ототожнюють з реальною історичною особою і згадують поряд з Петром Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та Іваном Мазепою.Можливо, справді хтось із героїв козацької історії слугував нашому видатному письменникові прототипом при написанні цієї повісті. Адже відомо, що Микола Гоголь прагнув стати професійним істориком. Він навіть деякий час виконував обов'язки ад'юнкт-професора (докторанта) Санкт-Петербурзького університету і задумував написати багатотомну «Історію України». Чи міг він у той період свого життя дізнатися про свого відомого пращура, полковника доби Хмельниччини Остапа Гоголя? Напевно, так. І чи могло це спонукати його до створення саме такого образу Тараса Бульби? 

Соратник Богдана Хмельницького 

Отже, спробуємо дослідити життєпис козацького полковника другої половини ХVІІ століття Остапа Гоголя. Народився Остап (в історичних джерелах також зустрічається інше прочитання його імені - Остафій, Євстафій, Євстахій) десь на початку переломного для історичних доль багатьох європейських народів століття. Можливо, місцем його народження було невеличке подільське село, що носило назву Гоголі, засноване православним шляхтичем з Волині Микитою Гоголем. На жаль, молоді роки Остапа поза увагою середньовічних літописців. Відомо лише те, що напередодні 1648 року він був ротмістром «панцерних» козаків у польському війську, яке дислокувалося в Умані під керівництвом С.Каліновського. Але як тільки почалися бойові дії між козацькою та польською арміями, ротмістр Гоголь разом з підлеглим відділом важкої кавалерії переходить на бік повстанців.Незважаючи на відсутність повноцінної джерельної бази про перші роки формування молодої козацької держави, цілком очевидно, що полковник Остап Гоголь робив усе можливе для створення національних адміністративно-військових інституцій на українських землях, що межували з Польщею. Йому довелося проявити неабиякі організаторські здібності для формування загонів з подільських селян і міщан в районі Подністров'я.Блискуча перемога гетьмана Богдана Хмельницького над поляками під Батогом (22-23 травня 1652 р.) викликала масове повстання українців на Поділлі. У зв'язку з цим гетьман наказав О.Гоголю звільнити даний регіон від польської шляхти, що той успішно і виконав - наприкінці серпня тут знову встановилися українські владні структури. На початку 1654 року О.Гоголю доручили командувати Подільським (Подністрянським, Могилівським) полком. Надалі подільський полковник Війська Запорозького виконує найважливіші доручення Б.Хмельницького в західному регіоні України.

Подільський полковник Війська Запорозького 

Після смерті Великого Гетьмана козацька старшина почала розколюватися на протилежні за політичними поглядами, угруповання. У жовтні 1657 року гетьман Іван Виговський з генеральною старшиною, до складу якої входив і полковник О.Гоголя, укладає так званий Корсунський договір України зі Швецією, де проголошувалося «Військо Запорозьке за народ вільний і нікому не підлеглий». Але на стабілізацію політичного становища в Україні цей договір вплинути уже не міг. У липні 1659 року полк Гоголя відзначився перемогою українського війська над московитами під Конотопом.Польська шляхта ніяк не могла змиритися з тим, що в Південно-Східній Європі виникла незалежна держава. Об'єднане польсько-татарське вісімнадцятитисячну військо на чолі з коронним гетьманом Стефаном Потоцьким у лютому 1660 оточило Могилів. На допомогу подільському полковнику Остапу Гоголю прийшли частини під керівництвом уманського полковника М.Ханенка та миргородського К.Андреева. Гоголь успішно керував діями могилівського гарнізону, а також, за словами літописця, «на вилазках польських людей і татар побили багато». З польського боку в штурмі загинуло близько двох тисяч чоловік.Поступово пращур великого письменника схиляється до підтримки тієї частини старшини, яка наполягала на веденні переговорного процесу з урядовими колами Польщі за утвердження автономної української республіки в межах Речі Посполитої. Влітку того ж року його полк взяв участь у Чуднівського поході, результатом якого стало підписання між поляками та українцями Слободищенського трактату. Тоді ж полковник О.Гоголь був нобілітований як шляхтич.На початку 1664 року на Правобережній Україні спалахнуло повстання проти польської влади і гетьмана Павла Тетері, яким керували Сулима, Семен Височан та Іван Сірко. Їм надавав велику підтримку лівобережний гетьман Іван Брюховецький, який бажав поширити свою владу на правобережні землі. О.Гоголь спочатку підтримує повсталих. Після того, як польські війська почали наступ на Брацлавщину, він зі своїм полком переходить з Могилева до Брацлава й там укріплюється. Але невдовзі під натиском королівської армії полковник не витримує і переходить на бік противника.Однією з головних причин цього переходу було також те, що коронний гетьман С.Потоцький не відпускав зі Львова двох синів Гоголя, навчалися там в одному з навчальних закладів. "... І синів моїх, якщо буде дозвіл Вашої Гетьманської Милості, то дозволь їм на короткий час приїхати додому при паспорті Ясновельможного, Його Милості, Пана Гетьмана Й.К.М. Запорізького (Тетері) ", - Писав О.Гоголя в канцелярію коронного гетьмана. Останній свідомо зволікав із виконанням прохання, тому бачив невизначеність політичної позиції подільського полковника, а тому у вересні 1664 Гоголь все ж був змушений визнати протекцію польського монарха. До речі, у своєму листі до Потоцького предок письменника демонструє неабиякий інтелект, а саме: написавши фразу, яка як не можна краще пояснює причини тодішньої Руїни і стає крилатою: "... Дійшло до того, що кожен козак хотів бути полковником, а кожен сотник - гетьманом" . Ось як генетично формувався геній великого Миколи Гоголя!

Смерть сина

Коли гетьманом став Петро Дорошенко, О.Гоголь перейшов під його булаву, адже вони знали один одного ще з часів Хмельниччини. Досвідчений Гоголь всіляко допомагав новообраному гетьманові. Коли виникла загроза захоплення польськими військами Кальника, він вирушив на Лівобережжя, щоб особисто попередити П.Дорошенка. Разом вони повертаються на Правобережну Україну і допомагають оточеному в Кальнику полковнику Григорію Дорошенку, рідному брату гетьмана. Незабаром О.Гоголя разом з Тарговицької полком С. Щербини та січовиками І.Сірка воювали на околицях Очакова, де взяли в полон багато татар. Саме тому Гоголь не був присутній на Раді поблизу р.Росава (неподалік від Корсуня), на якій більшість козаків схвалила намір П.Дорошенка визнати зверхність турецького султана. У цей час Гоголь неодноразово призначається наказним гетьманом Війська Запорозького і керує багатьма козацькими підрозділами під час численних військових операцій.В кінці 1671 коронний гетьман Ян Собеський на чолі численного війська пішов на Правобережну Україну. Після багатоденної облоги Могилева, резиденції О.Гоголя, поляки увійшли до міста. Джерела повідомляють, що при обороні фортеці загинув один з його синів. "... Син Гоголя під Могилевом застрелений", - писав очевидець тих подій. Сам полковник із невеликим загоном козаків з величезними ускладненнями зумів переправитися на інший берег Дністра, в Молдавію, де й розбив табір. Через кілька днів полковники О.Гоголь, К.Мігалевскій та Кияшко відправляють листа Я.Собеському, в якому висловлюють готовність підкоритися гетьману М.Ханенку, який визнав протекторат польського короля. Однак незабаром ми знову бачимо полковника Гоголя в лавах гетьмана П.Дорошенка. Після чергового походу польських військ на Правобережжя О. Гоголь підпорядковується королю Яну ІІІ Собєському. У нагороду за це в грудні 1674 польський монарх дає йому привілей на володіння селом Вільховець. Воно існує і до цього дня в Новоушицькому районі Хмельницької області. Ця королівська грамота цікава тим, що її копія була використана в 1784 році дідом письменника Миколи Гоголя, полковим писарем Опанасом Дем'яновичем Гоголем-Яновським, для підтвердження свого шляхетного походження. Очевидно, саме дід Панас розповів своєму синові Василю, батькові майбутнього письменника, про їхнього знаменитого предка. А той уже переказав це маленькому Миколі, який таким чином з раннього дитинства знав про своє славне козацьке коріння, а навчаючись у Ніжинському ліцеї, почав збирати додаткові матеріали про полковника війська Запорозького Остапа Гоголя. 

 Гетьман Остап Гоголь 

 

Ще в листопаді 1674 польський король видав універсал на володіння подільським селом Озаринці синові Гоголя - Прокопові. А в наступному році своїм універсалом до правобережних козацьких полків від 4 квітня наказує, "для кращого між усіма вами управління Гетьманом Наказним вродженого Гоголя призначаємо ..." Таким чином, на відміну від свого колишнього начальника П.Дорошенка (той визнавав протекторат турецького султана Мехмеда ІV) , полковник Гоголь став гетьманом Правобережної України від імені короля Яна ІІІ Собеського.За журавненськими договором 1676 року між Туреччиною і Річчю Посполитою, до Польщі відходили лише землі включають Білу Церкву і Паволоч. Решта території Правобережної України залишалася під протекторатом султана. Тому О.Гоголь, за рішенням ради польського сенату, разом з полками Кобелжского, Корсунця і Шульги (близько двох тисяч козаків) передислокувався у Димерське староство на Поліссі. Під управління козацького гетьмана передавалися Черногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Також з коронного скарбу козакам гетьмана Гоголя було видано 60 тис. злотих. Димерське староство розташовувалося неподалік від Києва. Саме цим пояснюється активна політика О.Гоголя у справі залучення до себе лівобережних козаків. На Правобережжі переходить переяславський полковник Думитрашко Райча, і цей факт схвилював російського царя Федора Олексійовича, який вимагав від Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя». До речі, гетьман Самойлович навіть відклав свою поїздку в Москву у зв'язку із загрозою О.Гоголя захопити Київ. У квітні 1678 О.Гоголь написав листа І.Самойловичу, у якому погоджувався визнати владу лівобережного гетьмана - «зараз самого себе твоїй милості віддаю». Тут він проявив розуміння того, що лівобережний гетьман прагнув до об'єднання України під єдиним державним управлінням. 

Останній притулок заслуженого козака 

 Остап Гоголь помер 5 січня 1679 у Димері. Соратник Б.Хмельницького, який двадцять сім років був полковником Війська Запорозького і останні п'ять років свого життя очолював козаків Правобережжя, був похований у древньому Києво-Межигірському монастирі неподалік від Києва. Багато десятиліть після цього тут зберігалося Євангеліє львівського видання 1644 року у срібно-золотому обрамленні, подароване Гоголем монастирю незадовго до смерті. Символічним є те, що в Святодухівській церкві Межигірського монастиря портрет О.Гоголя «в чорних з червоними травами рамах» знаходився поруч із зображенням Богдана Хмельницького. Довгий час тут також зберігався поминальний синодик родини Гоголів, складений, очевидно, на підставі слів або записів козачого полковника перед 1679 роком. В нього були внесені наступні імена (подаємо, як в оригіналі): Тимофій, Ганна, Матвій, Іван, Гафія, Мотрона, Осип, Лук’ян, Саватій, Авраамій, Марія, Ірина, Даміан, Марія, Іван, Павло, Остап, Ірина, Віра, Настасія, Ілля, Мартин, Прокіп, Марія, Остап, Григорій, Васа, Василиса, Василь, Гафія, Феодосія, Василь. Тут представлені всі родичі гетьмана і його дружини до часу його смерті. У відповідності з основними принципами написання подібних синодиків, він починав запис з основоположників роду - тут Тимофій і Ганна. Далі згадувалися їхні діти, діти їхніх дітей і т.д. Враховуючи те, що ім'я Прокіп згадується лише раз, їм, ймовірно, і є відомий нам син гетьмана. Таким чином, він сам записаний після свого батька. Значить, можна припустити, що дружину Остапа Гоголя звали Іриною, а його другого сина (раніше його ім'я ні разу не зустрічалося в документах) або Мартином, або ... Остапом!

                                                                           *** 

Ознайомившись з короткою біографією соратника Б.Хмельницького, бачимо, що можна провести багато аналогій між життям історичного Остапа Гоголя й літературного Тараса Бульби. І той, і інший були полковниками Війська Запорозького. Мали двох синів приблизно одного віку. Сини полковника О.Гоголя (одного з них звали Мартином або Остапом, другого - Прокопом) навчалися у вищому навчальному закладі у Львові. Остап з Андрієм отримали літературну освіту, але вже у Києві. У повісті Миколи Гоголя старший син Тараса гине від рук поляків, а молодший перейшов на бік братовбивць. Тут простежується пряма аналогія з долею синів предка письменника: один з них (теж старший) гине у 1671 році від рук жовнірів при обороні Могильова, а другий незабаром, у 1674 році, переходить на бік поляків, які вбили його брата. Саме втікаючи від польської погоні з Могилева, під час переправи через Дністер старий подільський полковник Остап ледь не загинув. Чи не нагадує це відомий сюжет з втечею від «ляхів» гоголівського Тараса Бульби, хоча вже й доповнений описом невдалої переправи козацького ватажка через іншу річку - Дніпро? Таким чином, цілком можна визнати, що прототипом відомого літературного героя всесвітньо відомої повісті «Тарас Бульба» був не хто інший, як далекий родич Миколи Гоголя, заслужений козачий старшина епохи Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, гетьман Правобережної України останньої чверті ХVІІ ст. 

Автор : don_katalan