На Волині під церквою знайшли шокуючі знахідки

Під церквою Святої Трійці у селі Тростянець Ківерцівського району виявили підземелля, у якому знаходились історичні артефакти та кістки розстріляних людей.
Новину про це  повідомила газета «Сім’я і дім» у червні.

Про підвал стало відомо, коли священик розпочав реконструкцію храму. Спочатку, під фасадом приміщення, під майже метровим шаром ґрунту було відкопано арку, а згодом, коли роботи перенеслися всередину храму, глибоко під підлогою знайшли підземелля.

Щоб повністю відкрити трикімнатне приміщення підвалу, довелося вивезти чотири «КамАЗи» землі. У підвалі знайшли старожитні побутові речі, монети, підсвічники, семисвічник, ікону, та чотири церковні книги: 1638, 1791, 1817 та 1864 років видання.

Крім того, у підвалі була велика кількість людських кісток, розміри яких свідчать, що вони належать дітям.

Маленькі дірки у черепах є свідченням розстрілу, пише видання.Одна з мешканок Тростянця розповідає, що у свій час енкавеесівці цинічно катували людей, а вже понівечені мертві тіла скидали в холодний підвал.

Протоієрей Сергій Ледвовк хоче від реставрувати знайдені речі та мріє відкрити у підземеллі музей храму Святої Трійці.

За його словами, стін штукатурити ніхто не буде, а щоб вони мали первісний вигляд, їх просто відшліфують.

За стародавніми переказами, твердиня має два підземні ходи: один нібито веде до Луцька, другий же тягнеться до Маневичів. Спеціально запрошені топографи дослідили, що земля таки справді рихла, проте чи це насправді тунелі – відповісти наразі не можуть.

Довідка

Храм Святої Трійці у селі Тростянець є одним з найдавніших, адже його будівництво розпочалося ще в перші десятиліття XVII століття. Він є визначною архітектурною пам’яткою, оскільки зовні і всередині відповідає захисним вимогам фортеці.

Товщина його цегляних стін подекуди сягає двох метрів. Завдяки стрільницям горище було пристосоване для кругової оборони.

Щороку 25 серпня церква є місцем паломництва безлічі вірян, які йдуть у Тростянець, щоб помолитися іконі Божої Матері.

Дослідники схиляються до думки, що цей образ «Одигітрії» створений ще в XV столітті. Прихожани ж вважають його чудотворним.

Козацький полковник середини XVII століття

Реконструкцію виконано на основі копії портрета ніжинського полковника Івана Гуляницького (ймовірно брата Григорія Гуляницького), роботи невідомого автора. Полковник має повний набір атрибутів старшинської моди середини 17ст. - довгополий кармазиновий каптан, оксамитову опанчу, підбиту хутром, та шапку з візерунчастою прикрасою- "аграфом" і страусячим пір"ям. При поясі - шабля та шкіряна сумка-шабельтас у сукняному чохлі. В руках тримає символ полковницької влади - пірнач.

 

Реконструкція Сергія Шаменкова з книги О.Сокирка "Конотопська битва".

"Богородиця" - найдревніший з відомих військово-релігійний гімнів східних слов'ян

Гімн "Богородиця" - військово-релігійний гімн написаний приблизно в XIII - XIV ст. Його перший запис, що дійшов до нас, відомий з джерел початку XV століття, але архаїчність мовних форм пісні свідчить, що був він складений значно раніше.
 
 "Богородицю" виконували перед битвами війська Великого князівства Литовського (безпосередньо співався лицарством перед Грюнвальдською (1410 р.) та Варнською (1444 р.) битвами), на церемоніях, святкуваннях, похоронах та під час відзначення християнських святих. В 1529 році був включений в головний правовий документ Литви - Статут Великого князівства Литовського.

В XV столітті гімн було адаптовано польською мовою. В 1506 р. текст був включений в «Статути» Яна Ласького з поясненням, що його автором є св. Войцех. Дослідники ж приводять паралелі образів гімну з проповідями св. Кирила Туровского.

Найкращим сучасним виконанням гімну уславилася відома білоруська група реконструкторів середньовічної пісні "Стары Ольса". 

Лицарські та стрілецькі турніри в Україні

У великих містах України здавна існували школи фехтування, а відтак, і  проводилися лицарські турніри. Наприклад, у Львові за часів середньовіччя діяла школа фехтування. Ще з XIV віку тут була вулиця Лицарська (тепер Залізнична). Називалася вона так тому, що виходила на Лицарську площу (територія залізничного вокзалу), де ще від часів Данила Галицького провадилися "гри" - лицарські турніри. Перша письмова згадка про подібний захід датується 1534 роком.

1445 року у Львові було засноване стрілецьке товариство, котре щороку влаштовувало змагання зі стрільби. Стрільці цілили по когутиках, встановлених на жердинах. Тих, хто не влучив, чекало покарання, а хто збивав когута з жердки, отримував приз і почесне звання "курячого короля". Під час різноманітних святкувань проводилися військові змагання. Зберігся опис таких змагань, котрі відбувались у Львові 1622 року.

 

У перший день змагань стріляли в ціль, билися на списах, на повному галопі хапали шапки з землі. Призом для переможця був майстерно відполірований шолом і панцир. Наступного дня вояки повинні були стинати голови живим гусакам, почепленим на шнурок (Б. Зиморович уточнює, що це робилось на повному скаку), а також відрубувати голови телятам за одним змахом. Призами переможцям були телячі туші. У наступні дні відбувалися змагання зі стрибків у довжину: треба було перескочити спеціально викопаний на Ринку рів у вісім ліктів завширшки; також збройні відділи демонстрували штурм імпровізованого замку. Усе це свідчить про високий рівень військової підготовки тодішньої шляхти та міщан.

В подальших століттях, із занепадом Речі Посполитої та утворенням професійних армій, традиції проведення подібних турнірів зникають. 

Реєстровий козак кінця XVII ст.

Реєстровий козак тих часів був одягнений в жупан з турецької габи, шапку з кольоровим суконним вершком та овечою околицею та "вільчуру"- валяну вовняну бурку з тасьмами-зав'язками біля горловини. Комплект амуніції представлений традиційними шкіряною сумкою для куль і дерев'яною рогоподібної форми.

Реконструкція Сергія Шаменкова.

 

Марморощина - втрачена, але не забута українська земля

Марморощина іноді також називається Мармарош, Марамарош. Терторія краю площею 0.7 тис кв км знаходиться на  лівобережжі р Тиси, на південний схід від м. Сігет у Румунії. Заселена у V ст. нашої ери племенами Білих Хорватів - предками українців.
У 1918-1919 входила до складу Гуцульскої Республіки.
За переписом 1930 р. на території Мармарощини проживало 26 000 осіб, в тому числі 17 000 (65.4%) українців, 6 000 (23,1%) євреїв, та 3 000 інших національностей, в основному угорців та румунів.

Герб комітату Маромарош.

Після ІІ світової війни північна частина відійшла до СРСР, а південна Марморощина залишилась у складі Румунії. У повоєнний період на Марморощині існували українські школи, ліцеї та педагогічне училище.У Сиготі до 1948 року був осідок українського генерального вікаріату, у центрі Сегіту діяла українська церква Воздвиження Чесного Хреста. Але у 60 рр. почалось закриття українських освітніх закладів. Проте українська мова і культура зберігалась на побутовому рівні.
Після революції 1989 року національне життя на Марморощині почало відроджуватись. Був утворений союз українців Марморощини, який вів просвітницьку роботу серед етнічних українців краю, готував педагогічні кадри для українських шкіл у Румунії. Цілком або переважно українське населення нині проживає у селах Поляни, Репедя, Рускова, Бістра, Красна, Валя Вішеолуй, Тіса, Коштуй, Ремеці, та містах Кимпулінг, ла Тіса та Сігет. У Сігеті діє український ліцей. За своїми традиціями українці Мармарощини близькі до українців прикордонних районів Закарпаття, зокрема Рахівського, Тячівського та Хустівського.

 

З українських закладів, окрім ліцею, діють на Мараморощині також п'ять парафій Української греко-католицької церкви - у Сиготі, селах Коштіль, Кричунів, Поляни та Тячів з філією у селі П'ятра, та Православний Український вікаріат у Сиготі. Є кілька українських дитсадків, у сільських школах викладається українська мова як рідна, однак решта предметів, на жаль,  викладається румунською.
Серед головних поборників інтересів українців на Марморощині можна виділити священників Василя і Федора Поповичів, професора Івана Юращука. Особливої уваги заслуговую Олесь Бевка з села Поляни, який виконав величезний обсяг роботи у записуванні народної творчості, історичних та етнографічних матеріалів на терені марамороських українських сіл.
 

автор:magistrvp

Сава Ганжа. Полковник і командир козацького корпусу

Ми вже не раз натрапляли на постаті українських полководців, про яких наші історики, та й то далеко не всі, згадують двома-трьома рядками, ніби знехотя. І стає прикро, бо ж розумієш: йдеться про талановитих воєначальників, які могли б стати окрасою літопису військової слави будь-якого народу світу.

Належить до такої когорти і полковник Сава Ганжа, який здобув досвід у походах запорізьких козаків на Крим і Туреччину, а по-справжньому уславив себе під час тривалої Молдавської кампанії гетьмана Івана Свирговського (1575 р.)

Велика битва під Сороками (автор "Історії русів" датує її 23 квітня 1575 р.). Як уже розповідалось, українська армія гетьмана І. Свирговського розгромила, в повному розумінні нього слова, велике військо турків під командуванням полководця Кара-Мустафи. Сам Кара-Мустафа, а разом із ним і чимало вищих турецьких офіцерів, потрапили в полон, і Свирговський відіслав їх до Варшави - як гоноровий дарунок польському королеві. Додавши до гурту полонених ще й чималу долю здобичі. Ефектно?! Ще й як!

Так от, одним із флангів у цій битві командував полковник Сава Ганжа. Тут його талант спалахнув так яскраво, що гетьман вирішив доручити йому окрему велику операцію. Він поділив своє військо на два корпуси. Один з них очолив сам, другий віддав під команду полковникові. Завдання стояло не з легких: Ганжа мав перетнути всю територію Молдови, увійти до Валахії і, долаючи опір будь-яких військ - валаських, татарських, турецьких — які трапляться йому на шляху, здобути столицю Валахії Бухарест.

Простежте за картою шлях від молдавського міста Сорок до Бухареста. А тепер уявіть собі, що цей шлях треба подолати ворожою територією, з боями, не маючи ні підкріплень, ні тилового забезпечення, силами порівняно невеликого козацького корпусу. Кількома битвами полковник Ганжа зумів прокласти собі шлях до Валахії, увійшов до цієї загарбаної турками країни і, незважаючи на шалений опір турецьких та союзних їм валаських військ, штурмом здобув Бухарест.

Погортайте всі наші сучасні вітчизняні підручники з історії. Чи знайдете ви там хоч невеличку згадку про цей блискучий рейд, цю вражаючу перемогу. Про те, що Суворов узяв штурмом Ізмаїл, а потім його знову віддали туркам, ми знаємо всі. Чому ж не знаємо про європейської слави полководця, який здобув Бухарест? Тільки тому, що полковника Ганжу не вшановано було чином фельдмаршала чи хоча б генерала? Ну, не існувало тоді в козаків подібних військових чинів!

Він зумів розбити всі війська, які наважувались протистояти йому. Здобув Бухарест. Кілька днів перебув там, закликаючи валахів надалі самим подбати про свою долю: повстати проти турецьких поневолювачів і витіснити їх геть зі своєї землі. Проте зрозуміло, що тривалий час утримувати -до того ж, силами невеликого козацького корпусу - далеку від України столицю іншої держави полковник Сава Ганжа не міг. Тому він залишив Бухарест, передавши його валаському ополченню, і непереможеним повернувся до Молдови, на з'єднання з військом гетьмана. Ну, хіба це не шлях маршала? До речі, як одне з вищих військових звань воно відомо було у Франції ще з XIII століття.

Сам гетьман І. Свирговський у цей час заволодів Яссами, а потім спустився берегами Пруту й Дунаю до Кілії. Тут, у битві проти набагато чисельніших військ, він зазнав поразки - так само, як зазнав її і союзник козаків, молдавський господар Іон Вод а-Лютий, - і загинув. Проте решткам його корпусу вдалося вирватися з оточення і повернутися до Молдови, де вони цілком випадково зустрілися з корпусом Сави Ганжі. Сталося це, як твердять дослідники, після тривалих блукань "гетьманців". Та коли все ж таки сталося, полковник

Ганжа швидко зумів дати лад цьому війську, ввів його до свого корпусу і гідно, як і належить переможцеві, привів на Січ.
Як склалася подальша доля талановитого полководця -невідомо. Він цілком міг стати чи гетьманом, чи кошовим отаманом. Але не став. Бо літописці зафіксували б це. Та ми з вами вже знаємо, що великий внесок в антитурецьке повстання молдаван під проводом господаря Молдови Іона Води-Лютого зробив саме він, український полковник Сава Ганжа. Переможець битви під Бухарестом.

Сушинський, Б. І. Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX ст. [Текст] : історичні есе у 2-х т. Т. 21 / Б. І. Сушинський. - 2-ге доп. вид. - Одеса : ВМВ, 2004. - 584 с. : іл. - (Козацька Україна. Бібліотечна серія).

Токсарис: невідомий скіфський філософ, лікар та мислитель

Токсар, Токсарис, ("лікар", умовно бл. 650 - 575 рр.. до н.е.) - видатний скіфський (кіммерійський?) Мислитель і лікар, значну частину життя присвятив лікуванню жителів Афін (де існувала велика скіфська громада). Згадок про його життя в античних джерелах небагато. Найбільш повно він представлений Лукіаном Самосатського (близько 120 - 190 рр. Н.е.). Звук "кс" в імені мудреця передавався через звичний грекам "ікс: "х", що допускає ймовірність скіфських імен Тохари або Токар.
Хоч деякі висували думки, що "Токсарис або дружба" Лукіана є "вигадкою і фантачтичним твором", однак фахівці зауважили, що грецький історик до ніс до нас імена і побутові подробиці такого властивості, що вони, незважаючи на їх повну ізоляцію від решти традиції, зокрема - від Геродота, не можуть бути визнані вигадкою, а повинні бути розглянуті як літературна обробка скіфських та фракійських переказів, почерпнутих з невідомих нам здебільшого джерел.


 

Лукіан сам в якійсь мірі опинявся як би і продовжувачем школи одного з перших скіфських мудреців. Ось короткий виклад його відомостей:"Анахарсіс не першим прибув зі Скіфії в Афіни, керований бажанням познайомитися з еллінської освіченістю. Раніше його прибув Токсаріс, чоловік мудрий, який відрізнявся любов'ю до прекрасного і прагненням до благородних знань, але походив не з царського роду і не з "клобуконосців" (скіфських жерців), а з натовпу простих скіфів, які в них звуться "восьминогими", тобто власники пари биків і одного возу. Цей Токсарис навіть не повернувся до Скіфії, а помер в Афінах і трохи згодом навіть був визнаний героєм; афіняни приносять йому жертви як іноземному Лікарю (не як Аполлону або Асклепія-Ескулапу, а як окремому богу)"
"...Не одним скіфам властиво перетворювати людей на безсмертних і посилати до Замолксіса, але що й афінянам можна обоготворяти скіфів в Елладі ... ".
Припускають, що культ Токсариса міг потрапити до Еллади разом з культом "північного Асклепія" (лікаря), коли Токсарис вдало проявив себе практикою навіювань і "замовлянням хвороб". Мудрець був ще живим, коли до Афін потрапис юний Анахарсіс. Власний варварський одяг та мова бентежили скіфського хлопця, але його "як добрий геній" зупинив чоловік, одягнений по-еллінському, з поголеною бородою, без пояса та зброї. Токсарис впізнав нащадка царського роду і заговорив по-скіфському, Анахарсіс навіть розплакався від радості. Юнак сказав, що про мудреця на батьківщині ще чутно - "хтось Токсарис з любові до Елладі покинув у Скіфії дружину і маленьких дітей, виїхав до Афін і живе там, шанований кращими людьми". Анахарсіс визнав себе його учнем і просив: "... Заради Меча (святині скіфів: П.З.) і Замолксіса, наших батьківських богів, візьми мене, Токсарис, будь моїм провідником і покажи все краще, що є в Афінах ...".
За словами Лукіана, скіфи не лише приносили жертви богам, але й шанували їх "святами і урочистими зборами". Культ померлих "хороших людей", пращурів і героїв, тисячі років був характерною рисою життя Скіфії (потім він у різних формах перейшов до слов'ян). Скіфи шанували за подвиги і мужність навіть іноземців типу Ореста і Пілада, які викрали у скіфській громади в Криму або Приазов'ї статую Артеміди (Діви). Токсарис зауважив: "Може бути, не зле було б, якби і небіжчики були до нас прихильні. Але ми вважаємо, що і для живих корисніше буде, якщо ми будемо пам'ятати про кращих людей, і тому шануємо померлих: ми думаємо, що, в такому випадку, багато хто захоче у нас зрівнятися з ними ".
Токсар пояснював грекам: "... Коли ми клянемося Вітром і Мечем, то клянемося саме тому, що Вітер є винуватець життя, а Меч заподіює смерть". (Цікаво, що в українців до цих пір є вислів "надуло вітром" означає - випадково завагітніти).


Найбільшим благом скіфів Токсарис вважав "шляхентністьдумок і вірність друзям", що ставилося вище будь-яких матеріальних цінностей. Мнесіпп погоджувався - "скіфи були не тільки майстерними стрільцями і перевершували інших у військовій справі, але й відрізняються найбільшим умінням говорити переконливо".
Епічні Орест і Пілад, що побували в Криму (частини Скіфії), за словами Токсариса вважалися у скіфів найкращими у світі друзями і як би встановили іншим людям закони про те, як слід ділити з друзями всяку долю і користуватися пошаною з боку кращих із скіфів. Наші предки записали на мідній дошці все, що вони зробили разом або один заради іншого, поставили її в храмі Ореста і встановили закон, щоб ця дошка була першим предметом вивчення для дітей і щоб вони вивчали на пам'ять написане на ній. Таким чином, кожен з них швидше міг би забути Ім'я свого батька, ніж не знати діянь Ореста і Пілада. Крім того, в огорожі храму можна побачити картини, намальовані древніми, що зображують те ж саме, що написано на дошці (Орест пливе до Таврії, потрапляє в полон і звільняється від пут, вбиває Тоанта і багатьох скіфів, викрадає Діву і т.п).
Токсаріс заради благ цивілізації покинув у Скіфії дружину і маленьких дітей "з любові до Елладі". Його явно спокусив не рівень тамтешньої мудрості, а високий для тих часів рівень життя. Він домігся поваги "кращих людей" в Афінах ціною тотального зради своєї рідні, хоча непогано міркував про дружбу. Тому в самій Скіфії виправдань знайти не міг, та був і еллінами майже забутий - цінність сім'ї та дітей у багатьох народів брала своє.
Токсаріс - одноліток або навіть старший побратим по мудруванню з Фалесом (ок.625-547 рр.. До н.е.), що визнається родоначальником античної і всієї європейської філософії і науки. Він може бути навіть на покоління і старше його, якщо зустрічав Анахарсіса в Афінах близько 594 р. до н.е. і "був ще живий", тобто до кінця свого життя. Слава Токсаріс, як цілителя, затьмарила його славу мудреця-філософа. "Чоловік мудрий, який відрізнявся любов'ю до прекрасного і прагненням до благородних знань".
Світоглядні позиції Токсариса мають зачатки прагматизму. Так, Фалес бачив основу всього у воді, Токсарис - у повітрі (Вітрі). Для Фалеса світ одушевлений і повний богів, для Токсариса - славний і цінний діяннями людей, їх дружбою, більш всього боготворимою скіфами."колоній".


"Живі живуть без померлих.
Живі не можуть жити без померлих.
Ми вважаємо, що і для живих корисніше буде,
якщо ми будемо пам'ятати про кращих людей,
і тому шануємо померлих; ми думаємо, що в такому
випадку багато хто захоче у нас зрівнятися з ними".

Токсарис - скіфський мислитель

Реєстровий козак з Чернігівщини середини XVII ст

Спеціальної уніфікації кольору чи фасонів одягу реєстрових козаків у період повстання Хмельницького та періоду Руїни не існувало. Відомо, що у превоєнний час реєстровці отримували з коронного скарбу як платню партії сукна для пошиття верхнього вбрання. Від кінця 16 ст. це часто було недороге цупке сукно турецького виробництва брудно-білуватого кольору - габа. Уже в період Хмельниччини тогочасні джерела згадують наявність білих свит і жупанів у козаків "сіверських" полків - Чернігівського та Стародубського. На реконструкції зображено пішого козака у білому короткополому габ"яному жупані зі сторчовим коміром і великими олов"яними "гузами"(гудзиками). Відлоги рукавів і поділ підшиті червоною тасьмою. Реєстровець має аркебуз з ударно-кремінним замком і шаблю з відкритим руків"ям, що в пішому строю могла підпинатися спеціальним гачком на портупейному пасі чи поясному реміні. 

Реконструкція Сергія Шаменкова з книги О.Сокирка "Конотопська битва"; малюнки Калинського з книги Рігельмана

Молдавський і український герой - Господар Стефан Великий

    У середньовічних джерелах Молдавське князівство називали «Росовлахія» (тобто Валахія у Русі), «Молдославія», «Мала Валахія». В турецьких джерелах її називали Богданія за іменем першого правителя Богдана I, чи Кара-Іфлака. Найвідомішим з володарів цієї землі є Стефан Великий, який тісно пов'язаний з історією України.

Степан III Великий. 

Степан III Великий, також відомий як Стефан Великий та Святий — господар Молдови (1457—1504), але чомусь - мало згадуваний в українській історії. Цей, один з найвідоміших володарів свого часу вів успішні війни проти могутніх сусідів- з Османською Імперію, Угорщиною, Польщею та Волощиною; ці неймовірні зусилля невеличкої землі у центрі Європи дозволили відстояти автономію  власного князівства на подальші чотириста років, і зберегти хоча й примарне, але, все ж, напівавтономне існування держави та населення.
В період правління Стефана відбувається політичне зміцнення Молдавії. Її господар активно підтримував політичні, культурні та економічні зв'язки з тогочасною Україною: надав привілеї купцям Львова, сприяв розвиткові української культури (Євангелії з монастирів у Гуморі й Путні, літописи, державні грамоти, писані церковнослов'янською мовою української редакції).
Найдавніший в історії запис української народної пісні також пов'язаний з часом Стефана Великого, і присвячений саме йому. пісню доніс до нас у своїй граматиці чеський мовознавець Ян Благослав 1571 року:

СТЕФАН ВОЄВОДА 


Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?
[Ой як же Дунаю смутному не течи,
Що дно його точуть студені криниці,
А по середині та рибоньки мутять],
На версі Дунаю три роти ту стою.
Первша рота турецка,
Друга рота татарска,
Трета рота волоска.
У турецкі-м роті шаблями шермую,
У татарскі-м роті стрілками стріляю,
У волоскі-м роті Стефан воєвода.
В Стефанові роті дівониця плачет,
[Дівониця плачет], плачучи повідат:
«Стефане, Стефане, Стефан воєвода!
Альбо ме[не] пуйми, альбо ме[не] лиши!»
А што ми [од]речет Стефан воєвода?
«Красна дівонице, пуймил-бих [я] тебе,
[Красная] дівонько, неровнай ми єси;
Липил бих [я] те[бе], миленька ми єси».
[І] што-ж му [од]рекла [красная] дівонька?
[Одрекла дівонька]: «Пусти мня, Стефане!
Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий.
А хто мя доплинет, [то] єго я буду».
Ніхто не доплинул красну [ю] дівоньку,
Доплинул дівоньку Стефан воєвода,
І узял дівоньку за білу ї ручку:
«Дівонько, душенько, миленька ми будеш».
(Подається за виданням: Ів. Франко, Студії над українськими народними піснями, т. І., Львів, 1913. У квадратних дужках наведені додатки, зроблені Франком).

Дивуватись такій силі впливів української культури на цю землю не варто - адже як князівство Молдавія виникла на уламках Київської русі, вірніше - Галицько-Волинського князівства. майже усі землі від Карпат до Дністра на той час були заселені тиверцями та уличами - одними з предків українців. В часи ж Стефана Великого Буковина, Мароморощина, Покуття та значна частина Дністро-Прутського межиріччя була заселена українцями. Вони складали понад третину населення держави. При цьому, офіційною, державною мовою Молдавії офіційною мовою до XVII ст. була руська — тобто староукраїнська. "Милостію Божією, ми, Стефан-воєвода, господар Землі Молдавскої, cвідомо чиним із сим нашим листом, каждому доброму, хто коли на нем узрить або єго чтучи услишить..." — так розпочинав свої грамоти Стефан Великий. Перші ж Євангелія староукраїнською мовою, Путнянське та Гуморське, з'явилися в Молдавії, за Стефанового володарювання.

Грамота Стефана Великого від 20 вересня 1503 р.

Господарем Молдавії Стефан став у квітні 1457-го, захопивши силоміць владу у свого дядька Петра Арона. Той здобув престол, отруївши власного брата — Стефанового батька, господаря Богдана ІІ. Стефан утік із Молдавії до волоського господаря Влада Цепеша — того самого, з якого Брем Стокер згодом зліпив образ вампіра Дракули. Стефан звернувся до Влада з проханням про військову допомогу. 1457 року він очоливши 6-тисячне волоське військо вирушив на молдавську столицю Сучаву, на півночі нинішньої Румунії. До його армії швидко долучились молдавани. 12 квітня Стефан завдав Петру Арону першої поразки, а за два дні розгромив остаточно. Суперник утік до сусідньої Польщі. 14 квітня Стефан став повновласним Господарем князівства. З молдавськими аристократами-боярами, невдоволеними новим господарем, Стефан не панькався. Після однієї з битв, наприклад: "стратив за зраду або за несумлінне виконання військових завдань одразу 20 значних бояр, яким стяли голову, і 40 малих, яких усіх настромили на палю".

Корогва Стефана Великого.

"Був цей Стефан не такий великий станом, гнівний і швидкий до пролиття невинної крові: багато разів, на бенкетах убивав людей без суду, — пише молдавський літописець Ґріґоре Уреке. — Попри це, був людиною з метким розумом, не ледачий, знав робити своє діло — перебував там, де ніхто й не подумав би. Майстер у справі воєн, де було потрібно, кидався сам у бій, щоб його військо не втекло з поля бою і щоб йому допомогти". А воював Стефан Великий за 47 років свого правління Молдавією багато й успішно проти усіх своїх сусідів. Загалом він провів 36 битв, в 34 з яких виходив переможцем. Одним з пріоритетів його політики була побудова та зміцнення фортець вздовж кордонів своєї країни. Серед них варто згадати Хотинську й Білгородську фортеці в нинішніх Чернівецькій та Одеській областях. Молдавський флот, що з'явився саме при Стефані, плавав до самої Генуї та Венеції.

Зміцнившись на молдавськім престолі, Стефан від 1470 року перестав платити данину турецькому султанові, яку щороку зобов'язувався давати до Стамбула його попередник Петро Арон. А коли союзник турків татарський хан учинив набіг на Молдавію, господар розбив його військо. Узяв у полон ханського сина. Стратив і його, і всю делегацію, яку хан надіслав для викупу. Молдавського вискочку мав провчити султанів воєначальник Сулейман-паша. Зібравши 120 тис. війська, той рушив на Молдавію. Стефан міг протиставити лише 40-тисячну армію. Виграти з нею відкритий бій було годі, тож господар обрав тактику випаленої землі.

 

Відступаючи вглиб своєї країни, молдавани все за собою знищували. Ховалися в лісах і зненацька нападали на османські загони. Копали ями, в яких ламали ноги турецькі коні, скидаючи додолу вершників. Підійшовши 10 січня 1475 року до Сучави, турки зустріли там несподіваний опір молдавського війська. Розбивши його передові загони, паша вже готувався ввійти до міста. Аж тут із лісу вискочив Стефан зі своїми основними силами. За кілька годин османське військо було розгромлене. "Найбільше лихо, яке впало на наші голови за всю добу ісламу", — так назвав цю битву турецький літописець. А Стефан уже за два тижні розписав у листах до західних монархів, що турків можна перемагати навіть малими силами. Просив допомогти відбити наступні напади — бо ж, ясна річ, султан не проковтне такої ганьби.

"Він найбільш гідний того, щоб йому передати провід і командування спільних сил християн проти невірних турків", — писав про Стефана Великого тодішній польський літописець Ян Длуґош. А Папа Сикст IV назвав молдавського правителя "Оборонцем Христовим". Але європейські монархи з допомогою йому не прийшли, коли турки невдовзі знову атакували Молдавію.

Господар тримався своєї тактики: докучлива партизанка, засідки й напади. Через брак продовольства турки повернулися додому, так і не провчивши бунтівного господаря.

1484 року турки й татари таки захопили причорноморські землі Молдавського князівства — нинішню південну Одещину — з фортецями Білгород і Килія. Це сильно вдарило по молдавській торгівлі, Молдавія відтоді назавжди втратила вихід до Чорного моря. Без жодної підтримки ззовні Стефанові щораз важче було протистояти туркам. Тому 1503-го, за рік до смерті, господар підписує угоду з султаном Баязидом ІІ. Той гарантує Молдавії незалежність, а Стефан погоджується платити формальну данину. Господар фактично викупив у Баязида право робити, що хоче. Але не встиг. Наприкінці життя він захворів на подагру. Господареві відрізали ногу. Він помер на 72-му році життя. "Стефана-воєводу поховала країна з великим жалем і плачем у Путнянському монастирі, який він сам спорудив, — пише Ґріґоре Уреке. — Жаль був такий, що всі плакали за ним, немовби за власним батьком".

Першою дружиною Стефана Великого була Євдокія — донька київського князя Семена Олельковича. По її смерті, 1467-го, Стефан одружився із Марією, грецькою князівною із кримського князівства Феодоро (Мангуп). Вона померла 1477 року. Третя дружина — Марія Войкиця, донька господаря Волощини Раду Гарного. Войкиця пережила свого чоловіка. Померла 511 року.

Стефан Великий мав вісьмох дітей — трьох доньок і п'ятьох синів. І ще, як стверджують історики, щонайменше восьмеро дітей були позашлюбні. Його наступником на молдавському престолі став син Богдан. Стефан назвав його на честь свого вбитого батька.

Зважаючи на величезний внесок Стефана Великого в українську історію, його можна цілком віднести і до українських національних героїв.

Молдавський господар Стефан Великий і Святий. Картина Соріна Думітреску, поч. 1990-х

Сергій Дрозд