субота, 1 вересня 2012 р.

Звичаєве право на Лемківщині

Лемківщина (як Північна, так і Південна) на ранній ста­дії свого існування була частиною Галицько-Волинського князівства, однак після остаточного її загарбання Поль­щею та Угорщиною пройшла дуже тернистий шлях дов­гої боротьби. Завойовники ставили собі за мету впровадити свій суспільно-правовий порядок та внести відповідні зміни в характер суспільного життя . Одним з основних завдань, які стояли перед ними, було змінити правові відносини населення захоплених територій. Оскільки Київська Русь мала чітке законодавство — «Правду Руську», то їм нічого не зоставалось, як органі­зовувати інші — німецьке і так зване волоське права, і на ці права переводити захоплені села.
Це все співпало з більш інтенсивним заселенням Кар­пат внаслідок втечі селян від постійних татарських напа­дів та збільшення феодально-панщизняних відробітків у низинних регіонах. Заселенню Карпат також сприяли ті обставини, що нових поселенців звільняли на 12-24 роки від феодальних повинностей, отже, тут вони мали кращі умови для самозбереження.
Угорські чи польські як королі, так і феодали, прийма­ючи втікачів і надаючи їм право на поселення, дотриму­ючись політики денаціоналізації, змінювали назву «давньоруське право» на «німецьке» чи «волоське».


Однак найперше визначимося із самим терміном «звичаєве право». Найбільш детальний і глибокий ана­ліз виникнення звичаєвого права дає Ст.Дністрянський: «У родині, роді, племені тощо створюються вперше оперті на естетичних засадах звичаї, які поступово вхо­дять у тіло, кров даного союзу, і коли виступ проти вста­новленої норми загально вважається за порушення да­ного союзу, коли після цього ця норма стає органічною потребою для цього суспільства, тоді вона набирає сили, яка надає їм авторитативого характеру. Із цієї хвилини існує це пра­во». Михайло Грушевський теж перекон­ливо доводить, що подібності в праві редукуються до подібностей в побуті і пра­вових поглядах народу, який перебуває на подібному рівні культурного і суспільного розвитку.
Невідомо, як засновувались та перево­дились села з руського на німецьке право в ХІІІ-Х\/ століттях, якщо воно, практично, було введене лише на початку XVI століття. А.Каліна знайшов перший рукопис магде­бурзького права, написаного близько 1500 року, який складався з 51 параграфа процесуального, сімейного та громадсько­го права.
Магдебурзьке право в Польщі було де­тально опрацьоване і рекомендоване до користування Б.Троїцьким лише на початку XVII століття. Тут він і дає настанову: «...Звичай теж є правом і він має бути збе­режений. На якому праві живе обвинуваче­ний, то згідном з цим правом він повинен нести відповідальність».
Навіть у розпорядженні Саноцького магі­стратського суду, який керувався магдебу­рзьким правом, у 1574 р. зазначено, що він не має права виносити жодних інших дек­ретів, як тільки на основі права посполито­го. Тому судили за такими законами, які найбільше відповідали звичаєвому право­ві. Щодо так званого волоського права, то воно ніколи не було кодифікованим і нале­жить до категорії звичаєвого права в пов­ному розумінні цього слова.
Молдавський дослідник Н.Мохов вважає, що волоське право відоме з документів су­сідніх держав. У Молдові волоське право як право князів ніколи не було письмово зафі­ксоване, крім окремих згадок в молдавсь­ких документах ХIV-XV століття. Багато звичаїв волохів Молдови, на його думку, мо­жна реконструювати шляхом порівняння джерел, які зберігаються в Сербії, Словач­чині та в західноукраїнських землях. Однак ці твердження не аргументовані і не витри­мують елементарної критики, тому що зви­чаєве право кожного народу має свої специфічні особливості, які, в основному, залежать від його соціально-економічного розвитку.
Словацький дослідник Я.Бенько твердить, що волоське право прийшло на Словаччину за посередництвом колоністів з України та зі східного пограниччя волосько-русинських областей у XIII ст. і розвинулось під впли­вом німецького права. Адже відомо, що український народ був на вищій стадії сус­пільного розвитку. Українці займались хлі­боробством, а волохи — тваринництвом і вели кочовий спосіб життя.
Отож, як уже згадувалось, після зайняття Лемківщини Польщею та Угорщиною розпо­чалось переведення сіл з руського звичає­вого права на волоське. Так, на Південній Лемківщині було переведено 21 село. Ана­логічні процеси відбувались і на Сяноччині.
У той же час ряд сіл німецького права переводять на волоське право. Це було ви­кликано тим, що німецьке право не відпо­відало громадському самоуправлінню і було придушене дідичним війтом. На Північній Лемківщині з німецького на во­лоське право було переведено село Вислок та ін." Але найбільше сіл з німецького на волоське право перевели на Південній Лем­ківщині. За даними, наведеними Я.Беньком, їх не було переведено приблизно 88. Як пише Ст.Дністрянський, «держава не в силі вводити народне звичаєве право, не держава є безпосереднім ініціатором зви­чаєвого права, як твердять деякі дослідники, а народ та його поодинокі соціальні групи».
Такої думки дотримується і польський до­слідник права З.Цібіховський, що звичаєве право може діяти лише тоді, коли його знають і визнають. Право, якого люди не знають і не визнають, не виконує свого обо в'язку, тому воно не має ніякого значення Як твердить польський дослідник Є.Чайковський, «волоське право» було продов­женням німецького права, яке керувалося подібними основами. Що можна твердити про дію німецького права в селах, коли його не використову­вали і в містах. Так упорядники шістнадця­того тому судових документів в місті Львові твердять: «знаходимо тут пару цікавих за­писок неясного до цього часу питання німе­цького права, на основі якого судили у місті Львові... По суті про його існування до цьо­го часу нам не було відомо. І сьогодні його дії дуже страшно скупі, сухі і неясні».
І як могли керуватись маґдебурзьким пра­вом, якого не знали жителі сіл так званого волоського звичаєвого права, де всі рішен­ня приймались голосуванням всіх учасни­ків зборових (копних)суддів?
І як могли поселенці, які начебто керува­лись німецьким правом, використовувати закони волоського звичаєвого права, де основним населення були українці, які за­ймались сільським господарством?
Про те, що сама назва «волоське право» не пояснює його правових відносин, свід­чать такі матеріали. У 1461 р. королева Со­фія видала привілей солтису або князю Яковцю Волаху на заснування села Радощиці на волоському праві. Поселенців у ньо­му названо волохами. За привілеєм, селяни повинні були платити повинності, характерні для сіл німецького права. Ра­зом з тим, у документі вказується, що сол­тис відповідає за те, аби поселенці жили за законами руського права.
Я.Бенько наводить приклад, як волохи трьох поселень Лікавського паньства не ви­магали в 1474 р., щоб їм підтвердили пра­во їхніх предків охороняти дороги від злодіїв та сторожити місто і т.п.А це є свідченням того, що ці поселенці не були пастухами-волохами, а дрібною українсь­кою шляхтою.
Усі дослідники, які займались вивченням заселення Лемківщини, не аналізували правових відносин і дотримувались твер­дження К.Кадлеца про те, що «волохом називається кожен, хто жив на волоському праві».
Однак із впевненістю хочу потвердити, що на Лемківщині впродовж цілого середньо­віччя діяли закони «Правди Руської» та укра­їнського звичаєвого права. Джерельні матеріали говорять не тільки про руське право, але і про наявність назв адміністра­тивного керівництва, яке тотожне древньо-руському—тивун (начальник села), сотник, десятник. Як твердить А.Яблоновський, посилаючись на джерела XVI ст., «ко­ролівські села Улич, Половці, Костарівці, Саночок, Тирява Сільна —зустрічаєм інсти­туції сотських, дальше: Вільхівці, Терепча, Гломча — тивунів, які керувались руським звичаєвим правом».
Однак найбільш аргументованим доказом того, що на Лемківщині повсюдно керува­лись древньоруським законодавством,— це наявність зборових (копних) судів, які діяли тільки в Україні. Компетенція цих судів роз­повсюджувалась на окремі адміністративні одиниці — країни, округи.

Традиційний одяг лемків.

На Північній Лемківщині такими країнами, де проводились зборові суди, були: Щавне, в якому урядував крайник, та село Вільшаник, яке з групою сіл в XVI ст. було окремою країною.
У приватних селах в маєтках кміти було дві країни — Собенська та Ольшанська. А згідно з люстрацією королівщин село Суровиця теж було центром країни, де проходи­ли зборові суди.
Як твердить А.Фастнахт, у 1438-1451 рр. такі суди проводились і в місті Саноку. У за­сіданнях таких судів брали участь не тільки князі, але й жителі сіл волоського права Ща-вного і Одрехова. З цього повідомлення можна зробити висновок, що це був суд збо-ровий (копний) українського права. У документах з XVIII ст. є дані про наяв­ність п'яти зборових судів, які діяли в селах, розміщених над потоком. А в люстрації се­ла Липовця від 1747 р., яке було на потоці, відмічено, що право «ругове» щорічно в се­редині потоку проводиться. Таким чином, на Північній Лемківщині діяло одинадцять зборових копних судів.
На Південній Лемківщині такі адміністра­тивні одиниці, де проводились зборові суди, називали округами. Так, в Ужгородському паньстві було п'ять країн-округів, якими ке­рували крайники. Крайник керував трьо­ма селами в Ліптовській Оравській столиці. В Маковицькому паньстві засновано 17 сіл на волоському праві, якими керував воєво­да, що жив у селі Местиску. У 1631 р. Гу-менське паньство було поділене на чотири господарських округи, якими керували державні урядники, що називались край-никами, і в Другетовських селах (з другої половини XVI ст.), які виконували функцію воєводи.
Королева Марія в 1383 р. надала кня­зівство у двох селах Березького комітату (Керецко і Кузьничі) трьом братам — Івано­ві, Степанові та Олександрові, синам Ста-телави, який був у цих селах волоським воєводою.
Такі судові округи (країни) були в Мука­чівському та Чинадіївському паньствах.
На Південній Лемківщині діяло приблиз­но 10 зборових судів, включаючи території, де проживали лемки. Усі ці факти засвідчують , що дані про наявність сіл, що входили в ту чи іншу кра­їну (округ) (як це ми бачимо на території Бойківщини), відсутні. Ці крайники-воєводи Лемківщини не тільки виконува­ли адміністративні, але й судові функції (що характерно для руського права). Як твердить І.Черкаський, є усі підстави зро­бити висновок, що копне (вічове) право є своєрідним витвором руського (українсь­кого й білоруського) народів, і що на тій території, де жили зазначені народи, був громадський суд.
Документальні матеріали підтверджують, що правові норми, якими користувались усі зборові (копні) суди і які перебували на так званому волоському праві, брали свій по­чаток від «Правди Руської» та українського звичаєвого права. Т.Людомирський писав: «В усіх підгірських околицях, де населення, крім любові до краю, зберегло дух незале­жності, збереглись до XVIII ст. віча, які ба­зувались не на безсиллі параграфів права, а на необхідності дотримання звичаю». Зборові суди проводились в одному й то­му ж місці. З актів про копні суди ми довіду­ємось, що кожна копа округу мала своє здавна встановлене постійне місце, озна­чене в народній пам'яті особливими прикме­тами, як «під яблонькою», «на урочищі», «у праху дубовому», «у Андрієві гори», «перед церквою» тощо. Коповиці мали значення як постійні, раніше обрані і звичаєм освячені місця, на яких збиралась копа.
До часу проведення зборових (копних) су­дів необхідно було провести підготовку, тобто забезпечити продуктами, що покла­далося на представника громади і від адмі­ністрації. Так, у селі Суровиця, згідно з даними люстрації 1565-1566 рр., де про­водились зборові суди, зазначено: «В цьо­му селі раз у рік проводять право, або віче. Коли хто приїжджає із староства, громада повинна дати до двору три зайці, а солтис одного і за серну 36 ґрошей». Аналогічні ві­чові повинності платили села Костерівці, Мошанець, Куляшне, Щавне, Турянське, Ясел, Репедь та ін.
Як проходили суди на Лемківщині, бачи­мо з наявних документів, у яких збереглась рекомендація від 1759 р. королівської комі­сії щодо проведення зборових судів на п'я­ти потоках: «1. У середині посту суду не відкладати і не переносити. Солтис пови­нен за тиждень оповістити громаду, коли бу­де проводитись право.
2. Коли настане день початку проведен­ня права (суду), повинні всі громади і другі солтиси-війти, і присяжні, і кожний госпо­дар, дотримуючись тверезості, приступи­ти до ведення справи».
З шостого пункту видно, що на цих збо-рових судах мали бути присутні всі жите­лі країни: «Коли більше солтисів, то необхідно домовитись, і хто найбільш зді­бний, і коли громади не будуть проти ньо­го виступати, то його можна обрати навіть на другий рік».
«Солтиси, війти, обрані громадою до урядування (тобто до ведення суду), повинні присягнути на вірність громадам.
Після закінчення розрахунків з громадами приступати до розгляду справ, які бу­дуть вносити потерпілі».
Про те, що аналогічні зборові суди про­ходили і на Південній Лемківщині, підтвер­джує привілей угорського короля від 1457 р. «Волоські шляхтичі — князі цих сіл — не бу­дуть судити селян, тільки жупан (тобто край-ник), а як не будуть цим судом задоволені, то мають право обжалувати до двірського суду або короля». І далі в цьому документі говориться, що цей суд має право судити і шляхту. Непорозуміння між волоським по­селенцем і шляхтою та князями має вирі­шувати жупан, а коли б жупан не був справедливий, тоді треба жалітися до двір­ського суду або до пана.
Словацький дослідник Я.Марков пише, що, як відомо з протоколів зборових судів, які проходили в квітні і, як виключення, в чер­вні окремо в кожному дистракті, які існували в XVII ст. і нагадували тодішній крайницький округ (старші самоуправні союзи, що виникли в час колонізації на волоському праві). Характерно те, що перевіряючі ко­ролівські ревізори та угорські чиновники ні одним словом не згадують про волоське право, а ревізори неодноразово пишуть тільки про рутове — звичаєве право. Та на­віть економ Самбірської економії, де всі гірські села перебували на волоському праві, нічого не говорить про це право. Він писав: «У підгірських та гірських селах обраний се­лянами сільський суд раз у рік проводить генеральні (зборові) суди, на яких розгля­дає всі скарги, борги, кривди, випадки ан­тиморальних дій, які були вчинені протягом року, цих судів двір не обирає і їхніми спра­вами не цікавиться. Ці справи вирішуються і караються справедливо і дуже суворо. Че­рез це в кожному селі панує загальна скро­мність і порядок».
Коли жителі Південної Лемківщини, що підлягали зборовим судам, мали право вно­сити апеляції на їх рішення тільки до урядо­вих домінікальних судів, то на Північній Лемківщині —до королівської адміністрації (референдорського суду у Варшаві). Так, наприклад, селяни ряду сіл: Коросна, Волиці, Смеречної, Лодини, Рудавки та інших внесли скаргу до короля на князів про їх зловживання. Король у своєму розпоря­дженні задовольнив це прохання: «При­хиляючись до рішення наших комісарів, наказую не платити князям інших податків і не давати повинностей, які не відмічені в люстрації та в ревізії. А гроші, які дали селяни старості на отримання якогось привілею, мають бути повернуті селянам».
Формально руське право було ліквідоване. Але, як твердять деякі польські дослідники, «незважаючи на формальне усунення русь­кого права, його вплив не припинився так ско­ро і, напевно, цілком не був знищений».
У приватних, церковних та орендованих селах діяли війтівські суди. Вони були най­вищою судовою інстанцією, їх компетенції теж були досить широкі. Селяни села оби­рали трьох чоловік, а власник села одного з них назначав війтом. Склад присяжних обирала громада. Так, громада села Висо-чани в 1719 р., керуючись народним пра­вом, обрала присяжних. І вони, як і війт, обрані згідно з Божими законами та спра­ведливістю.
Як твердить польський дослідник І.Рафач, «на селі влада пана не мала обме­жень, але вона була стримувана певними обставинами і волоськими законами, фа­ктичною силою громади як організованої спільноти, публічною думкою, яка виявля­лась при великих зловживаннях»44. У кар­патських та прикарпатських селах навіть війтівські суди у вирішенні як криміналь­них, так і побутових справ керувались за­конами «Правди Руської» та українського звичаєвого права. Згідно з королівським розпорядженням від 1669 року вимагалось, що всі ті, які беруть у заставу сільські ма­єтки, повинні слідкувати, щоб селяни жи­ли згідно зі своїм правом45. А, окрім того, суддями були селяни, які добре знали за­кони свого звичаєвого права.
На Бойківщині збереглись документи зборових судів, однак на Лемківщині вони від­сутні, тому для з'ясування цієї проблеми використовуються фрагментарні дані.
Як видно з одного документа війтівського суду маґдебурського права села Черешнево від 1696 р., на якому розглядалась спра­ва вбивства чоловіка, цей суд проводився при всьому суспільстві (громаді).
Найбільш правдоподібно, що на війтівсь­ких судах повсюдно були присутні члени громади, але це не відмічалось у судових документах.
Згідно з магдебурзьким правом за вбив­ство передбачалось таке покарання:
Хто вб'є людину з метою наживи, або більше людей, має бути прив'язаний до ко­ня і волочений кругом ринку, а потім втис­нений у колесо.
Хто вб'є іншого через помсту, має бути мечем покараний.
Хто вб'є в результаті самооборони або стріляючи птаха, зрізуючи дерево, тобто ви­падково, і доведе свідченнями очевидців, має заплатити за голову.. А «Правда Руська» передбачала, як хто вб'є чоловіка, то мститися має брат за бра та, отець за сина, або син за вітця, братанич або сестринець, і коли не буде кому мститися о нім, то зложить за голову 80 гри­вен, як буде убитий муж або тивун кня­жий; а як русин міщанин або дворянин, або купець, або тивун боярський, або ме чник, або ізгой, або слов'янин, то 40 гри­вен має зложити за нього.

Як хто стане до розбою без всякої супе­речки, то за розбійника люди не платять, але видадуть його самого з жінкою і дітьми на вигнання і на розграблення.
Як зазначає І.А.Рожков: «Ми маємо пра­во твердити, що правовий звичай продов­жував діяти в усій своїй повноті, помста членів роду за вбивство... не Ярославове введення, а правовий звичай».
Архівний запис подає такий приклад: пе­ред війтівським міським урядом у 1657р. стала працьовита Марухна, жінка небіжчи­ка Яцка Розтуня з села Долини, дочка Андрієва із Стебника, разом із своїми синами Михайлом та молодшим Григорієм, добро­вільно і не примушено, здорові на тілі і на умі. Разом із своїм Грицем Панков'яком з села Узелі стверджували, що сторона, яка вбила її чоловіка і батька дітей,— це сини Кобилка Іван та Антін. «Ми з ними помири­лись в присутності отця Олекси — свяще­ника заміської церкви, шановних Петра Априводного, Гриця Панков'ята, Юрка - вій­та і Тимка Стеглевича, відібрали ЗО польсь­ких злотих і робимо їх винним на вічні часи. Я і мої потомки не мають права про це вбив­ство згадувати».
Інший приклад: селянин з села Новосілець обвинувачував громадянин Мусія з се­ла Семушова в тому, що він забив його брата Сенька і виставив поручителів, які за нього ручилися, що він не буде виконувати помсти під заставою 10 гривень, поки недо­каже свідченням одного чоловіка в полі або двох на селі, що Мусій забив його брата, і тільки після цього вбивця зобов'язаний за­платити поголовщину 10 гривен «продажі», а як не буде на нім знаків, то має привести наочних свідків. Слово про­ти слова, а хто розпочав, той має заплати­ти 60 кун, а як покривавлений прийде і покаже се, що сам розпочав, а виступлять на то свідки, котрі чули, що ему заплатити, що го бито».
Згідно з магдебурзьким правом рекомен­дувалось карати винних за побиття голови поважних людей в менших містах 15 гривен, а в селах— 10 гривен. Покарання за побої в судах магдебурзь­кого права мають деякі особливості. Всі за­фіксовані побої на потерпілих: сині, дряпані, кроваві — занесені в судові книги згідно з законами «Правди Руськоі», але тут відсут­ня шкала покарання, яка фіксувалась збо-ровими судами. Цілком ймовірно, що ці грошові покарання оплачувались окремо і не фіксувались в судових документах.
До Сяноцького міського уряду прийшов потерпілий, якого побив Г.Ромашович. Встановлено: на голові з правого боку роз­тятий слід—кровавна, і другий розтятий до кості, 3 лівої о боку голови — тятий крова-вий'довгий, на плечах кроваві рани. До цьо­го ж міського уряду прийшов А.Пудзюк і просип зроби їй його жінці «ревізію", яка бу­ла побита Й.Креміховим. Тут вона була оглянута М.Япорським та Г.УправСьким. На ліпому боці дві рани сині, на лопатці та лік­тях по одному синьому, була побита тупим предметом.
Упродовж усьої о середньовіччя майже ні­чого не змінилось на Лемківщині в сімей­них відносинах, які зберігають найдовше перевірені життям народні звичаї. Важливим сімейним правовим звичаєм, який побуїувавтільки на Русі, булатака по­винність, як оплата за дочку, що виходила заміж, так зване «куничне», або вихідне. В руських землях в межах Польсько-Литовськоії держави також дотримувалась весільна або вихідна «куниця». У коронній Польщі цього звичаю не було. Починаючи з XVI ст. в літературних джерелах про цю повинність є щораз то більше згадок. Так, А.Віньяж, до­сліджуючи Саноцьку землю, твердить, що тут повсюдно збереглась давня стара по­винність «куна», або «куничне». В привілеях Сіл Босько, Вільхівці, Костарівці та інших йдеться про оплату «куничного». Окрім «куничного» на Лемківщині була й інша давньоруська повинність, яка теж ха-ракіерна тільки для Русі — це так звана «з розпусти», її платили ті, хто давав привід до розлучення. Такий факт зафіксовано в селі Зубові. За маґдебурзьким правом пе­редбачалось за незаконне співжиття як чо­ловіка, так і жінку смертю карати.
На полуднево-пограничних Підляшші та київських землях у другій половині XVI ст. проходив опис державних маєтків, які були підпорядковані Польщі, й де не було насе­лення на так званому волоському праві. Урядники-люстратори, крім інших державних повинностей, зафіксували «поємщина». Це, як пояснюють урядники,— «як чоловік згід­но звичаю самовільно візьме чиюсь дівку або вдову, або розведену за жінку, і з нею бажає жити, то платить на замок. Воєводи пояснюють, хто хоче відпустити жінку, або жінка чоловіка, то цей, який вимагає, пла­тить три гривни. Громада вважає такий по­рядок без сумніву правовим і законним. У цих пограничних землях є і третя оплата — «куниці», яка пояснюється: «хто бере дівку за жінку до польського села з державного, то за прийнятим звичаєм за неї країні дає подарок на користь замку».
Кожен народ має свої специфічні звичаї, тра­диції, так що навіть державне законодавство не в силі змінити сімейно-традиційні звичаї. Сімейні звичаєві традиції Київсько-Подільської землі аналогічні до законів, які діяли на Лемківщині в селах так званого во­лоського права. Але це дуже аргументова­но спростовує не тільки саме волоське право, але й те, що поселенці цих сіл були не волохами, а українцями.
Упродовж усього середньовіччя майже ні­чого не змінюється на Лемківщині в сімей­них відносинах, які зберігають старі народні традиції. Навіть міські та війтівські суди, які «де юре» були на магдебурзькому праві, при вирішенні сімейних справ завжди мотивували свої рішення так, що вони до­тримуються справедливості згідно зі зви­чаєвим правом.
Основна відмінність староруського права від польського чи магдебурзького полягала в ставленні до жінки. Давньоруське право, на відміну від інших, вважає жінку рівнопра­вною із чоловіком.
Згідно з магдебурзьким правом жінка-мати після смерті свого чоловіка повинна бу­ла просити уряд призначити для дітей опікунів. У випадку смерті дітей, коли не бу­ло опікуна, вдова втрачала право на майно.
Польське право передбачало трояке опікунство: опікуни сиріт, властиві опікуни, опікуни вдів, які називались кураторами або підпорами.
У селі Чертіжне помер Іван Чиж, залиши­вши доньку Катерину. Громада призначи­ла опікуна, дозволила продати стару хату за 60 зл. Той, хто купив, у рік мав щорічно віддавати для Катерини по 4 зл, а як вона виросте, то відплати їй хату як придане. Зе­млю ж було передано опікуну, який мав її доглядати і прибуток мав віддати Катерині, коли та вийде заміж. Отже, тут діяло польське звичаєве право.
Руське (українське) звичаєве право до­зволяло призначити опікуна тільки для ма­лолітніх дітей після смерті батька. В місті Лісько (Сяноччина) вдова Кулина Масевич сама розпоряджалась май­ном, записуючи його дітям.. У селі Тирява Сільна вдова Т.Здіпчка записує зятеві та своїй дочці майно. Усі ці записи робились без опікунів.
Ці приклади свідчать про життя селян цієї конкретної місцевості за руським (українсь­ким) звичаєвим правом.
На цій території була ще така давньору­ська повинність, як «вілумерщина», яку пла­тили родичі після смерті глави сім'ї. А.Віньяж твердить, що відумерщину платили селяни, які перебували на руському праві, а на во­лоському її не платили. Такої думки до­тримується і А.МІлоновський. Однак їх твердження не відповідають дійсності. Як видно із запису, у грамоті саноцького ста­рости С.Любомирського від 1557 року про надання пану Федору дозволу на заснуван­ня села Прилуки на волоському праві, се­ред інших давньоруських повинностей є і оплата «відумерщини». Дуже правдоподіб­но, що виходячи з морально-етичних норм ця повинність часто не відмічалась у бага­тьох документах, тим більше, що її сплачу­вали натурою (волами, вівцями тощо).
Згідно зі староруським правом глава сім'ї при продажу або даруванні майна не мав права цього зробити без згоди жінки. Це ще раз підтверджує важливе станови­ще жінки на Русі.
"До нашого Ячмірського права став сла­ветний Микола Остафій із своєю жінкою і за­явив, що він продав півчверті свого поля. Під цим актом продажу є і підпис жінки.
Міщанин Василь Кранець з дружиною, бу­дучи здоровий тілом та розумом, добро­вільно та не примушено продав садибу з городом.
У "Правді Руській» є закони про отриман­ня спадщини.
А хто, умираючи, розділить дім дітям сво­їм, то так має бути. А як умре без розпоря­дження (заповіту), то треба всім поділити, і нажінкудати таку ж рівну частку.
Як жінка лишиться по мужу, то дати їй ча­стку, а у своїх дітей має взяти частку, а що на ню муж вложив, бо є господинею. А спа­дщина їй не належиться. Діти від першої жін­ки візьмуть те, що є по їх матері, хотя би на (другу) жінку вложено. А як вітчим прийме дітей зі спадщиною, то й тоді є поділ. Адвір належиться завжди молодшому синові.
А як буде сестра дома, то спадщини не візьме, але віддадуть її брати замуж, як зможуть.
А матірна частка дітям не належиться, то кому матір схоче, гаму дасть, і як дасть всім, то всі поділяться, але коли умре, не розпо­рядившись, то в чиїм домі умерла і хто ЇЇ кормив, той візьме.
Згідно з магдебурзьким правом право на майно мала вся сім'я. Спадщину мали от ри­мувати всі зверху донизу—сини, брати, се­стри, одні по другім по одній лінії (по батькові чи по матері), дочки, внучки, прав­нучки теж по материній лінії, члени сім'ї теж беруть спадщину один за другим. Польське право в майнових справах до­тримувалось звичаєвих норм: згідно звичаїв і коронних законів вважався дійсним писа­ний заповіт у присутності п'яти свідків, за яким ділили порівно як синів, так і дочок як батьківським, так і материнським майном. Тобто тут діяв родинний принцип, який був у всіх законодавствах руського права.
Найбільш поширеною формою розподілу сімейного майна були поділ главою сім'ї на старості років, або ж складання духівниці (заповіту). Глава сім'ї (чоловік або жінка-вдова), будучи ще здоровим, але в похило­му віці, розподіляв своє майно синам та дочкам. Духівницю робив, будучи хворим,— перед емері ю. Якщо глава сім'ї не склав ду­хівниці, тоді спадкоємці ділились майном у присутності людей або справа про розпо­діл майна передавалась до суду. Розподі­ляли майно при одруженні синів та дочок.
Так, у 1646 р. до міського уряду стала учтива Калина, жінка небіжчика Гриця Масевича, здорова на тілі та умі, але відчуваючи свою близьку смерть, і щоби її наймолод­ший син не мав клопоту з майном, робить такий записі щоби її поховали згідно з грецьким обрядом. Винна трьом синам 68 зл., крім церкви та замку. Старший син Яким має своє господарство. Другий син Леонтій навчається, а молодший син Іван нічого не має. Тут же перераховує землі і будівлі, які залишає синові Івану: даю, дарую, а мою дочку, Іванову сестру Єву, заповідаю йому гючтиво вінувати.
Коли в 1613 р. помирав Іван Задоник з села Тирява СІльна, в своєму заповіті роз­ділив землю: одну половину дітям від пер­шої жінки, а другу — дітям від другої. А борги, які мав, то мали спільно сплатити ді­ти обидвох жінок. А жінці із свого майна ні­чого не залишив.
У 1669 р. в місті Лісько померли батько і мати Демки, не зробивши заповіту, зали­шивши двох синів Івана та Василя. Для розподілу майна була створена комісія, в яку входили міщани. Комісія прийняла та­ке рішення: згідно Із звичаєвим правом дві частини майна припадає молодшому бра­тові Василеві, одна — старшому братові Іванові. Насамперед Іван повинен віддати садибу з городами та приналежностями, загін поля і одну вільну кімнату. А коли Ва­силь схоче продати землю в чужі руки, то Іван ближчий. Обидва погодились під ка­рою 50 гривень".
Як уже вказувалось, при розподілі майна, згідно з законами "Правди Руської», на го­сподарстві залишали наймолодшого сина.
У селі Високій громадський суд розглядав скаргу старшого брата Михайла на молод­шого брата Мартина та на маму Катерину Шмудську. Як записано в судових докумен­тах, що, помираючи, батько, згідно з "натуральним» правом, на господарстві за­лишив молодшого сина — Мартина, але старший син Михайло допоминається по­ловини господарства, заявляючи, що він не хоче поневірятись. Суд прийняв таке рішен­ня: за частину майна, яка належить до стар­шого брата, Мартин має сплатити грішми. А Михайло, який не шанує матері, робить колотнечі, має до трьох тижнів вийти з ха­ти, хіба б втихомирився.
Після смерті батька в селі Ячмирі мо­лодший син Яків Вибух, який залишився на господарстві, сплатив старшому бра­тові Миколі 28 зл, зз належну йому части­ну батьківщини.
Аналогічним розподіл сімейного майна проводився і на Південній Лемківщині.
У Карпатах, у тому числі й на Лемківщині, висліджуємо Іде один вид розподілу сімей­ного майна — купівля-продаж. Особливістю такого «купна-продажу» було те, що ті, хто продавав (батьки), майно оціню­вали в грошах, і при оформленні документів вимовляли собі майнове забезпечення, тобто утримання до смерті. В умову забезпечення старості входило: житло, земля і харчі
. У селі Високи В.Пут перед смертю зро­бив такий заповіт: «Я в старшому віці, хво­рий. Не маючи синів, тільки дві дочки, До молодшої дочки приймаю зятя Валенти­на, продаю все своє господарство за 500 зл. і його роблю шастром (господарем), але з умовою, що зять має мене забезпе­чити ДО КІНЦЯ ЖИТТЯ". Таких родинних фіктивних продажів є значна кількість. Однак у дослідників не­має однозначної оцінки щодо такої фор­ми поділу родинного майна. На нашу думку, найбільш обґрунтованою підставою продажу землі спадкоємцям були тогочасні обставини: внаслідок постійних татар­ських нападів багато людей потрапляло в полон чи тікало в Інші регіони, деякі чле­ни сімей відходили для пошуку заробітків тощо. Коли ця категорія людей поверта­лася додому, то вимагала своєї частки зе­млі. А коли батьківське майно було продане, тоді вже було неможливо отри­мати належну частину спадщини.
Звичаєве право одного народу може бу­ти тільки подібним до другого народу в то­му випадку, коли ці народи перебувають на одній стадії суспільно-економічного розви­тку. Але в той час волохи займались пасту­шим господарством, вели кочовий спосіб життя, а український народ займався сіль­ським господарством. Отже таких подібно­стей бути не могло. Тим більше, що волоське право не було кодефікованим.
Правові норми, якими керувалось упро­довж усього середньовіччя населення Лемківщини, корені яких знаходяться в законах «Правди Руської» та українського звичаєво­го права, є ідентичними до тих правових законів, якими керувались копні суди в Україні. І це найбільш аргументована під­става для заперечення побутування на Лемківщині так званого волоського права.
Гошко Ю., Турчак О. "Лемківщина. Т.2"

Немає коментарів:

Дописати коментар