Коли друг важливіший за будь-що: побратимство у наших предків і сьогодні

В історії України є чимало таких особливостей, які стали брендами нашої нації. Серед них – воїнське суспільство козаків, довгі чуби-оселедці, козацькі вуса, співці бойової слави-бандуристи, самопожертва у битві заради товаришів та побратимство. Однак, на жаль, мало кому відомо, що це – складові давнього арійського воїнського комплексу, який дозволив цим племенам завоювати світ. У статті ми розглянемо побратимство як явище, яке довгий час було поширене на наших теренах, і сьогодні активно починає відроджуватися.

Побратимство – древній звичай, за яким чоловіки (іноді і жінки; тоді цей ритуал називали "посестримство"), між якими виникла міцна дружба, скріплювали свої відносини особливими ритуалами. Під час них "обмінювались" кров’ю один одного і змішували її. Таке "штучне породичання" нерідко вважали сильнішим за родинні зв’язки, бо присягали побратими саме для допомоги в небезпеці. Адже людина могла втратити родину, рід, плем’я, із них могли навіть вигнати, а заприсяжений побратим повинен стати у пригоді навіть попри волю більшості, щоб виручити кровного брата/сестру.

Древні традиції побратимства

За словами етнографів та антропологів, цей звичай виник у часи первісного ладу, коли кілька чоловіків, не пов’язаних родинними зв’язками, вкладали між собою угоду про допомогу та підтримку, але прирівнювали її до кровного зв’язку. Точний часи появи чи поширення цієї традиції зафіксувати неможливо, але відомо, що побратимство є невід’ємною складовою "арійського воїнського комплексу".

Є згадки про побратимство у давніх греків в "Іліаді" Гомера. Але найбільш древні та колоритні описи обрядів братання джерела зафіксували у скіфів. Ось як про це пише Геродот: "До великої посудини вливають вина і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Коли це роблять – промовляють довгу молитву, а потім п’ють із чаші".

Золота пластина із зображенням обряду побратимства скіфів. IV ст. до н.е. Курган Куль-Оба поблизу Керчі

На золотому предметі зі скіфського кургану Куль-Оба (біля Керчі) зображені двоє скіфів, які п'ють з одного келиха-рогу. Ймовірно, на прикрасі зафіксували згаданий вище обряд. Грецький письменник Лукіан (II ст. н. е.) також доніс чимало свідчень про історію Скіфії, серед яких і такий важливий для скіфів ритуал братання: "спочатку майбутні побратими клянуться жити разом і вмерти, якщо знадобиться, один за одного; потім надрізають собі пальці, збирають кров у келих, тримаючи в руках оголені мечі і обійняв­ши один одного за плечі, п'ють з нього, і опісля цього немає сили, яка могла би їх роз'єднати; за скіфською традицією дозволяється укладати побратимську спілку не більше як трьом особам". Також скіфи вважали, що той, хто братається із великим числом людей – брехун, і присяганням подібних людей не варто вірити.

Розповіді скіфів про побратимську самовідданість хвилювали тодішню Ойкумену не менше за історії закоханих, або перипетії боротьби династій за владу. Так, у творі Лукіана "Про дружбу" розповідається кілька подібних сюжетів: у одного скіфа у юрті перебував поранений побратим. Почалася пожежа, під час якої господар першим ділом став рятувати товариша, полишивши дружину з дітьми. У результаті жінка, ледве врятувалася з полум’я, а одна дитина згоріла. Але скіф-господар тим не журився, і промовив дружині: "Дітей я ще можу мати, та й не можу знати, що з них виросте, а такого другого побратима, як цей мій друг, який скільки разів виказував мені свою вірність, не знаю чи й знайду…"

Вражає уяву й інша, не менш трагічна історія. Так, під час одного з розбійницьких набігів савроматів на скіфські землі поблизу Дону, одне зі становищ було розгромлене і розграбоване. Почалися мародерства, вбивства і зґвалтування. Скіф на ім’я Дандаміс добровільно переправився до савроматів щоб визволити побратима Амізока. Так як Дандаміс втратив усе своє майно під час набігу, вождь савроматів зажадав у якості викупу його очі. Він без вагань погодився, після чого отримав свого побратима. Цей неймовірний вчинок надихнув скіфів, а савроматів вжахнув, та так, що вже вночі вони втекли нажахані, покинувши награбоване. А Амізок, не бажаючи залишатися зрячим у той час, коли побратим через нього осліп, також виколов собі очі…

Довгий час історики вважали ці історії вигадками, історичними байками, допоки не знайшли папірус із невідомим раніше "Романом про Каллігона". Після його дослідження стало зрозуміло, що автор роману та Лукіан користувались схожими джерелами, а їх інформаторами були елінізовані кримські скіфи. 

Але плинув час, Скіфія була розгромлена сусідами, і згадки про побратимство на довгий час зникають з джерел. У численних середньовічних легендах та епосах традиції побратимства прослідковуються у германських та скандинавських племен: побратимів мав і славний герой Зігфрід, і герої скандинавських саг про вікінгів. Побутував цей обряд і серед кочовиків Азії, які перейняли скіфські звичаї. Найвідомішими з них стали Темуджін та Джамуха. Такий же звичай у ХІХ столітті побутував і у нащадків скіфів та сарматів осетинів.

Побратимство на Русі

Про існування традиції братання на наших теренах у період розквіту Київської Русі першим почав писати український історик М. Костомаров. Так, в "Історії" Лева Диякона (X ст.) відзначається, що київський князь Святослав зв’язався "узами побратимства" з візантійським Патрикієм Калокіром, який був посланий візантійським імператором для укладення союзу з русами для походу на болгар. Таким же обрядом, схоже, примирився і воєвода Претич з печенізьким ханом, якого відігнали від Києва.

Про існування побратимства говорить і твір Феодосія Печерського "Друге послання до князя Ізяслава Ярославови­ча" (XI ст.). У ньому автор попереджує про зростання впливу католиків ("лати­нян") і закликає не "брататися" з ними. Відтак, судячи з контексту, братання-побратимство за часів Русі було поширеним явищем.

Численні билини київського циклу також прямо говорять про поширення цієї традиції у дружинному середовищі. Так, у билині "Ілля Муромець і Святогор" дійшов опис цього ритуалу: майбутні побратими розповідали кожен про себе, ділилися сокровенним, обмінювалися подарунками, золотими натільними хрестами, обнімали один одного, цілувалися, браталися на все життя і, покуштувавши хліба та солі, ставали побратимами.

Ритуал братання проводився між дружинниками і перед початком військового походу. Саме так вчинили Ілля Муро­мець, Михайло Потик і Олексій Попович, які зголосилися збирати данину для князя Володимира. Після проведення ритуалу побратимства вони домовились про взаємодопомо­гу, бо  прямували до різних місцевостей: "Браття милі, хто з нас першим прийде до Києва, поїдуть на розшуки тих, кого не буде".

Традиціями побратимства пронизані й українські казки та легенди: "Котигорошко", "Ведмідь-Іванко, Товчикамінь і Сучимотузок", "Казка про Кощія Безсмертного, як його убили Іван-царевич і Булат-молодець", "Летючий корабель", "Козак Мамарига" тощо. Зазвичай головний герой пускається у небезпечні мандри, у яких фантастичним чином добивається своєї мети. Досягнути цього допомагають численні побратими. А ті з них, хто зрадив після братання - були покарані смертю. У казковому епосі пору­шення традицій побратимства повсюдно  розцінюється як важкий злочин.

Схоже, що в період Русі "братання" було досить поширеним явищем. Словом "братчина" називали також вуличну (у Новгороді), сільську, релігійну або міську ремісницьку (цехову) громади, які мали свого особливого патрона і міське свято. Вид бенкету, який здійснювався у складчину в певний час, і на якому могли вирішуватись внутрішні питання сільської та міської громади. На "братчині"-бенкеті, який здійснювався в складчину у певний час, могли вирішуватись внутрішні питання сільської та міської громади. Як реліктові подібні традиції доживали своїх днів до позаминулого століття у деяких регіонах Росії та Білорусії.

Відтак, в часи Русі братання було поширеним явищем серед широких верств населення, але найбільш поширеними і значущими ці відносини були у дружинницькому середовищі.

Козацьке побратимство

Як зазначають дослідники починаючи з М. Костомарова, українське козацтво успад­кувало ритуал побратимства традиції з часів Русі. Він стає наче одним з наріжних каменів січового братства, адже рівні між собою козаки зверталися один до одного "брате, братчику", а усе січове військо називали "козацьке братство".

Перший ритуал братання у козаків був простим: майбутні побратими пили алкогольний напій та обмінювались дорогоцінними подарунками. З часом обряд почали освячувати і фіксувати у церкві: козаки йшли до церкви, і в при­сутності священика давали клятву перед Богом, що з цього часу вони стали братами, а на того, хто зрадить чекає Боже прокляття і гнів. Побратими зобов'язувалися любити і допомагати один одному у будь-якій життєвій ситуації, а якщо треба, то і пожертвувати жит­тям заради братчика. Після цього робили запис у церковній книзі, слухали молитву, дарували один одному хрести та ікони і виходили з церкви немовби справжні рідні брати до кінця свого життя. Подібний обряд зафіксований у метричній книзі села Протопопівка Олександрійського повіту Херсонської губернії.

Варто нагадати і про численні церковні братства, які ставили за мету берегти і розвивати релігійне та наукове життя громади.

Після знищення Запорозької Січі у 1775 р. традиція побратимства поступово відмирає. Так, у тогочасному збірнику українських приказок Номиса серед 14 тисяч варіантів знаходимо лише декілька про побратимство: "Добре брацтво краще богацтва", "При добрій годині усі побратими, а при лихій нема і родини", "Сватання не братання", "Побратався собака з горобцем", "Не братайся, з ким телят не пас!".

В кінці XIX ст. етнографи зафіксували два приклади побратимства (так зване "горівчане братство") в Катеринославській і Херсонській губерніях. Так, у м. Дмитрівці на Херсонщині братання відбувалося між двома щирими приятелями, які були сиротами. Обряд проводили у хаті одного з побратимів у при­сутності сусідів. Після приходу гостей знімали зі стіни ікону, перед якою майбутні побратими молилися та обіймалися. Потім відбувався святковий обід з горівкою (горілкою), під час якого госпо­дар дарував побратиму ікону, цінні речі, а іноді обмінювався з ним хрестиками. Це ж саме відбувалося у хаті іншого побратима. Між такими братчиками та їхніми сім'ями панувала дружба і взаємодопомога. Серед українців існувало повір'я, що братання - один з перших ступенів споріднення, і тому діти побра­тимів не могли вступати в шлюб поміж собою.

Балканські братушки

Побратимство побутувало і серед інших індоєвропейських народів. Так, у чорногорців, сербів та боснійців традиції братання були поширені до кінця XIX ст. Загалом їхні ритуали та традиції схожі на українські.

Відомий український етнограф Ф. Вовк писав: "Братання розвинулося, було в уживанню і не перестало існувати ще й тепер тілько у тих народів, у котрих не вивівся ще устрій родинний, ні кривава помста, і котрі зістаючи в загальнім і вічнім стані узброєння не мають ще досить міцної сили публічної, щоб забезпечити нею оборону і усунути помсту. Воно існувало і у давніх слов'ян, коли вони знаходилися ще в добі розвитку суспільного,... опісля щезаючи помалу у Поляків, Чехів, а далі Українців, воно збе­реглося ледве у Великоросів, а в дуже зіпсованім виді існує ще у слов'ян південних, котрі завдяки своїм условинам політичним були приневолені задержати в себе устрій спільного життя і життя воєнне, а тим самим уже і давні звичаї".

Таким чином, побратимство було складовою частиною загальноіндоєвропейського мілітарного комплексу. Ці традиції сформувалися ще в часи первісної родової громади і стали тим стрижнем, навколо якого формувались ранньолицарські військові дружини та комітати.

На початку ХХ ст. в часи Національно-Визвольної революції нашого народу, між багатьма українськими вояками та повстанцями виникали побратимські відносини. Дивно, але окупаційна радянська влада також культивувала побратимство, але у якомусь химерному варіанті – між нашими та іноземними містами. До побратимства звертались і націоналістичні організації УВО та ОУН.

У 2000-х роках їх наслідували численні патріотичні організації, у яких братання між членами організації є такою ж важливою ідеологічною засадою, як і Декалог українського націоналіста. А з початком російсько-української війни в 2014 році побратимство отримало новий статус і стало поширеним серед учасників бойових дій на Донбасі.