Українсько-російське етнографічне покордоння

На теренах областей сучасної РФ, що межують з Україною, залишились великі історичні та етнографічні території, які мають відношення до українського етносу та історії української державності.

Острогозький слобідський полк існував на землях сучасної Воронізької області, та його кордони майже повністю співпадають із її сучасними південними та західними границями. Більшість поселень тут заснована та населена досі нащадками острогозьців.

Інші слобідські полки – Харківський та Ізюмівський – також частково розташовувались на порубіжжях сучасних Білгородської та Воронізької областей. Крім того, козацька старшина заводила тут собі маєтки на російський манер, завозячи українців, яких трохи потому шахрайством навернула у кріпацтво.

Поруч тих земель, навкруги маєтків, існують дві цікаві етнографічні групи. Перша з них має самоназву «Хохли», субтопоним для свого краю «Хохляндія», причому обидві назви не сприймаються носіями за образницькі, а навіть промовляються з гордістю. Друга група – дзеркально – зветься сусідами та й самозветься як «Москалі», «Кацапи», «Кацапщина», також без негативного коннотату. Вирізняються поміж собою різними варіаціями суржику, з переважанням українського або російського комплекту в ньому.

На частині Курської та Білгородської областей існує субетнос «Горюни», який також є і по український бік кордону. Він має змішане україно-російське походження, вирізняється лексикою, фонетикою та побутом. Горюни населюють природно-географічні зони Ізгорьє та Білогорьє.

Поруч мешкає унікальна етнографічна група «Перевертні», яка об’єднує родини і громади, що мають цілком українське походження, проте старанно уникають української ідентифікації. Цікаво що це не тільки экзоним, але й самоназва, яка на місцевості практично не носить негативного значення. Перевертні пишуться росіянами і вирізняються російською мовою з відчутно українським комплектом (суржик).

Ще далі на північ, на перетині Курської, Брянської та Орловської областей, мешкають «Севрюки», нащадки міщан Севської провінції, напівукраїнського походження. Цікаво, що саме на тих теренах нацисти зробили Локотську Республіку, відому як оплот антирадянської колаборації.

Від власне російських субетносів українські етнографічні землі відокремлюють дві субетнічні групи. Перша з них – «Саяни» (також «Мамони») – розташована переважно в Курській області. Саяни відрізняються від українців та суржикомовців суто російською вимовою, а від росіян – відчутним елементом українського у побуті (одяг, звичаї). Серед них є старовіри.

На Північному Сході такого ж роду буфером слугує етнографічна група «Полехи», яка вважається субетносом з однаковим внеском українців, росіян і беларусів. Це спостерігається у побуті, мові і мистецтві.

Далеко на Півдні, в Ростовській області, є райони, які раніше входили до УРСР. Це колишні Шахтинська і Таганрозька Округи, що їх приєднано від Донецької губернії до Росії у 1925 та 1924. На початку 20-х досліди виявляли серед мешканців носіїв субетносу «Шахтинці», який теоретично охоплював також і українські шахтарські поселення. Але етнічні процеси були штучно зупинені радянською владою. Щодо Таганрозької округи, то тут і досі відчутний вплив «Катакомбної церкви», яка в радянські часи базувалася в Україні.

Цікаво, що населення Білгородської, Курської і Воронізької областей (тоді входили до Центрально-Чорноземної області) навпаки зазнало українізації (коренізації) протягом 1923-1933 років, що наклало відбиток на ідентичність низки існуючих там етнографічних груп.

Алі Татар-заде