Гетьман Остап Гоголь - прототип Тараса Бульби?

"... І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства! Не видіти йому більше ані Запоріжжя, ані батьківських хуторів своїх, ані церкви Божої! Украйні не видіти теж найхоробрішого зі своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся з своєї чуприни і прокляне і день, і годину, в який породив на ганьбу собі такого сина », - описував Микола Гоголь зраду сина у своїй класичній повісті "Тарас Бульба". Це твір великого сина українського народу уже давно став хрестоматійним і відомим далеко за межами нашої Батьківщини. Цікаво, що його літературного героя, козацького полковника Тараса Бульбу, у багатьох випадках ототожнюють з реальною історичною особою і згадують поряд з Петром Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та Іваном Мазепою.Можливо, справді хтось із героїв козацької історії слугував нашому видатному письменникові прототипом при написанні цієї повісті. Адже відомо, що Микола Гоголь прагнув стати професійним істориком. Він навіть деякий час виконував обов'язки ад'юнкт-професора (докторанта) Санкт-Петербурзького університету і задумував написати багатотомну «Історію України». Чи міг він у той період свого життя дізнатися про свого відомого пращура, полковника доби Хмельниччини Остапа Гоголя? Напевно, так. І чи могло це спонукати його до створення саме такого образу Тараса Бульби? 

Соратник Богдана Хмельницького 

Отже, спробуємо дослідити життєпис козацького полковника другої половини ХVІІ століття Остапа Гоголя. Народився Остап (в історичних джерелах також зустрічається інше прочитання його імені - Остафій, Євстафій, Євстахій) десь на початку переломного для історичних доль багатьох європейських народів століття. Можливо, місцем його народження було невеличке подільське село, що носило назву Гоголі, засноване православним шляхтичем з Волині Микитою Гоголем. На жаль, молоді роки Остапа поза увагою середньовічних літописців. Відомо лише те, що напередодні 1648 року він був ротмістром «панцерних» козаків у польському війську, яке дислокувалося в Умані під керівництвом С.Каліновського. Але як тільки почалися бойові дії між козацькою та польською арміями, ротмістр Гоголь разом з підлеглим відділом важкої кавалерії переходить на бік повстанців.Незважаючи на відсутність повноцінної джерельної бази про перші роки формування молодої козацької держави, цілком очевидно, що полковник Остап Гоголь робив усе можливе для створення національних адміністративно-військових інституцій на українських землях, що межували з Польщею. Йому довелося проявити неабиякі організаторські здібності для формування загонів з подільських селян і міщан в районі Подністров'я.Блискуча перемога гетьмана Богдана Хмельницького над поляками під Батогом (22-23 травня 1652 р.) викликала масове повстання українців на Поділлі. У зв'язку з цим гетьман наказав О.Гоголю звільнити даний регіон від польської шляхти, що той успішно і виконав - наприкінці серпня тут знову встановилися українські владні структури. На початку 1654 року О.Гоголю доручили командувати Подільським (Подністрянським, Могилівським) полком. Надалі подільський полковник Війська Запорозького виконує найважливіші доручення Б.Хмельницького в західному регіоні України.

Подільський полковник Війська Запорозького 

Після смерті Великого Гетьмана козацька старшина почала розколюватися на протилежні за політичними поглядами, угруповання. У жовтні 1657 року гетьман Іван Виговський з генеральною старшиною, до складу якої входив і полковник О.Гоголя, укладає так званий Корсунський договір України зі Швецією, де проголошувалося «Військо Запорозьке за народ вільний і нікому не підлеглий». Але на стабілізацію політичного становища в Україні цей договір вплинути уже не міг. У липні 1659 року полк Гоголя відзначився перемогою українського війська над московитами під Конотопом.Польська шляхта ніяк не могла змиритися з тим, що в Південно-Східній Європі виникла незалежна держава. Об'єднане польсько-татарське вісімнадцятитисячну військо на чолі з коронним гетьманом Стефаном Потоцьким у лютому 1660 оточило Могилів. На допомогу подільському полковнику Остапу Гоголю прийшли частини під керівництвом уманського полковника М.Ханенка та миргородського К.Андреева. Гоголь успішно керував діями могилівського гарнізону, а також, за словами літописця, «на вилазках польських людей і татар побили багато». З польського боку в штурмі загинуло близько двох тисяч чоловік.Поступово пращур великого письменника схиляється до підтримки тієї частини старшини, яка наполягала на веденні переговорного процесу з урядовими колами Польщі за утвердження автономної української республіки в межах Речі Посполитої. Влітку того ж року його полк взяв участь у Чуднівського поході, результатом якого стало підписання між поляками та українцями Слободищенського трактату. Тоді ж полковник О.Гоголь був нобілітований як шляхтич.На початку 1664 року на Правобережній Україні спалахнуло повстання проти польської влади і гетьмана Павла Тетері, яким керували Сулима, Семен Височан та Іван Сірко. Їм надавав велику підтримку лівобережний гетьман Іван Брюховецький, який бажав поширити свою владу на правобережні землі. О.Гоголь спочатку підтримує повсталих. Після того, як польські війська почали наступ на Брацлавщину, він зі своїм полком переходить з Могилева до Брацлава й там укріплюється. Але невдовзі під натиском королівської армії полковник не витримує і переходить на бік противника.Однією з головних причин цього переходу було також те, що коронний гетьман С.Потоцький не відпускав зі Львова двох синів Гоголя, навчалися там в одному з навчальних закладів. "... І синів моїх, якщо буде дозвіл Вашої Гетьманської Милості, то дозволь їм на короткий час приїхати додому при паспорті Ясновельможного, Його Милості, Пана Гетьмана Й.К.М. Запорізького (Тетері) ", - Писав О.Гоголя в канцелярію коронного гетьмана. Останній свідомо зволікав із виконанням прохання, тому бачив невизначеність політичної позиції подільського полковника, а тому у вересні 1664 Гоголь все ж був змушений визнати протекцію польського монарха. До речі, у своєму листі до Потоцького предок письменника демонструє неабиякий інтелект, а саме: написавши фразу, яка як не можна краще пояснює причини тодішньої Руїни і стає крилатою: "... Дійшло до того, що кожен козак хотів бути полковником, а кожен сотник - гетьманом" . Ось як генетично формувався геній великого Миколи Гоголя!

Смерть сина

Коли гетьманом став Петро Дорошенко, О.Гоголь перейшов під його булаву, адже вони знали один одного ще з часів Хмельниччини. Досвідчений Гоголь всіляко допомагав новообраному гетьманові. Коли виникла загроза захоплення польськими військами Кальника, він вирушив на Лівобережжя, щоб особисто попередити П.Дорошенка. Разом вони повертаються на Правобережну Україну і допомагають оточеному в Кальнику полковнику Григорію Дорошенку, рідному брату гетьмана. Незабаром О.Гоголя разом з Тарговицької полком С. Щербини та січовиками І.Сірка воювали на околицях Очакова, де взяли в полон багато татар. Саме тому Гоголь не був присутній на Раді поблизу р.Росава (неподалік від Корсуня), на якій більшість козаків схвалила намір П.Дорошенка визнати зверхність турецького султана. У цей час Гоголь неодноразово призначається наказним гетьманом Війська Запорозького і керує багатьма козацькими підрозділами під час численних військових операцій.В кінці 1671 коронний гетьман Ян Собеський на чолі численного війська пішов на Правобережну Україну. Після багатоденної облоги Могилева, резиденції О.Гоголя, поляки увійшли до міста. Джерела повідомляють, що при обороні фортеці загинув один з його синів. "... Син Гоголя під Могилевом застрелений", - писав очевидець тих подій. Сам полковник із невеликим загоном козаків з величезними ускладненнями зумів переправитися на інший берег Дністра, в Молдавію, де й розбив табір. Через кілька днів полковники О.Гоголь, К.Мігалевскій та Кияшко відправляють листа Я.Собеському, в якому висловлюють готовність підкоритися гетьману М.Ханенку, який визнав протекторат польського короля. Однак незабаром ми знову бачимо полковника Гоголя в лавах гетьмана П.Дорошенка. Після чергового походу польських військ на Правобережжя О. Гоголь підпорядковується королю Яну ІІІ Собєському. У нагороду за це в грудні 1674 польський монарх дає йому привілей на володіння селом Вільховець. Воно існує і до цього дня в Новоушицькому районі Хмельницької області. Ця королівська грамота цікава тим, що її копія була використана в 1784 році дідом письменника Миколи Гоголя, полковим писарем Опанасом Дем'яновичем Гоголем-Яновським, для підтвердження свого шляхетного походження. Очевидно, саме дід Панас розповів своєму синові Василю, батькові майбутнього письменника, про їхнього знаменитого предка. А той уже переказав це маленькому Миколі, який таким чином з раннього дитинства знав про своє славне козацьке коріння, а навчаючись у Ніжинському ліцеї, почав збирати додаткові матеріали про полковника війська Запорозького Остапа Гоголя. 

 Гетьман Остап Гоголь 

 

Ще в листопаді 1674 польський король видав універсал на володіння подільським селом Озаринці синові Гоголя - Прокопові. А в наступному році своїм універсалом до правобережних козацьких полків від 4 квітня наказує, "для кращого між усіма вами управління Гетьманом Наказним вродженого Гоголя призначаємо ..." Таким чином, на відміну від свого колишнього начальника П.Дорошенка (той визнавав протекторат турецького султана Мехмеда ІV) , полковник Гоголь став гетьманом Правобережної України від імені короля Яна ІІІ Собеського.За журавненськими договором 1676 року між Туреччиною і Річчю Посполитою, до Польщі відходили лише землі включають Білу Церкву і Паволоч. Решта території Правобережної України залишалася під протекторатом султана. Тому О.Гоголь, за рішенням ради польського сенату, разом з полками Кобелжского, Корсунця і Шульги (близько двох тисяч козаків) передислокувався у Димерське староство на Поліссі. Під управління козацького гетьмана передавалися Черногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Також з коронного скарбу козакам гетьмана Гоголя було видано 60 тис. злотих. Димерське староство розташовувалося неподалік від Києва. Саме цим пояснюється активна політика О.Гоголя у справі залучення до себе лівобережних козаків. На Правобережжі переходить переяславський полковник Думитрашко Райча, і цей факт схвилював російського царя Федора Олексійовича, який вимагав від Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя». До речі, гетьман Самойлович навіть відклав свою поїздку в Москву у зв'язку із загрозою О.Гоголя захопити Київ. У квітні 1678 О.Гоголь написав листа І.Самойловичу, у якому погоджувався визнати владу лівобережного гетьмана - «зараз самого себе твоїй милості віддаю». Тут він проявив розуміння того, що лівобережний гетьман прагнув до об'єднання України під єдиним державним управлінням. 

Останній притулок заслуженого козака 

 Остап Гоголь помер 5 січня 1679 у Димері. Соратник Б.Хмельницького, який двадцять сім років був полковником Війська Запорозького і останні п'ять років свого життя очолював козаків Правобережжя, був похований у древньому Києво-Межигірському монастирі неподалік від Києва. Багато десятиліть після цього тут зберігалося Євангеліє львівського видання 1644 року у срібно-золотому обрамленні, подароване Гоголем монастирю незадовго до смерті. Символічним є те, що в Святодухівській церкві Межигірського монастиря портрет О.Гоголя «в чорних з червоними травами рамах» знаходився поруч із зображенням Богдана Хмельницького. Довгий час тут також зберігався поминальний синодик родини Гоголів, складений, очевидно, на підставі слів або записів козачого полковника перед 1679 роком. В нього були внесені наступні імена (подаємо, як в оригіналі): Тимофій, Ганна, Матвій, Іван, Гафія, Мотрона, Осип, Лук’ян, Саватій, Авраамій, Марія, Ірина, Даміан, Марія, Іван, Павло, Остап, Ірина, Віра, Настасія, Ілля, Мартин, Прокіп, Марія, Остап, Григорій, Васа, Василиса, Василь, Гафія, Феодосія, Василь. Тут представлені всі родичі гетьмана і його дружини до часу його смерті. У відповідності з основними принципами написання подібних синодиків, він починав запис з основоположників роду - тут Тимофій і Ганна. Далі згадувалися їхні діти, діти їхніх дітей і т.д. Враховуючи те, що ім'я Прокіп згадується лише раз, їм, ймовірно, і є відомий нам син гетьмана. Таким чином, він сам записаний після свого батька. Значить, можна припустити, що дружину Остапа Гоголя звали Іриною, а його другого сина (раніше його ім'я ні разу не зустрічалося в документах) або Мартином, або ... Остапом!

                                                                           *** 

Ознайомившись з короткою біографією соратника Б.Хмельницького, бачимо, що можна провести багато аналогій між життям історичного Остапа Гоголя й літературного Тараса Бульби. І той, і інший були полковниками Війська Запорозького. Мали двох синів приблизно одного віку. Сини полковника О.Гоголя (одного з них звали Мартином або Остапом, другого - Прокопом) навчалися у вищому навчальному закладі у Львові. Остап з Андрієм отримали літературну освіту, але вже у Києві. У повісті Миколи Гоголя старший син Тараса гине від рук поляків, а молодший перейшов на бік братовбивць. Тут простежується пряма аналогія з долею синів предка письменника: один з них (теж старший) гине у 1671 році від рук жовнірів при обороні Могильова, а другий незабаром, у 1674 році, переходить на бік поляків, які вбили його брата. Саме втікаючи від польської погоні з Могилева, під час переправи через Дністер старий подільський полковник Остап ледь не загинув. Чи не нагадує це відомий сюжет з втечею від «ляхів» гоголівського Тараса Бульби, хоча вже й доповнений описом невдалої переправи козацького ватажка через іншу річку - Дніпро? Таким чином, цілком можна визнати, що прототипом відомого літературного героя всесвітньо відомої повісті «Тарас Бульба» був не хто інший, як далекий родич Миколи Гоголя, заслужений козачий старшина епохи Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, гетьман Правобережної України останньої чверті ХVІІ ст. 

Автор : don_katalan

Присяга представників влади Пинщини Князівству Руському Богдана Хмельницького

20 червня 1657 року

Присяга їх милості панів обивателів Пинських, віддана гетьманові Богдану Хмельницькому, р. 1657

В ім'я найсвятішої Трійці, Отця, Сина і Духа святого. Амінь.

Великі війни попускаються до держави з двояким наслідком: або щоб по малім кровопролиттю принести спокій на довгі людські (віки), або для повного знищення і викорінення, на випадок, коли завзявшися не схаменуться. Такого попущення дізнало і кн. Литовське, і через вороже бушування різних військ ледве вирятувалось з повного і жалісного знищення — мабуть даючи заплату за гріхи свої. Повітові Пинському теж не мала частина тої кари мусіла дістатися в тім пожарі... Але за порадою висланих з-поміж себе шановних людей, щоб утекти видимої і близької вже божої кари, таку намовили ми приязнь з й. м.п. гетьманом запорозьким і всим військом, котру ми заприсягаємо в таких словах:

Ми, урядники Пинського повіту — Лукаш Єльський, маршалок, і Адам Спитек Джеський, стольник, — як вислані посли іменем своїм і всеї братії повіту нашого, присягаємось богові в трійці єдиному, найсвятішій діві і всім святим, згідно з обрядом і вірою нашою, через апостолів нам переданою і визнаною:

Все, в чому ми іменем всієї братії і за її дорученням договорилися з й. м.п. гетьманом військ запорозьких в справі вічної і нерозривної приязні, --те ми самі і ті, іменем котрих ми це постановляємо, все дотримаємо в усіх належних до тої приязні кондиціях і пунктах, і потомки наші будуть обов'язані дотримувати силою присяги, тепер нами даної. Обіцяємо, що не будемо ніколи думати про .якусь зраду і розірвання зв'язку нашого з Військом Запорозьким, як і потайки не підійматимемо на нього сторонніх неприятелів, ані фракцій ніяких не будемо чинити на його шкоду. Навпаки на усяких неприятелів того війська ми повинні стати, не вимовляючись ніякою близькістю й своятцтвом — хоч би то були й найближч нам люди. Іменем своєї братії зобов'язуємось своєчасно давать знати про всякі неприязні наміри, які будуть відомі на наши пограничі, остерігати про все, що могло б заноситись на шкоду України і всього війська і в нічому не ухибити приятельській вірності.

Одностайно з військом нашим Запорозьким ми і потомки наші будемо боронити віру православну грецьку так само як і римську, свободи і границі наші спільні, коли який-небудь неприятель мав би на них наступати.

Старшинства, гідності і начальства, як земські, так і військові, мають залежати від й.м.п. гетьмана запорозького, і з рук його одержуватись, з тим одначе, що для всіх урядів, які заміщались здавна вибором, зістається вибір вільний усім обивателям Пинського повіту, а після вибору має проситись конфірмація у й.м. Уряду, і власті військові будуть належати тільки до нього, і коли буде в тім потреба, ми чекатимемо наказу від нього або від того, кого він схоче настановити над нашими військовими урядами, і без його відомості ніхто не може проголошувати війни, ані не може нападати на які-небудь краї без його дозволу. Через нього ж, (будучи) при Війську Запорозькому, ми маємо признавати себе в вічнім підданстві цареві й.м., і в нічому не допомагати його неприятелям, ні радою, ні якими-небудь підмогами, явними чи потайними.

Узагалі, наскільки й.м.п. гетьман заховав нас при давніх, наданих від королів польських правах, прерогативах, вільностях, судах і зверхностях, ні в чому не порушуючи їх ваги, і відібрать тільки королівщини, належні до Пинського староста, недавно роздані, і не порушив навіть ленних і довічних надань, наданих здавна, тільки поставив умову, що до живоття по смерті особи, яка має на нього право, мають бути прилучені до Пинського староства, то і ми, і нащадки наші будемо заховувати до п. гетьмана теперішнього і наступного, і до всього Війська Запорозького таку саму вірну приязнь і зичливість, як до попередніх панів наших — в щасті і нещасті обопільне, на вічні часи, не піддаючись на лукаві чужі намови. Навпаки, коли б ми (довідались) про когось у сусідстві, в карях Польських чи Литовських, що вони уперто не хочуть горнутись до приязні й сполучення з й.м.п. гетьманом і всім Військом Запорозьким, ми обіцяємо відводити їх від тієї упертості нашою намовою, і взагалі пильнувати всього, що належить до обопільної приязні. І всім ми повинні залежати тільки від й.м.п. гетьмана запорозького — теперішнього і наступного, і не присвоювати собі ніяких урядів без його волі: не видумувати собі соймиків для нарад, не збирати хоругов без окремого сповіщення й.м.п. гетьмана — хіба в наглому і гарячому випадку.

Унію і інші чужі віри, обом сторонам неприязні й противні ми повинні викорінювати одностайно з усією братією, не даючи місця і припади в своїм повіті такій заразі душ християнських Але коли б хтось з духовних перепросив належного київського митрополита і одержав від нього свідоцтво покути за відступство і за нього гаряче прохало духовенство, такий має право на панську увагу й.м.п. гетьмана.

Нарешті, всі взагалі обов'язки приязні, хоч би й не названі тут, ми зобов'язані виконувати вічно.

Так допоможи нам, боже і невинна мука Христова.

А по виконанню присяги їх м.п.п. посли - й.м.п. Лукаш Єльський, маршалок, і п. Адам Спитек — Бжевський, стольник Пинського повіту, з тими браттями, що при них, для ґрунтовнішого скріплення підписалися при печаттях своїми власними руками, обіцяючи, що те ж саме без одволоки зроблять усі їх м. обивателі пинські.

Діялось у Чигрині 20 червня 1657 р.

За В.Сергійчук, "Етнічні межі і державвний кордон України"

Між Тетерею і Дорошенком: Василь Дрозд - козацький ватажок доби Руїни

Полковнику Василю Дрозду вдалося в часи цілковитої анархії та війни всіх проти всіх зробити стрімку військово-політичну кар’єру, розгромити війська правобережного гетьмана Павла Тетері і самому мало не стати гетьманом. Згодом він неймовірно розбагатів, став героєм народних пісень і майже одразу все це втратив у боротьбі за гетьманську булаву

Бурхливе XVII століття викинуло на вершину тогочасного політикуму козацької України чимало талановитих і непересічних постатей. До цієї когорти можна, зокрема, зарахувати маловідомого козацького ватажка часів Руїни – брацлавського полковника Василя Дрозда (більш відомого під прізвищем Дрозденко), який став доволі типовим історичним героєм козацької драми, що розгорнулася на українських теренах після смерті Богдана Хмельницького.

Судячи з усього, Василь Дрозд з’явився на історичній арені з початком Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648 році. Рід Дроздів, доволі поширений на Галичині, Волині та Київщині, дав чимало православних шляхтичів. Частина з них закріпилася на півдні Київського воєводства й увійшла до складу реєстрового козацтва із XVI століття. Звідси походив і наш герой.

Вперше про Василя Дрозда джерела згадують під 1654 роком. Тоді він служив у званні городового отамана с. Ольшанського Ніжинського полку (нині – с. Олешня Охтирського району Сумської області). Вже 1656 року він значився сотником у полку Івана Нечая під час походу на Білорусь. Після цього він перебрався на Подністров’я (вочевидь близько 1664 року), де і закріпився на військовій службі.

Володар Поділля

У 1663–1665 роках, коли гетьман Правобережної України Павло Тетеря проводячи пропольську політику, розпочав терор проти мирного населення, Василь Дрозд зібрав козацьку ватагу і розпочав активну партизанську боротьбу проти польських і гетьманських військ. Він зібрав значне як на той час військо: близько 4 тис. сербських найманців, 10 тис. волохів і 16–20 тис. козаків. Згодом йому також вдалося залучити до повстання проти гетьмана загони буджацьких татар. Навесні 1665-го він активізував свої дії проти Тетері разом із багатьма іншими козацькими ватажками на Дністровському Лівобережжі, підтримував міцні зв’язки із Січчю – кошовим отаманом Іваном Сірком і поліськими повстанцями на чолі зі Степаном Опарою.

Підготовка Василя Дрозда до військових дій була добре спланованою, адже він спочатку перетягнув до себе головні сили правобережного гетьмана та поляків, і вже 4 (14) квітня, маючи на той час вже титул запорозького полковника, розбив під Брацлавом війська Павла Тетері.

Розгром пропольськи орієнтованого гетьмана був таким нищівним, що той ледве зміг утекти з поля битви. Одразу ж після поразки він перебрався спочатку на Волинь, а відтак переїхав до Польщі. Колишньому гетьманові вдалося прихопити з собою усі владні регалії: військовий скарб, клейноди, корогви, архів, гармати та намети. Однак сама його поразка на тривалий час поклала край пануванню пропольських сил в Україні.

Після смерті Івана Сербина 17 (27) квітня 1665 року (одного з останніх живих полководців і соратників Богдана Хмельницького) Василь Дрозд, який товаришував з покійним, став брацлавським полковником і повновладним володарем Поділля.

Втеча Тетері з гетьманськими регаліями зменшила шанси Василя Дрозда перебрати до своїх рук гетьманську булаву, однак рішучий полковник не полишив спроб захопити верховну владу. У зовнішній політиці він намагався лавірувати між основними політичними гравцями: спирався то на татар, то на Московську державу, а тому 21 серпня 1665-го від імені себе та своїх соратників звернувся до московського Київського воєводи Львова з листом, у якому заявив, що «хоч вони не присягали цареві, але готові за нього померти...»

Водночас стимулами для Василя Дрозда у здобутті гетьманської влади стали особисті корисливі інтереси, жадоба майна, особистого впливу і грошей. З цією метою він, зокрема, напав на Рашків, де проживала Домна Розанда, удова Тимоша Хмельницького, забравши усі її скарби. Дещо пізніше поляки приписали йому свої злодіяння – польські магнати страшно закатували дружину Тимоша, до чого брацлавський полковник, як свідчать джерела, не мав стосунку, адже після рейду до Рашківа Домна ще довгий час жила і вела переписку.

Суперник Дорошенка

На вересень 1665 року уся територія Брацлавщини та Поділля перебувала від контролем Василя Дрозда (в народі його іноді називали Дрозденком) і його близького соратника Думитрашка. Брацлавський полковник дотримувався чіткої промосковської орієнтації, підтримував активні зв’язки з гетьманом Іваном Брюховецьким, досить успішно координував свої дії з Переяславським полковником Єрмоленком і повстанським отаманом Дециком, який діяв на київському Поліссі.

Рішучі заходи Василя Дрозда, спрямовані на зміцнення своєї влади і боротьби за гетьманську булаву, змусили Петра Дорошенка розпочати активну кампанію проти подільського суперника. Відразу після того, як Петра проголосили гетьманом, він вирушив із військами на Брацлавщину проти Василя Дрозда. Перша битва відбулася під містечком Кублич над Бугом, у якому війська дроздівців розбили передові загони дорошенківців, однак були змушені відступити до Брацлава, вочевидь, через небезпеку оточення кінними татарськими загонами. Дорошенко взяв місто в облогу, яка тривала близько шести тижнів. Місто було здобуто лише завдяки військовим хитрощам. Врешті-решт, через голод і спрагу наприкінці жовтня 1665-го Василь Дрозд вирішив здатися у полон разом із жінкою та дітьми, але не Петру Дорошенку, а його союзнику – мурзі Камамбету.

Дорошенко ж, здобувши Брацлав, вирушив до Рашкова, де забрав до своєї скарбниці колишнє майно Домни Розанди – 30 тисяч злотих, за які викупив у Камамбета Василя Дрозда разом з сім’єю. На такий великий викуп за суперника Дорошенко був змушений піти, зважаючи на великий авторитет брацлавського полковника серед подільських козаків. Так, на вимогу поляків видати їм Василя Дрозда як їхнього затятого ворога, Дорошенко відповів: «взяв його на своє сумління, до того ж на його (Дорошенка) сторону перейшли деякі Дроздові полки, і тепер, коли вони почують про арешт, то зараз же збунтуються. Через це я не можу видати «Брацлавського пташка». Вочевидь, саме завдяки такому кроку від Василя Дрозда до Дорошенка після облоги Брацлава перейшли міста Ладижин, Кальник і Немирів.

До цього часу належить і складення варіанта пісні «Ой, на горі та й женці жнуть», записаної поляками. У ній після війська Сагайдачного йдуть полки Дорошенка, а після них – полки «Дрогозденка» (Дрозда/Дрозденка).

Полонений союзник

Після Брацлавської перемоги Дорошенка джерела повідомляють різні дані щодо подальшої долі полковника Василя Дрозда. За літописом Самійла Величка, невдовзі після викупу його розстріляли за спробу втекти до гетьмана Івана Брюховецького. Полковник, як повідомляє літописець, спробував викрасти у Дорошенка гетьманську булаву, підкупивши сердюка, який її охороняв.

Однак, насправді гетьман Дорошенко продовжував утримувати Брацлавського полковника як символічну гарантію підтримки з боку подільських полків і, вочевидь, зробив з нього свого союзника. Так, 20 лютого 1666 року Василь Дрозд згадується як учасник Лисянківської генеральної ради, на якій козацька старшина висунула вимогу до короля Речі Посполитої вивести німецькі та польські війська з Правобережжя. А під час військової кампанії проти гетьмана Івана Брюховецького 1668 року на Лівобережній Україні Василь Дрозд був довіреною особою Петра Дорошенка, намагався змусити свого колишнього союзника скласти гетьманські клейноди. Під час антимосковського повстання у червні 1668-го лівобережний гетьман Брюховецький був страчений, однак з цього часу зникають і згадки про брацлавського полковника. Напевно, він помер після цих бурхливих подій, так і не втіливши в життя свої амбітні плани.
Сергій Дрозд

Стаття опублікована на сайті "Український тиждень"

Шляхтич із Червоної Русі

1630-і роки

 

Зі шкільної лави ми звикли до вислову «польська шляхта» (наче не було купців чи ремісників-поляків) та «український народ» (наче він взагалі не ділився на стани). Насправді шляхтичі були ­­й українцями, й поляками. Головну відмінність між ними становило віросповідання, а щодо способу життя, манери поведінки, одягу та озброєння, то тут відмінності могли залежати хіба що від місця проживання.

 

Отже, типовий західно­український шляхтич носив жупан із парчі, застебнутий на литі позолочені ґудзики. Закарваші (відгорнені манжети) та підкладка жупана з жовтого шовку. Синя сукняна делія (верхній шляхетський одяг із короткими рукавами без коміра), оздоблена золотим галуном, обшитим червоним шнуром, із плетеними розетками, що завершуються китицями. Шапка з хутра сарни з зеленим сукняним верхом, прикрашена пір’ям, яке тримає аграф із рубінами. При боці шляхетного пана – шабля, пасами для якої слугують шовкові шнури (за східною модою). В руці шляхтича келеп. На цю древкову зброю спиралися як на костур, але часом використовували й за прямим призначенням: з’ясовували стосунки під час дебатів на сеймиках. Саме тому сеймові постанови 1578, 1601 i 1620 років забороняли цивільним шляхтичам носити це «знаряддя демократії».

Сергій Шаменков

Битва під Батогом: козацькі Канни

Катастрофа під Берестечком та укладена у вересні 1651 р. Білоцерківська угода стала тяжким і випробувальним ударом для молодої української козацької держави. Здавалося, що усі неймовірні потуги національно-визвольної революції зійшли нанівець: автономія та козацький реєстр «князівства Руського» значно обмежувалась, території Брацлавського та Чернігівського воєводств знову відходили до Речі Посполитої, а магнатам та шляхтичам дозволялось повертатись до своїх маєтків. Усі вони вважали, що бунтівних русинів знову взято під контроль, а тому прагнули якнайшвидше «відбити» збитки у бунтівних селян, втрачені за чотири минулі роки.

Однак, жодна зі сторін не бажала виконувати умови вкладеного миру, який і польські магнати, і козацька старшина, вважали за тимчасовий, та бажали відновлення війни, щоб кожна сторона взяла у війні своє.

За таких умов Богдан Хмельницький рішучими зусиллями перегрупував козацькі війська, поновив союз із Кримським ханом, започаткував залучення Молдавії до союзу з Україною. Для цього він вирішив одружити сина Тимоша на доньці Молдавського господаря Василя Лупула Домні Розанді. Ще 1650 р. Хмельницький посилав сватів до Ясс, однак, молдавський господар, який мав свої плани на шлюб доньки, послався на те, що його красуня ще молода, - їй було 16 років, а тому не може зараз вийти заміж через свій юний вік. Насправді ж Лупул мав плани одружити доньку на якомусь магнатському синові, чим хотів отримати підтримку у Речі Посполитої. Навіть почали поширюватись чутки, що Розанда таємно повінчалася з Петром Потоцьким. Лупул же почав благати про  захист від домагань Хмельницького у зверненнях до численних магнатських родин.

На благання відгукнувся і Мартин Каліновський. Він і сам був не проти шлюбу із Розандою, хоч вже був старим задля цього. Однак, вже навесні 1652 р., він звелів копати «окопи» на Батозькому полі, яке було його власністю; їх рили під виглядом забезпечення Речі посполитої від набігів ординців та козаків. Сюди ж, «на квартири», він підвів і полки, якими особисто командував. Це і послужило початком подій, які у польській літературі отримали назву «кривавого сватання» та «батозької різанини». 

Військові приготування та початок кампанії

Коронний гетьман був упевнений, що підконтрольного війська, яке він розквартирував на території України, вистачить для утримання її під контролем. Ще взимку він розділив його на три корпуси: 1) за Дніпром — у Чернігівщині поблизу Ніжина; 2) поміж Кам'янцем та Баром; 3) неподалік Брацлава на чолі з самим Каліновським, у його численних численні землеволодіннях. Мета цього війська, за словами сучасників, була доволі рицарською: коронний гетьман Мартин Каліновський мав «захистити» красуню Розанду Лупул від «залицянь» Тимоша Хмельницького, і «відбити охоту черні» й надалі воювати з Річчу Посполитою.

Для усунення Богдана Хмельницького польський гетьман наймає кількох убивць. Усіх їх викрали, або ж їх плани з атентату були провалені. Відомо про одного з них, - козака Бублика, який таємно пробрався до Чигирина, але був викритий козаками, і під тортурами зізнався хто його підкупив. Однак, сам Мартин Каліновський, який став коронним гетьманом, тобто очільником усього війська Речі Посполитої, усю весну провів у гучних бенкетах та балах, оточивши себе тогочасним цвіт магнатської та шляхетської молоді. 

Портрет Розанди Лупул з Чигиринського музею.

За свідченням усіх тогочасних джерел, очільник польського війська чудово розумів, що війна з Хмельницьким відновиться в найближчий час, - про це яскраво свідчили приготування козацької армії та переговори про військовий союз із татарами та турками. Однак, Каліновський безтурботно відносився до майбутньої кампанії, яку вважав мало не заміською прогулянкою; такий же настрій передався і його війську.

Саме же гетьман оголосив про свій план розгромити козаків та татар  поодинці, не давши їм об’єднатися. Проте, на його цілковиту безпечність та недбалість військовим обов’язком свідчить хоча б той факт, що раптова поява козацько-татарських військ на чолі з Тимошем під укріпленим табором поляків стала цілковитою несподіванкою для усього командування польським військом при тому, що вони виставляли у поле сторожі!

До того ж, сам польський воєначальник не мав ані авторитету, ані впливу на керовану ним же армію, адже як виявилось у подальшому – вірними йому залишились лише наймані «німецькі» полки. Окрім військових у таборі зібралося численне цивільне населення – перед боєм тут знайшли притулок  кілька сотень шляхетних сімей Поділля, які саме поверталися до своїх маєтків на Брацлавщині. І усе це скупчення людей, яких нараховувалось близько 50 тисяч чоловік, було фактично некерованим, та не довіряло своєму полководцю,  бунтувало, і вголос виявляло невдоволення старим гетьманом. Літопис Величка так розповідає про це: «Король дав йому під начало п’ятдесят тисяч доброго кінного й пішого кварціяльного війська. Це військо, тільки-но вийшло з Польщі і наблизилося до українських кордонів, прийшло у незгоду й до непослуху своєму гетьманові, бо не мало до нього такого страху й підвільності, як мали до покійного великого коронного гетьмана Потоцького. Військо радило гетьманові не йти на шлях, що лежав Хмельниченкові з України до Волох (через Ладижин), а затриматися зі своїм військом збоку біля Брацлавля й Райгорода і краще вивідатися про той Хмельниченків виїзд на відвідання Волох. Гетьман Калиновський не послухав тої ради й, прагнучи найретельніше віддати й відомстити на Хмельниченкові свою колишню кривду від Хмельницького, рушив просто й поспіхом до Ладижина».

Хмельницький же пильно стежив за приготуваннями і рухами війська Каліновського, і постійно підгодовував його дезінформацією про власні плани та пересування. Мабуть, вважаючи за недоцільне ретельно готувати обраний табір за умов, що війна може не розпочатись, або битва відбудеться в іншому місці, польське військо досить безпечно і недбало проводило свій час у таборі. Той же Самійло Величко так розповідає про бездіяльність польського гетьмана: «Прибувши сюди, він став обозом у неміцному й голодному місці поміж  Ладижином і горою Батогом, яка прилягала від поля до річки Бугу — біля неї на одну чи дві милі вище Батога лежить і місто Ладижин. Там Калиновський з військом і зупинився, а діставши від шпигунів звістку, що Хмельниченко (Тиміш Хмельницький) вже пішов з нечисленним козацтвом з Чигрина й рухається, йдучи поволі, просто на Ладижин, виправив проти нього малий і хований свій роз’їзд, який десь зобачив у полі Хмельниченка і приніс гетьманові певну звістку про мале число людей при Хмельниченкові».

Хмельницький же в цей час, остаточно домовившись із татарами та турками про майбутню військову кампанію, і після наради у своїй столиці, Зосереджує козацькі та невеликі татарські полки на Правобережжя, звідки прямує у напрямку Дністра, де вони об’єдналися з головними козацькими силами, до яких долучилися головна ханська армія та ногайська орда.

Шлях, яким ішла армія Богдана, згідно з джерелами, виглядає так: з Чигирина він вирушив у «степ» на урочище Борок, не доїжджаючи до Чорного Лісу, а 23-го травня з нього вирушив уздовж річки Тясьмин повз місто Тарасівку. Там гетьман і об’єднався з ногайською ордою та кримчаками.

Співвідношення сил

Головне козацьке військо складалося з чотирьох полків: чигиринського, корсунського, канівського та черкаського. Поблизу Умані до них приєднався п’ятий, уманський полк. У кожному полку налічувалось близько 3 тисяч чоловік, а  отже разом гетьман мав при собі близько 15 тисяч реєстрових козаків. До того ж, під час руху Хмельницького, до нього приєднувались повстанські загони , яких польські джерела зневажливо називали «чернь».

Після зустрічі з татарами сили Хмельницького збільшилися на 20-25 тисяч. Величко подає число всього війська на 26 000, Кубаля на 20 тисяч татар, а Костомарів на 5 000 татар на чолі з нураддин-султаном Кази-Гіреєм (якого козаки та поляки звали просто «Нураддином») та 14 000 під Карач-мурзою. Усього в поході взяло участь до 40 тисяч татарських воїнів. Очолювали це військо, поруч із самим «батьком-Хмелем», одні з найкращих полководців того часу: його норовливий син Тиміш Хмельницький, Іван Богун, Василь Золотаренко та  Семен Височан.

Польські сили налічували понад 20 000 старих досвідчених вояків, —  найкраще військо, що його Каліновський тримав при собі. За свідченням  Костомарова, військо польського гетьмана налічували 12 тисяч кінноти та 8 тисяч піхоти, поділеної на вісім полків. Усього ж, разом із пажами-джурами, таборовими слугами і численною челяддю, набраною з селян-кріпаків, у таборі перебувало близько 50 000 людей. Подібні дані подає і Рудавський.

Піхота поляків складалася переважно з найманого німецького війська, якими керували німецькі ж командири під проводом визначного полководця Сиґізмунда Пшиємського. Цей старий вояка здобув багатющий військовий досвід у французькій та шведській арміях. Крім нього, у коронному війську було чимало відомих старшин з великим бойовим досвідом: Марек Собєський (брат майбутнього короля Польщі – Яна ІІІ), Одживольський, Балабан та молодий Самуїл Каліновський, син коронного  гетьмана, полки якого пробилися до польського табору прибули перед вирішольним боєм.

Польська кавалерія складалася з 12 тисяч «кавалерії народової» – «крилатих» шляхтичів-гусарів із Фортеці-над-Смотричем. До цієї військової еліти Речі Посполитої приєдналося і львівське воєводське «посполите рушення». До складу феодального ополчення долучилися щеюдтзько 20 тисяч: шляхтичів, прикарпатсько-русинських бояр і озброєних слуг-галичан. Пшиємський та Каліновський вважали таку кавалерію дуже непевним і небоєздатним військом, що і підтвердилося наступними подіями.

Місце бою: Батозьке поле

У жовтнi 1769 р., невдовзi після придушення Коліївщини каральними російськими військами, одна з частин генерал-майора фон-Лебеля проходила повз Ладижин. Військові інженери склали план містечка та невідомого їм польового укріплення, розташованого на правому березі Південного Бугу поряд із селом Четвертинівка. Вочевидь, під впливом поляків, російські військові інженери дали назву кресленню: «План ретранжаменту, состоящему близь польского местечка Ладыжена при деревни Четвертиновки над рекою Бугом, построенному в 1652 году запорожским гетманом Богданом Зеновием Xмельницким против польскиx гетманов короннова Полкова(?) и гетмана Литовского». Насправді ж, на мапі збереглися обриси решток укріпленого табору коронного гетьмана Mартина Kаліновського.

 План Батозького ретраншементу 1769 року

 

***

Мартин Каліновський обрав для вирішальної битви простору рівнину, що тяглася від Ладижина правим берегом Південного Бугу і закінчувалася пагорбами; найвищий з-поміж них звався Батоги або Батіг (100,9 м). Другу сторону рівнини закривали лісисті пагорби, ліси та багновища, що простягалися аж до річки Сельниці. На цій рівнині і розташувався польський табір, межі якого ще навесні почали позначати валами, які рили кріпаки; укріплений табір, розташувався на високому плато та просторій улоговинні - видолку правого берега р. Південний Буг. Східний кордон табору проходив по річці, а з іншого боку його оточували глибокі балки. Майже навпіл польський стан розділяли річка Батіг та так званий «Кривавий яр».

Своїм положенням ці укріплення перегороджували шлях на Молдавію, який вів з Чигирина через Умань, Ладижин та Могилів. Табір був обладнаний відповідно до всіх тактичних та ландшафтних вимог тогочасного мистецтва бою. Доступ до нього був звідусіль ускладнений валами, шанцями та самим рельєфом. Отже попереду табору стояла гора Батіг, позаду – ліси, а з флангів польське військо прикривали болота та урвища. Єдиним недоліком усього становища було те, що рівнина і власне табір були аж занадто великі для утримування лінії оборони, і не давали наявним польським силам повністю утримувати під контролем не лише рівнину, але і вали табору. Як з гіркотою сказав один з польських учасників битви про оборону Батозького поля, - «І ста тисяч було б мало», — для його оборони.

Оборонні споруди укріпленого табору складались з низки редутів, частково з'єднаних між собою валами та ровом. Вони складались із цілої низки шанців та редутів, частково з'єднаних між собою валами та ровом. Саме за ними, у південно-східній частині табору і розмістилися полки з німецькою піхотою та артилерією. Варто зауважити, що редут того часу являв собою замкнуте польове укріплення квадратної або багатогранної форми, збудоване із землі, оточене валом (бруствером) і зовнішнім ровом з усіх сторін. Їхні розміри коливалися від 1 000 до 25 000 кв м. Гарнізон редуту налічував від 200 до 800 чоловік піхоти та від 2 до 4 гармат. Усього на російському плані польських укріплень позначено 19 таких редутів. Відтак, поляки мали від 38 до 76 одиниць артилерії. Самійло Величко вказує 58 гармат, які захопили козаки у поляків після бою.

Кавалерія поляків, скоріш за все, розміщувалася на пласкій вершині плато, тому що улоговина незручна для оборони, і на той час була заболочена. В тилу тобору розмістили запаси фуражу та їжі: велетенські скирди сіна, соломи та провіанту були заготовлені з таким розрахунком, щоб ними мали забезпечуватись не лише наявне військо, а й новоприбулі частини впродовж кількох місяців.

Зважаючи на те, що укріплення під Батогом мали досить вигідне географічне положення – вони були розташовані на пануючих висотах та оточені з однієї сторони Південним Бугом і з інших – глибокими балками та ярами; маючи досить сильні земляні укріплення, повністю укомплектовані гарнізоном, поляки могли б успішно оборонятися від будь-якого війська. Командир гарнізону Пшиємський мав рацію, рекомендуючи Калиновському відійти з кавалерією до Кам'янця-Подільського, а сам хотів залишитися із німецькими найманцями боронити табір. Та коронний гетьман чекав на підхід лівобережного польського контингенту, а тому не хотів покидати ці все ж таки досить зручні позиції. Тому пізніші версії про те, що табір, за рахунок своєї просторості, був небоєздатним є лише міфом, вигаданим для виправдання ганебної поразки Каліновського.

Початок маневрів та оточення польських військ

Богдан Хмельницький, ретельно вивчивши донесення про місце, де отаборилося військо Каліновського, та його моральний стан, ще під час походового маршу розділив свої сили згідно з планом бойових дій. Очевидно, що вже тоді у нього визрів остаточний план повного оточення нерухомої польської армії. Синові Тимошу з 4-5-ма тисячами «сватів» наказав іти «помалу» — не більш як одну-півтори милі в день; Карач-мурзі на чолі з п'ятьма тисячами ногайців та козацькою кіннотою наказав наближатись до польського табору лівим берегом Бугу до самого  Батозького поля, і нижче нього перейти вбрід річку. Сам же він, разом з іншою частиною орди просувався слідом за Тимошем на відстані в понад милю у напрямку на Ладижин, де й розташувалось польське військо.

В цей же час, гетьман Каліновський, отримуючи плутані і, мабуть, дезінформуючі доповіді розвідників та шпигунів щодо пересування військ супротивника, його кількість та наміри, зрозумів, що за будь-яких обставин його сил не вистачить для того, щоб самостійно упоратись із Хмельницьким. Зі свого табору він починає розсилати благальні листи до інших підрозділів, які надали під його керівництво (на Чернігівщині та між Кам’янцем та Баром), та інших магнатів та шляхтичів, які стояли на зимових квартирах та в залогах замків та міст. На його прохання інші відділи відгукнулись дуже неохоче, і просувались досить повільно, чим продовжували руйнувати стратегічний задум коронного гетьмана. Зосереджені на Лівобережжі полки, - близько чотирьох тисяч жовнірів,  взагалі рухались дуже неохоче, грабуючи по дорозі мирне населення, і повільною ходою прибули до Києва аж 14 червня, де і довідалися про розгром війська Каліновського під Батогом. У Літописі Самовидця так розповідається про рухи цього «задніпровського» корпусу: «А до того войску дал знати, которое зоставало в Ніжині з братом оного и по инших городах задніпрских, жеби яконайскорій поспішали до обозу, до боку его. Которіе якнайскорій рушили з Задніпра, немаліе кривди чинячи людем, простуючи на киевскіе перевози, и там переправили Дніпр спокойно <…>Але тое войско, которое уступало з Задніпря, не поспішило до боку гетмана своего коронного в обоз на Батог».

Тиміш Хмельницький.

Змарнувавши чимало часу на очікування підкріплень від інших панів та магнатів, і задніпровського війська, яке, як ми зазначили, не надто поспішало до Поділля, Каліновський наважився виступити проти ногайської орди. 29 травня поляки несподівано дізналися від сторожових чат, що до них наближається татарська кіннота Нураддіна, які збиралися біля переправ Південного Бугу вище Батога. Він зрозумів, що потрібно розбити татар, допоки вони не об’єдналися з головними силами Хмельницького. Та коли у його таборі лише обговорювали план майбутнього походу, польському командуванню принесли звістку, що козацькі та татарські війська вже зустрілися під Тарасівкою. У цій ситуації для них вже нічого кращого не залишалося, як залишитися поблизу Ладижина у підготовленому таборі на Батозькому полі, і чекати на підкріплення. Кінний роз’їзд, висланий за Буг із польського табору, повідомив, що до Ладижина наближається Тиміш Хмельницький з невеличким військом. Це ще більше переконало коронного гетьмана, що найкращим для його армії, поки що, буде залишатись на місці під охороною валів і табору.

В той же час війська Хмельницького стрімко наближались до поля майбутньої битви. Тиміш ще під Тарасівкою відділився від головних сил з п’ятма-шістьма тисячами козаків, з якими вирушив у напрямку на Брацлав, повз Ладижин, до шляху на Молдавію. Сам же гетьман підійшов під Умань, де до нього приєднався вищезгаданий уманський полк та, мабуть, загони повстанців.

      За дві чи три милі перед Ладижиним гетьман наказав Тимошеві повернути праворуч і форсувати Буг вище міста (Ладижина), а сам послав до Каліновського листа, звертаючи йому увагу на те, що Тиміш іде з військом повз польський табір, і порадив, щоб Каліновський уступив з «волоського шляху», бо це може призвести до зайвого бою, — тим більше, що місце, обране поляками для табору, для них дуже недогідне й невідповідне. Цей лист від 30-ого травня, згадують численні сучасники та літописці, що не викликає сумнівів у його історичності. Коронний гетьман все ще був переконаний, що «весільні бояри» Тимоша переслідують мирні плани стосовно нього, а головні сили ще знаходяться далеко, доказом чого послугувала хитрість Богдана Хмельницького: свій лист він датував старішим числом і начебто з Чигирина. На звернення Хмельницького коронний гетьман, за свідченнями Самійла Величка, відповів, що «має намір не вступатися зі свого місця біля Батога — це він мав би за сором для себе й усього коронного війська, а виконання перестороги він вважав за зраду, бо коли б він піддав волоського господаря небезпеці від Хмельницького,— це би порушивало королівське запевнення». Крім того, самовпевненості Мартину Каліновському додавала наявна у нього дезінформація, що головні сили козаків, буцімто, ще далеко, і вони ще очікують на об’єднання із союзними татарськими силами.

    Посли ж Хмельницького принесли українському гетьману не лише листа від Каліновського, але й інформацію, що «гетьман стоятиме нерухомо на своєму місці під Батогом». Вочевидь, задум Богдана спрацював повністю, після чого він переходить до більш активних, власне бойових дій: собака потрапила до мішка – залишалося лише затягнути на мішку мотузку!

Етапи битви:              

Перші сутички та оточення

      З перших же годин кількаденної битви стало зрозуміло, що Каліновський та польське командування повністю втратило ініціативу, і недбало ставились до охорони переправ: найзручніші броди через річку, які дозволяли вийти до табору, - ніхто не охороняв, а розвідувальні загони «кавалерії народової», які виставили вперед для слідкування за пересуванням ворожого війська не мали зв’язку з головними силами.

30 травня, татари без жодного опору з польського боку переправились через Буг нижче гори Батіг, а вже наступного дня захопили багато коней, що паслися неподалік табору поблизу Ладижина.

Наступного дня, 1 червня, татари почали зачіпати поляків на герць і виманювати їх подалі від табору. «Кавалерія народова» відповіла на герці, і виїхала з табору приблизно на милю, але татари завернули і почали втікати в сторону міста. За ними погнався з кіннотою ротмістр Зєлінський, та під час погоні, за одну милю від табору, одержав звістку, що козаки з татарами знаходяться вже за польським табором. Зєлінський зразу ж завернув до укріплень, втративши по дорозі чимало людей, що мусіли відбиватися від завзятих нападів козацької й татарської кінноти. Перед табором же козаки зупинились на відстані гарматного пострілу й безпечно продовжували герцювали по полі, роздражнюючи шляхтичів.

     В той же час, козацькі загони Тимоша несподіваним наскоком вирубала першу семитисячну польську сторожу вище Ладижина (яка, вочевидь, зовсім не сподівалася на це), і переправившись у тому ж місці, за ніч зайняли Батізьку гору навпроти польських становищ. До табору вдалося вирватись нечисленним гусарам, які і повідомили провідників війська, що Тиміш несподівано напав на них і вирубав до ноги. Нажахані несподіваними маневрами офіцери Каліновського почали гарячково рахувати вороже військо і, мабуть, у гарячці паніки та через пітьму, прийшли до висновку, що їх оточує двохсоттисячна козацько-татарська армія! У таборі зчинився ґвалт і панічний безлад.

    Захоплений поляками «язик» під тортурами розповів, що Тимофій збирається переправлятись нижче Батога, і проминувши його, - прямувати до Молдавії. Рекогносцировка Каліновського показала: переправившись через Буг, вороже військо прямує на Захід і, вочевидь, не мало намірів переходити річку, яка впадає у Буг нижче Батога. Але факти денних сутичок і очевидні пересування ворожих сил свідчили про протилежне. Розгублені воєначальники та шляхтичі армії Речі Посполитої, зрозумівши до якої халепи потрапили, зібрали військову нараду.

Військова нарада

Досвідчений воєначальник Сиґізмунд Пшиємський на раді відразу ж заявив: «Якщо нас візьмуть в облогу, - це загрожує нам остаточним винищенням, бо будемо сидіти як вовк у ямі, допоки нікчемно не піддамося, або до ноги не згинемо », - і порадив коронному гетьману відходити з кіннотою за підкріпленням до Кам’янця та Бару, а він очолить піхоту, яка буде відбиватись від нападів ворогів у шанцях,  допоки у них вистачить харчів та набоїв. Поляки надіялись витримати двомісячну облогу, і за цей час отримати підкріплення; якби ж підкріплення не підійшло, - вони надіялись на здачу ворогові.

Але коронний гетьман, вислухавши слушну пораду досвідченого вояки, наказав обкопатися у готовому таборі, і на наступний день готуватися до битви, - на його думку, наступного дня мали підіспіти полки на чолі з його сином Самуїлом, розквартировані між Кам’янцем та Баром. Вночі обложене військо почало наспіх укріплювати шанці та редути, обкопувати землею таборові вози, зменшуючи лінію оборони велетенського табору. Тим часом, ха ніч козацько-татарське військо щільно оточило польський табір з усіх боків і готувалось до вирішального наступу. 

VENI, VIDI, VICI: вирішальний бій 2 червня

Наступного ранку, у неділю, 2 червня, з самого світанку, козацька кіннота на чолі з Тимошем несподіваним наскоком з розгону увірвалась до табору, який безтурботливо спав. В цей же ж час, на польські позиції з гори Батіг вдарили татари. За словами Величка, для поляків це було повною несподіванкою, бо вони не були ані вишикувані у підрозділи, ані одягнені в обладунки: «Це військо, перш ніж змогло виладнатися й дати відсіч, мусило пощербитися від козацької зброї на кільканадцять тисяч. Але поляки зуміли отямитися й вигнали Хмельницького зі свого обозу, а тоді почали на нього міцно налягати, віддалившись від свого обозу на верству й більше. Тоді, ніби сильний дощ із хмари чи вихор у пустелі, несподівано сипнув з-за Батога сорокатисячними своїми ордами Карач-мурза. Він поглинув увесь лядський обоз за винятком восьми піхотних підрозділів, які замкнулися в одному обозовому куті понад самим Бугом, та й то без гармат. Карач-мурза тих піхотних підрозділів сам не чіпав, лише підвів кільканадцять тисяч орди, щоб не дати їм змоги вислизнути й добитися до гармат, а рушив прудко від лядського обозу за поляками. Поляки, озирнувшись, побачили, що на них швидко котиться несподівана ординська сила. Вони впали від того у відчай і розпач і, показавши плечі Хмельницькому, кинулися назустріч Карач-мурзі, прагнучи пробитися крізь татар до свого пропалого і вже опанованого татарами обозу. Але відбити його не змогли, тільки дісталися до згаданих піхотних підрозділів». У таборі зчинилась неймовірна метушня та паніка. Побачивши, що з усіх сторін на них сипляться зливи стріл та куль татарських та козацьких частин, за якими насувався Тиміш та «чернь», польське військо зовсім упало духом; кавалерія вже не мала змоги прорватись із оточення, як радив перед тим командир піхоти Пшиємський. Навіть підмога Кам’янецьких полків, на чолі з з сином коронного гетьмана Самуїлом, які підійшли в запалі битви, не вплинули на подальший хід бою.

Ледве перевівши дух після втечі, бунтівники обрали між собою нових командирів, розбрелась по колах, де на нарадах фактично одностайно почали домовлятися про втечу або видачу коронного гетьмана на милість орді. Останні заяви, як свідчать поляки, почали висувати русини та шляхтичі-козаки. Не менше образ і претензій звучало з вуст іноземних знатних гостів та дітей магнатів та шляхти, які всю весну гостювали на балах та бенкетах коронного гетьмана. Для них стало очевидним, що ворог, захопивши ініціативу і панівне положення на полі бою, швидко переб’є кінноту, особливо під командою такого незграби у військовій справі, як Мартин Каліновський. Піхота ж, за їхніми словами, мала такого визнаного у Європі воєначальника, як Пшиємський, і могла спокійно собі відсиджуватись в укріпленнях скільки їй заманеться. Гетьмана Каліновського болюче зачепили почуті слова, після чого він з розпачем звернувся до бунтівників:

- Куди поніс ваш шал тривоги? Хочете втікати перед битвою? Хочете зрадити вождя і товариша свого? Я радо пожертвую моєю сивою головою, що нераз була в крові моїй, аби вам це допомогло. Робіть що хочете, обтяжуючи мене, щоб загинув (через вас)!         

Старий гетьман волав по всіх полках, в надії, що знайде відгук підтримки у шляхетських серцях, однак, його ніхто вже не слухав, і не зважав на присутність воєначальника. Збунтована «кавалерія народова» розбіглася по табору, і зібравши з собою що тільки можна було, виїхала за вали в очікуванні ночі, щоб переправитись на протилежний берег річки, в надії втекти або здатись на милість ворогові.

В той час Пшиємський спішно укріпляв вали, виставив гармати на редутах, і міцно засів у обороні західної частини табору. Іншу частину піхоти коронний гетьман вивів проти ординців, вишикувавши їх у бойові лави під валами,  а наперед вислав кілька вірних йому хоругов та добровольців на чолі з Марком Собєським та Одживольським. Син гетьмана Саміуїл Каліновський став зі своїми хоругвами у резерві, виступаючи у ролі загороджувального загону. Він отримав особистий наказ батька спостерігати за бунтівними кавалеристами, і якщо б вони надумали втекти з табору – резерв ландскнехтів мав повернути їх до послуху за будь-яку ціну.

Козацько-татарське військо в цей час стояло бездіяльно. Між поляками ходили чутки, що Тиміш їздив до свого батька, який став у трьох милях від Батога, з питанням що далі робити з повністю оточеним ворогом, і як його тримати в руках. На це він отримав відповідь батька: «дохлий пес не кусається». Вочевидь, на цьому етапі кампанії, повне управління битвою Богдан Хмельницький повністю поклав на свого сина.

За дві години до заходу сонця, коли вже було пізно  відновлювати битву, козацько-татарським військом пронеслась звістка, що у польському таборі почалася затята битва. «Кавалерія народова», зрозумівши повну безнадійність свого становища, і дізнавшись, що їхній воєначальник навіть не думає відступати, збунтувались, і вирішили втікати.  Як пише Єрліч, - «Каліновський отримав від сина повідомлення, що кінні хоругви мають намір втекти через річку Буг, після чого він відправив піші регіменти, щоб надати відваги боягузам. «Німці» ж (для заспокоєння втікачів) випустили по них зливу куль, але більше для остраху, аніж всерйоз. Вражені страхом, польські кавалеристи спочатку не сміли ані дихати, ані поворухнутись на місці. Але оговтавшись, вони почали кричати, проклинати, і доведені до сказу – кинулись на німців, щоб не гинути безкарно. Німці ж знали свою справу стійко». Почалася справжня битва між кінними та пішими частинами поляків. За словами Величка, під час «втихомирення бунту» найманці Каліновських перестріляли мало не половину власної кінноти: «поляки почали кидатися в Буг; чинило так не тільки посполите товариство, але й найбільш чиновні — полковники та ротмістри. Гетьман Калиновський метався туди-сюди з голою шаблею як шалений, він круто кричав, спиняючи своє військо, щоб не тікало й не стрибало в Буг, прохав та пропонував зостановитись у ході своїй проти ворога. Однак нічого вже не міг порадити і вдіяти перестрашеному своєму військові, яке без душі кидалося в Буг, і грізно наказав через те згаданим піхотним підрозділам, що врятувалися від ординської шаблі, замкнувшись в єдиному обозовому куті над самим Бугом, без жодного пошанівку й без озирок густо стріляти й палити на військо, що тікає в Буг. Це було вчинено, і тоді впало на березі Бугу від власних згаданих піхотних підрозділів до десяти тисяч польського кінного війська».

Побачивши неймовірне видовище взаємного самовинищення поляків, як козаки, так і татари одразу не повірили у це, вбачаючи в цих діях якийсь підступ ворога. Однак, зрозумівши ситуацію, яка склалась у таборі, з усіх сторін накинулись на нього. Як зазначає Величко, польські сили були ще «роздягнутими, ніяк не могли вилаштуватися по-військовому», - тобто в таборі ще зберігався безлад, а оборонці шикувались спорадично, радше готуючись втікати, ніж оборонятись. Тиміш звелів полку Золотаренка, який укрився у лісі від артилерії редутів, вдарити із західної сторони, зі сторони Ладижина, де оборонялися піші полки на чолі з Пшиємським. Козаки вдарили також і з тильної сторони табору.

В цей же час татари Нуреддіна з гори Батіг увірвалися усією своєю ордою в центр польських укріплень. Поляки ж, захоплені взаємним винищенням, помітили ворогів лише фактично поруч із собою. Коли вже козаки Золотаренка успішно проривалися через вали, рови та редути поляків,  до Каліновського прибув ротмістр Віцентій Зелінський з проханням про підкріплення, бо у його командира на західній частині табору залишилось усього 1,5 тисячі піших жовнірів, які не вистоять проти усієї козацької армії. Коронний гетьман навіть не помітив, як військо Хмельницького майже повністю захопило його табір.

Наказавши зупинити стрілянину по своїх, він послав піхотинців на допомогу Пшиємському, а сам з вірними хоругвами виступив проти татар в середину табору, вважаючи, що тільки-но обстріляна власна кіннота підтримає його у наступі. Але при вигляді наступаючих татар Карач-мурзи, за словами польського очевидця, «шляхетна кавалерія розсіялась як табун диких коней». Одні кинулись до Бугу, інші почали розбігатись куди-попадя. Але, усіх їх перерубали, переловили арканами або завернули до табору татари рогами півмісяця своєї бойової лави. З усіх сторін точився жорстокий і завзятий бій. В темноті ночі поляки повністю втратили орієнтацію, і вже не знали хто звідки наступає.

В цей час гетьман Каліновський, бувши двічі пораненим, з півтисячею своїх вірних  найманців-«німців» почав відходити в тил табору - до лісу. Однак, почувши, що його сина взяли у полон, повернувся до битви, щоб його відбити. Тут його загін оточили і повністю вирізали. За одними повідомленнями, настромлену на спис або на палю голову Мартина Каліновського, за іншою версією – у мішку, татарин приніс Тимошу Хмельницькому, за що отримав десять червінців; за іншою версією, - сам Хмельницький обезголовив захопленого в полон польського магната. По-різному джерела свідчать і про смерть сина коронного гетьмана – Самуїла: за одними джерелами йому так же ж відрубали голову після захоплення в полон, за іншими – « він щодуху втікав від козаків та звалився у Бубнівці з мосту і потонув». За деякими джерелами, тоді ж було схоплено і Собєського, після чого йому також відтяли голову. 

Останній бій у пекельній пащі

Однак, у західній частині табору залишався ще огризались недобитки польського війська: за редутами, невеличкій купці пошарпаних коронних полків вдалося зібратись і перегрупуватись для останньої відсічі. На вході до цієї частини табору стояли очільники оборони Собєський та Одживольський. Сюди ж поволі збігалися усі, хто не бажав рятуватися втечею, навіть іноземні офіцери та кіннота, яка перед цим збунтувалсь. Кілька приступів татар розбились об міцні міцний вогонь піхоти з укріплень. До того ж, підходи до них ускладнювали рови та гори трупів людей і коней, які повсюди валялися. Навіть найхоробріші відділи ординців відмовлялись від атаки. Татарське військо зупинилось в очікуванні.

У наступ на укріплення посунула козацька піхота. Залишкам польської кавалерії довелося спішитись, - коні виступали їм за останній щит. Випустивши зливу куль, піхота Тимоша – «чернь» ринула з косами вперед. Битва була кривавою і затятою, і разом із польською шляхтою штабелями лягали коні, вкриваючи поле битви новими горами трупів. Козацькі полки з натиском подалися глибоко в шанці, але татари продовжували стояти на місці, боючись маневру в тил оборонцям табору. Залишки війська Пшиємського продовжували відчайдушно відстрілювались, аж раптом у них за спиною загорівся табір. Хтось підпалив величезні скирди соломи та сіна. Вогонь швидко перекинувся на вози з речами та намети поляків, що остаточно відрізало оборонцям шлях до втечі. За одними джерелами, підпал вчинили кріпаки-«русини», які виконували в таборі поляків роль прислуги, або ж козаки за вказівкою Тимоша, - щоб спонукати татар до наступу. За іншою версією, вогонь запалили розпалені жовніри Пшиємського, які вирішили захистити свій тил від нападаючих козаків.

Як би там не було, оборонцям Батозьких укріплень стало гаряче з двох сторін, і почалася ще більша паніка, стало чути нові зойки про зраду. За словами Єрліча, «Вигляд всередині табору нагадував пекельну пащеку, «Озеро вогню та диму». Пекельне полум’я палало всього в 10 кроках від поляків». Останні оборонці табору, обсмалені і закіптявлені, згуртувались навколо обгорілих хоругов, і з червоними від диму очима. Втамувавши себе, вони наважились кинутись на фатальну атаку ворожих позицій, бо зрозуміли, що живими їм не вдасться вибратись.

Побачивши це, Золотаренко вигукнув до свого війська:

- Припинити стрілянину! Сховайте шаблі у піхви! Голими руками будемо їх брати, самі їх передушимо! Помста за Берестечко! Паліть тиранів у їх власному вогні!

Залишки жовнірів Пшиємського, які відчайдушно кинулись на ворогів, козаки швидко перерубали шаблями і перекололи косами. «Так припинила своє існування коронна піхота та артилерія», - з сумом і гіркотою зазначає польський очевидець подій.

Після бою  

Те, що сталося вже після сутички з останніми оборонцями Батозького табору – достеменно невідомо, адже більшість свідчень надавали польські полонені, яким вдалося втекли, або їх пізніше викупили з полону. Майже всі вони, бажаючи виправдати свою поразку і некомпетентність командування, у численних втратах звинуватили козаків і самого Хмельницького. За їхніми словами, наступного дня Золотаренко та Височан, або і сам Хмельницький, спочатку віддали полонених татарам в ясир, а потім прийшли до становища ординців з  вимогами «вистинати усіх захоплених поляків». Буцімто, за вбивство цих полонених вони заплатили 100 тисяч талярів, після чого ногайці «вистинали» понад 5 тисяч полонених. Вже П. Куліш вказав на повну нелогічність і оманливість подібних звісток.

Літопис Граб’янки начебто підтверджує версію поляків, говорячи, що «Хмельницький наказав порубати, щоб не обтяжувати татар у прийдешніх битвах та походах. Хмельницький сповна вирішив відплатити ляхам за Берестецьку поразку та за наругу над козаками і ні одного не помилував, всіх порішив на Батозі». В той же час, Самійло Величко вказує, що Хмельницький викупив значну частину знатних і заможних полонених, вбачаючи, що вони не виживуть переходу до Криму та пізнішої неволі. До того ж, від них він одержав завірення, що отримає в подальшому чималий викуп, після чого український гетьман відіслав полонених до Чигирина з охороною: «Хмельницький попросив Карачмурзу й татар, щоб відступили йому за гроші частину полонян. На це вони легко згодилися, учинили з Хмельницьким торг і за певну ціну відступили й віддали Хмельницькому двісті п’ятдесят шість найвиборніших полонян. Хмельницький тут-таки поклав за них належну, згідно торгу, суму (бо його просили зробити таке благодійство деякі польські пійманці, обіцяючи за це особливих грошей) і, вдовольнивши їх таким чином, зараз відіслав при добрій своїй охороні до Чигрина».

Інші ж поляки пізніше стали поширювати містичні чутки, що Каліновського, буцімто, перед боєм попереджали якісь містичні сили: «у скелі під Ладижиним таємничий голос відзивався до Каліновського, і звелів перед битвою остерегтися, бо йде сюди той навіжений п’яниця, що небезпечно стригтиме йому бороду, аби не обстриг з бородою й голову». Цей же голос, начебто, було чути і через три роки після битви. За іншими ж чутками, на місці самого бойовища, - за валами табору, ще довго перехожим вчувалося чиєсь волання – «О, Єзус!», - начебто страчених і замордованих поляків.

***

Звістка про розгром поляків поширилась блискавично. Це, за словами літописців, спричинило до масових виступів селян проти шляхти та магнатів, яких масово вирізали, або ж виганяли зі старих маєтків: «И в том року знову по городах много панов пропало, которіе на свої маетности понаездили были, бо знову оныїх посполство позабивало, и козаки, що уступили были з своїх дворов, знову ся понаворочали…» (Літопис Граб’янки).

Польський король, щоб хоч як-небудь врятувати положення Польщі, скликав посполите рушення у Пйотрикові (між Краковом та Любліном). Однак, дії короля призвели до ще більшої паніки, бо всі бачили, що король просто боїться пересувати війська далі українських кордонів.

Хмельницький же після битви, відправивши до Молдавії весільний почт із Тимошем,  а сам з військом пересунувся під Кам’янець. Лупул отримав звістку, що український гетьман не завагається піти на нього війною, якщо той надумає скасувати весілля. Під тиском зовнішніх обставин, старий і  хитрий молдавський господар змушений був стати козацьким союзником, і видати доньку заміж за Тимоша.

Однак, невдовзі після цього український гетьман був змушений розпустити своє військо по домівках: Східною Європою з неймовірною швидкістю почала поширюватись «mors nigra» - «чорна смерть». Найбільше вона лютувала в Покутті, Галичині, Холмщині, на Волині та Поділлі. В деяких містах через неї залишалося заледве по кількадесят чоловік. Хмельницький не лише заборонив не лише тримати війська разом, але й мандрівки та будь-які пересування населення, особливо переселення перших осадників до Слобожанщини: нажахані невидимою смертельною пошестю люди розбігалися у ще не заражені околиці козацької держави.

Татари, як тільки дізнались про пошесть, зі швидкістю вітру втекли до Криму. Польське посполите рушення та гарнізони розбіглися світ за очі. Усі справляли численні тризни за загиблими, і вичікували, допоки «чорна смерть» не покине меж України, щоб відновити війну.

***

Хоч Богдану Хмельницькому і не вдалося скористатися перевагами виграної ним битви, його численні сучасники називали блискуче виграну битву  козацьких військ під Батогом «Каннами століття», а самого українського гетьмана порівнювали з Ганнібалом! Ця перемога означала для молодої козацької держави розірвання Білоцерківського договору та відновлення незалежності.

Сергій Дрозд

***

Історичні джерела про результати битви:

1) Учасник Батозької битви шляхтич М.Длужевський, який, як видно з його слів, - утік під час вирішального натиску козаків, сповіщав королеві: «...2 червня коло полудня нас атакував сам Хмельницький з такими великими силами, що ми не змогли протриматися й однієї години. Нас, оточених з усіх боків, орда рубала шаблями, а козаки так за­хопили табір, що наше військо було буквально стерте з лиця землі».

2) Московський уряд, до якого доходили непевні чутки про переможну баталію, закидав Чигирин вимогами відзвітувати про перебіг подій. Однак Виговський нашвидко відповів про переможну баталію:

Відписка від батога Хмельницького-Виговського  до Путивльського воєводи Хилкова

панъ гетманъ з войсками Ляховъ погромивъ и Калиновъского забито и сына єго, и все товариство войска кварцяного погинуло.

3) Звістка про страшний розгром польського війська миттю долетів до польського короля, після чого, нажаханий положенням справ король видає Універсал про скликання сейму для вирішення подальшої долі держави.:

З універсалу Яна-Казимира (2 черв 1652 р.) про скликання сейму 15 серпня

В той час, як військо наше в Україні розгромлене, у якому багато рицарів загинули, з яких одні у битві загинули, а інші – в неволю поганську (татарську) забрані; по цьому безліч хлопства та орд татарських зібрано від неприятельських сил, чим швидко і несподівано Річ Посполиту піддано небезпеці. Вбачаючи це, аби той запал ворожий на винищення крові шляхетської до інших країв не досягнув…

***

«Gazette de France» 1652 року на 1153 сторінці під 15 листопада повідомляла, що «син генерала Хмельницького одружився на доньці Молдавського князя, заплативши за неї посаг великому візирю, у якого вона перебувала заручницею».

 

                                                        ***
Батозька битва відбулася поблизу сучасного села Четвертинівки Тростянецького району на Вінниччині.

22 серпня 2002 року, з нагоди річниці битви, у серії «Герої козацької доби», Національним банком України була випущена ювілейна монета «350-річчя битви під Батогом» номіналом 5 гривень.

Реверс ювілейної монети 350-річчя битви під Батогом.

У скороченому вигляді стаття розміщена в журналі "Український тиждень".