Ви можете допомогти нашому проєкту, допомагаючи фінансово донатами:
карта приват-банк:
5168 7551 0710 1640
ми на патреоні:
https://www.patreon.com/Starozytnosti
Дуже рідко історикам та археологам щастить дізнатися про деталі побуту або як виглядала та чи інша пам'ятка очима сучасників. Однак, у випадку із пірамідами пощастило побачити її у записах чиновників давнього царства.
Завдяки записам на стелі писця Монтухера ми маємо зображення пірамід Гізи та великого сфінкса.
Створена була стела на межі XIV-ХІІІ ст. до н.е., тобто через 13 століть після будівництва самих пірамід.
Стела Монтухера. Каїрський музей.
Це надзвичайно рідкісний випадок, коли у джерелах до нас доходять відомі архітектурні об'єкти. А в даному випадку - давніми єгиптянами. Фото - Віктора Солкіна.
Танення льодників у Норвегії розвинуло нову галузь історичної науки - льодовикову археологію.
Танення льодовиків відкриває вченим справжні скарби, які датуються 300 роком до нашої ери. Так, археологам вдалося виявити предмети побуту стародавніх скандинавів.
Вікінги подорожували через перевал Лендбрін півтори тисячі років тому.
До Середніх віків кількість мандрівників, які проходили перевал, різко скоротилася через чуму і зміни клімату. На забутій всіма дорозі регулярно працюють археологи. Раніше вони знаходили досить багато предметів побуту стародавніх людей, а недавно танення льодів подарувало їм ще більше артефактів.
Вченим вдалося знайти снігоступи, в'язані рукавички, залізний ніж і навіть голку. Це далеко не весь список предметів, які були загублені, викинуті або забуті мандрівниками.
Зменшення крижаного масиву породило нове відгалуження археології - льодовикову археологію. Довгий час перевал був покритий кригою, тепер же він є справжньою коморою скарбів.
Днями українство світу згадувало річницю смерті видатного українського воїна і офіцера - Олександра Удовиченка. Однак, у новій владі "зелених" про таких видатних осіб не згадують. Що, однозначно, стало сигналом для різних діаспор світу.
Бронепанцерник армії УНР "Стрілець".
19 квітня українці відзначали день пам'яті Олександра Удовиченка (20 лютого 1887, Харків — 19 квітня 1975, Ментенон, Франція) — українського громадського діяча, генерала армії УНР, віце-президента уряду УНР в екзилі (1954-1961).
Закінчивши військово-топографічне училище (1908), О.Удовиченко служив у російській армії, зокрема брав участь у Першій світовій війні, був поранений. А з початком революційних подій долучився до українського національного руху.
З жовтня 1917 року був військовим радником Симона Петлюри. На початку 1918 р. як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за Арсенал у Києві. З березня 1918 року — командир 3-го Гайдамацького полку, через рік очолив штаб Гуцульського коша Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — начальник 16-го піхотного загону Української Галицької армії (згодом 3-а Залізна піхотна дивізія, одна з найбоєздатніших частин армії УНР). Командував ним до відступу Армії УНР за Збруч в листопаді 1920 року.З жовтня 1920 р. — генерал-хорунжий. З весни 1921 р.— член Вищої військового ради УНР.
З 1924 р. О.Удовиченко жив у Франції, де спершу працював на шахті, а згодом долучився до громадської діяльності українців, очолив Товариство вояків УНР в еміграції. З 1953 року - голова Європейської Федерації Українських Військових Організацій; міністр військових справ Виконавчого Органу Української Національної Ради і віце-президент уряду УНР в екзилі в 1954-1961 рр.
Олександр Удовиченко - автор книг "Україна у війні за державність" (Вінніпеґ, 1954) та "Третя Залізна дивізія" (Нью-Йорк, 1971).
У кількох населених пунктах України є вулиці, названі на його честь, зокрема провулок Олександра Удовиченка у м.Бровари на Київщині.
20 лютого2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 130 років з дня народження Олександра Удовиченка. Нині ж, як бачимо, у ватних і прокремлівських політиканів команди Зеленського інтересу до української історії немає. І багато представників діаспори усього світу вже зробили із цього висновки.
Інститут Археології НАН України сповістив про перші результати дослідження некрополя доби пізніх вікінгів в Україні. Некрополь епохи пізніх вікінгів «Острів» виявлений у 2017 році приблизно за 100 км на південь від Києва.
Рятівні дослідження того ж року були розпочаті Інститутом археології НАН України, а пізніше переросли у повноцінний дослідницький проект «Острів».
Інгумаційні поховання північної орієнтації (на сьогоднішній день - 67 могил) є унікальними завдяки артефактам, представленим, здебільшого, рисами, характерними для балтійських археологічних культур 10-12 ст. н.е., насамперед, для прусів, куршів та скальвів. Серед таких артефактів були виявлені шийні гривні, фібули різних типів, браслети із зооморфними завершеннями, різноманітні ланцюжки, скроневі кільця та каблучки.
Фібула із розширеними завершеннями з поховання некрополя Острів
Інвентар поховань некрополя Острів
Серед іншого, на некрополі дослідженні чоловічі поховання зі зброєю – сокирами, списами, сулицями.
Інвентар поховань некрополя Острів
В цілому, озброєння, виявлене на некрополі Острів, вказує на переважання воїнів-піхотинців у громаді, яка залишила могильник Острів. Сокири, якими переважно були озброєні чоловіки, являли собою зброю ближнього бою пішого війська.
Згідно з дослідженнями співробітниці ІА НАН України антрополога Олександри Козак, перші результати морфологічного дослідження скелетних останків продемонстрували, що палеопопуляція з некрополя «Острів» була досить молодою (середній вік померлих - 35 років) з дуже низькою часткою дітей у похованнях. Населення має низький рівень адаптації, що може бути характерним для тих, хто входить у перші хвилі міграції. Те саме можна сказати і про декілька видів фібул типів характерних для західних балтів, які зазвичай мають ознаки ремонту у місцях свого походження, але не тут, не на «Острові». Це також може вказувати на перше покоління балтійських мігрантів.
Для уточнення датування некрополя було проведено низку аналізів методами природничих наук.
Перші дати радіокарбонного датування з «Острова» продемонстрували датування, близьке до балтійських артефактів - 980-1020 рр. (2 поховання) та 1010-1040 (6 поховань). Для порівняння хронологічних особливостей некрополя з аналогіями Балтійського регіону було використано 86 проб з 17-ти могильників Європи: 47 кремацій та 26 інгумацій (у тому числі 9 проб з могил «Острова»). Отримано радіокарбонні дати з восьми різних типів матеріалів: кремованої та неспаленої людської кістки, кінських кісток / зубів, деревного вугілля, текстилю, рогу, шкіри та дерева. Усі згадані дати були отримані в рамках проекту Олександра фон Гумбольдта «Нові методи датування пізнього залізного віку Південного Сходу Балтійського регіону» та пілотного дослідження ZBSA (Центру балтійської та скандинавської археології) та ІА НАН України «Балти та Київська Русь» (2017-2020 рр.). Результати оброблено за допомогою програми OxCal 4.3.
У лабораторії Ляйбніца університету м. Кіль (Німеччина) було відібрано 101 пробу для аналізу AMS 14C (метод прискореної мас-спектрометрії) та 18 для досліджень стабільних ізотопів.
Однією з важливих цілей дослідження було порівняння радіокарбонних дат з кремацій та інгумаційних поховань де були виявлені однакові предмети (фібули) як у Східній Балтії, так і за її межами – на некрополі «Острів». Оскільки кремована кістка виявилася одним із найбільш стабільних матеріалів для датування AMS 14C, вона була використана як орієнтир для порівняльного аналізу з матеріалами з балтських могильників Литви, Латвії та України («Острів»). У більшості випадків закриті комплекси з тими ж фібулами з таких віддалених територій, як Латвія, Литва та Україна, давали синхронні дати, незважаючи на відстань понад 1000 км між цими могильниками, що свідчить про спільність культурних впливів та напрямки поширення мігрантів.
На сьогоднішній день отримані матеріали лабораторних та антропологічних досліджень фахівців з Києва, Кіля, Вільнюса, Риги для подальшого вивчення.
У квітні 2020 р. Інститутом археології НАН України спільно з двома провідними інституціями Німеччини у галузі середньовічної археологогії (ZBSA – Центр балтійської та скандинавської археології, м. Шлезвіг та RGZM – Романо-германський центральний музей, м. Майнц) подано заявку на участь у українсько-німецькій програмі зі створення Центрів наукових інновацій, ініційованій Федеральним міністерством освіти та наукових досліджень Німеччини та Міністерством освіти та науки України
Французькі археологи натрапили на велике римське святилище, в якому вдалося виявити всілякі артефакти, серед яких знайшли флягу легіонера.
Як повідомляють журналісти, розкопки відбувалися на території комуни Аннесі в історичній області Савойя.
Найдавніші споруди, які були знайдені тут, відносяться до першої половини I століття нашої ери. Швидше за все, в той час тут знаходилася ферма.
На цьому маршруті вчені знайшли сім поховань, датованих другою половиною I століття нашої ери. Там же знайшли залишки святилища римського періоду, яке складалося з двох або трьох ритуальних споруд.
Під час розкопок археологи виявили 42 ями, у яких були різні предмети релігійного характеру. Саме там була знайдена фляга римського легіонера, яка виготовлена зі сплаву заліза і міді. Раніше тут вдалося знайти всього два подібних артефакти.
За зовнішнім виглядом римська фляга була дуже схожа на сучасні армійські. Вона виконана у формі циліндра з двома залізними гофрованими оболонками. Вчені змогли встановити, що в флязі не зберігалися алкогольні напої. Так як фляга забезпечена замком, вчені вважали, що в ній могли зберігатися і більш цінні продукти.
При дослідженні всередині фляги знайшли залишки дивної суміші, до складу якої входило просо, змішане з невеликою кількістю ягід, молочних продуктів, невеликої кількості хвойної смоли і якась рослина.
Археологи припускають, що в таку флягу могли наливати якийсь еліксир, який був зварений спеціально для проведення ритуального обряду. Не виключено, що це було підношення богам.
В XIV ст. до н.е. почалася епідемія, яка призвела до тривалої демографічної, економічної та політичної кризи, яка вилилася у падіння тогочасних держав та цивілізацій, вторгнень "народів моря" і фактичної загибелі тогочасного світу-системи. Приблизно 3350 років тому, у XIV столітті до нової ери, в Єгипті лютувала чума. Епідемія почалася у південній Сирії, але незабаром перекинулася і на південний Ханаан, вразила Мегіддо. У той же час вона стрімко поширилася на схід і на північ. Вчені припускають, що це була туляремія (кроляча чума) - інфекційне захворювання, що викликає нариви на шкірі, високу температуру і, в кінцевому підсумку, смерть від пневмонії.
Єгипет, який був наймогутнішою імперією регіону, продовжував протягом декількох років захищатися від чуми, закривши свої кордони. Очевидно, люди вже в ті часи здогадувалися, що для припинення пандемії необхідні карантинні заходи. Про це свідчить лист губернатора одного з єгипетських міст, який писав: "Я забороняю людям Сіміри приїжджати до нашого міста, в Сімірі лютує чума". Торгівля між Єгиптом і північними державами також припинилася більш ніж на два десятиліття. Так як епідемія прийшла з півночі, єгиптяни називали її "ханаанською хворобою" або "азійською хворобою". Чума зруйнувала імперію хетів і вбила двох її царів одного за одним. Але, врешті-решт, вона також вразила і Єгипет, спричинивши подальший занепад держави.
Німецький єгиптолог Ян Есмаїлі вважає, що єгиптяни сприймали епідемію, яка стала однією з найважчих в стародавньому світі, як травму, яка не має аналогів. У єгипетській колективній пам'яті чума злилася з політичними і релігійними подіями того часу, і породила міфи, які згодом переймав решта світу.
За словами Гекатея, у стародавні часи Єгипет страждав від епідемії чуми, і прості люди звинувачували в цьому іноземців, що образили богів країни. Тому вони вирішили, що іноземці повинні бути вислані з Єгипту. Так одна група іноземців виявилася в Греції, а інша - в Юдеї. На чолі цієї групи була людина на ім'я Моше. Після захоплення країни він заснував кілька міст, включаючи Єрусалим.
Але Гекатей - не єдиний, хто розповідає про епідемію чуми того часу. Інше, більш вороже свідоцтво - історія єгипетського жерця Манефона, який жив у III ст. до н. е. Цю версію приводив в своїх творах Йосип Флавій.
Манефон розповідав про фараона Аменхотепа, який під впливом дивного пророка вирішив очистити Єгипет від прокажених. Аменхотеп відправив прокажених до каменоломень у східному Єгипті. Прокажені вирішили повстати проти фараона і вибрали своїм вождем прокаженого єгипетського жерця з міста Геліополя на ім'я Осеріф. Він дав їм Тору, яка вимагала від них спалювати єгипетські храми і вбивати єгипетських священних тварин. Нарешті, Манефон зазначає, що, ставши вождем прокажених, Осеріф вибрав собі ім'я Моше. Дослідники не сприймають серйозно версію Манефона. Але повторюється поява "чумного" мотиву заслуговує на увагу. Есма пише, що біблійна історія кар єгипетських також включає епідемії і елемент поділу між синами Ізраїля і Єгиптом. В обох історіях є елемент богохульства, подальшої епідемії і поділу між здоровими і хворими. Зрештою, разом з епідемією в Єгипті відбулася релігійна революція. Фараон Ехнатон ввів монотеїстичний культ і заборонив ідолопоклонство. Революція Ехнатона відома, як перша монотеїстична революція, але менш відомо, що вона сталася одночасно зі страшною епідемією чуми. Ехнатон переніс столицю Єгипту з Мемфіса в Ахетатон, але єгиптолог Ханс Гедіке припустив, що за цим стояли не релігійна ідеологія, а спроба створити карантинну зону, захищену від чуми. В подальшому це ослабило всі країни Сходу і призвело до вторгнення "народів моря", що спричинило до майже повного колапсу державних інституцій у регіоні, зміни етносів і перебудови країн за зовсім іншим зразком.
Все те, що Путін намагається приписати своїй імперії належало і належить Києву. Адже печенігів побороли київські князі, а вулиці героїв, уславлених перемогою над ордами кочовиків, досі існують на мапі столиці України. Все те, що Путін намагається приписати своїй імперії належало і належить Києву. Адже печенігів побороли київські князі та жителі князівств, а вулиці на яких народилися герої, уславлені перемогою над ордами кочовиків, досі існують на мапі столиці України. Як і місто, засноване на честь розгрому печенігів.
Черговий ляп Путіна змусив світову громадськість в чергове вчитатися в історію, розуміючи, що необхідно відсіювати кремлівську пропаганду. Спробуємо і ми пояснити як неоковирна заява диктатора Москви зіграла проти нього. Адже якщо науково розглянути заяву Путіна, то виявиться, що він вчергове бреше, і пропагандою викривляє історію. Але давайте про все по порядку.
Перемога Кожум'яки над печенігом з "Радзивіллівського літопису"
Свідчення джерел
У 992 році Володимир Святославич здійснив похід проти білих хорватів, щоб включити їх землі у Київську Русь. Цим скористалися печеніги, які напали на терени сучасної України, зосередившись на річці Сула. Дізнавшись про їх вторгнення, Володимир вивів військо на лівий берег Дніпра. Противники закріпилися на берегах річки Трубіж, після чого виникла пауза. Війська були рівнозначними, і битви ніхто не починав. Печенізький хан викликав на переговори Володимира і запропонував йому за старою традицією у поєдинку воїнів встановити переможця поля битви:
"Випусти ти свого чоловіка, а я свого - нехай борються. Якщо твій чоловік кине мого на землю, то не будемо воювати три роки; якщо ж наш чоловік кине твого об землю, то будемо розоряти вас три роки" (Лаврентіївський літопис").
Володимир розіслав по табору людей у пошуках добровольця, однак, згідно з літописом, з печенізьким богатирем ніхто не наважився вийти на поєдинок наступного ранку, - "... був же він дуже великий і страшний". Тоді з руського табору вийшов якийсь старець, і сказав Володимиру:
"Княже! Є у мене один син менший будинку; я вийшов з чотирма, а він удома залишився. З самого дитинства ніхто його не кинув ще об землю". (Лавр. літоп).
Володимир велів привести його. Вислухавши князя, Ян засумнівався у собі, але все ж погодився вийти на поєдинок. Коли печеніжин вийшов на відведений для поєдинку майданчик і побачив свого суперника, обсипав лайкою, "бо був він середнього зросту". Однак, коли суперники зійшлися і обхопили один одного руками, наш богатир задушив печеніга до смерті, а потім, піднявши над собою, кинув його об землю. Русичі, натхненні перемогою свого бійця, з бойовим кличем кинулися на печенігів, які, не витримавши атаки, почали безладно втікати. На честь славної перемоги князь Володимир Святославич заснував місто Переяслав.
У народних традиціях
Зокрема, в українців у народній традиції поширені легенди та казки про легендарного богатиря - Микиту Кожум'яку (іноді - Кирило, Ілля Швець, у пізніших літописних згадках він фігурує під іменем Ян Усмошвець). Оповіді про реального героя свого часу в народній уяві змішалися з древніми міфами про змієборців. Найбільше казок про Микиту Кожум'яка побутувало серед українців, так же в Білорусі. Це свідчить про легендарність події, яка ціле тисячоліття слугувала для Русі натхненням у несподіваній перемозі.
Так само місто Переяслав у подальші століття було княжим містом з власними амбіціями (підкажіть Путіну, що до уділу князя Переяслава належало Залісся, яке згодом через сепаратистський рух відкололося від столиці), навіть за козацьких часів вважалося важливим центром в українців.
А сам Микита Кожум'яка, згідно сучасних досліджень джерел, був киянином, і виріс із родиною на ремісничому Подолі, на вулиці Кожум'яцькій. Вона, як і сусідня Гончарна вулиця, більше тисячоліття існують на мапі Києва і є одними з найдавніших у нашій столиці.
Унікальна писемна пам'ятка доби розвиненої Русі досі деякими сприймається як "підробка". Однак, історики неодноразово доводили автентичність багатьох ілюстрацій з цієї складеної з багатьох джерел літописної пам'ятки.
Історики вже давно не сумніваються у автентичності та достовірності Радзивиллівського (кеніксберзького) літопису. На відміну від осіб, які намагаються і далі безпідставно розвивати теорію, що літопис, буцімто, виконано на завдання Петра І. Однак, постійне накопичення і перевірка сучасних джерел дозволяють відмітати теорії змови і підробки, підтверджуючи правдивість літописних даних.
Одним з прикладів точності ілюстрацій літопису є "Повість про убієння Андрія Боголюбського". Вона оснащена шістьма мініатюрами, достовірність яких була неодноразово підтверджена перевірками сучасних даних. Зокрема, в ілюстрації показано, що у князя Андрія була відрубана ліва рука, тоді як у тексті вказана "десна". Обслідування скелету підтвердило, що відрубана була ліва рука князя. Крім того, мініатюра підтверджує участь княгині у змові (що невдовзі щезло з літописних сторінок): княгиня тримає відрубану руку чоловіка.
Момент убивства Андрія Боголюбського. Змовники завдають ударів мечем і списом, дружина князя тримає відрубану руку.
Втім, у пізніших ізводах порядок ілюстрацій був порушений, і у подальших списках, особливо при розміщенні тексту з одного рядка на два стовпця був більше заплутаний. Однак, це вже свідчить про те, що переписувачі пізніших часів мало розуміли текст і контекст. Але це вже зовсім інша історія. Про них
ми розповімо у інших дописах.
Якщо наша діяльність вам подобається - ви можете стимулювати нашу роботу, поповнивши карту приват-банка:
Один з найвідоміших підрозділів армії УНР, якого дико боялися вороги, був сформований із добровольців Слобожанщини.
Гайдамацький Кіш Слобідської України - військова частина у складі Армії УНР. Сформована в грудні 1917 року особисто Симоном Петлюрою, який став його отаманом. Кіш складався з двох куренів — червоних і чорних гайдамаків, кінної отаманської сотні та гарматного дивізіону (начальник артилерії — Георгій Афанасьєв). Особовий склад коша складався з добровольців, переважно старшин і козаків київських військових шкіл. Кіш відзначився у зимових боях 1918 року під час оборони Києва від військ більшовиків.
Козаки Гайдамацького Коша Слобідської України біля Михайлівського Золотоверхого собору у Києві. В центрі стоїть організатор Коша С. Петлюра,праворуч від нього командир куреня Чорних гайдамаків сотник О. Савельєв. Березень 1918 року.
Курінь "чорних гайдамаків" комплектувався з юнкерів 2-ої піхотної юнацької школи, які добровільно зголосилися стати на службу в українську армію. Курінь "червоних" гайдамаків формувався з добровольців – офіцерів російської армії, які перейшли на службу в армію УНР, та зі юнкерів київських військових шкіл.
У березні 1918 року Кіш було розширено до Гайдамацького піхотного полку (командндир — полковник Володимир Сікевич) і включено до складу Запорізького Корпусу. У червні 1918 року полк перетворено в Гайдамацьку бригаду з гарматним дивізіоном і кінною сотнею. Командував бригадою отаман Омелян Волох.
Археологи розкрили таємницю "містичних" колець на полях. Дивні кола на полях, виявлені польськими археологами на території Великопольського воєводства, виявилися раніше невивченими древніми цитаделями, деякі з яких були побудовані ще у залізному столітті, повідомляє Nauka w Polsce.
Дослідники провели магнітні вимірювання у південно-східній частині Великопольського воєводства, а також вивчили місцевість за допомогою аерофотозйомки. Район, у якому проводилися дослідження, вважався повністю вивченим, тому вчені були здивовані, виявивши тут загадкові структури.
"У цьому регіоні вже були знайдені приблизно сто фортець різних періодів. Але тепер з'ясувалося, що ще десять цитаделей ховалися під землею. На фотографіях з повітря ці об'єкти виглядають в основному як таємничі кола на полях", - розповідає Максим Мацкевич, глава археологічного дослідження.
Мацкевич каже, що старі фортеці повністю зрівнялися з землею через сільськогосподарські роботи, проте старожили Великопольського воєводства ще пам'ятають часи, коли на полях були кріпосні стіни. "Ми вивчили знайдені стародавні фортеці і виявили під землею фрагменти кераміки, які збереглися з часів раннього Середньовіччя. Знахідки, зроблені рядом з іншими цитаделями, вказують на те, що деякі з них були створені ще у залізному столітті", - відзначає вчений.
Для датування археологічної кераміки можна використовувати радіовуглецевий аналіз, зокрема, з його допомогою вчені досліджували жир, що в'ївся у стіни древніх посудин, і таким чином встановили, коли вироби з глини були створені.
Новий спосіб датування збігся з тими даними, які вчені визначали традиційними методами, крім того, вік однієї із знахідок змогли з'ясувати лише ним. Як відбувався цей процес, йдеться в статті, опублікованій у журналі Nature.
Вивчаючи еволюцію форм і візерунків древньої кераміки, можна встановлювати відносну хронологію створення посудин. Однак їх абсолютне датування представляє велику складність. Завдяки радіовуглецевому аналізу можна визначити вік органічних речовин – кісток, тканини або дерева. Як правило, з цією метою застосовується метод мас-спектрометрії: зразок спалюється у спеціальній камері, і його ізотопний склад визначають з утворених іонів.
Але глина – не органічний матеріал, тому радіовуглецевий аналіз до неї непридатний. Найчастіше керамічні вироби датують з інших предметів, знайдених разом з ними, зокрема кістками.
Однак під час приготування їжі на вогні у глиняному посуді частина рослинних і тваринних жирів в'їдається в її стінки. Фахівці з Центру біохімічних досліджень Брістольського університету знайшли спосіб отримувати ці залишки з кераміки за допомогою сірчаної кислоти. Спочатку були виділені жири, а потім з них – пальмітинова і стеаринова кислоти для мас-спектрометрії.
Цим методом було досліджено 27 зразків кераміки з десяти археологічних об'єктів. Їх вік раніше був встановлений традиційним способом, за єдиним винятком.
Так, були досліджені черепки епохи неоліту, виявлені при будівництві офісного центру в Лондоні. Це були камені, кістки, обвуглені рештки рослин, а також керамічний посуд. Так як органіка була пошкоджена, датувати знахідку раніше не вдалося. Це змогли зробити новим методом.
Після посольства Московії 1576 року до Габсбургів німцями були зроблені перші детальні кольорові ілюстрації зображення московитів. Історики вказують на їх неймовірну точність у передачі деталей. Однак, в офіційній пропаганді Кремль не любить згадувати про це джерело, адже посли Московії виглядали як китайські чи монгольські дикуни, що резонує із їх заявками про "самость Московской Русі".
На гравюрі зображено посольство царя Івана Грозного, відправлене 1576 року до Відня до імператора Священної Римської імперії Максиміліана II, прийняте ним на імперському сеймі у Регенсбурзі.
Перші дві фігури зліва - глава посольства князь Сугорскій і його перекладач дяк Арцибашев. У другій парі - Третьяк Дмітрієвіч Зубатий старший і Мамлєй Іванович Ілім. Шоста фігура праворуч зображує падаючого на ім'я Афанасій Михайлович Монастирьов, несе царську грамоту, загорнуту у шовкову тканину, поверх якої, у ковчежці, лежить прикріплена до грамоти печатка. В руках усіх послів - дари імператорові: соболині шкурки, пов'язані "сороками".
"Метою посольства було з'ясування стосунків Німецької імперії і Москви з питання про заміщення незайнятого на той час польського престолу. Посли повинні були висловити готовність московського царя сприяти обранню на польський престол австрійського принца Ернеста за умови, якщо поляки і литовці не оберуть собі одного государя, "Литовське б Велике Князівство і з Києвом і що вкруг нього городи" відійшли б до Московії. Остання вимога ґрунтувалася на тому, що сам цар був претендентом на польську корону для себе або для одного зі своїх синів. Щодо Лівонії посли повинні були заявити бажання царя, щоб імператор за неї не заступався, так як вона віддавна вважалася вотчиною царя.
Князь Сугорскій розповідає, що він з Арцибашева увійшли в царські хороми першими; за ними йшли дворяни. На цісареві була: "…дылея долгая камка черна, полы и подол черным бархатом пушен; а пуговицы шелк черн до долу, а чепочка на нем золота невелика, а под ним и позади его на стене запоны олтобас золотной, а стул под ним обит бархатом червчатым, поставлен на ковре. А как вошли послы в палату, и послов Цесарю не явил никто, а Цесарь против послов встал, шляпы приподыв, и велел послам к себе приступитися. И как послы вступили на ковер, и Цесарь сел, а по левой стороне поодаль Цесаря сидел курфирст Каленской Салентиюс, а под ним цесарев сын Матею, а под Матеюсом сидел Боварской Князь Вилгелм Олбрехов сын, а под ним сидел другой цесарев сын Максимилианус, а пан Ласской да Немец человек с десять стояли. И как Князь Захарий говорил Цесарю Государское титло, И Цесар Курфирсту Каленскому и детем и Боварскому Князю велел встати; и стояли сняв шляпы; а как Князь Захарий изговорил Государское титло, и Цесарь велел им сести. А изговоря князь Захарий титло, явил поминок, и грамату Цесарю подал, и после граматы говорили речь".
Історик П. Н. Полєвой описує хутра, які несуть посли: "Малюнок (...) чудовий за своїми подробицями, які, очевидно, відтворені сучасним художником з найбільшою точністю. Це можна бачити і по візерунках матерій на жупанах і шубах послів, і за ретельною обробкою фігур, з яких кожна має свою експресію і навіть певний тип. Ще більш видно це по одній цікавій подробиці, яку художник не міг, звичайно, придумати сам, а замалював з натури. Ця подробиця, - має важливу ціну археологічну, - полягає в способі ув'язці і піднесення соболиних "сороков", які так дбайливо несуть деякі з членів посольства. Ці "сорока" соболів пов'язані мордочками догори, хвостами донизу, і тільки прикриті поверх спинок і черевом матер'яними чохлами, за збірки яких посли та свита їх і несуть ці безцінні в той час дари далекого Сходу".
Втім, пропагандисти Кремля не дуже люблять цю літографію, адже вона виказує азійськість тогочасної Московії, яка розмилася у татарському морі і, фактично. не мала на той час ані з європейськими державами, ані з Руссю, за яку так намагалася видати, нічого спільного.
Якщо наша діяльність вам подобається - ви можете стимулювати нашу роботу, поповнивши карту приват-банка: 5168 7551 0710 1640
У другій пол. XVIII століття, коли Річ Посполита доживала своїх днів, терени України палали в анархії пограбувань магнатами і польськими урядовцями та орандарями, єдиною силою, на яку спиралися люди, були повстанці-гайдамаки. Найепічнішою історією з тих часів є оповідь про відомого своїм шаленством і вдачею Найду, яка яскраво розкриває буремність життя того періоду і духовну боротьбу і пошуки через неї Бога і справедливості.
Походження і дитинство відомого гайдамаки Найди оповиті ореолом легендарності. Жив і уславився він у подвигах у першій половині-середині XVIII століття. Ніхто не знав ані батька його, ані матері. Розповідають, що знайшли його, нібито, немовлям чумаки біля криниці, у степу, і віддали на виховання запорожцям. Інші кажуть, що запорожці його викрали у когось, як годилося: серед січовиків, які все життя проводили у походах, і овдовіли, або ж із різних причин не змогли завести сім'ю, була традиція "обживатися" дітьми, викрадаючи їх у нерадивих матерів, яких вони виховували як рідних і передавали їм свою спадщину.
Запорожці охрестили хлопчика, назвали його Найдою (згідно обставин оказії, в яких знайшли) і доручили годування майбутнього гайдамака якомусь кашовару. Ще у дитинстві Найда вирізнявся незвичайною непосидючістю, непокірливістю і вибуховим характером, з яких згодом утворився буйний запорожець. Переказ говорить, що коли Найда ще був маленьким, кашовар, вихователь його, боявся чим-небудь образити мстивого вихованця. Якщо Найда був сердитий на кашовара, то він зазвичай кидався на казани, в яких той варив запорожцям кашу, і перекидав їх, за що маленького Найду нещадно били за такі капості, та завжди при цьому зауважували, що з хлопчика неодмінно вийде "песиголовець", - гірше, ніж розбійник. А коли він став юнаком, - мало хто із запорожців міг з ним побитися навкулачки. Коли ж він став "козакувати", то не було козака хоробріше за Найду, а сила в його руках була така, що він заковував і розковував свого коня без коваля голими руками.
Переказ не говорить, що було причиною вигнання Найди із Запорожжя. Мабуть, шаленство і буйна вдача налаштували проти нього усіх, кого він знав змалку, а тому товариші змушені були якось позбутися Найди. Він подався на Дон, до донських козаків, але й там не прижився. Убив там дванадцятеро козаків і втік до Києва замолювати свої гріхи. У Києві Найда вступив до монастиря і упродовж дванадцяти років жив суворим чернецьким життям, замолюючи щороку по одній загубленій ним душі людській. Та коли його спокута закінчилася, у сні він побачив видіння, яке сприйняв за знак, і таємно полишив монастир, подавшись до повстанців, де швидко став ватажком гайдамаків.
Що спонукало його після дванадцяти років самітництва кинутися у таку страшну крайність, як гайдамаччина, — невідомо. Та із релігійної крайності запорожець подався у іншу, і почав особисту війну проти окупантів - поляків, та колаборантів. Упродовж кількох років він успішно робив набіги на польські поселення і панські маєтки, щоразу повертаючись із багатою здобиччю. Найду часто бачили у Києві і на його околицях, і щоразу він з’являвся у новому вигляді. Найчастіше він тинявся у рясі ченця, і чернечий одяг відводив від нього будь-які підозри. Становище його було у дрімучому лісі, в середину якого вела тільки одна вузька стежка з глибокого, вкритого лісом яра, на невеличкій галявині були вириті землянки, в яких гайдамаки могли жити літо і зиму, отже з приходом холодів не треба було розходитися у різні боки у пошуках притулку, як це робили інші ватаги гайдамаків. У тому ж лісі, який розкинувся на кілька десятків верст, на інших галявинах паслися гайдамацькі коні. Становище охороняли і гармати, відбиті з боями у поляків. Щоразу після вилазок ватага Найди пропадала, ніби провалювалась крізь землю, тоді як вона безпечно відпочивала у своєму неприступному становищі.
Одного разу Найда пройшов зі своєю ватагою майже через усе Правобережжя, творячі шаленства. Особливо жорстоко розправився він над одним польським поселенням, де замордували двох його побратимів-гайдамаків. Наближаючись до села, він з сусіднього лісу вислав туди свого розвідника, які мали розвідати, у якому стані перебуває це поселення, як його обороняють і скільки у ньому війська. Розвідників чекали всю ніч, але той не повернувся. Найда перечекав цей день і у ніч послав другого лазутчика. Але й той не повернувся. Не було сумніву, що його або зрадили, або хлопці потрапили у полон. Не довіряючи спритності інших гайдамаків, Найда на третю ніч сам відправився у розвідку. Вночі він прокрався до хат із обережністю, що його ніхто не помітив, а коли почало розвиднятися, підповз до самої царини і побачив, що вартові, поставлені біля брам поселення, поснули. Але тут же він знайшов і розгадку того, чому не повернулись його посланці. Біля самої царини, на високій шибениці, гойдалися два трупи, повішені за ноги, і у трупах цих Найда впізнав своїх товаришів. Тіла були обезголовлені, а на воротах, на двох загострених частоколах, бовваніли уткнуті в них голови.
Озлоблений Найда відразу повернувся до ватаги і, не очікуючи ночі, пішов до поселення на відкритий бій. Село не встигло прокинутися, як гайдамаки, зарізавши обох вартових, запалили поселення і почали розправлятися над мешканцями посеред пожежі. Всі поляки і євреї були вирізані, заколоті і передушені до останнього. Навіть малих дітей. Майно усе пограбували, а ксьондза повісили на дзвінниці костьолу, підв’язавши до серця дзвону, і дзвонили у нього, смикаючи ксьондза за ноги. А після цього гайдамаки зробили "з ляхів греблю": усі трупи стягнули до річки і поклали один на одного, таким чином з мертвих тіл утворилася гребля, і Найда на коні переїхав по трупах.
Закінчивши шаленства, ватага попрямувала далі, але у дорозі зустрілася з сильним польським загоном, що поспішав із сусіднього міста, отримавши напередодні звістку, що там спіймали двох підісланих гайдамаків-шпигунів.
Зустрівши поляків, Найда повів козаків в атаку. Гайдамаки розсіяли лави польської кінноти, але коли до поля бою ті підкотили артилерію і відкрили вогонь з гармат, гайдамаки, втративши кілька чоловік, кинулися втікати, тим більш, що вдалині з’явилися нові загони польської кінноти. Поляки кинулися переслідували їх у степу на відстані кількох верст. Заморені гайдамацькі коні, надміру навантажені награбованим добром, не могли вже нести на собі ще й вершників, і гайдамаки бачили, що поляки рано чи пізно наздоженуть їх.
Тоді Найда вигадав як врятуватися. Навкруги розкинувся степ і не було у ньому ані лісу, ні переліска, де б можна було сховатися від погоні. А тому гайдамаки спішилися. Степова трава, якою вони скакали, була дуже високою, і Найда скомандував нарвати жмути сухої трави, і, розтягнувшись у лінію, наскільки вистачало людей, звелів запалити степ. Трава спалахнула, і пожежа, роздмухувана вітром, пішла на зустріч полякам. А гайдамаки Найди успішно повернулися до свого становища.
Але це надзвичайно розлютило польську магнатерію, і проти його ватаги кинули регулярне військо, яке відслідковувало його пересування і, зрештою, оточили у одній з глибоких яруг. Гайдамаки довго захищалися. Багато з них було вбито, інші кидались у яругу, щоб там померти. Найда відбивався відчайдушно, а потім, коли його коня було вбито і заряди усі витрачені, він також кинувся з кручі, думаючи або розбитися, або повзком утекти від ворога. Але там поляки і знайшли його. Приголомшений падінням, Найда був взятий живим і пов’язаний. Захопили й інших гайдамаків, які залишились живими. Кажуть, Найду прив’язали до гармати і так привезли у місто. Усю дорогу він лаявся, проклинаючи поляків і від безсилля і злоби "плюнув у польське небо", як говорить переказ.
Коли гайдамаків допитували у суді, жоден не сказав ані слова. Поляки присудили їх до жорстоких страт і частини тіла страчених розвішали на жердинах вздовж правого берега Дніпра, ніби віхи. Найда був впертішим від усіх своїх товаришів, і йому присудили роздерти груди і вирізати серце, щоб подивитися розмір і особливості устрою нутрощів страшної для поляків людини.
Катування Найди проходило у присутності губернатора. Коли кат зірвав з гайдамака сорочку і хотів розрізати йому груди, усі помітили під лівою груддю велику родимку, дуже подібну формою до хреста. Губернатор наказав зупинити катування, і послав за своєю дружиною. Найда лежав прив’язаний до залізних кілець по руках і ногах з відкритими грудьми. Губернатор, коли прийшла його стара дружина, запитав її:
— Чи пізнаєш ти ці груди?
— Невже це груди мого сина! — вигукнула та і кинулася було до Найди, але тут же знепритомніла.
Найда не розумів, що відбувається, хоч і бачив, що трапилось щось надзвичайне.
Губернатор почав знову допитувати гайдамака і гірко плакав.
— Кажи істинну правду, хто ти?
— Я Найда.
— Звідки ти родом?
— Не знаю.
— Хто ж знає?
— Криниця степова та чумацький шлях.
— А хто твої батько і мати?
— Батько мій Великі Луки, а мати моя - Січ.
Врешті губернатор добився-таки, що дізнався від Найди, як він потрапив на Запорожжя.
— Ось твоя мати, — сказав губернатор, вказуючи на дружину, — а я твій нещасний батько.
Переказ говорить, що Найда справді був сином польського губернатора. У ранньому дитинстві його викрали якісь жебраки, в яких підозрювали гайдамацьких шпигунів. У дитини була примітна родимка під лівою груддю, дуже подібна до хреста, і саме вона дала можливість матері впізнати сина більше ніж через сорок років. Як він опинився у степу біля криниці поблизу гайдамацької дороги — переказ не пояснює.
Страту Найди відмінили. Кажуть, про нього доповідали королю, і король помилував його, віддавши у розпорядження губернатора.
Коли Найду запитували, що спонукало його так озлобитися проти поляків, він сказав:
— У молодості я вбив дванадцять козаків і пішов до монастиря замолити свій гріх. Дванадцять років молився, замолюючи одну душу на рік, і думав, що Бог простив мене. Та Бог мене не простив. Через дванадцять років уві сні прийшов до мене старий і повів на той світ. І бачу я на тому світі пекло, і у вогні з іншими грішниками мучиться якась людина, вибираючись на вогненну гору. І питаю я: "чия це душа?" — "Це твоя душа мучиться, відповів старий: ти згубив на тому світі дванадцять душ, а на цьому світі повинен перейти дванадцять разів через дванадцять вогняних гір, щоб тільки здаля побачити рай". І побачив я знайомого запорожця, який також збирався на вогняну гору: у нього на плечах був шкіряний мішок з людською кров’ю, і коли він поливав вогненну гору кров’ю з цього мішка, вогонь згасав, і запорожець голими ногами вибирався на гору. "Хто це?" — запитав я. — "Це гайдамак: він убив запорожця, і за це потрапив до пекла. А у мішку в нього людська кров, яку він пролив за віру православну: цією кров’ю він поливав вогненну гору: гора не пече йому ноги, і через цю кров він попаде до раю". І пішли ми далі. І побачив я криваву річку, через яку пливе багато-багато народу, але не допливає до середини — така широка річка. "А це хто такі?" спитав я. — "Це ляхи — католики, які різали людей за віру православну. А та кривава річка — то кров руська: поляки стільки її пролили за віру, що з крові утворилася ріка, і через неї ляхи не можуть переплити до кінця століття. А за рікою — рай божий"… Коли я все це побачив на тому світі (закінчив Найда), я і пішов у гайдамаки різати ляхів за віру, щоб їх кров’ю на тому світі заливати пекельну вогненну гору".
Так закінчується історія про видатного гайдамаку Найду...
