Знищення Києва: у листопаді – грудні 1240 року монгольське військо взяло штурмом стольне місто Київської Русі

На Старокиївській горі біля Історичного музею стоїть непримітний монумент, із трьох боків оточений будівельним парканом. Цей камінь поставили над місцем, де археологи знайшли багато сотень непохованих кістяків останніх захисників давнього Києва. Саме тут на початку зими 1240-го відбувався фінальний акт драми, яка розпочиналася ще за 17 років до того.

 

Ворог на горизонті

 

У далекому 1223 році до руських князів звернулися по допомогу проти невідомого на той час народу половецькі хани. Незнайомці виявилися передовими загонами монголів – 25-тисячний корпус на чолі з Джебе та Субедеєм. Князівський з’їзд у Києві вирішив подати руку степовим сусідам – до половців вирушила не­чувана до того на Русі рать – близько 60 тис. вояків майже з усіх земель. Та окремі дружини князів-Рюриковичів так і не злилися в єдину армію. Й рухалися вони окремо, й у бій вступали не всі разом, а як кому заманеться. Тож монголи легко перемогли руських воїнів та половців, багатьох князів убили, хтось утік, кинувши напризволяще своїх бійців. Одні літописи свідчать, що тоді загинуло 10 тисяч руських воїнів, інші – 30 тисяч… Потім у народі говорили, що саме тоді, на річці Калка, загинули билинні богатирі, й боронити Русь стало нікому.

 

Монголи рушили на Київ, який лишився без захисту, й підійшли до Новгорода-Свя­то­полча (на півдорозі між Каневом і Трипіллям). Проте невелике монгольське військо тоді не наважилося заглиблюватися в густо заселене Середнє Под­ніпров’я. Здавалося, страшна небезпека минула, тож руські князі знову розпочали чвари за колишній стольний град Володимира та Ярослава. В ті часи казали, що Київ легше здобути, ніж утримати. Інколи внаслідок князівських суперечок місто зазнавало жорстоких погромів. Тож іще до монгольської навали населення Києва скоротилося з майже 100 тис. до якихось ­30-40 тис. Місто нагадувало дуже схудлу людину в старій розкішній одежині.

 

У 1236–1237 роках на кордонах Русі знову з’явилися монголи. Восени 1237 року вони порівняно невеликим вій­сь­ком у 30–50 тис. рушили на Північно-Східну Русь і вщент винищили міста Рязанського та Во­ло­ди­миро-Суздальського князівств. Після цього посунули на причорноморських ­половців. Хан Котян утік під захист угорського короля, а більшість рядових половців при­мусово інкорпорували до монгольського війська, й вони склали його найчисельнішу частину. Вже восени 1239 року хан Менгу, двоюрідний брат головнокомандувача монголів, хана Бату, взяв Переяслав та підійшов до берегів Дніпра навпроти Києва. Укріплення міста справили на полководця величезне враження, тож Менгу не наважився на штурм. Орда спалила Чернігів і рушила вгору по Десні, знищивши Путивль, Глухів, Рильськ.

 

Місто без князя

 

У Києві на той час тривала круговерть «князів-на-добу». Коли хан Менгу підійшов 1239 року під Київ та запропонував київському князю Михайлові Всеволодовичу здатися, той відмовив монголам, але потім подався в Угорщину. Київ захопив Данило Романович, та сісти в місті не наважився й поставив посадником волинського боярина Дмитра. Тож у найстрашнішу мить свого існування стольний град залишився без князя. А князь був не просто адміністративним керівником міста. Перш за все, князь – це вмілий та авторитетний полководець, а його дружина – професійне військо, суттєвий додаток до невеликого на той час міського ополчення.

 

У Києві чекали на орду, більшу за все міське населення разом із жінками та дітьми. До міста сунуло військо чи не втричі більше, ніж 1237 року проти Північно-Східної Русі – землі України могли прогодувати взимку значно численнішу кількість загарбників. Полонений монгол – Товрул – розповідав, що крім хана Бату під Київ рушили Урдюй, Байдар, Бірюй, Кайдар, Бєчак, Менгу, Ґуюк, Субедей, Бурундай та багато інших Чингізидів і видатних монгольських полководців. Літописи стверджують, що монгольське військо наповнило собою всю Руську землю.

 

Давній Київ складався з трьох частин – Подолу, Верхнього міста з кількома кінцями-передмістями та Печерська, де навколо монастирів були значні ремісничі посади. Літопис оповідає про оборону найбільш укріпленого Верхнього міста, але ми не знаємо – чи всі захисники зосередилися саме тут, чи просто свідок подій розповідав літописцю тільки те, що бачив сам. Єдине, в чому переконані історики, – оповідь про взяття Києва монголами, вміщена в Га­лицько-Волинському літописі, записана зі слів очевидця.

 

Та навіть укріплення лише Верхнього міста були надзвичайно довгі. Місто Ярослава сягало сучасних Львівської площі, Золотих воріт та майдану Незалежності. Найзручнішим напрямком штурму монголи визначили Лядські ворота – трохи вгору від сучасного майдану Незалежності. Й справді, важко не погодитися з Бату. Адже в усіх інших місцях оборонні вали збудовані на значному підвищенні, тож і стінобитні машини мали рухатися та стріляти вгору. А тут по замерзлому болоту монгольське військо могло дістатися до самих стін, та ще можна було стріляти по захисниках та укріпленнях із підвищення навпроти – від сучасного готелю «Україна».

 

Облога

 

Джерела подають різні відомості щодо тривалості облоги. Одна зі східних хронік говорить про 9 днів. Найдокладніший Галицько-Волинський літопис у складі Іпатіївського зводу не містить точних дат, лише оповідає про облогу як протяжну в часі подію. Більшість північних літописів – Лаврентіївський, Володимирський, Суздальський, Тверський просто наводять дату взяття міста – день святого Миколая, або 6 грудня. Інші – Псковський І, Авраамки та Супрасльський літописи містять оповідь про те, що облога тривала «10 тижнів та 4 дні» з 5 вересня по 19 листопада й що місто впало в понеділок 19 листопада. 1240 року 19 листопада справді припадало на понеділок, тож ці повідомлення, попри їх пізнє походження, також, імовірно, мають давнє протоджерело з часів київського погрому.

 

Та скільки б не тривала облога, але Галицько-Волинський літопис досить докладно описує її останні дні. Монголи довго били по стінах та валах облоговими пристроями, «пороками», й урешті-решт зруйнували частину стіни. Бій за цей пролам тривав майже добу, ще добу загарбники перепочивали – занадто значними були втрати. За цей час захисники змогли перегрупуватися – відступити на лінію колишнього міста Володимира (від фунікулера до перетину вулиць Володимирської та Великої Житомирської й далі до Пейзажної алеї). Ці укріплення вже майже два сторіччя стояли занедбані, але кияни встигли за добу трохи їх полагодити. За цю саму добу перепочинку люди з Верхнього міста також встигли сховатися всередині нового кола укріплень. Та напевно старі фортифікації так і не вдалося довести до ладу: ординці досить швидко вдерлися через Софіївські ворота (пізніше Батиєві – їх місцезнаходження позначене на бруківці сучасної вул. Володимирської). Захисники міста використовували для оборони кожен будинок – найбільше люду набилося до мурованої Десятинної церкви. Бій навколо неї тривав досить довго. Не так давно археологи знайшли залишки недобудованого підземного ходу, який устигли прорити оборонці храму в бік київських ярів. Та під ударами «пороків» муроване склепіння собору обвалилося на голови останніх киян, які намагалися знайти в його стінах порятунок.

 

Майже всі мешканці міста були вирізані або виведені в полон. Із воїнів, як відзначає літописець, життя зберегли тільки воєводі Дмитрові на шану його мужності. 1246 року Київ відвідав мандрівник Плано Карпіні. Він писав, що в колись велелюдному місті залишилося ледве 200 будинків – приблизно від 1,5 до 2-х тис. мешканців.

 

 

 

Не кінець історії

 

Усередині ХІХ сторіччя дехто з російських та польських іс­то­риків-публіцистів незалежно одні від одного висунули теорію про перенесення політичного центру Русі до Во­ло­ди­ми­ро-Суздальської землі, повне спустошення Подніпров’я монголами та подальшу його колонізацію вихідцями з Галичини й Волині. Росіяни намагалися таким чином закріпити лише за собою весь цивілізаційний (читай геополітичний) спадок Давньої Русі, а поляки обґрунтовували свої права на території до Дніпра та Чорного моря, нібито освоєних по монголах польськими колоністами. Проти цієї сумнівної теорії виступив Михайло Грушевський, який писав про перенесення політичного центру з Києва до Галицько-Волинської Русі.

 

Врешті-решт усі ці історики помилялися в головному – життя в Києві не припинялося. Як показали сучасні археологічні дослідження, люди й далі жили в усіх районах міста, хоча щільність населення була значно меншою. Київ залишався митрополичою столицею Русі. Мало місто й свого князя – зі здрібнілих чернігівських Рюриковичів. Зрозуміло, багатство Києва, його ремесла, духовна культура вже не сягали вершин доби розквіту Давньої Русі. Та занепад стольного града розпочався ще до монголів. Уже в ХІІ сторіччі на Русі постали нові політичні й культурні центри – не тільки Володимир, Залєський та Галич, а й Новгород, Смоленськ. Власне, в усіх цих центрах києворуський спадок зна­йшов своїх спадкоємців та був примножений. Коли 1300 року київський митрополит Максим утік із Києва до Володимира від кривавої усобиці між Ногаєм і ханом Токтою, митрополію на Півдні було швидко відновлено. А Київське князівство Геди­мі­новичів-Олельковичів у XV сторіччі стало логічним продовженням історії Київського князівства Рюриковичів, поки політичне й культурне відродження Києва знову брутально не перервав погром Кримською ордою 1481 року. Проте й після цього страшного погрому Київ швидко відродився.

[1663]

 

БАТУ-ХАН

Бату-хан (в руській традиції ­Батий, 1201–1255 рр.). Малюнок з китайського манускрипта ХІІІ ст. Батий керував походами монголів у Східну Європу у 1237–1243 роках і розширив межі імперії, заснованої його дідом Чингізханом до берегів Дністра.

Андрій Плахонін. Український тиждень