Меч - рубаюча і колюча зброя ближнього бою. Складається з клинка (зазвичай прямого і двосічного) і рукоятки, забезпеченою перехрестям та навершшям.
Бронзовий меч з'явився у ІІ тисячолітті до н. е. Найдавніші залізні мечі - рубаюча і колюча довгоклинкова (до 1,5 м.) зброя з прямим двосічним клинком - на початку першого тисячоліття до н.е. - в 9-8 ст. до н.е. В більшості, їх довжина не перевищувала 70 см. Ефес меча складається з рукоятки, гарди (зазвичай типу хрестовини) і головки. У деяких мечів гарда може мати форму кола, а головка являти собою набалдашник. В якості додаткових елементів захисту руки окремі мечі мають дужки і лангет (невеликий щиток для захисту великого пальця). Рукоята зазвичай робиться з дерева і обплітає дротом (або виконується цілком з металу). Головка являє собою металеву кульку, яка може мати капелюшок (розклепаним кінець хвостовика). Хрестовини меча двоякого роду: прямі і з опущеними кінцями. Меч з хрестовинами другого типу найбільш придатні для рубання з коня. У процесі розвитку, в залежності і від оборонного озброєння, і від прийомів бою, форма меча змінювалася.
Конструктивно меч складався з широкого, двосічного, досить важкого клинка і короткої рукоятки (трена, крижа). Частини рукоятки називалися яблуко, черен та кресало (гард або дужка крижа). Кожна пласка сторона смуги називалася голомень або голомля, а вістря - лезом. На голоменях майже завжди робили одну широку або кілька вузьких жолобчастих виїмок. Перша називалася долом, а решта - долинами. Ці жолобки були призначені не для "кровостоку", як вважають у більшості, а для зменшення ваги меча та полегшення навантаження на руку.
Конструктивно меч складався з широкого, двосічного, досить важкого клинка і короткої рукоятки (трена, крижа). Частини рукоятки називалися яблуко, черен та кресало (гард або дужка крижа). Кожна пласка сторона смуги називалася голомень або голомля, а вістря - лезом. На голоменях майже завжди робили одну широку або кілька вузьких жолобчастих виїмок. Перша називалася долом, а решта - долинами. Ці жолобки були призначені не для "кровостоку", як вважають у більшості, а для зменшення ваги меча та полегшення навантаження на руку.
З найдавеніших часів меч був привілейованим символом не просто вільного професійного воїна, але й своєрідним мірилом багатства та соціального статусу. Так, добрий меч коштував немало грошей, - нерідко - мало не цілого маєтку, а тому він був малодоступним для селян та простих городян. На наших землях він широко поширився у IX - XIII ст. в часи Київської Русі, і хоч його поступово витісняла шабля, меч як такий не зник із широкого вжитку у середовищі шляхти фактично до кінця XVI ст.
 |
| Меч з Орловщини з каролінзьким клеймом |
 |
| Каролінзькі та слов`янські клейма |
Мечі, типові для IX - X ст. зазвичай називаються мечами каролінзького типу, а для XI - XIII ст. - Романськими або капетінзькими. Довгий час вважалося, що до Східної Європи мечі європейських типів потрапили з варягами.
Однак, варто зауважити, що вже з поч. ІХ ст. Карл Великий забороняє полабським слов'янам вивозити з його держави мечі, торгівлю якими жваво налагодили слов'яни над Лабою. Як би там не було, у ті часи, як і завжди, поширення тієї чи іншої якісної зброї відбувалося з надзвичайною швидкістю і на великі відстані.
Відносно Русі, варто зауважити, що н аїї теренах були поширені мечі практично усіх типів, відомих у тодішній Європі, і відносно їх використання вона не поступалася головним європейським країнам. В той же час, вже у Х ст. руським дружинникам були відомі і східні мечі, поширені з VII в. у арабів, персів та індійських раджпутів не менше, ніж схожі з ними за формою каролінзькі у Західній Європі.
Значна кількість джерел стверджує, що вже у X ст. руси були знайомі з булатом і самі виготовляли мечі. Мусульманські сучасники, описуючи мечі русів, називали їх страшною зброєю. За їхніми словами, "руси постійно носять при собі мечі, бачать у них засіб до існування, єдиноборствують ними на суді, везуть їх на східні базари". Ібн-Даста писав: "Якщо у когось із них народжується син, то він бере меч, кладе його перед новонародженим і говорить:" Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, а будеш мати лише те, що здобудеш собі цим мечем".
Однак, варто зауважити, що вже з поч. ІХ ст. Карл Великий забороняє полабським слов'янам вивозити з його держави мечі, торгівлю якими жваво налагодили слов'яни над Лабою. Як би там не було, у ті часи, як і завжди, поширення тієї чи іншої якісної зброї відбувалося з надзвичайною швидкістю і на великі відстані.
Відносно Русі, варто зауважити, що н аїї теренах були поширені мечі практично усіх типів, відомих у тодішній Європі, і відносно їх використання вона не поступалася головним європейським країнам. В той же час, вже у Х ст. руським дружинникам були відомі і східні мечі, поширені з VII в. у арабів, персів та індійських раджпутів не менше, ніж схожі з ними за формою каролінзькі у Західній Європі.
Значна кількість джерел стверджує, що вже у X ст. руси були знайомі з булатом і самі виготовляли мечі. Мусульманські сучасники, описуючи мечі русів, називали їх страшною зброєю. За їхніми словами, "руси постійно носять при собі мечі, бачать у них засіб до існування, єдиноборствують ними на суді, везуть їх на східні базари". Ібн-Даста писав: "Якщо у когось із них народжується син, то він бере меч, кладе його перед новонародженим і говорить:" Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, а будеш мати лише те, що здобудеш собі цим мечем".
Примітка:
Булат - (від перс. Пулада - сталь) булатна сталь, вуглецева лита сталь, яка завдяки особливому способу виготовлення відрізняється своєрідною структурою і виглядом («візерунком») поверхні, високою твердістю і пружністю. Узорчастість булатної сталі, пов'язана з особливостями виплавки і кристалізації. З найдавніших часів (згадується Арістотелем) використовується у виготовленні холодної зброї виняткової стійкості і гостроти - клинків, мечів, шабель, кинджалів та ін Булат виробляли в Індії (під назвою вуц), в країнах Середньої Азії та Ірані (табан, Хорасан) і Сирії (дамаск, або дамаська сталь). Вперше в Європі литий булат, аналогічний кращим старовинним східним зразкам, отриманий на Златоустівському заводі П. П. Аносовим у середині ХІХ ст.
На Русі виготовлення мечів було однією з найскладніших галузей металообробки. Фактично кожен клинок був шедевром наших зброярів, адже для кожної операції з його створення потрібен був окремий спеціаліст: для заготівлі металу, витягування смуг, полірування, загартування, заточення, виготовлення рукоятки, піхов... Для більш заможних після цих операцій меч переходив до рук ювеліра, які прикрашали цю страшну для ворогів штучну зброю.
Більшість мечів були нестандартними, і виконувавлись на замовлення під певного покупця. Середня довжина давньоруських мечів становила 80 - 105 см, ширина клинка коливалась від 4 до б см, товщина середньої частини леза 2,5 - б мм, вага 1 - 1/5 кг. Так, якщо довжина меча старшого дорослого дружинника, похованого в чернігівському кургані Чорна Могила - 105 см, то довжина меча похованого з ним юнака-джури складала 82 см.
Цінність меча була великою. Якщо спис і щит в Європі оцінювалися по 2 соліди, то меч і шолом - у 6 солідів. Ця ціна відповідала ціні 6 биків, 12 корів, 3 жеребців або 4 кобил.
Широкий попит серед дружинників і численні війни довгий час утримували цю продукцію на високому рівні виготовлення, завдяки чому по всій Європі та на Русі зокрема виникають численні ремісничі корпорації, які займали власні ринки збуту. Прискіпливе дослідження клинків цього періоду показало, що майже всі мечі таврувалися спеціальними надписами та знаками. Найстарішим і найпопулярнішим серед істориків є меч з кириличним підписом ремісника "Коваль Людота" (деякі читають ім'я як "Людоша"), виявленим неподалік Полтави. Варто зауважити, що в той час - у Х-ХІІ ст., таврування клинків іменами майстрів було відомим лише в трьох країнах: Німеччині, Київської Русі та Польщі. Дослідження ж підписів та знаків на мечах народило цілу історичну науку -клинкову епіграфіку.
Постійний попит на зброю цього типу породив на Русі і впливові міжнародні корпорації торгівців зброєю. Вони і купували, і продавали клинки і руського, і іноземного виготовлення. Цікаво, що у східних джерелах завдяки цим купцям була поширена фантастична думка про мечі зі Східної Європи: "з Артанії (так в арабських джерелах називали частину Русі) привозили дивовижні мечі, які можна було зігнути навпіл, після чого клинок повертався до первісної форми". Однак, на думку спеціалістів, це явне перебільшення якостей цього металу. Ані на Заході, ні на Сході в той час подібної зброї не було.
Мечі носили у піхвах з дерева, металу та шкіри. За допомогою двох кілець, біля устя піхов, меч підвішувався біля череса, або на черезплічник (перев'язь), який надівався через ліве плече.
Історики зауважили на цікаву закономірність, передану в літописних мініатюрах: чим давніша зображувана подія, тим частіше зображені на ній мечі. Загалом на території Київської Русі на сьогодні знайдено понад 100 каролінзьких мечів і понад 75 романських. Це при тому, що у порівнянні з іншими видами озброєння меч (такими як спис, рогатина або ціп) - не найчастіша знахідка в похованнях.
Мечі, як і інша зброя князів та уславлених героїв, ставали символами поклоніння і навіть особливого культу. Їх зберігали в особливих місцях як мощі святих, або святі речі. Серед подібних меморіальних мечів можна згадати клинки псковських князів Всеволода і Довмонта, що зберігалися у Троїцькому соборі, або меч князя Бориса, який висів у спальні Андрія Боголюбського, а пізніше зберігався в одній із церков Володимира.
Булат - (від перс. Пулада - сталь) булатна сталь, вуглецева лита сталь, яка завдяки особливому способу виготовлення відрізняється своєрідною структурою і виглядом («візерунком») поверхні, високою твердістю і пружністю. Узорчастість булатної сталі, пов'язана з особливостями виплавки і кристалізації. З найдавніших часів (згадується Арістотелем) використовується у виготовленні холодної зброї виняткової стійкості і гостроти - клинків, мечів, шабель, кинджалів та ін Булат виробляли в Індії (під назвою вуц), в країнах Середньої Азії та Ірані (табан, Хорасан) і Сирії (дамаск, або дамаська сталь). Вперше в Європі литий булат, аналогічний кращим старовинним східним зразкам, отриманий на Златоустівському заводі П. П. Аносовим у середині ХІХ ст.
На Русі виготовлення мечів було однією з найскладніших галузей металообробки. Фактично кожен клинок був шедевром наших зброярів, адже для кожної операції з його створення потрібен був окремий спеціаліст: для заготівлі металу, витягування смуг, полірування, загартування, заточення, виготовлення рукоятки, піхов... Для більш заможних після цих операцій меч переходив до рук ювеліра, які прикрашали цю страшну для ворогів штучну зброю.
Більшість мечів були нестандартними, і виконувавлись на замовлення під певного покупця. Середня довжина давньоруських мечів становила 80 - 105 см, ширина клинка коливалась від 4 до б см, товщина середньої частини леза 2,5 - б мм, вага 1 - 1/5 кг. Так, якщо довжина меча старшого дорослого дружинника, похованого в чернігівському кургані Чорна Могила - 105 см, то довжина меча похованого з ним юнака-джури складала 82 см.
Цінність меча була великою. Якщо спис і щит в Європі оцінювалися по 2 соліди, то меч і шолом - у 6 солідів. Ця ціна відповідала ціні 6 биків, 12 корів, 3 жеребців або 4 кобил.
Широкий попит серед дружинників і численні війни довгий час утримували цю продукцію на високому рівні виготовлення, завдяки чому по всій Європі та на Русі зокрема виникають численні ремісничі корпорації, які займали власні ринки збуту. Прискіпливе дослідження клинків цього періоду показало, що майже всі мечі таврувалися спеціальними надписами та знаками. Найстарішим і найпопулярнішим серед істориків є меч з кириличним підписом ремісника "Коваль Людота" (деякі читають ім'я як "Людоша"), виявленим неподалік Полтави. Варто зауважити, що в той час - у Х-ХІІ ст., таврування клинків іменами майстрів було відомим лише в трьох країнах: Німеччині, Київської Русі та Польщі. Дослідження ж підписів та знаків на мечах народило цілу історичну науку -клинкову епіграфіку.
Постійний попит на зброю цього типу породив на Русі і впливові міжнародні корпорації торгівців зброєю. Вони і купували, і продавали клинки і руського, і іноземного виготовлення. Цікаво, що у східних джерелах завдяки цим купцям була поширена фантастична думка про мечі зі Східної Європи: "з Артанії (так в арабських джерелах називали частину Русі) привозили дивовижні мечі, які можна було зігнути навпіл, після чого клинок повертався до первісної форми". Однак, на думку спеціалістів, це явне перебільшення якостей цього металу. Ані на Заході, ні на Сході в той час подібної зброї не було.
Мечі носили у піхвах з дерева, металу та шкіри. За допомогою двох кілець, біля устя піхов, меч підвішувався біля череса, або на черезплічник (перев'язь), який надівався через ліве плече.
Історики зауважили на цікаву закономірність, передану в літописних мініатюрах: чим давніша зображувана подія, тим частіше зображені на ній мечі. Загалом на території Київської Русі на сьогодні знайдено понад 100 каролінзьких мечів і понад 75 романських. Це при тому, що у порівнянні з іншими видами озброєння меч (такими як спис, рогатина або ціп) - не найчастіша знахідка в похованнях.
Мечі, як і інша зброя князів та уславлених героїв, ставали символами поклоніння і навіть особливого культу. Їх зберігали в особливих місцях як мощі святих, або святі речі. Серед подібних меморіальних мечів можна згадати клинки псковських князів Всеволода і Довмонта, що зберігалися у Троїцькому соборі, або меч князя Бориса, який висів у спальні Андрія Боголюбського, а пізніше зберігався в одній із церков Володимира.
Немає коментарів:
Дописати коментар