Битва під Батогом: козацькі Канни

Катастрофа під Берестечком та укладена у вересні 1651 р. Білоцерківська угода стала тяжким і випробувальним ударом для молодої української козацької держави. Здавалося, що усі неймовірні потуги національно-визвольної революції зійшли нанівець: автономія та козацький реєстр «князівства Руського» значно обмежувалась, території Брацлавського та Чернігівського воєводств знову відходили до Речі Посполитої, а магнатам та шляхтичам дозволялось повертатись до своїх маєтків. Усі вони вважали, що бунтівних русинів знову взято під контроль, а тому прагнули якнайшвидше «відбити» збитки у бунтівних селян, втрачені за чотири минулі роки.

Однак, жодна зі сторін не бажала виконувати умови вкладеного миру, який і польські магнати, і козацька старшина, вважали за тимчасовий, та бажали відновлення війни, щоб кожна сторона взяла у війні своє.

За таких умов Богдан Хмельницький рішучими зусиллями перегрупував козацькі війська, поновив союз із Кримським ханом, започаткував залучення Молдавії до союзу з Україною. Для цього він вирішив одружити сина Тимоша на доньці Молдавського господаря Василя Лупула Домні Розанді. Ще 1650 р. Хмельницький посилав сватів до Ясс, однак, молдавський господар, який мав свої плани на шлюб доньки, послався на те, що його красуня ще молода, - їй було 16 років, а тому не може зараз вийти заміж через свій юний вік. Насправді ж Лупул мав плани одружити доньку на якомусь магнатському синові, чим хотів отримати підтримку у Речі Посполитої. Навіть почали поширюватись чутки, що Розанда таємно повінчалася з Петром Потоцьким. Лупул же почав благати про  захист від домагань Хмельницького у зверненнях до численних магнатських родин.

На благання відгукнувся і Мартин Каліновський. Він і сам був не проти шлюбу із Розандою, хоч вже був старим задля цього. Однак, вже навесні 1652 р., він звелів копати «окопи» на Батозькому полі, яке було його власністю; їх рили під виглядом забезпечення Речі посполитої від набігів ординців та козаків. Сюди ж, «на квартири», він підвів і полки, якими особисто командував. Це і послужило початком подій, які у польській літературі отримали назву «кривавого сватання» та «батозької різанини». 

Військові приготування та початок кампанії

Коронний гетьман був упевнений, що підконтрольного війська, яке він розквартирував на території України, вистачить для утримання її під контролем. Ще взимку він розділив його на три корпуси: 1) за Дніпром — у Чернігівщині поблизу Ніжина; 2) поміж Кам'янцем та Баром; 3) неподалік Брацлава на чолі з самим Каліновським, у його численних численні землеволодіннях. Мета цього війська, за словами сучасників, була доволі рицарською: коронний гетьман Мартин Каліновський мав «захистити» красуню Розанду Лупул від «залицянь» Тимоша Хмельницького, і «відбити охоту черні» й надалі воювати з Річчу Посполитою.

Для усунення Богдана Хмельницького польський гетьман наймає кількох убивць. Усіх їх викрали, або ж їх плани з атентату були провалені. Відомо про одного з них, - козака Бублика, який таємно пробрався до Чигирина, але був викритий козаками, і під тортурами зізнався хто його підкупив. Однак, сам Мартин Каліновський, який став коронним гетьманом, тобто очільником усього війська Речі Посполитої, усю весну провів у гучних бенкетах та балах, оточивши себе тогочасним цвіт магнатської та шляхетської молоді. 

Портрет Розанди Лупул з Чигиринського музею.

За свідченням усіх тогочасних джерел, очільник польського війська чудово розумів, що війна з Хмельницьким відновиться в найближчий час, - про це яскраво свідчили приготування козацької армії та переговори про військовий союз із татарами та турками. Однак, Каліновський безтурботно відносився до майбутньої кампанії, яку вважав мало не заміською прогулянкою; такий же настрій передався і його війську.

Саме же гетьман оголосив про свій план розгромити козаків та татар  поодинці, не давши їм об’єднатися. Проте, на його цілковиту безпечність та недбалість військовим обов’язком свідчить хоча б той факт, що раптова поява козацько-татарських військ на чолі з Тимошем під укріпленим табором поляків стала цілковитою несподіванкою для усього командування польським військом при тому, що вони виставляли у поле сторожі!

До того ж, сам польський воєначальник не мав ані авторитету, ані впливу на керовану ним же армію, адже як виявилось у подальшому – вірними йому залишились лише наймані «німецькі» полки. Окрім військових у таборі зібралося численне цивільне населення – перед боєм тут знайшли притулок  кілька сотень шляхетних сімей Поділля, які саме поверталися до своїх маєтків на Брацлавщині. І усе це скупчення людей, яких нараховувалось близько 50 тисяч чоловік, було фактично некерованим, та не довіряло своєму полководцю,  бунтувало, і вголос виявляло невдоволення старим гетьманом. Літопис Величка так розповідає про це: «Король дав йому під начало п’ятдесят тисяч доброго кінного й пішого кварціяльного війська. Це військо, тільки-но вийшло з Польщі і наблизилося до українських кордонів, прийшло у незгоду й до непослуху своєму гетьманові, бо не мало до нього такого страху й підвільності, як мали до покійного великого коронного гетьмана Потоцького. Військо радило гетьманові не йти на шлях, що лежав Хмельниченкові з України до Волох (через Ладижин), а затриматися зі своїм військом збоку біля Брацлавля й Райгорода і краще вивідатися про той Хмельниченків виїзд на відвідання Волох. Гетьман Калиновський не послухав тої ради й, прагнучи найретельніше віддати й відомстити на Хмельниченкові свою колишню кривду від Хмельницького, рушив просто й поспіхом до Ладижина».

Хмельницький же пильно стежив за приготуваннями і рухами війська Каліновського, і постійно підгодовував його дезінформацією про власні плани та пересування. Мабуть, вважаючи за недоцільне ретельно готувати обраний табір за умов, що війна може не розпочатись, або битва відбудеться в іншому місці, польське військо досить безпечно і недбало проводило свій час у таборі. Той же Самійло Величко так розповідає про бездіяльність польського гетьмана: «Прибувши сюди, він став обозом у неміцному й голодному місці поміж  Ладижином і горою Батогом, яка прилягала від поля до річки Бугу — біля неї на одну чи дві милі вище Батога лежить і місто Ладижин. Там Калиновський з військом і зупинився, а діставши від шпигунів звістку, що Хмельниченко (Тиміш Хмельницький) вже пішов з нечисленним козацтвом з Чигрина й рухається, йдучи поволі, просто на Ладижин, виправив проти нього малий і хований свій роз’їзд, який десь зобачив у полі Хмельниченка і приніс гетьманові певну звістку про мале число людей при Хмельниченкові».

Хмельницький же в цей час, остаточно домовившись із татарами та турками про майбутню військову кампанію, і після наради у своїй столиці, Зосереджує козацькі та невеликі татарські полки на Правобережжя, звідки прямує у напрямку Дністра, де вони об’єдналися з головними козацькими силами, до яких долучилися головна ханська армія та ногайська орда.

Шлях, яким ішла армія Богдана, згідно з джерелами, виглядає так: з Чигирина він вирушив у «степ» на урочище Борок, не доїжджаючи до Чорного Лісу, а 23-го травня з нього вирушив уздовж річки Тясьмин повз місто Тарасівку. Там гетьман і об’єднався з ногайською ордою та кримчаками.

Співвідношення сил

Головне козацьке військо складалося з чотирьох полків: чигиринського, корсунського, канівського та черкаського. Поблизу Умані до них приєднався п’ятий, уманський полк. У кожному полку налічувалось близько 3 тисяч чоловік, а  отже разом гетьман мав при собі близько 15 тисяч реєстрових козаків. До того ж, під час руху Хмельницького, до нього приєднувались повстанські загони , яких польські джерела зневажливо називали «чернь».

Після зустрічі з татарами сили Хмельницького збільшилися на 20-25 тисяч. Величко подає число всього війська на 26 000, Кубаля на 20 тисяч татар, а Костомарів на 5 000 татар на чолі з нураддин-султаном Кази-Гіреєм (якого козаки та поляки звали просто «Нураддином») та 14 000 під Карач-мурзою. Усього в поході взяло участь до 40 тисяч татарських воїнів. Очолювали це військо, поруч із самим «батьком-Хмелем», одні з найкращих полководців того часу: його норовливий син Тиміш Хмельницький, Іван Богун, Василь Золотаренко та  Семен Височан.

Польські сили налічували понад 20 000 старих досвідчених вояків, —  найкраще військо, що його Каліновський тримав при собі. За свідченням  Костомарова, військо польського гетьмана налічували 12 тисяч кінноти та 8 тисяч піхоти, поділеної на вісім полків. Усього ж, разом із пажами-джурами, таборовими слугами і численною челяддю, набраною з селян-кріпаків, у таборі перебувало близько 50 000 людей. Подібні дані подає і Рудавський.

Піхота поляків складалася переважно з найманого німецького війська, якими керували німецькі ж командири під проводом визначного полководця Сиґізмунда Пшиємського. Цей старий вояка здобув багатющий військовий досвід у французькій та шведській арміях. Крім нього, у коронному війську було чимало відомих старшин з великим бойовим досвідом: Марек Собєський (брат майбутнього короля Польщі – Яна ІІІ), Одживольський, Балабан та молодий Самуїл Каліновський, син коронного  гетьмана, полки якого пробилися до польського табору прибули перед вирішольним боєм.

Польська кавалерія складалася з 12 тисяч «кавалерії народової» – «крилатих» шляхтичів-гусарів із Фортеці-над-Смотричем. До цієї військової еліти Речі Посполитої приєдналося і львівське воєводське «посполите рушення». До складу феодального ополчення долучилися щеюдтзько 20 тисяч: шляхтичів, прикарпатсько-русинських бояр і озброєних слуг-галичан. Пшиємський та Каліновський вважали таку кавалерію дуже непевним і небоєздатним військом, що і підтвердилося наступними подіями.

Місце бою: Батозьке поле

У жовтнi 1769 р., невдовзi після придушення Коліївщини каральними російськими військами, одна з частин генерал-майора фон-Лебеля проходила повз Ладижин. Військові інженери склали план містечка та невідомого їм польового укріплення, розташованого на правому березі Південного Бугу поряд із селом Четвертинівка. Вочевидь, під впливом поляків, російські військові інженери дали назву кресленню: «План ретранжаменту, состоящему близь польского местечка Ладыжена при деревни Четвертиновки над рекою Бугом, построенному в 1652 году запорожским гетманом Богданом Зеновием Xмельницким против польскиx гетманов короннова Полкова(?) и гетмана Литовского». Насправді ж, на мапі збереглися обриси решток укріпленого табору коронного гетьмана Mартина Kаліновського.

 План Батозького ретраншементу 1769 року

 

***

Мартин Каліновський обрав для вирішальної битви простору рівнину, що тяглася від Ладижина правим берегом Південного Бугу і закінчувалася пагорбами; найвищий з-поміж них звався Батоги або Батіг (100,9 м). Другу сторону рівнини закривали лісисті пагорби, ліси та багновища, що простягалися аж до річки Сельниці. На цій рівнині і розташувався польський табір, межі якого ще навесні почали позначати валами, які рили кріпаки; укріплений табір, розташувався на високому плато та просторій улоговинні - видолку правого берега р. Південний Буг. Східний кордон табору проходив по річці, а з іншого боку його оточували глибокі балки. Майже навпіл польський стан розділяли річка Батіг та так званий «Кривавий яр».

Своїм положенням ці укріплення перегороджували шлях на Молдавію, який вів з Чигирина через Умань, Ладижин та Могилів. Табір був обладнаний відповідно до всіх тактичних та ландшафтних вимог тогочасного мистецтва бою. Доступ до нього був звідусіль ускладнений валами, шанцями та самим рельєфом. Отже попереду табору стояла гора Батіг, позаду – ліси, а з флангів польське військо прикривали болота та урвища. Єдиним недоліком усього становища було те, що рівнина і власне табір були аж занадто великі для утримування лінії оборони, і не давали наявним польським силам повністю утримувати під контролем не лише рівнину, але і вали табору. Як з гіркотою сказав один з польських учасників битви про оборону Батозького поля, - «І ста тисяч було б мало», — для його оборони.

Оборонні споруди укріпленого табору складались з низки редутів, частково з'єднаних між собою валами та ровом. Вони складались із цілої низки шанців та редутів, частково з'єднаних між собою валами та ровом. Саме за ними, у південно-східній частині табору і розмістилися полки з німецькою піхотою та артилерією. Варто зауважити, що редут того часу являв собою замкнуте польове укріплення квадратної або багатогранної форми, збудоване із землі, оточене валом (бруствером) і зовнішнім ровом з усіх сторін. Їхні розміри коливалися від 1 000 до 25 000 кв м. Гарнізон редуту налічував від 200 до 800 чоловік піхоти та від 2 до 4 гармат. Усього на російському плані польських укріплень позначено 19 таких редутів. Відтак, поляки мали від 38 до 76 одиниць артилерії. Самійло Величко вказує 58 гармат, які захопили козаки у поляків після бою.

Кавалерія поляків, скоріш за все, розміщувалася на пласкій вершині плато, тому що улоговина незручна для оборони, і на той час була заболочена. В тилу тобору розмістили запаси фуражу та їжі: велетенські скирди сіна, соломи та провіанту були заготовлені з таким розрахунком, щоб ними мали забезпечуватись не лише наявне військо, а й новоприбулі частини впродовж кількох місяців.

Зважаючи на те, що укріплення під Батогом мали досить вигідне географічне положення – вони були розташовані на пануючих висотах та оточені з однієї сторони Південним Бугом і з інших – глибокими балками та ярами; маючи досить сильні земляні укріплення, повністю укомплектовані гарнізоном, поляки могли б успішно оборонятися від будь-якого війська. Командир гарнізону Пшиємський мав рацію, рекомендуючи Калиновському відійти з кавалерією до Кам'янця-Подільського, а сам хотів залишитися із німецькими найманцями боронити табір. Та коронний гетьман чекав на підхід лівобережного польського контингенту, а тому не хотів покидати ці все ж таки досить зручні позиції. Тому пізніші версії про те, що табір, за рахунок своєї просторості, був небоєздатним є лише міфом, вигаданим для виправдання ганебної поразки Каліновського.

Початок маневрів та оточення польських військ

Богдан Хмельницький, ретельно вивчивши донесення про місце, де отаборилося військо Каліновського, та його моральний стан, ще під час походового маршу розділив свої сили згідно з планом бойових дій. Очевидно, що вже тоді у нього визрів остаточний план повного оточення нерухомої польської армії. Синові Тимошу з 4-5-ма тисячами «сватів» наказав іти «помалу» — не більш як одну-півтори милі в день; Карач-мурзі на чолі з п'ятьма тисячами ногайців та козацькою кіннотою наказав наближатись до польського табору лівим берегом Бугу до самого  Батозького поля, і нижче нього перейти вбрід річку. Сам же він, разом з іншою частиною орди просувався слідом за Тимошем на відстані в понад милю у напрямку на Ладижин, де й розташувалось польське військо.

В цей же час, гетьман Каліновський, отримуючи плутані і, мабуть, дезінформуючі доповіді розвідників та шпигунів щодо пересування військ супротивника, його кількість та наміри, зрозумів, що за будь-яких обставин його сил не вистачить для того, щоб самостійно упоратись із Хмельницьким. Зі свого табору він починає розсилати благальні листи до інших підрозділів, які надали під його керівництво (на Чернігівщині та між Кам’янцем та Баром), та інших магнатів та шляхтичів, які стояли на зимових квартирах та в залогах замків та міст. На його прохання інші відділи відгукнулись дуже неохоче, і просувались досить повільно, чим продовжували руйнувати стратегічний задум коронного гетьмана. Зосереджені на Лівобережжі полки, - близько чотирьох тисяч жовнірів,  взагалі рухались дуже неохоче, грабуючи по дорозі мирне населення, і повільною ходою прибули до Києва аж 14 червня, де і довідалися про розгром війська Каліновського під Батогом. У Літописі Самовидця так розповідається про рухи цього «задніпровського» корпусу: «А до того войску дал знати, которое зоставало в Ніжині з братом оного и по инших городах задніпрских, жеби яконайскорій поспішали до обозу, до боку его. Которіе якнайскорій рушили з Задніпра, немаліе кривди чинячи людем, простуючи на киевскіе перевози, и там переправили Дніпр спокойно <…>Але тое войско, которое уступало з Задніпря, не поспішило до боку гетмана своего коронного в обоз на Батог».

Тиміш Хмельницький.

Змарнувавши чимало часу на очікування підкріплень від інших панів та магнатів, і задніпровського війська, яке, як ми зазначили, не надто поспішало до Поділля, Каліновський наважився виступити проти ногайської орди. 29 травня поляки несподівано дізналися від сторожових чат, що до них наближається татарська кіннота Нураддіна, які збиралися біля переправ Південного Бугу вище Батога. Він зрозумів, що потрібно розбити татар, допоки вони не об’єдналися з головними силами Хмельницького. Та коли у його таборі лише обговорювали план майбутнього походу, польському командуванню принесли звістку, що козацькі та татарські війська вже зустрілися під Тарасівкою. У цій ситуації для них вже нічого кращого не залишалося, як залишитися поблизу Ладижина у підготовленому таборі на Батозькому полі, і чекати на підкріплення. Кінний роз’їзд, висланий за Буг із польського табору, повідомив, що до Ладижина наближається Тиміш Хмельницький з невеличким військом. Це ще більше переконало коронного гетьмана, що найкращим для його армії, поки що, буде залишатись на місці під охороною валів і табору.

В той же час війська Хмельницького стрімко наближались до поля майбутньої битви. Тиміш ще під Тарасівкою відділився від головних сил з п’ятма-шістьма тисячами козаків, з якими вирушив у напрямку на Брацлав, повз Ладижин, до шляху на Молдавію. Сам же гетьман підійшов під Умань, де до нього приєднався вищезгаданий уманський полк та, мабуть, загони повстанців.

      За дві чи три милі перед Ладижиним гетьман наказав Тимошеві повернути праворуч і форсувати Буг вище міста (Ладижина), а сам послав до Каліновського листа, звертаючи йому увагу на те, що Тиміш іде з військом повз польський табір, і порадив, щоб Каліновський уступив з «волоського шляху», бо це може призвести до зайвого бою, — тим більше, що місце, обране поляками для табору, для них дуже недогідне й невідповідне. Цей лист від 30-ого травня, згадують численні сучасники та літописці, що не викликає сумнівів у його історичності. Коронний гетьман все ще був переконаний, що «весільні бояри» Тимоша переслідують мирні плани стосовно нього, а головні сили ще знаходяться далеко, доказом чого послугувала хитрість Богдана Хмельницького: свій лист він датував старішим числом і начебто з Чигирина. На звернення Хмельницького коронний гетьман, за свідченнями Самійла Величка, відповів, що «має намір не вступатися зі свого місця біля Батога — це він мав би за сором для себе й усього коронного війська, а виконання перестороги він вважав за зраду, бо коли б він піддав волоського господаря небезпеці від Хмельницького,— це би порушивало королівське запевнення». Крім того, самовпевненості Мартину Каліновському додавала наявна у нього дезінформація, що головні сили козаків, буцімто, ще далеко, і вони ще очікують на об’єднання із союзними татарськими силами.

    Посли ж Хмельницького принесли українському гетьману не лише листа від Каліновського, але й інформацію, що «гетьман стоятиме нерухомо на своєму місці під Батогом». Вочевидь, задум Богдана спрацював повністю, після чого він переходить до більш активних, власне бойових дій: собака потрапила до мішка – залишалося лише затягнути на мішку мотузку!

Етапи битви:              

Перші сутички та оточення

      З перших же годин кількаденної битви стало зрозуміло, що Каліновський та польське командування повністю втратило ініціативу, і недбало ставились до охорони переправ: найзручніші броди через річку, які дозволяли вийти до табору, - ніхто не охороняв, а розвідувальні загони «кавалерії народової», які виставили вперед для слідкування за пересуванням ворожого війська не мали зв’язку з головними силами.

30 травня, татари без жодного опору з польського боку переправились через Буг нижче гори Батіг, а вже наступного дня захопили багато коней, що паслися неподалік табору поблизу Ладижина.

Наступного дня, 1 червня, татари почали зачіпати поляків на герць і виманювати їх подалі від табору. «Кавалерія народова» відповіла на герці, і виїхала з табору приблизно на милю, але татари завернули і почали втікати в сторону міста. За ними погнався з кіннотою ротмістр Зєлінський, та під час погоні, за одну милю від табору, одержав звістку, що козаки з татарами знаходяться вже за польським табором. Зєлінський зразу ж завернув до укріплень, втративши по дорозі чимало людей, що мусіли відбиватися від завзятих нападів козацької й татарської кінноти. Перед табором же козаки зупинились на відстані гарматного пострілу й безпечно продовжували герцювали по полі, роздражнюючи шляхтичів.

     В той же час, козацькі загони Тимоша несподіваним наскоком вирубала першу семитисячну польську сторожу вище Ладижина (яка, вочевидь, зовсім не сподівалася на це), і переправившись у тому ж місці, за ніч зайняли Батізьку гору навпроти польських становищ. До табору вдалося вирватись нечисленним гусарам, які і повідомили провідників війська, що Тиміш несподівано напав на них і вирубав до ноги. Нажахані несподіваними маневрами офіцери Каліновського почали гарячково рахувати вороже військо і, мабуть, у гарячці паніки та через пітьму, прийшли до висновку, що їх оточує двохсоттисячна козацько-татарська армія! У таборі зчинився ґвалт і панічний безлад.

    Захоплений поляками «язик» під тортурами розповів, що Тимофій збирається переправлятись нижче Батога, і проминувши його, - прямувати до Молдавії. Рекогносцировка Каліновського показала: переправившись через Буг, вороже військо прямує на Захід і, вочевидь, не мало намірів переходити річку, яка впадає у Буг нижче Батога. Але факти денних сутичок і очевидні пересування ворожих сил свідчили про протилежне. Розгублені воєначальники та шляхтичі армії Речі Посполитої, зрозумівши до якої халепи потрапили, зібрали військову нараду.

Військова нарада

Досвідчений воєначальник Сиґізмунд Пшиємський на раді відразу ж заявив: «Якщо нас візьмуть в облогу, - це загрожує нам остаточним винищенням, бо будемо сидіти як вовк у ямі, допоки нікчемно не піддамося, або до ноги не згинемо », - і порадив коронному гетьману відходити з кіннотою за підкріпленням до Кам’янця та Бару, а він очолить піхоту, яка буде відбиватись від нападів ворогів у шанцях,  допоки у них вистачить харчів та набоїв. Поляки надіялись витримати двомісячну облогу, і за цей час отримати підкріплення; якби ж підкріплення не підійшло, - вони надіялись на здачу ворогові.

Але коронний гетьман, вислухавши слушну пораду досвідченого вояки, наказав обкопатися у готовому таборі, і на наступний день готуватися до битви, - на його думку, наступного дня мали підіспіти полки на чолі з його сином Самуїлом, розквартировані між Кам’янцем та Баром. Вночі обложене військо почало наспіх укріплювати шанці та редути, обкопувати землею таборові вози, зменшуючи лінію оборони велетенського табору. Тим часом, ха ніч козацько-татарське військо щільно оточило польський табір з усіх боків і готувалось до вирішального наступу. 

VENI, VIDI, VICI: вирішальний бій 2 червня

Наступного ранку, у неділю, 2 червня, з самого світанку, козацька кіннота на чолі з Тимошем несподіваним наскоком з розгону увірвалась до табору, який безтурботливо спав. В цей же ж час, на польські позиції з гори Батіг вдарили татари. За словами Величка, для поляків це було повною несподіванкою, бо вони не були ані вишикувані у підрозділи, ані одягнені в обладунки: «Це військо, перш ніж змогло виладнатися й дати відсіч, мусило пощербитися від козацької зброї на кільканадцять тисяч. Але поляки зуміли отямитися й вигнали Хмельницького зі свого обозу, а тоді почали на нього міцно налягати, віддалившись від свого обозу на верству й більше. Тоді, ніби сильний дощ із хмари чи вихор у пустелі, несподівано сипнув з-за Батога сорокатисячними своїми ордами Карач-мурза. Він поглинув увесь лядський обоз за винятком восьми піхотних підрозділів, які замкнулися в одному обозовому куті понад самим Бугом, та й то без гармат. Карач-мурза тих піхотних підрозділів сам не чіпав, лише підвів кільканадцять тисяч орди, щоб не дати їм змоги вислизнути й добитися до гармат, а рушив прудко від лядського обозу за поляками. Поляки, озирнувшись, побачили, що на них швидко котиться несподівана ординська сила. Вони впали від того у відчай і розпач і, показавши плечі Хмельницькому, кинулися назустріч Карач-мурзі, прагнучи пробитися крізь татар до свого пропалого і вже опанованого татарами обозу. Але відбити його не змогли, тільки дісталися до згаданих піхотних підрозділів». У таборі зчинилась неймовірна метушня та паніка. Побачивши, що з усіх сторін на них сипляться зливи стріл та куль татарських та козацьких частин, за якими насувався Тиміш та «чернь», польське військо зовсім упало духом; кавалерія вже не мала змоги прорватись із оточення, як радив перед тим командир піхоти Пшиємський. Навіть підмога Кам’янецьких полків, на чолі з з сином коронного гетьмана Самуїлом, які підійшли в запалі битви, не вплинули на подальший хід бою.

Ледве перевівши дух після втечі, бунтівники обрали між собою нових командирів, розбрелась по колах, де на нарадах фактично одностайно почали домовлятися про втечу або видачу коронного гетьмана на милість орді. Останні заяви, як свідчать поляки, почали висувати русини та шляхтичі-козаки. Не менше образ і претензій звучало з вуст іноземних знатних гостів та дітей магнатів та шляхти, які всю весну гостювали на балах та бенкетах коронного гетьмана. Для них стало очевидним, що ворог, захопивши ініціативу і панівне положення на полі бою, швидко переб’є кінноту, особливо під командою такого незграби у військовій справі, як Мартин Каліновський. Піхота ж, за їхніми словами, мала такого визнаного у Європі воєначальника, як Пшиємський, і могла спокійно собі відсиджуватись в укріпленнях скільки їй заманеться. Гетьмана Каліновського болюче зачепили почуті слова, після чого він з розпачем звернувся до бунтівників:

- Куди поніс ваш шал тривоги? Хочете втікати перед битвою? Хочете зрадити вождя і товариша свого? Я радо пожертвую моєю сивою головою, що нераз була в крові моїй, аби вам це допомогло. Робіть що хочете, обтяжуючи мене, щоб загинув (через вас)!         

Старий гетьман волав по всіх полках, в надії, що знайде відгук підтримки у шляхетських серцях, однак, його ніхто вже не слухав, і не зважав на присутність воєначальника. Збунтована «кавалерія народова» розбіглася по табору, і зібравши з собою що тільки можна було, виїхала за вали в очікуванні ночі, щоб переправитись на протилежний берег річки, в надії втекти або здатись на милість ворогові.

В той час Пшиємський спішно укріпляв вали, виставив гармати на редутах, і міцно засів у обороні західної частини табору. Іншу частину піхоти коронний гетьман вивів проти ординців, вишикувавши їх у бойові лави під валами,  а наперед вислав кілька вірних йому хоругов та добровольців на чолі з Марком Собєським та Одживольським. Син гетьмана Саміуїл Каліновський став зі своїми хоругвами у резерві, виступаючи у ролі загороджувального загону. Він отримав особистий наказ батька спостерігати за бунтівними кавалеристами, і якщо б вони надумали втекти з табору – резерв ландскнехтів мав повернути їх до послуху за будь-яку ціну.

Козацько-татарське військо в цей час стояло бездіяльно. Між поляками ходили чутки, що Тиміш їздив до свого батька, який став у трьох милях від Батога, з питанням що далі робити з повністю оточеним ворогом, і як його тримати в руках. На це він отримав відповідь батька: «дохлий пес не кусається». Вочевидь, на цьому етапі кампанії, повне управління битвою Богдан Хмельницький повністю поклав на свого сина.

За дві години до заходу сонця, коли вже було пізно  відновлювати битву, козацько-татарським військом пронеслась звістка, що у польському таборі почалася затята битва. «Кавалерія народова», зрозумівши повну безнадійність свого становища, і дізнавшись, що їхній воєначальник навіть не думає відступати, збунтувались, і вирішили втікати.  Як пише Єрліч, - «Каліновський отримав від сина повідомлення, що кінні хоругви мають намір втекти через річку Буг, після чого він відправив піші регіменти, щоб надати відваги боягузам. «Німці» ж (для заспокоєння втікачів) випустили по них зливу куль, але більше для остраху, аніж всерйоз. Вражені страхом, польські кавалеристи спочатку не сміли ані дихати, ані поворухнутись на місці. Але оговтавшись, вони почали кричати, проклинати, і доведені до сказу – кинулись на німців, щоб не гинути безкарно. Німці ж знали свою справу стійко». Почалася справжня битва між кінними та пішими частинами поляків. За словами Величка, під час «втихомирення бунту» найманці Каліновських перестріляли мало не половину власної кінноти: «поляки почали кидатися в Буг; чинило так не тільки посполите товариство, але й найбільш чиновні — полковники та ротмістри. Гетьман Калиновський метався туди-сюди з голою шаблею як шалений, він круто кричав, спиняючи своє військо, щоб не тікало й не стрибало в Буг, прохав та пропонував зостановитись у ході своїй проти ворога. Однак нічого вже не міг порадити і вдіяти перестрашеному своєму військові, яке без душі кидалося в Буг, і грізно наказав через те згаданим піхотним підрозділам, що врятувалися від ординської шаблі, замкнувшись в єдиному обозовому куті над самим Бугом, без жодного пошанівку й без озирок густо стріляти й палити на військо, що тікає в Буг. Це було вчинено, і тоді впало на березі Бугу від власних згаданих піхотних підрозділів до десяти тисяч польського кінного війська».

Побачивши неймовірне видовище взаємного самовинищення поляків, як козаки, так і татари одразу не повірили у це, вбачаючи в цих діях якийсь підступ ворога. Однак, зрозумівши ситуацію, яка склалась у таборі, з усіх сторін накинулись на нього. Як зазначає Величко, польські сили були ще «роздягнутими, ніяк не могли вилаштуватися по-військовому», - тобто в таборі ще зберігався безлад, а оборонці шикувались спорадично, радше готуючись втікати, ніж оборонятись. Тиміш звелів полку Золотаренка, який укрився у лісі від артилерії редутів, вдарити із західної сторони, зі сторони Ладижина, де оборонялися піші полки на чолі з Пшиємським. Козаки вдарили також і з тильної сторони табору.

В цей же час татари Нуреддіна з гори Батіг увірвалися усією своєю ордою в центр польських укріплень. Поляки ж, захоплені взаємним винищенням, помітили ворогів лише фактично поруч із собою. Коли вже козаки Золотаренка успішно проривалися через вали, рови та редути поляків,  до Каліновського прибув ротмістр Віцентій Зелінський з проханням про підкріплення, бо у його командира на західній частині табору залишилось усього 1,5 тисячі піших жовнірів, які не вистоять проти усієї козацької армії. Коронний гетьман навіть не помітив, як військо Хмельницького майже повністю захопило його табір.

Наказавши зупинити стрілянину по своїх, він послав піхотинців на допомогу Пшиємському, а сам з вірними хоругвами виступив проти татар в середину табору, вважаючи, що тільки-но обстріляна власна кіннота підтримає його у наступі. Але при вигляді наступаючих татар Карач-мурзи, за словами польського очевидця, «шляхетна кавалерія розсіялась як табун диких коней». Одні кинулись до Бугу, інші почали розбігатись куди-попадя. Але, усіх їх перерубали, переловили арканами або завернули до табору татари рогами півмісяця своєї бойової лави. З усіх сторін точився жорстокий і завзятий бій. В темноті ночі поляки повністю втратили орієнтацію, і вже не знали хто звідки наступає.

В цей час гетьман Каліновський, бувши двічі пораненим, з півтисячею своїх вірних  найманців-«німців» почав відходити в тил табору - до лісу. Однак, почувши, що його сина взяли у полон, повернувся до битви, щоб його відбити. Тут його загін оточили і повністю вирізали. За одними повідомленнями, настромлену на спис або на палю голову Мартина Каліновського, за іншою версією – у мішку, татарин приніс Тимошу Хмельницькому, за що отримав десять червінців; за іншою версією, - сам Хмельницький обезголовив захопленого в полон польського магната. По-різному джерела свідчать і про смерть сина коронного гетьмана – Самуїла: за одними джерелами йому так же ж відрубали голову після захоплення в полон, за іншими – « він щодуху втікав від козаків та звалився у Бубнівці з мосту і потонув». За деякими джерелами, тоді ж було схоплено і Собєського, після чого йому також відтяли голову. 

Останній бій у пекельній пащі

Однак, у західній частині табору залишався ще огризались недобитки польського війська: за редутами, невеличкій купці пошарпаних коронних полків вдалося зібратись і перегрупуватись для останньої відсічі. На вході до цієї частини табору стояли очільники оборони Собєський та Одживольський. Сюди ж поволі збігалися усі, хто не бажав рятуватися втечею, навіть іноземні офіцери та кіннота, яка перед цим збунтувалсь. Кілька приступів татар розбились об міцні міцний вогонь піхоти з укріплень. До того ж, підходи до них ускладнювали рови та гори трупів людей і коней, які повсюди валялися. Навіть найхоробріші відділи ординців відмовлялись від атаки. Татарське військо зупинилось в очікуванні.

У наступ на укріплення посунула козацька піхота. Залишкам польської кавалерії довелося спішитись, - коні виступали їм за останній щит. Випустивши зливу куль, піхота Тимоша – «чернь» ринула з косами вперед. Битва була кривавою і затятою, і разом із польською шляхтою штабелями лягали коні, вкриваючи поле битви новими горами трупів. Козацькі полки з натиском подалися глибоко в шанці, але татари продовжували стояти на місці, боючись маневру в тил оборонцям табору. Залишки війська Пшиємського продовжували відчайдушно відстрілювались, аж раптом у них за спиною загорівся табір. Хтось підпалив величезні скирди соломи та сіна. Вогонь швидко перекинувся на вози з речами та намети поляків, що остаточно відрізало оборонцям шлях до втечі. За одними джерелами, підпал вчинили кріпаки-«русини», які виконували в таборі поляків роль прислуги, або ж козаки за вказівкою Тимоша, - щоб спонукати татар до наступу. За іншою версією, вогонь запалили розпалені жовніри Пшиємського, які вирішили захистити свій тил від нападаючих козаків.

Як би там не було, оборонцям Батозьких укріплень стало гаряче з двох сторін, і почалася ще більша паніка, стало чути нові зойки про зраду. За словами Єрліча, «Вигляд всередині табору нагадував пекельну пащеку, «Озеро вогню та диму». Пекельне полум’я палало всього в 10 кроках від поляків». Останні оборонці табору, обсмалені і закіптявлені, згуртувались навколо обгорілих хоругов, і з червоними від диму очима. Втамувавши себе, вони наважились кинутись на фатальну атаку ворожих позицій, бо зрозуміли, що живими їм не вдасться вибратись.

Побачивши це, Золотаренко вигукнув до свого війська:

- Припинити стрілянину! Сховайте шаблі у піхви! Голими руками будемо їх брати, самі їх передушимо! Помста за Берестечко! Паліть тиранів у їх власному вогні!

Залишки жовнірів Пшиємського, які відчайдушно кинулись на ворогів, козаки швидко перерубали шаблями і перекололи косами. «Так припинила своє існування коронна піхота та артилерія», - з сумом і гіркотою зазначає польський очевидець подій.

Після бою  

Те, що сталося вже після сутички з останніми оборонцями Батозького табору – достеменно невідомо, адже більшість свідчень надавали польські полонені, яким вдалося втекли, або їх пізніше викупили з полону. Майже всі вони, бажаючи виправдати свою поразку і некомпетентність командування, у численних втратах звинуватили козаків і самого Хмельницького. За їхніми словами, наступного дня Золотаренко та Височан, або і сам Хмельницький, спочатку віддали полонених татарам в ясир, а потім прийшли до становища ординців з  вимогами «вистинати усіх захоплених поляків». Буцімто, за вбивство цих полонених вони заплатили 100 тисяч талярів, після чого ногайці «вистинали» понад 5 тисяч полонених. Вже П. Куліш вказав на повну нелогічність і оманливість подібних звісток.

Літопис Граб’янки начебто підтверджує версію поляків, говорячи, що «Хмельницький наказав порубати, щоб не обтяжувати татар у прийдешніх битвах та походах. Хмельницький сповна вирішив відплатити ляхам за Берестецьку поразку та за наругу над козаками і ні одного не помилував, всіх порішив на Батозі». В той же час, Самійло Величко вказує, що Хмельницький викупив значну частину знатних і заможних полонених, вбачаючи, що вони не виживуть переходу до Криму та пізнішої неволі. До того ж, від них він одержав завірення, що отримає в подальшому чималий викуп, після чого український гетьман відіслав полонених до Чигирина з охороною: «Хмельницький попросив Карачмурзу й татар, щоб відступили йому за гроші частину полонян. На це вони легко згодилися, учинили з Хмельницьким торг і за певну ціну відступили й віддали Хмельницькому двісті п’ятдесят шість найвиборніших полонян. Хмельницький тут-таки поклав за них належну, згідно торгу, суму (бо його просили зробити таке благодійство деякі польські пійманці, обіцяючи за це особливих грошей) і, вдовольнивши їх таким чином, зараз відіслав при добрій своїй охороні до Чигрина».

Інші ж поляки пізніше стали поширювати містичні чутки, що Каліновського, буцімто, перед боєм попереджали якісь містичні сили: «у скелі під Ладижиним таємничий голос відзивався до Каліновського, і звелів перед битвою остерегтися, бо йде сюди той навіжений п’яниця, що небезпечно стригтиме йому бороду, аби не обстриг з бородою й голову». Цей же голос, начебто, було чути і через три роки після битви. За іншими ж чутками, на місці самого бойовища, - за валами табору, ще довго перехожим вчувалося чиєсь волання – «О, Єзус!», - начебто страчених і замордованих поляків.

***

Звістка про розгром поляків поширилась блискавично. Це, за словами літописців, спричинило до масових виступів селян проти шляхти та магнатів, яких масово вирізали, або ж виганяли зі старих маєтків: «И в том року знову по городах много панов пропало, которіе на свої маетности понаездили были, бо знову оныїх посполство позабивало, и козаки, що уступили были з своїх дворов, знову ся понаворочали…» (Літопис Граб’янки).

Польський король, щоб хоч як-небудь врятувати положення Польщі, скликав посполите рушення у Пйотрикові (між Краковом та Любліном). Однак, дії короля призвели до ще більшої паніки, бо всі бачили, що король просто боїться пересувати війська далі українських кордонів.

Хмельницький же після битви, відправивши до Молдавії весільний почт із Тимошем,  а сам з військом пересунувся під Кам’янець. Лупул отримав звістку, що український гетьман не завагається піти на нього війною, якщо той надумає скасувати весілля. Під тиском зовнішніх обставин, старий і  хитрий молдавський господар змушений був стати козацьким союзником, і видати доньку заміж за Тимоша.

Однак, невдовзі після цього український гетьман був змушений розпустити своє військо по домівках: Східною Європою з неймовірною швидкістю почала поширюватись «mors nigra» - «чорна смерть». Найбільше вона лютувала в Покутті, Галичині, Холмщині, на Волині та Поділлі. В деяких містах через неї залишалося заледве по кількадесят чоловік. Хмельницький не лише заборонив не лише тримати війська разом, але й мандрівки та будь-які пересування населення, особливо переселення перших осадників до Слобожанщини: нажахані невидимою смертельною пошестю люди розбігалися у ще не заражені околиці козацької держави.

Татари, як тільки дізнались про пошесть, зі швидкістю вітру втекли до Криму. Польське посполите рушення та гарнізони розбіглися світ за очі. Усі справляли численні тризни за загиблими, і вичікували, допоки «чорна смерть» не покине меж України, щоб відновити війну.

***

Хоч Богдану Хмельницькому і не вдалося скористатися перевагами виграної ним битви, його численні сучасники називали блискуче виграну битву  козацьких військ під Батогом «Каннами століття», а самого українського гетьмана порівнювали з Ганнібалом! Ця перемога означала для молодої козацької держави розірвання Білоцерківського договору та відновлення незалежності.

Сергій Дрозд

***

Історичні джерела про результати битви:

1) Учасник Батозької битви шляхтич М.Длужевський, який, як видно з його слів, - утік під час вирішального натиску козаків, сповіщав королеві: «...2 червня коло полудня нас атакував сам Хмельницький з такими великими силами, що ми не змогли протриматися й однієї години. Нас, оточених з усіх боків, орда рубала шаблями, а козаки так за­хопили табір, що наше військо було буквально стерте з лиця землі».

2) Московський уряд, до якого доходили непевні чутки про переможну баталію, закидав Чигирин вимогами відзвітувати про перебіг подій. Однак Виговський нашвидко відповів про переможну баталію:

Відписка від батога Хмельницького-Виговського  до Путивльського воєводи Хилкова

панъ гетманъ з войсками Ляховъ погромивъ и Калиновъского забито и сына єго, и все товариство войска кварцяного погинуло.

3) Звістка про страшний розгром польського війська миттю долетів до польського короля, після чого, нажаханий положенням справ король видає Універсал про скликання сейму для вирішення подальшої долі держави.:

З універсалу Яна-Казимира (2 черв 1652 р.) про скликання сейму 15 серпня

В той час, як військо наше в Україні розгромлене, у якому багато рицарів загинули, з яких одні у битві загинули, а інші – в неволю поганську (татарську) забрані; по цьому безліч хлопства та орд татарських зібрано від неприятельських сил, чим швидко і несподівано Річ Посполиту піддано небезпеці. Вбачаючи це, аби той запал ворожий на винищення крові шляхетської до інших країв не досягнув…

***

«Gazette de France» 1652 року на 1153 сторінці під 15 листопада повідомляла, що «син генерала Хмельницького одружився на доньці Молдавського князя, заплативши за неї посаг великому візирю, у якого вона перебувала заручницею».

 

                                                        ***
Батозька битва відбулася поблизу сучасного села Четвертинівки Тростянецького району на Вінниччині.

22 серпня 2002 року, з нагоди річниці битви, у серії «Герої козацької доби», Національним банком України була випущена ювілейна монета «350-річчя битви під Батогом» номіналом 5 гривень.

Реверс ювілейної монети 350-річчя битви під Батогом.

У скороченому вигляді стаття розміщена в журналі "Український тиждень".