Вигукніть - "Руйнуй!" і спускайте бойових псів з повідків
Шекспір: Юлій Цезар, III, 1
Шекспір: Юлій Цезар, III, 1
Коли відбулося одомашнення собаки — питання спірне; одні науковці
вважають, що це відбулося приблизно 15 тис. років тому, інші з віддаляють цю
дату до 100.000 тисяч років. Однак, коли б це не сталось – людина одразу ж оцінила
не лише її гострий нюх, тонкий слух, витривалість, непримхливість, силу,
вірність, сліпу самопожертву та щиру дружбу. Пес став невід’ємним супутником
людей, і з часів сивої давнини вони широко застосовувались у різних сферах
людської діяльності, - в охороні, полюванні, супроводі. Однак, про використання
чотирилапих друзів людини у стародавніх війнах, на жаль, - дуже рідко згадують.
Насправді ж, бойовий хист собак майже одразу ж оцінили древні полководці,
внаслідок чого їх майже тисячоліття використовували у бойових діях. Не
виключенням були і наші предки та народи, які жили у Північному Причорномор’ї –
саме вони не лише активно селекціонували бойових собак, але і поширювали їх
серед сусідніх народів, а деякі з цих порід і досі залишились у Західній Європі
зразком благородних бійцівських псів. Цю маловідому сторінку історії ми і спробуємо
висвітлити у цій розвідці.
Військове застосування собак почалося давно. Вочевидь –
ще з тих часів, коли привчивши цих вірних звірів, люди почали брати їх на
полювання. Згодом, наші предки побачили переваги використання чотирилапих під
час сутичок та міжплемінних конфліктів. Цілком очевидно, що оцінивши їх бойові
якості, люди почали селекціонувати певні породи для мілітарних цілей. Перші
свідчення про подібні застосування у
конфліктах відносяться до Єгипту часів Тутанхамона (1333 — 1323
роки до н. е.). Збереглося зображення битви на чолі з фараоном, на якому поруч із його
колісницею ворожі війська атакують і собаки. Подібні породи псів присутні і на
численних сценах полювання царського дому Єгипту. Цілком вірогідно, що деякий
час у долині Нілу застосовували собак для участі у війнах, але судячи з усього
– подібне використання було короткостроковим і з часом їх припинили
використовувати.
 |
| Сучасний тибетський мастиф |
Вже доведено, що предком більшості сучасних догів/мастифів були тибетські
мастифи. Їх використовували для воєн і вважали благородною породою з прадавніх
часів. З Середньої Азії спочатку до Ірану, а звідти через Межиріччя та Передню
Азію – ця порода поширилась по всій Євразії з сер. ІІ тис. до н.е. - з початком
завоювання аріями Пенджабу та долини Інду. В Індії під час бойових дій цим собакам на спину
прикріплювали палаючі факели – і вони вогнем та своєю лютістю наводили жах на
супротивників під час битв.
 |
| Шумерський бойовий пес |
Найдревніше зображення тибетського дога у Межиріччі датується ХІІ ст. до
н.е., де його використовують під час полювання на лева. Бойові якості породи,
вочевидь, швидко оцінили тогочасні володарі держав Вавилонії: для військових потреб почали вирощували спеціальні породи
псів з досить великою масою (нерідко, - якщо джерела не перебільшують, - до 100
кг!), надзвичайною силою, міцними щелепами, підвищеною агресивністю та
відважністю.
Схоже, що саме ассирійці першими почали використовувати
бойових псів у якості самостійної військової сили. Широкі сильні груди, могутні
товсті лапи і велетенська паща з гострими іклами – такі вагомі відмінності
яскраво відрізняли ассирійських бойових псів від інших порід. Єгипетські
папіруси свідчать, що така собака могла з легкістю перекусити ногу
кавалерійському коню, і навести панічний жах на запряжених у колісницю коней та
вершників.
На той час військова наука не знала бойового шикування – на битву воїни сходились слабко озброєними та погано
організованими юрбами, тоді як вожді та знать билися стоячи на бойових
колісницях. Ассирійська ж армія на початку І тис. до н.е. відводила відділам
бойових догів місце пробоєвих загонів: лавина собак у панцирах та кольчугах
накочувалась на супротивника попереду власних наступаючих військ, сіючи паніку та
жах у супротивника. Що цікаво – воїнів-«кінологів» завжди супроводжували жерці,
які, за давніми джерелами мали телепатичний зв'язок зі своїми псами. Це було
необхідним, якщо тварини виходили з-під контролю під час битви, або на них нападав
бойовий сказ (що не було рідкістю під час довготривалих кривавих сутичок).
 |
| Бойові пси греків. Чорнофігурна ваза з Афін 6 ст. до н.е. |
Зазвичай бойові пси ассирійців йшли в атаку разом з
бойовою колісницею (а інколи – і разом з вишколеними гепардами). За однією
колісницею йшло 2-3 собаки. У битві вони цілими зграями стрімко вривалися у
бойові ряди ворогів, вносячи у них сум’яття, завдаючи поранення та каліцтва
воїнам і коням. У вмілих руках вони були страшною зброєю і приносили перемогу
полководцю.
Вишколом бойових псів займались спеціальні вчителі. З
клинописних табличок відомо, що мешканці провінцій у Ніневії та Німроді, які
займались вирощуванням бойових догів, звільнялись від податків до державної
скарбниці, тобто вже у першій половині І тис. до н.е. в ассирійців виокремились
спеціалісти цієї галузі. Вихованців для подальшого вишколу вони відбирали ще цуценятами,
про що говорять кілька знайдених підручників з кінології того часу. Виховання
складалося з поширених і нині тренінгів: помічник вихователя, одягнений у
спеціальну шкіру, дратував собаку, доводячи її до сказу, а коли вихователь
спускав її з повідка – вона кидалась на подразнювала, намагаючись покусати. Помічник
же в цей час намагався підставити мастифу потенційно вразливі частини тіла, чим
розвивали у собак навички хапати супротивника точно за потрібне місце. В той же
ж час розвивали і навички переслідування втікаючої людини та цькування лежачих.
Людей, які дражнили собак, часто змінювали, щоб виховати у чотирилапих воїнів
злість до всіх людей, а не конкретної людини. На наступному етапі підготовки на
одяг зі шкіри надягали обладунки
супротивника, потім броню надягали на собаку, поступово привчаючи її битися в
умовах, максимально наближених до бойових. Собак привчали до поштовхів, ударів
по щитках, дзвону зброї, присутності коней.
Перед битвою собак одягали у спеціально зроблені для них
обладунки. Вони складалися, зазвичай, з металічного або шкіряного панцира, який
прикривав спину і боки псів, або з кольчуги. Іноді їм надягали металічний
шолом. Обладунки нерідко «озброювали» довгими шипами або двогострими лезами на
шоломі та нашийнику. З їхньою допомогою собака у битві розсікав ноги, руки та
тіло атакованого нею воїна, поранювала сухожилля ніг та розпорювала животи
коням при сутичці з кіннотою. Згодом, з Ассирії військове собаківництво
перейняли в Урарту (що засвідчують письмові джерела) та інші сусідні держави і
племена.
У VIII ст. до н.е. спочатку до Закавказзя, а потім до Межиріччя
вдерлися спочатку кіммерійці, а потім і скіфи, які більш як століття були
активною воюючою стороною у регіоні. Обидва народи в різні часи виступали
союзниками та супротивниками Ассирії та Урарту. Зараз можна стверджувати, що
саме вони були тією військовою силою, яка в подальшому познайомила європейський
світ із псами війни. Адже кіммерійці та скіфи, перемістившись із Межиріччя з
бойовими діями здобували землі в Лідії та Іонії. Мабуть завдяки цьому на
грецьких та етруських вазах збереглись зображення причорноморських вершників,
яких у бойовій атаці супроводжують бойові собаки. Завдяки скіфам ці породи
поширились у Центральній та Західній Європі та у Причорномор’ї. Золота чаша з
кургану Солоха характерно показує нам сцену полювання скіфів на лева.
Згодом, бойові якості бойових порід собак оцінили і перси,
які також використовували їх у бойових цілях. Так, під час завоювання Єгипту у
525 році до н.е. цар Камбіз використовував важковагових (за свідченням джерел –
до 80-100 кг!) мастифів. Після Ксерксових поразок у війнах з греками ця порода
перейшла до жителів Еллади у якості трофеїв. Давні греки до знайомства з
«варварами з Понту Евксинського» та персами не використовували собак у війнах –
їх мистецтво бою у фалангах не особливо дозволяло використовувати рухливі
загони. Однак, вже після греко-перських воєн у них поширилась порода, яка
пізніше отримала назву «молосси». В подальшому елліни використовували їх у
розвідці, для боротьби зі шпигунами, для несення сторожової служби. Александр
Македонський також активно використовував бойових псів у битвах, але схоже, що
після великого завойовника використання їх у битвах зійшло нанівець.
Однак, «молосси» та мастифи - різнотипова група міцних
великих собак - пізніше поширились в Етрурії та на територіях Римської імперії.
Саме їх дослідники довгий час вважали собаками-аборигенами цієї частини світу.
Вони чудово себе зарекомендували в охороні гарнізонів, людей та на полюваннях.
Усі можновладці та воєначальники тримали у себе чотирилапих улюбленців саме
цієї породи.
 |
| Римський мастиф у бойових обладунках |
 |
| Сучасний італійський мастиф |
У професійному війську псів застосовували і римляни,
особливо у часи Республіки. Легкоозброєні воїни першими виходили на поле бою зі
своїми псами, і їх завданням було зупинення контратаки піхоти та кінноти
супротивника, і утримувати позиції до приходу важко озброєних легіонерів. На
більшості зображень римські бойові собаки зображені з шипованими нашийниками.
Однак, з часом їх використання у битвах майже зникає. В часи імперії їх
використовували або для охорони, або для пересилки важливих повідомлень. Інколи
навчені пси брали участь у гладіаторських боях. Однак, їх супротивники кельти
та германці, які з сер. І тис. до н.е. в численних сутичках оцінили переваги
воюючих собак – активно використовували їх у військових сутичках з римською
армією. Вже у описі битви під Верцеллами у 101 р. до н.е. Гай Марій засвідчив,
що кімври та бритти спустили на його військо бойових псів, вкритих бронею, а на
їхніх шиях були нашийники із залізними шипами. Варто зазначити, що у германців
собака дорого коштувала. Так, перші їхні закони зафіксували той факт, що собака
був у двічі дорогим за коня: пес коштував 12 шилінгів, а кінь – 6!
 | |
| Бойові пси германців та бриттів у обладунках |
В цей же ж час в українських степах більшість
дослідників, які намагаються висвітлити застосування бойових псів у давнину,
чомусь несправедливо забувають за Північне Причорномор’я. Ми вже зазначали, що
скіфи були одними з тих, хто познайомив більшість європейських народів з
мастифами, та їх використанням у збройних конфліктах. Варто зазначити, що
собака у іранських народів була священною твариною. Мабуть через це їх залишки
надзвичайно рідко трапляються археологам при дослідженні скіфської доби.
 | |
| Полювання з псами на лева. Курган Солоха. |
 | |
| Бойовий пес скіфів з горита. Золотий Курган |
Однак,
ще менше відомим широкому загалу є той факт, що красиві і благородні німецькі
доги, «Аполони серед собак», які на
латині називаються canis alanis, на французькій – alant,
а італійською – alano, - походять з України. Латинська назва перекладається як
«аланська собака», а в італійській та французькій мовах також відсилає до
сарматського племені аланів. Дослідники вважають, що предки сучасного
німецького дога потрапили до Західної Європи десь у V
ст. н.е. разом із аланами та вандалами, які рухались через Францію до Іспанії
та Півн. Африки.
 |
| Сучасний аланський дог (іспанський) |
Вигляд сарматських собак нам фактично невідомий, якщо не
брати до уваги деякі нечіткі зображення на мозаїках та тріумфальній колоні
Марка Аврелія у Римі: так зображено сцену цькування псами солдата. З іншого
боку, археологам нещодавно пощастило знайти скелет дога в Ольвії у шарах
римського часу. З високою долею вірогідності можна стверджувати, що це був саме
сарматський мастиф, адже вигляд собаки нетиповий для римських порід.
 | ||
| Колона Марка Аврелія у Римі. |
 |
| Бойові пси сарматів з колони Марка Аврелія. |
 |
| Аланські доги з римських мозаїк. |
А відтак –
можна стверджувати, що західноєвропейські доги походять від бойових псів, які
були поширені на території України понад ІІІ тисячоліття тому. Однак, після
Великого Переселення народів у IV-V ст. н.е. джерела
не фіксують використання собак у бойових діях.
 |
| Західноєвропейські монархи не шкодували грошей на своїх мастифів, які були гордістю кожного володаря. Серед них були і "аланські пси". |
* * *
Завдяки Геродоту ми знаємо, що мідійське слово σπάκα (яке
відповідає давньоіндійському слову sváka —«вовк») перейшло до слов’янських мов. Що цікаво – у
пам’ятниках давньоруської писемності слово «собака» зустрічається нечасто
(зазвичай замість нього використовують загальнослов’янський відповідник «пес»),
однак у джерелах воно активно фіксується
вже з ХІІ ст.
Сергій ДРОЗД
(Стаття у скороченому вигляді розміщена на сайті "Український тиждень" - http://tyzhden.ua/History/54414)
Немає коментарів:
Дописати коментар