Реконструкція зовнішньості скіфських вершників за коврами

Скіфський вершник. Деталь візерунка на ворсовому коврі. Гірський Алтай IV ст. до н.е.

Як Московію примусили ходити з "босим рилом"

"Всем ходить с босым рылом!" 

- Так починався указ 1698 року, підписаний Пєтром Першим у Московії. За легендою, цар, який прорубав вікно до Європи особисто вкоротив кілька боярських борід, чим викликав  невдоволення серед підлеглого населення. Опозиція висувала ідеї повернення до старовини, до яких належали і бороди.

Нововведення торкнулося усіх чоловіків, крім селян-землеробів та духовенства. Від насильницького гоління можна було відкупитися. Московія запровадила здирництва за уникнення принизливої процедури, однак, за 15 років мито за неї виросло до колосальних розмірів. За указом 1705 р. плата за право залишити бороду становила близько 600 рублів, і це при тому, що за 4 рубля можна було купити корову.

Коли почалися хабарі, вирішили знизити податок в 10 разів. І видавати при оплаті "бородовой знак" - мідний жетон із зображенням бороди. Тих, хто не міг розплатитися, виловлювали і принизливо позбавляли усієї рослинності на обличчі. Особливо норовливих відправляли на каторгу.

Через 100 років Катерина ІІ-а скасувала сканальний указ про брадобритіє, але з одним застереженням. Чиновники, військові і придворні повинні залишати обличчя "босим". Поступово мода на бороди повернулася. Однак, серед еліти імперії вона, в більшості, формувалась під впливом іноземної моди.

Маріуполь український у творах українських художників

Архип Куїнджі. Чумацький шлях у Маріуполі. 1875 р

Чумацький шлях у Маріуполі» — картина українського художника Архипа Куїнджі (1841/1842 — 1910), написана 1875 року. Картина зберігається в Третьяковській галереї. Розмір картини — 106 × 213 см.
Сюжет картини географічно пов'язаний із Маріуполем, містом, де народився і виріс художник. Його дія розгортається в південних степах України, які молодий Куїнджі проходив на шляху до Феодосії. Чумаками в той час називали торговців або погоничів, які вирушали на волах до Чорного та Азовського морів за рибою та сіллю і розвозили їх по ярмарках, а також займалися доправленням інших товарів. «… Багно непролазне, дорога, мокрі воли й не менш мокрі чуби, мокрий пес, що виє при дорозі на негоду. Все це якось щемить у серці», — писав про цю картину письменник Всеволод Гаршин (народжений у Бахмутському повіті, Катеринославської губернії).

Цьогоріч кремлівські окупанти не будуть проводити реконструкцію Альмінської битви

Цього року в окупованому Криму реконструкція Альмінської битви проводити не будуть. Про це 24 липня під час установчих зборів кримського регіонального відділення Російського військово-історичного товариства повідомив віце-президент асоціації "Кримські витязі" Михайло Шартьє. 

Він повідомив, що поле Альмінської битви є одним з небагатьох місць в світі, де зберігся споконвічних історичний ландшафт. "Ми можемо просто втратити це місце, якщо не будемо приділяти належну увагу його підтримці. Цього року ми не зможемо проводити там традиційну конференцію, а також військово-історичну реконструкцію, яка стала досить відомою не лише серед кримчан", - зазначив Михайло Шартьє, повідомляє ВГ. 

Зі свого боку перший заступник Голови Ради міністрів РК Михайло Шеремет попросив його підготувати листа до Ради міністрів, щоб врегулювати це питання. 

ДОВІДКА 

Альмінська битва - перший польовий бій у Кримській війні 1853-1856 рр., який багато в чому визначив подальший хід усієї війни. Кримська військово-історична реконструкція щорічно відтворює цю знаменну битву, що відбулася 8 (20) вересня 1854 р. Крім самого бою, також відтворюються три табори воюючих сторін, у яких можна ознайомитися з повсякденним життям солдат у польових умовах, заглянути в намети, побачити процес приготування їжі.

Ініціаторами проведення реконструкції, головними організаторами, спонсорами та учасниками реконструкторських команд були представники материкової України. Відтак, кремлівським окупантам всі ці заходи непотрібні. 

Семеро рьші - міфічні засновники арійської цивілізації

У давній індоєвропейській традиції в найдавніші часи були поширені міфи про "прабатьків", які породили і утворили видимий світ. Серед них міф про сімох рьші (який у грецькій традиції перекликається з легендою про сімох філософів).

В стародавніх індійських легендах великі мудреці - ріші (рьші; санскр. Rshi - провидець, мудрець; хоча найбільш імовірно, що більш правильно не "рьші ', а "росі" 'або "роші" - буддисти вчителів дзен донині називають їх "росі") або САПТ-ріші (санскр. - saptaRShi "сім мудреців") - сини бога Брахми, народжені з його розуму і яким були відкриті ведичні гімни. Багато тисяч років тому вони мешкали в долині Кулу, і з тих пір носять епітет "божественних", "праотців" і згадуються нарівні з богами. Божественна сімка вважається творцями Всесвіту і прабатьками усіх нині живих.Найраніший список сімох рьші згадується у Джайміні Брахмані (2.218-221): Васиштха (В'ясі, Васья), Бхарадвадж, Джамадагні, Атрі, Вішвамітра, Агастья і поет Готама (Гаутама). У Бріхадараньяка-упанішаді (2.2.6) Агастья замінюється на Атрі. У більш пізньому Гопатха Брахмані (1.2.8) вже говориться про вісім рьші: Васіштха, Бхарадвадж, Джамадагні, Готама, Атрі, Вішвамітра, Гунга, Агастья і Каш'япа. У Вішну-пурані їх імена звучать дещо інше: Крату, Пулах, Пуластья, Атрі, Ангірас, Васіштха і Бхрігу. Енциклопедія Брокгауза і Ефрона (у статтях 'Праджапаіи' та 'РШИ') говорить про десять провидців, додаючи до списку законодавця Ману і божественного Нараду (Narada), життєпис якого досить схожий з легендарним Орфеєм. Ім'я останнього з рьші можна також зустріти в стародавній драмі Калідаса "Вікраморваші".
До дуже древнього циклу легенд належть міф про ототожнення сімох рьші з сімома зірками Великої Ведмедиці, хоча згідно індуїстської традиції, найдавнішим назвою духовного центру Початковою Традиції було "Варахі", тобто "Земля Вепра". Зображення кабана стало символом брахманів, проте існує переказ, що рьші колись були саме ведмедями, з яких перетворились на людей. Водночас варто зазначити, що варна воїнів-кшатріїв також символізирується ведмедем.
Кількість (семеро) пов'язується з числом різних категорій жерців, що згадуються у ведичних текстах.
Як би там не було, легенда про сімох рьші дуже древні, адже дублюються і в грецькій традиції, що свідчить про поширення цього міфу до переселення грецьких племен до Еллади. А відтак, у давніх аріїв існувала традиція збору жерців для освоєння здобутого досвіду. Паралелі цьому можна побачити у згадках Юлія Цезаря про великі збори кельтських друїдів. На жаль, у нашій літературі ця тема мало досліджена і потребує детального вивчення.

Застереження скіфських послів Олександру Македонському

Широкому загалу мало відомо про період Олександра Македонського на наших теренах. Невелика кількість любителів історії відомо про похід Зопіріона на Скіфію, та подальший розгром його армії неподалік Ольвії. Але мало хто знає, що великий македонський завойовник бажав здійснити черговий каральний похід на непокірних скіфів після завоювання Індії. Після повернення до Вавилону, царя відвідало скіфське посольство. У наведеному нижче уривку приводиться промова донських скіфів у грецькому перекладі. 

Дослідники датують відвідини скіфами Межиріччя після захоплення царем Мараканди та Індії і перед його смертю. Один із списків промови послів до нас доніс римський історик Квінт Курцій: 

  

  

   "Як уже все до переправи підготовано було, тоді приїхали Скіфські Посли числом двадцять чоловік ... Скіфи були не такої незрабної та перевернутої розсудливості були, як інші варвари. Деякі з них, як кажуть, і наукам, скільки можна народові, завжди справи військової, навчаються ... Знайшли ми у старих письменників, що старший з них говорив таким чином: 

   Якби боги зволили, щоб величність віку твого рівна була жадібності душі твоєї, то б тебе не міг вмістити всесвіт. Однією б ти рукою досягав до сходу ... другою - до заходу ... Таким чином більше ти бажаєш, ніж обійняти можеш. З Європи прямуєш ти в Азію; з Азії переходиш до Європи. Наостанок ти підкориш собі весь рід людської, і з лісами, зі снігами, з ріками і дикими тваринами воювати будеш ... Чи ти не знаєш, що великі дерева довго ростуть, а в одну годину викорінюються? Божевільний той, хто дивлячись на плоди, про висоту їх не думає. Дивись, щоб тобі в намаганні видертись на саму верхівку ... не впасти. Іноді і лев малим птахам дістається в їжу, і залізо іржа з'їдає. Не існує нічого такого могутнього, чому б не сталося біди і від найслабкішого. Які нам до тебе потреби? Ми і до землі твоєї ніколи не торкалися: хіба нам, живучи в глухих лісах не дозволено не знати, хто ти такий і звідки прийшов? Ми як служити нікому не можемо, так і володіти не бажаємо. Знай, що нашому скіфського народу дари з небес дані, - ярмо, орало, стріла та чаша, які ми з приятельми уживаємо і проти неприятелів. Зеленими плодами, працею через волів отриманими, ділимося з приятелями, чашею лиємо з ними вино богам на жертву, а неприятелів здалеку стрілами, а поблизу вражаємо списами. Таким чином перемогли ми Сирського царя, а після Перського і Мідского і розчистили собі шлях до самого Єгипту; а ти, який йдеш для винищування розбійників сам розбійник усіх країн, у яких ти тільки не був. Ти Лідію, Сирію, Персію та Бактрію узяв у своє володіння. Звідти прямував до Індії, а тепер вже й на худобу наш ласі і хижі свої простягаєш руки. На що тобі багатство, яке в тобі збуджує жадібність? Ти перша людина, у якій від ситості голод народжується; а чим більше ти маєш, тим сильніше бажаєш того, чого не маєш. Чи тобі на розум не приходить, скільки ти часу втратив у підкоренні Бактріанского царства? Тим часом, поки ти їх приводиш у покірність, Согдіанці бунтувати почали: війна тобі в перемогах народжується. Нехай ти будеш більше і сильніше за всіх, однак чужий володар усім нестерпний. Перейди лишень за Дон, і дізнаєшся, які безмежні скіфські степи; однак же ніколи нас не спіймаєш; убогість наша легшою буде, аніж твоє військо обтяжене здобиччю скількох народів. І понад те, коли ти подумаєш, що ми від тебе віддалилися, побачиш нас несподівано посеред свого табору... Скіфи кажуть, що щастя без ніг, тільки руки і крила має: хоча коли кому руки і подає, але за крила вхопитися не дається. Наостанок якщо ти бог, то повинен ти чинити благодіяння для смертних, а не викрадати їх особисту власність; якщо ж ти людина, то ніколи не забувай своєї людяності. Безумством є думати про те, що призводить тебе до забуття самого себе. Кого ти не роздражниш війною, тих вірною дружбою користуватися можеш ... Переможених вважати собі за приятелів побоюйся. Між господарем і рабом немає ніякого приятельства ... Знай, що у Скіфів не присягою союзи затверджуються, але присяга складається у зберіганні вірності. Грецькою та обережність є, яка договори складає і богами клянеться; а ми за присягу закликаєм саме зберігання вірності. Ті, хто людей не шанують, ті і богів обманюють. Не потрібен тобі приятель, у доброзичливості якого сумніватись можеш. У втім, ми будемо тобі Азії та Європи захисниками. Бактрію розділяє від нас тільки Дон-ріка; за Доном ми мандруємо до самої Фракії, з якою, як кажуть, межує Македонія; тепер сам поміркуй, - приятелями, чи порубіжними обом твоїм володінням ворогами мати бажаєш?"

У Вітебську встановили монумент князю Ольгерду. Колоради - проти

24 червня на Ринковій площі Вітебська встановили пам'ятник князю Ольгерду, князю Вітебському (1320 – 1345 роки), Великому князю Литовському (1345 – 1377 роки). Проти цього почала активно виступати місцева колорадська громадськість. 

Пам'ятник створив мінський скульптор Сяргєй Бандаренко. Відлили його на полацькому підприємстві “Тэхналіт”. Встановлювати його почали 24 червня, що відбувалось з самого ранку і до пізнього вечора. Сам монумент з'явився через 5 років після створення проекту з його встановлення. 



Як виявилось, увіковічнення славного князя Ольгерда не сподобалось місцевій колорадській публіці. Місцева "російська громадськість" (в яку записались активісти російських організацій, політичних партій, місцевого казачєства, представників МПЦ та ветеранів війни в Афганістані) вважає Ольгерда "литовським князем, який відомий тим, утискав та вбивав своїх православних сучасників, здійснених під час походів на Москву". Тому вони вирішили протестувати проти встановлення монументу цьому князю. Як бачимо, риторика цих окупантів скрізь однакова, і не має строків давності: лише представників своєї країни вони вважають героями та праведниками, а інших - ворогами, злочинцями та окупантами.

Урочисте відкриття пам'ятника відбудеться 27 червня під час святкування 1040-річчя Вітебська. 

Джерело

Інститут української археографії та джерелознавства НАН України хочуть ліквідувати

Сьогодні вже нікого не дивує антиукраїнська політика уряду України, та антиукраїнська ж політика міністра освіти Дмітрія Табачьніка. Але цього року влада режиму, який діє і справді як окупаційний, здійснив низку кроків для знищення вищих наукових установ та вищої освіти в країні. Цього разу, з метою т. зв. «оптимізації мережі наукових установ». 30 жовтня 2013 р. Президія НАН України планує розглянути питання про ліквідацію Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, а разом із ним і Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України. Про це у своєму інформаційному листі повідомили працівники інституту.

 Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України було створено у квітні 1991 р. Головним його завданням є виявлення та наукова публікація документальних та інших масивів джерел з історії України та її місця у світі. Без реалізації цих завдань неможливий розвиток української історичної науки, гуманітаристики в цілому й формування повноцінної історичної пам’яті сучасної української нації.

За 22 роки Інститутом реалізовано сотні актуальних наукових проектів, найважливішими з-поміж яких є, наприклад, публікація фундаментальних багатотомних видань «Архів Коша Нової Запорозької Січі 1734–1775», «Універсали українських гетьманів», нова серія «Літопис УПА», «Український археографічний щорічник», повне зібрання творів Михайла Грушевського у 50-ти томах, Дмитра Яворницького у 20-ти томах, Дмитра Багалія у 6-ти томах та ін. Вчені Інституту опублікували понад 1000 збірників документів, монографічних досліджень з різних ділянок української та всесвітньої історії. Надзвичайно тісними є контакти Інституту з низкою провідних університетів і дослідницьких закладів США, Канади, Польщі, Австрії, Франції та ін.

У цілому діяльність установи та бібліографія виданих праць висвітлена у виданні: «Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України: (1991–2011)». Причому переважна більшість наших видань було здійснено за позабюджетні кошти.

Інститут носить ім’я найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського, який був засновником багатьох напрямків української історичної науки, у т. ч. археографії та джерелознавства. Від самих початків нашої діяльності ми дотримувалися того підґрунтя, яке цей учений заклав у науці. Діяльність Інституту тісно пов’язана також і з такими видатними істориками другої половини ХХ ст., як Павло Сохань, Федір Шевченко, Ярослав Дашкевич, Омелян Пріцак, Іван Бутич, Анатолій Бойко та інші, які у різні роки працювали в нашій установі або були причетні до її заснування. Сьогодні у нас працюють понад 40 кандидатів наук, 14 докторів наук, з-поміж яких провідні і відомі у світі вчені член-кореспондент НАН України Всеволод Наулко, професори Юрій Мицик, Надія Миронець, Валентина Піскун, Олексій Кураєв, Оксана Ковальчук, Мирон Капраль, Ярослав Федорук, Віктор Брехуненко, Олег Однороженко, Андрій Гречило та ін. Розгорнута широка програма підготовки наукових кадрів в аспірантурі й докторантурі, де на сьогодні навчається 20 дослідників. За роки існування Інститут сформував і виховав археографічну школу, яка розробляє цілі напрямки в науці, що є унікальними.
Загроза ліквідації Інституту виникла після відходу у вічність 14 червня 2013 р. засновника й незмінного директора Інституту, члена-кореспондента НАН України Павла Степановича Соханя, а зараз переходить у площину конкретного рішення.

Ліквідація Інституту не має під собою суто наукових підстав. Комплексна перевірка роботи Інституту, здійснена Президією НАН України в 2010 р., не виявила суттєвих недоліків, про що є відповідний акт. А у вітанні Президії НАН України на адресу П. С. Соханя з нагоди його 85-ліття у листопаді 2011 р., було зазначено: «Завдяки Вашій подвижницькій праці створено і успішно працює Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – гідний спадкоємець українських археографічних установ ХІХ–ХХ ст. Масштабне видання корпусу історичних джерел, розгорнуте Інститутом під Вашим керівництвом, по праву належить до скарбниці української історіографії».
Особливо показовим є той факт, що ще 21 жовтня на засіданні Бюро відділення історії, філософії та права НАН України було затверджено дві теми науково-дослідної роботи на 2014–2016 рр. А вже через чотири дні виникає проект ліквідації Інституту.

Знищення Інституту буде відчутною втратою не лише для академічної науки, а й для всієї культури України та її державності. Ми переконані, що це стане прецедентом для глобального згортання досліджень в галузі гуманітаристики в Україні.

Під Коростенем археологи знайшли прикраси часів княгині Ольги

 Археологи біля міста Коростень в урочищі Червона Гірка знайшли ювелірні вироби X століття:дві срібні з позолотою поясні бляшки і намистина майстерно зроблені давніми майстрами. Усі знайдені прикраси виготовлені зі срібла і вкриті позолотою. Скарб датують Х-м століттям н. е. Скарб чудово зберігся, що свідчить про високу якість роботи стародавніх ювелірів.

У X столітті на місці нинішнього райцентру Житомирської області знаходилася столиця племені деревлян - Іскоростень. Згідно з літописними джерелами, у 946 році княгиня Ольга, бажаючи помститися за вбитого древлянами чоловіка - київського князя Ігоря, обложила і спалила Іскоростень. Існує імовірність, що знайдені прикраси пов'язані з тими подіями.

Наш предок людина-вовк

Вірування у людей-вовків, вовкулаків, поширені серед багатьох мисливських та скотарських народів світу. Попри це, науково доведено, що центром поширення цих вірувань в доісторичні часи були землі України. Час їх появи визначити складно, - вочевидь, вони з’явились ще в доісторичні, палеолітичні часи. Але, незаперечним є факт того, що у ІІІ тис. до н.е. культ людини-вовка вже був розвинений і поширений серед індоєвропейських племен Північного Причорномор’я. Це підтверджують стели з Керносівки та Сватового, а також чаша з Тріалеті, кавказького кургану ІІ тис. до н.е. На ній зображена процесія чоловіків у вовчих масках з кубками у руках. У центрі композиції – божество у вовчій масці і кубком. Поруч з ним лежать два вовки.

Чаша з Тріалеті (сучасна Грузія).

Керносівський ідол

Зображення на Керносівському ідолі

Індоєвропеїсти переконані, що процесія  ілюструє пізніший міф про Одіна – бога війни і вовків. За скандинавською міфологією він сидить у вовчій масці під світовим деревом, і пригощає вовкоподібних воїнів вином та годує двох священних вовків, які лежать біля його трону.

"Одін" (1901 р.) з картини Йоахана Гертса

Одін за шведською міфологією. Картина Августа Мальмстрьома.

Очевидно, ці вірування виникли у чоловічих мисливсько-воїнських союзах арійських племен. В більшості у індоєвропейських племен вони носили назву «зграя». Перед посвяченням у чоловіки, юнаки повинні були жити як хижі звірі: діяти, нападати, рухатись і думати як вовки. Неодмінною рисою людини-вовка у давнину було вміння впадати у «бойовий сказ». Найяскравіші описи такого стану дійшли в сагах про вікінгів, де берсерки (люди-ведмеді, люди-вовки) перед боєм вили, кусали щити і кидались роздягнені у битву, зневажаючи біль та смерть. Часто для цього вживали одурманюючі напої.

Священний сказ, який вважався «божою хворобою», був характерною рисою усіх індоєвропейських героїв, - від Індри та Геракла, до пізніших європейських князів і конунгів. Подібний стан свідомості, природний, чи викликаний наркотиками, робив воїна нестримним у битві, нечутливим до болю (джерела описують воїнів, які билися з відрубаними кінцівками або ранами, несумісними з життям; нерідко вони зранені замертво падали від втрати крові) і страшним для ворогів.

Бронзова пластинка з берсерками з острова Еланд

Перші письмові звістки про людей-вовків на наших теренах дійшли завдяки Геродоту, який розповів про племена неврів у Скіфії. Дослідники ототожнюють їх з милоградською археологічною культурою (8-3 ст. до н.е.). Ось що писав про них «батько історії»: "Ці люди, вочевидь, чаклуни. Скити й елліни, які живуть серед них, стверджують, що кожен невр щороку на кілька днів перевертається на вовка, а потім знову набуває людського вигляду". У скіфів подібні традиції також були поширені. Виразну вовчу етимологію мають іранські імена Ishpakaja та Warkhag.

Подібні вірування та традиції були поширені серед і кельтів та германських племен. Імена типу Volf, Beovolf, Vervolf були поширені з давнини і до пізнього середньовіччя. У давніх слов’ян зафіксований цілий «вовчий» пласт культури: на Русі був воєвода Вовчий Хвіст, а у балканських слов’ян було поширене вірування у те, що квола дитина отримує силу хижого звіра, якщо його назвати вовчим іменем, типу Вуко, Вукіоміл, Вукомир, Вуковой, Бєловук, Добровук, Миловук тощо.

   Під час заселення Балкан слов’янами нажахані візантійці описували наших предків як жорстоких варварів, які кидаються в  бій роздягнені,  озброєні лише списом, києм або каменюками, «живуть як звірі в непокірності, перекликаються вовчим виттям». Нерідко загони слов’янських «бойників» та «юнаків» громили заковані в залізо легіони і вирізали цілі області у нападі люті. В той час воїнами-вовками стають тогочасні професійні військові, які у безперервних битвах і набігах проводять своє життя. 

З появою розвинених інститутів держави та правових відносин життя людей-вовків у соціумі стає обтяжливим для сусідніх громад. Найкраще ці зміни донесли до нас скандинавські саги, у яких кровожерливі берсерки своєю поведінкою налаштовували проти себе навколишнє населення. Якщо вони не пристосовувались до мирного життя, або не приймались до ватаг конунгів – володарі держав оголошували полювання на берсерків і вирізали їх цілими родинами.

Однак, традиції перевертнів ще довго жили у дружинному середовищі слов’ян. Билини та літописи донесли чимало фактів про вовкулацьке життя князів та видатних воїнів: на вовка обертались Олег, Всеслав та Волх, Ілля Муромець під час битви «ревів по-звіриному», а Вольга «обертався лютим звіром». На Русі було поширене вірування, що вовкулаками ставали після перев’язування священним поясом – наузом. Кирило Туровський у повчаннях засуджував ці звичаї. На срібному браслеті з Городища в Галичині зображений вовк-перевертень, обв’язаний наузом.

Вовкулака у зображенні Лукаса Кранаха Старшого, 1512 р.

У Західній Європі церква більш рішуче боролася з вовкулаками. Вже в кінці середньовіччя вовкулака тут стає демонічною істотою, а ті, хто обертався на хижих звірів, оголошували одержимими та хворими на лікантропію – психопатологічну хворобу, через яку людина не лише поведінкою але і зовнішньо уподібнювалась вовкові.

Зображення вовкулаки Йоханна Гейлера, 1516 р.

Страта вовкулаки Петера Стампа поблизу Кельна. Ілюстрація Лукаса Майєра, 1589 р.

На наших теренах попри хтонічність та хижість вовкулаків, український фольклор та балто-слов’янська демонологія до перевертнів не ставиться вороже. У народних казках та переказах вони поїдають чортів та іншу нечисть. Полісся до сьогодні є осередком поширення переказів та легенд про вовкулаків і казки про богатиря, народженого собакою – сукина сина, Сучича, Сученка. Поширене уявлення і про святого Юра – «повелителя вовків», якого, як і Одіна постійно супроводжують двоє цих хижих звірів. Легенди про козака-чарівника, який обертається вовкулаком-сіромахою, якого не беруть ні кулі, ні холодна зброя, - були популярними в часи козаччини, за якої ці традиції переродились і відновились.

Юр-Побідник з української ікони

Слова «сіромаха», «сірома», прізвище «Сірко» носять  виразну, хоч і переосмислену вовчу етимологію. У джерелах того часу вовкулаками називали Івана Сірка та Івана Золотаренка. Але у козацькому середовищі перевертень перероджується на характерника. Серед українських, білоруських та литовських селян, особливо на Поліссі, вірування про вовкулаків залишились, і поширені до цих пір. 


Сергій Дрозд. Історик, журналіст, блогер.

Вервольф. Німецька гравюра 1722 р.

.