Інститут української археографії та джерелознавства НАН України хочуть ліквідувати

Сьогодні вже нікого не дивує антиукраїнська політика уряду України, та антиукраїнська ж політика міністра освіти Дмітрія Табачьніка. Але цього року влада режиму, який діє і справді як окупаційний, здійснив низку кроків для знищення вищих наукових установ та вищої освіти в країні. Цього разу, з метою т. зв. «оптимізації мережі наукових установ». 30 жовтня 2013 р. Президія НАН України планує розглянути питання про ліквідацію Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, а разом із ним і Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України. Про це у своєму інформаційному листі повідомили працівники інституту.

 Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України було створено у квітні 1991 р. Головним його завданням є виявлення та наукова публікація документальних та інших масивів джерел з історії України та її місця у світі. Без реалізації цих завдань неможливий розвиток української історичної науки, гуманітаристики в цілому й формування повноцінної історичної пам’яті сучасної української нації.

За 22 роки Інститутом реалізовано сотні актуальних наукових проектів, найважливішими з-поміж яких є, наприклад, публікація фундаментальних багатотомних видань «Архів Коша Нової Запорозької Січі 1734–1775», «Універсали українських гетьманів», нова серія «Літопис УПА», «Український археографічний щорічник», повне зібрання творів Михайла Грушевського у 50-ти томах, Дмитра Яворницького у 20-ти томах, Дмитра Багалія у 6-ти томах та ін. Вчені Інституту опублікували понад 1000 збірників документів, монографічних досліджень з різних ділянок української та всесвітньої історії. Надзвичайно тісними є контакти Інституту з низкою провідних університетів і дослідницьких закладів США, Канади, Польщі, Австрії, Франції та ін.

У цілому діяльність установи та бібліографія виданих праць висвітлена у виданні: «Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України: (1991–2011)». Причому переважна більшість наших видань було здійснено за позабюджетні кошти.

Інститут носить ім’я найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського, який був засновником багатьох напрямків української історичної науки, у т. ч. археографії та джерелознавства. Від самих початків нашої діяльності ми дотримувалися того підґрунтя, яке цей учений заклав у науці. Діяльність Інституту тісно пов’язана також і з такими видатними істориками другої половини ХХ ст., як Павло Сохань, Федір Шевченко, Ярослав Дашкевич, Омелян Пріцак, Іван Бутич, Анатолій Бойко та інші, які у різні роки працювали в нашій установі або були причетні до її заснування. Сьогодні у нас працюють понад 40 кандидатів наук, 14 докторів наук, з-поміж яких провідні і відомі у світі вчені член-кореспондент НАН України Всеволод Наулко, професори Юрій Мицик, Надія Миронець, Валентина Піскун, Олексій Кураєв, Оксана Ковальчук, Мирон Капраль, Ярослав Федорук, Віктор Брехуненко, Олег Однороженко, Андрій Гречило та ін. Розгорнута широка програма підготовки наукових кадрів в аспірантурі й докторантурі, де на сьогодні навчається 20 дослідників. За роки існування Інститут сформував і виховав археографічну школу, яка розробляє цілі напрямки в науці, що є унікальними.
Загроза ліквідації Інституту виникла після відходу у вічність 14 червня 2013 р. засновника й незмінного директора Інституту, члена-кореспондента НАН України Павла Степановича Соханя, а зараз переходить у площину конкретного рішення.

Ліквідація Інституту не має під собою суто наукових підстав. Комплексна перевірка роботи Інституту, здійснена Президією НАН України в 2010 р., не виявила суттєвих недоліків, про що є відповідний акт. А у вітанні Президії НАН України на адресу П. С. Соханя з нагоди його 85-ліття у листопаді 2011 р., було зазначено: «Завдяки Вашій подвижницькій праці створено і успішно працює Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – гідний спадкоємець українських археографічних установ ХІХ–ХХ ст. Масштабне видання корпусу історичних джерел, розгорнуте Інститутом під Вашим керівництвом, по праву належить до скарбниці української історіографії».
Особливо показовим є той факт, що ще 21 жовтня на засіданні Бюро відділення історії, філософії та права НАН України було затверджено дві теми науково-дослідної роботи на 2014–2016 рр. А вже через чотири дні виникає проект ліквідації Інституту.

Знищення Інституту буде відчутною втратою не лише для академічної науки, а й для всієї культури України та її державності. Ми переконані, що це стане прецедентом для глобального згортання досліджень в галузі гуманітаристики в Україні.

Під Коростенем археологи знайшли прикраси часів княгині Ольги

 Археологи біля міста Коростень в урочищі Червона Гірка знайшли ювелірні вироби X століття:дві срібні з позолотою поясні бляшки і намистина майстерно зроблені давніми майстрами. Усі знайдені прикраси виготовлені зі срібла і вкриті позолотою. Скарб датують Х-м століттям н. е. Скарб чудово зберігся, що свідчить про високу якість роботи стародавніх ювелірів.

У X столітті на місці нинішнього райцентру Житомирської області знаходилася столиця племені деревлян - Іскоростень. Згідно з літописними джерелами, у 946 році княгиня Ольга, бажаючи помститися за вбитого древлянами чоловіка - київського князя Ігоря, обложила і спалила Іскоростень. Існує імовірність, що знайдені прикраси пов'язані з тими подіями.

Наш предок людина-вовк

Вірування у людей-вовків, вовкулаків, поширені серед багатьох мисливських та скотарських народів світу. Попри це, науково доведено, що центром поширення цих вірувань в доісторичні часи були землі України. Час їх появи визначити складно, - вочевидь, вони з’явились ще в доісторичні, палеолітичні часи. Але, незаперечним є факт того, що у ІІІ тис. до н.е. культ людини-вовка вже був розвинений і поширений серед індоєвропейських племен Північного Причорномор’я. Це підтверджують стели з Керносівки та Сватового, а також чаша з Тріалеті, кавказького кургану ІІ тис. до н.е. На ній зображена процесія чоловіків у вовчих масках з кубками у руках. У центрі композиції – божество у вовчій масці і кубком. Поруч з ним лежать два вовки.

Чаша з Тріалеті (сучасна Грузія).

Керносівський ідол

Зображення на Керносівському ідолі

Індоєвропеїсти переконані, що процесія  ілюструє пізніший міф про Одіна – бога війни і вовків. За скандинавською міфологією він сидить у вовчій масці під світовим деревом, і пригощає вовкоподібних воїнів вином та годує двох священних вовків, які лежать біля його трону.

"Одін" (1901 р.) з картини Йоахана Гертса

Одін за шведською міфологією. Картина Августа Мальмстрьома.

Очевидно, ці вірування виникли у чоловічих мисливсько-воїнських союзах арійських племен. В більшості у індоєвропейських племен вони носили назву «зграя». Перед посвяченням у чоловіки, юнаки повинні були жити як хижі звірі: діяти, нападати, рухатись і думати як вовки. Неодмінною рисою людини-вовка у давнину було вміння впадати у «бойовий сказ». Найяскравіші описи такого стану дійшли в сагах про вікінгів, де берсерки (люди-ведмеді, люди-вовки) перед боєм вили, кусали щити і кидались роздягнені у битву, зневажаючи біль та смерть. Часто для цього вживали одурманюючі напої.

Священний сказ, який вважався «божою хворобою», був характерною рисою усіх індоєвропейських героїв, - від Індри та Геракла, до пізніших європейських князів і конунгів. Подібний стан свідомості, природний, чи викликаний наркотиками, робив воїна нестримним у битві, нечутливим до болю (джерела описують воїнів, які билися з відрубаними кінцівками або ранами, несумісними з життям; нерідко вони зранені замертво падали від втрати крові) і страшним для ворогів.

Бронзова пластинка з берсерками з острова Еланд

Перші письмові звістки про людей-вовків на наших теренах дійшли завдяки Геродоту, який розповів про племена неврів у Скіфії. Дослідники ототожнюють їх з милоградською археологічною культурою (8-3 ст. до н.е.). Ось що писав про них «батько історії»: "Ці люди, вочевидь, чаклуни. Скити й елліни, які живуть серед них, стверджують, що кожен невр щороку на кілька днів перевертається на вовка, а потім знову набуває людського вигляду". У скіфів подібні традиції також були поширені. Виразну вовчу етимологію мають іранські імена Ishpakaja та Warkhag.

Подібні вірування та традиції були поширені серед і кельтів та германських племен. Імена типу Volf, Beovolf, Vervolf були поширені з давнини і до пізнього середньовіччя. У давніх слов’ян зафіксований цілий «вовчий» пласт культури: на Русі був воєвода Вовчий Хвіст, а у балканських слов’ян було поширене вірування у те, що квола дитина отримує силу хижого звіра, якщо його назвати вовчим іменем, типу Вуко, Вукіоміл, Вукомир, Вуковой, Бєловук, Добровук, Миловук тощо.

   Під час заселення Балкан слов’янами нажахані візантійці описували наших предків як жорстоких варварів, які кидаються в  бій роздягнені,  озброєні лише списом, києм або каменюками, «живуть як звірі в непокірності, перекликаються вовчим виттям». Нерідко загони слов’янських «бойників» та «юнаків» громили заковані в залізо легіони і вирізали цілі області у нападі люті. В той час воїнами-вовками стають тогочасні професійні військові, які у безперервних битвах і набігах проводять своє життя. 

З появою розвинених інститутів держави та правових відносин життя людей-вовків у соціумі стає обтяжливим для сусідніх громад. Найкраще ці зміни донесли до нас скандинавські саги, у яких кровожерливі берсерки своєю поведінкою налаштовували проти себе навколишнє населення. Якщо вони не пристосовувались до мирного життя, або не приймались до ватаг конунгів – володарі держав оголошували полювання на берсерків і вирізали їх цілими родинами.

Однак, традиції перевертнів ще довго жили у дружинному середовищі слов’ян. Билини та літописи донесли чимало фактів про вовкулацьке життя князів та видатних воїнів: на вовка обертались Олег, Всеслав та Волх, Ілля Муромець під час битви «ревів по-звіриному», а Вольга «обертався лютим звіром». На Русі було поширене вірування, що вовкулаками ставали після перев’язування священним поясом – наузом. Кирило Туровський у повчаннях засуджував ці звичаї. На срібному браслеті з Городища в Галичині зображений вовк-перевертень, обв’язаний наузом.

Вовкулака у зображенні Лукаса Кранаха Старшого, 1512 р.

У Західній Європі церква більш рішуче боролася з вовкулаками. Вже в кінці середньовіччя вовкулака тут стає демонічною істотою, а ті, хто обертався на хижих звірів, оголошували одержимими та хворими на лікантропію – психопатологічну хворобу, через яку людина не лише поведінкою але і зовнішньо уподібнювалась вовкові.

Зображення вовкулаки Йоханна Гейлера, 1516 р.

Страта вовкулаки Петера Стампа поблизу Кельна. Ілюстрація Лукаса Майєра, 1589 р.

На наших теренах попри хтонічність та хижість вовкулаків, український фольклор та балто-слов’янська демонологія до перевертнів не ставиться вороже. У народних казках та переказах вони поїдають чортів та іншу нечисть. Полісся до сьогодні є осередком поширення переказів та легенд про вовкулаків і казки про богатиря, народженого собакою – сукина сина, Сучича, Сученка. Поширене уявлення і про святого Юра – «повелителя вовків», якого, як і Одіна постійно супроводжують двоє цих хижих звірів. Легенди про козака-чарівника, який обертається вовкулаком-сіромахою, якого не беруть ні кулі, ні холодна зброя, - були популярними в часи козаччини, за якої ці традиції переродились і відновились.

Юр-Побідник з української ікони

Слова «сіромаха», «сірома», прізвище «Сірко» носять  виразну, хоч і переосмислену вовчу етимологію. У джерелах того часу вовкулаками називали Івана Сірка та Івана Золотаренка. Але у козацькому середовищі перевертень перероджується на характерника. Серед українських, білоруських та литовських селян, особливо на Поліссі, вірування про вовкулаків залишились, і поширені до цих пір. 


Сергій Дрозд. Історик, журналіст, блогер.

Вервольф. Німецька гравюра 1722 р.

. 

У Новгороді знайшли печатку посадника XІV ст.

Цікаві знахідки за кілька днів роботи зробили співробітники розкопу у Воскресенській слободі. Два розкопи ведуться на зовсім невеликих площах, але обидва виявилися багаті на знахідки.
Начальник 3-го і 4-го Алєксіївський розкопок Олег Олєйніков (він нещодавно керував розкопками на території гребної школи, де знайшли 14-метрову стародавню споруду і величезні зливки міді) заявив журналістам:
"Зараз ми в XII столітті, можливо, будуть і знахідки XI століття! Головне, що розкоп показав - місто у XII столітті у цьому місці вже виходило за межі фортечних мурів. На території розкопів - дві садиби XII століття. У XIII столітті тут запустіння, але в XIV - знову буяє міське життя, тільки вулиця змінила напрямок. В кінці XV - го - у XVI столітті тут вже городи.
Серед знахідок - замок, прикраси: скляні намиста, скроневі кільця. Знайдена князівська пломба XII століття. Виявлено три печатки. Одна з них - посадника новгородського Юрія Івановича. На іншій збереглося зображення, імовірно, Михайла Архангела. Третю печатку знайшли буквально сьогодні. На її сторонах зображення, які ще належить розібрати. Археологи сподіваються, що сфрагісти зможуть атрибутувати ці дві печатки".

Знайдена печатника посадника Юрія Івановича

Юрій Іванович неодноразово був новгородським посадником у сімдесяті роки XIV століття. Він представляв Неревський кінець. Тепер вченим відомі вже десять печаток Юрія Івановича .

Ілюстрація з книги Валентина Яніна та Петра Гайдукова «Актовые печати Древней Руси X-XII вв.» - зображення печатки Юрія Івановича.

У курганному комплексі під Сімферополем виявили поховання амазонки

Під час будівельних робіт на другій ділянці об'їзної дороги в Сімферополі фахівці-дорожники виявили кілька курганів. Після звернення до кримських археологів підтвердили наявність старожитніх поховань. На місці великого триметрового кургану знайдено 14 поховань.
 "Побудований він був за бронзової доби (ІІІ-ІІ тисячоліття до н. е.), а згодом сюди додавалися інші поховання. Серед них 5 скіфських могил, з яких одна, явно розграбована в давнину, колись належала багатій особі, про що свідчила знайдена у могилі срібна пластина - накладка на сагайдак для стріл із зображенням орла. Тут знайдені і середньовічні поховання, потривожені в давнину. Вінчали знахідки на великому кургані поховання часів ІІ Світової: тут були знайдені останки румунського солдата", - розповів учений секретар кримського філії Інституту Археології НАНУ, кандидат історичних наук Владислав Юрочкін .Але найцікавіші знахідки були зроблені на місці маленького кургану, висотою всього лише 30 см, який навіть складно проглядався через зарості бур'яну. Там виявилось одиничне поховання, що належало жінці-воїну VII століття.

Коли друг важливіший за будь-що: побратимство у наших предків і сьогодні

В історії України є чимало таких особливостей, які стали брендами нашої нації. Серед них – воїнське суспільство козаків, довгі чуби-оселедці, козацькі вуса, співці бойової слави-бандуристи, самопожертва у битві заради товаришів та побратимство. Однак, на жаль, мало кому відомо, що це – складові давнього арійського воїнського комплексу, який дозволив цим племенам завоювати світ. У статті ми розглянемо побратимство як явище, яке довгий час було поширене на наших теренах, і сьогодні активно починає відроджуватися.

Побратимство – древній звичай, за яким чоловіки (іноді і жінки; тоді цей ритуал називали "посестримство"), між якими виникла міцна дружба, скріплювали свої відносини особливими ритуалами. Під час них "обмінювались" кров’ю один одного і змішували її. Таке "штучне породичання" нерідко вважали сильнішим за родинні зв’язки, бо присягали побратими саме для допомоги в небезпеці. Адже людина могла втратити родину, рід, плем’я, із них могли навіть вигнати, а заприсяжений побратим повинен стати у пригоді навіть попри волю більшості, щоб виручити кровного брата/сестру.

Древні традиції побратимства

За словами етнографів та антропологів, цей звичай виник у часи первісного ладу, коли кілька чоловіків, не пов’язаних родинними зв’язками, вкладали між собою угоду про допомогу та підтримку, але прирівнювали її до кровного зв’язку. Точний часи появи чи поширення цієї традиції зафіксувати неможливо, але відомо, що побратимство є невід’ємною складовою "арійського воїнського комплексу".

Є згадки про побратимство у давніх греків в "Іліаді" Гомера. Але найбільш древні та колоритні описи обрядів братання джерела зафіксували у скіфів. Ось як про це пише Геродот: "До великої посудини вливають вина і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Коли це роблять – промовляють довгу молитву, а потім п’ють із чаші".

Золота пластина із зображенням обряду побратимства скіфів. IV ст. до н.е. Курган Куль-Оба поблизу Керчі

На золотому предметі зі скіфського кургану Куль-Оба (біля Керчі) зображені двоє скіфів, які п'ють з одного келиха-рогу. Ймовірно, на прикрасі зафіксували згаданий вище обряд. Грецький письменник Лукіан (II ст. н. е.) також доніс чимало свідчень про історію Скіфії, серед яких і такий важливий для скіфів ритуал братання: "спочатку майбутні побратими клянуться жити разом і вмерти, якщо знадобиться, один за одного; потім надрізають собі пальці, збирають кров у келих, тримаючи в руках оголені мечі і обійняв­ши один одного за плечі, п'ють з нього, і опісля цього немає сили, яка могла би їх роз'єднати; за скіфською традицією дозволяється укладати побратимську спілку не більше як трьом особам". Також скіфи вважали, що той, хто братається із великим числом людей – брехун, і присяганням подібних людей не варто вірити.

Розповіді скіфів про побратимську самовідданість хвилювали тодішню Ойкумену не менше за історії закоханих, або перипетії боротьби династій за владу. Так, у творі Лукіана "Про дружбу" розповідається кілька подібних сюжетів: у одного скіфа у юрті перебував поранений побратим. Почалася пожежа, під час якої господар першим ділом став рятувати товариша, полишивши дружину з дітьми. У результаті жінка, ледве врятувалася з полум’я, а одна дитина згоріла. Але скіф-господар тим не журився, і промовив дружині: "Дітей я ще можу мати, та й не можу знати, що з них виросте, а такого другого побратима, як цей мій друг, який скільки разів виказував мені свою вірність, не знаю чи й знайду…"

Вражає уяву й інша, не менш трагічна історія. Так, під час одного з розбійницьких набігів савроматів на скіфські землі поблизу Дону, одне зі становищ було розгромлене і розграбоване. Почалися мародерства, вбивства і зґвалтування. Скіф на ім’я Дандаміс добровільно переправився до савроматів щоб визволити побратима Амізока. Так як Дандаміс втратив усе своє майно під час набігу, вождь савроматів зажадав у якості викупу його очі. Він без вагань погодився, після чого отримав свого побратима. Цей неймовірний вчинок надихнув скіфів, а савроматів вжахнув, та так, що вже вночі вони втекли нажахані, покинувши награбоване. А Амізок, не бажаючи залишатися зрячим у той час, коли побратим через нього осліп, також виколов собі очі…

Довгий час історики вважали ці історії вигадками, історичними байками, допоки не знайшли папірус із невідомим раніше "Романом про Каллігона". Після його дослідження стало зрозуміло, що автор роману та Лукіан користувались схожими джерелами, а їх інформаторами були елінізовані кримські скіфи. 

Але плинув час, Скіфія була розгромлена сусідами, і згадки про побратимство на довгий час зникають з джерел. У численних середньовічних легендах та епосах традиції побратимства прослідковуються у германських та скандинавських племен: побратимів мав і славний герой Зігфрід, і герої скандинавських саг про вікінгів. Побутував цей обряд і серед кочовиків Азії, які перейняли скіфські звичаї. Найвідомішими з них стали Темуджін та Джамуха. Такий же звичай у ХІХ столітті побутував і у нащадків скіфів та сарматів осетинів.

Побратимство на Русі

Про існування традиції братання на наших теренах у період розквіту Київської Русі першим почав писати український історик М. Костомаров. Так, в "Історії" Лева Диякона (X ст.) відзначається, що київський князь Святослав зв’язався "узами побратимства" з візантійським Патрикієм Калокіром, який був посланий візантійським імператором для укладення союзу з русами для походу на болгар. Таким же обрядом, схоже, примирився і воєвода Претич з печенізьким ханом, якого відігнали від Києва.

Про існування побратимства говорить і твір Феодосія Печерського "Друге послання до князя Ізяслава Ярославови­ча" (XI ст.). У ньому автор попереджує про зростання впливу католиків ("лати­нян") і закликає не "брататися" з ними. Відтак, судячи з контексту, братання-побратимство за часів Русі було поширеним явищем.

Численні билини київського циклу також прямо говорять про поширення цієї традиції у дружинному середовищі. Так, у билині "Ілля Муромець і Святогор" дійшов опис цього ритуалу: майбутні побратими розповідали кожен про себе, ділилися сокровенним, обмінювалися подарунками, золотими натільними хрестами, обнімали один одного, цілувалися, браталися на все життя і, покуштувавши хліба та солі, ставали побратимами.

Ритуал братання проводився між дружинниками і перед початком військового походу. Саме так вчинили Ілля Муро­мець, Михайло Потик і Олексій Попович, які зголосилися збирати данину для князя Володимира. Після проведення ритуалу побратимства вони домовились про взаємодопомо­гу, бо  прямували до різних місцевостей: "Браття милі, хто з нас першим прийде до Києва, поїдуть на розшуки тих, кого не буде".

Традиціями побратимства пронизані й українські казки та легенди: "Котигорошко", "Ведмідь-Іванко, Товчикамінь і Сучимотузок", "Казка про Кощія Безсмертного, як його убили Іван-царевич і Булат-молодець", "Летючий корабель", "Козак Мамарига" тощо. Зазвичай головний герой пускається у небезпечні мандри, у яких фантастичним чином добивається своєї мети. Досягнути цього допомагають численні побратими. А ті з них, хто зрадив після братання - були покарані смертю. У казковому епосі пору­шення традицій побратимства повсюдно  розцінюється як важкий злочин.

Схоже, що в період Русі "братання" було досить поширеним явищем. Словом "братчина" називали також вуличну (у Новгороді), сільську, релігійну або міську ремісницьку (цехову) громади, які мали свого особливого патрона і міське свято. Вид бенкету, який здійснювався у складчину в певний час, і на якому могли вирішуватись внутрішні питання сільської та міської громади. На "братчині"-бенкеті, який здійснювався в складчину у певний час, могли вирішуватись внутрішні питання сільської та міської громади. Як реліктові подібні традиції доживали своїх днів до позаминулого століття у деяких регіонах Росії та Білорусії.

Відтак, в часи Русі братання було поширеним явищем серед широких верств населення, але найбільш поширеними і значущими ці відносини були у дружинницькому середовищі.

Козацьке побратимство

Як зазначають дослідники починаючи з М. Костомарова, українське козацтво успад­кувало ритуал побратимства традиції з часів Русі. Він стає наче одним з наріжних каменів січового братства, адже рівні між собою козаки зверталися один до одного "брате, братчику", а усе січове військо називали "козацьке братство".

Перший ритуал братання у козаків був простим: майбутні побратими пили алкогольний напій та обмінювались дорогоцінними подарунками. З часом обряд почали освячувати і фіксувати у церкві: козаки йшли до церкви, і в при­сутності священика давали клятву перед Богом, що з цього часу вони стали братами, а на того, хто зрадить чекає Боже прокляття і гнів. Побратими зобов'язувалися любити і допомагати один одному у будь-якій життєвій ситуації, а якщо треба, то і пожертвувати жит­тям заради братчика. Після цього робили запис у церковній книзі, слухали молитву, дарували один одному хрести та ікони і виходили з церкви немовби справжні рідні брати до кінця свого життя. Подібний обряд зафіксований у метричній книзі села Протопопівка Олександрійського повіту Херсонської губернії.

Варто нагадати і про численні церковні братства, які ставили за мету берегти і розвивати релігійне та наукове життя громади.

Після знищення Запорозької Січі у 1775 р. традиція побратимства поступово відмирає. Так, у тогочасному збірнику українських приказок Номиса серед 14 тисяч варіантів знаходимо лише декілька про побратимство: "Добре брацтво краще богацтва", "При добрій годині усі побратими, а при лихій нема і родини", "Сватання не братання", "Побратався собака з горобцем", "Не братайся, з ким телят не пас!".

В кінці XIX ст. етнографи зафіксували два приклади побратимства (так зване "горівчане братство") в Катеринославській і Херсонській губерніях. Так, у м. Дмитрівці на Херсонщині братання відбувалося між двома щирими приятелями, які були сиротами. Обряд проводили у хаті одного з побратимів у при­сутності сусідів. Після приходу гостей знімали зі стіни ікону, перед якою майбутні побратими молилися та обіймалися. Потім відбувався святковий обід з горівкою (горілкою), під час якого госпо­дар дарував побратиму ікону, цінні речі, а іноді обмінювався з ним хрестиками. Це ж саме відбувалося у хаті іншого побратима. Між такими братчиками та їхніми сім'ями панувала дружба і взаємодопомога. Серед українців існувало повір'я, що братання - один з перших ступенів споріднення, і тому діти побра­тимів не могли вступати в шлюб поміж собою.

Балканські братушки

Побратимство побутувало і серед інших індоєвропейських народів. Так, у чорногорців, сербів та боснійців традиції братання були поширені до кінця XIX ст. Загалом їхні ритуали та традиції схожі на українські.

Відомий український етнограф Ф. Вовк писав: "Братання розвинулося, було в уживанню і не перестало існувати ще й тепер тілько у тих народів, у котрих не вивівся ще устрій родинний, ні кривава помста, і котрі зістаючи в загальнім і вічнім стані узброєння не мають ще досить міцної сили публічної, щоб забезпечити нею оборону і усунути помсту. Воно існувало і у давніх слов'ян, коли вони знаходилися ще в добі розвитку суспільного,... опісля щезаючи помалу у Поляків, Чехів, а далі Українців, воно збе­реглося ледве у Великоросів, а в дуже зіпсованім виді існує ще у слов'ян південних, котрі завдяки своїм условинам політичним були приневолені задержати в себе устрій спільного життя і життя воєнне, а тим самим уже і давні звичаї".

Таким чином, побратимство було складовою частиною загальноіндоєвропейського мілітарного комплексу. Ці традиції сформувалися ще в часи первісної родової громади і стали тим стрижнем, навколо якого формувались ранньолицарські військові дружини та комітати.

На початку ХХ ст. в часи Національно-Визвольної революції нашого народу, між багатьма українськими вояками та повстанцями виникали побратимські відносини. Дивно, але окупаційна радянська влада також культивувала побратимство, але у якомусь химерному варіанті – між нашими та іноземними містами. До побратимства звертались і націоналістичні організації УВО та ОУН.

У 2000-х роках їх наслідували численні патріотичні організації, у яких братання між членами організації є такою ж важливою ідеологічною засадою, як і Декалог українського націоналіста. А з початком російсько-української війни в 2014 році побратимство отримало новий статус і стало поширеним серед учасників бойових дій на Донбасі.

В Севастополі перепоховають останки французів часів Кримської війни

Науково-дослідна експедиція Національного музею героїчної оборони і звільнення Севастополя закінчила розкопки на вулиці Правди, де у січні 2013 року у будівельному котловані був виявлений величезний могильник часів Кримської війни (1854-55 рр.). Співробітники Національного музею героїчної оборони і звільнення Севастополя встановили, що елементи амуніції знайдених там воїнів належать солдатам 39-го лінійного піхотного полку французької армії.

Один зі 102-х французьких солдат, знайдених у Севастополі по вул. Правди

"Це поховання - одне з госпітальних кладовищ французького контингенту військ, що знаходився в районі севастопольської Комишової бухти, - говорить начальник експедиції Аркадій Байбуртський. - Площа могильника склала 2 500 квадратних метрів. Були підняті останки 102 осіб, переважно чоловіків у віці від 20 до 30 років, чотирьох жінок і чотирьох підлітків. На жаль , за знайденими останками неможливо визначити їх звання, посади, конфесійну та соціальну приналежність" .
Незабаром, після досліджень, останки французьких піхотинців, жінок та дітей урочисто перепоховають на старому міському кладовищі Севастополя. За інформацією прес -служби міськдержадміністрації це має відбутися "найближчим часом".

За інформацією "Газета UA".

Про що думали на Русі скандинави-язичники?

Більшість скандинавських вікінгів на Русі у ІХ-ХІ ст. походили зі шведської Бірки, о. Готланд. Їх перебування вздовж шляху "Із варяг у греки" та по "Східному шляху" підтверджено величезною кількістю археологічних знахідок. Частину з них складають натільні хрести, але іншу частину склали знахідки натільні привіски з незрозумілими, спочатку, міфологічними сюжетами. Однак, як виявилось, вони зображують типові для ідеології вікінгів сюжети - шлях до Вальхалли...


Більшість сюжетів зображує Одіна та двох його  воронів - Хугіна та Муніна. Згідно з легендою, уранці одноокий бог випускав їх летіти по білому світу, а до обіду вони поверталися і повідомляли господареві про все, що побачили і почули. Перші такі знахідки були виявлені у курганній групі поблизу Седнева Чернігівської губернії та повіту, у Гньоздовському скарбі 1868 р., селі Волошки Володимирській губернії, місті Бірка (Готланд, Швеція), місті Пренцлау, Північна Німеччина. Якимось чином до цього списку не потрапила підвіска з курганів у Миколаївській Білогірській пустині (нині село Горналі) Суджанського району Курської області, де Д.Я. Самоквасов ще у 1872 році виявив під час розкопок аналогічні підвіски. Пізніше були виявлені подібні підвіски та накладки на місці колишнього села Курова Московського повіту, на місці літописного міста Торчськ, Рокитянського району Київської області), і ще дві у Московській області (Можайський та Звенигородський райони). Накладка з Київської області відрізняється від інших малюнком і золоченням (збереглося фрагментарно). Аналогічну знахідку виявили нещодавно у Вітебській області в 2009 році. Сюжет знаходився на сережці, зробленій зі з срібла і вкритою позолотою.

Сюжет цих підвісок розкриває спостереження В. Бірлова, який на річці Велі знайшов поясні накладки, аналогічні малюнкам на камені з Бірки. На камені, швидше за все, зображений шлях воїна до Вальхалли. Вершника зобразили сидячим на коні з мечем у руці. Його супроводжують два вовка: Гері та Фрекі. Трохи вище розташований корабель Одіна Скідбладнір, над яким видно ще два його супутника - ворони Хугін і Мунін. Все це вінчає зображення Вальхалли, яка зображена у вигляді намету. Як видно, зображення Вальхалли збігається з малюнком на накладці. Більшість подібних знахідок виявлені у шарах Х-ХІ ст. - період максимальної присутності скандинавських найманців при князівських дворах.
Відтак, як бачимо - значна частина скандинавських найманців на Русі залишалася язичницькою, навіть не зважаючи на те, що в той час конунги та королі Скандинавії починали охрещення своїх країн. Вочевидь, останні вікінги втікали в "Аустрвегр" (на "Східний шлях") щоб продовжувати звичне для них буття воїнів...

Поясні накладки, які пояснюють шлях воїна до Вальхалли

Ворони Хугін та Мунін на плечах Одіна. Ілюстрація в ісландскій книзі ХVIII ст.