Для чужого столу

Розпад Руського Королівства та інкорпорація його частин у XIV–XV століттях до Польщі, Литви та Угорщини засвідчили невміння українських еліт домовлятися заради збереження незалежності.

Коли заходить мова про переломні роки української історії, перші, які спадають на думку, – 988, 1569, 1648, 1917, 1991. Серед цих небагатьох знакових дат часто фігурує також 1340 рік. Від нього вітчизняні історики, як народницького, так і державницького спрямування зазвичай відраховують час «втрати Україною власної державності та початок панування в українських землях іноземних держав», що пов’язують з «вигасанням династії Романовичів та початком боротьби за галицько-волинську спадщину між Литвою та Польщею». Цей період належить до так званих темних віків української історії, що зумовлено втратою майже всіх тогочасних писемних джерел. Разом з тим наявних відомостей цілком достатньо для того, щоб поставити під сумнів однозначність цих висновків. Чи справді 1340 року припинила своє існування династія Романовичів, а українські землі було поділено між сусідами?
ОСТАННІЙ РУСИЧ
З формального погляду до прямих нащадків Романа Мстиславича за чоловічою лінією не належав уже правитель Руського Королівства (1323–1340) Юрій ІІ Болеслав, син мазовецького (сохачівського і черського) князя Тройдена Болеславича та доньки Юрія І Львовича Марії. Останніми Романовичами на золотому столі Руської землі були сини короля Юрія І Андрій (князь володимирський і галицький) та Лев (князь луцький), які, ймовірно, загинули в боротьбі з монголами 1323-го, про що їхній родич король Польщі Володислав Локеток (у документі 1315 року він називає руських князів своїми племінниками) писав Папі Римському Іоанну ХХІІ: «З жалем повідомляємо, що два останні руські князі православного походження, які були непереборним щитом від татар, зійшли зі світу, через що нам і нашим землям загрожує явна небезпека з боку татар».
Юрій ІІ – лише один із багатьох претендентів на руську корону, який, маючи династичний зв’язок із Романовичами, не був прямим нащадком останніх. Таких претендентів по 1323 рік виявилося вдосталь. Скажімо, Папа Римський визнав законними права на руський стіл за глогівськими (сілезькими) князями Генріхом ІІ та Яном, братами дружини луцького князя Льва Юрійовича. А зять останнього Любарт (у хрещенні Дмитро) Гедимінович отримав по його смерті Луцьку землю і зберігав контроль над її східною частиною впродовж усього правління Юрія ІІ.
Кандидатура Юрія ІІ Болеслава стала певною мірою компромісом, що гарантував політичний баланс у розстановці сил в Центрально-Східній Європі. Передусім між відновленим Польським Королівством та Великим князівством Литовським, що набирало сили. Останні не наважувалися в цей час загрожувати цілісності Руського Королівства, оскільки воно надійно захищало своїх західних та північних сусідів від Золотої Орди. Такий паритет зберігався певний час і після смерті 1340 року Юрія ІІ, якого змінив на руському столі Любарт-Дмитро.
 

Юрій ІІ Болеслав.

ПРИХІД ЛИТВИ
Щодо князя Любарта та характеру його правління є цілком хибний погляд, що не дає змоги адекватно зрозуміти політичні процеси, які відбувалися на українських (руських) землях у цю перехідну добу. В історичних працях правителя найчастіше трактують як репрезентанта литовської зверхності на теренах Русі, а підконтрольні йому землі – як провінції «литовської» держави Гедиміновичів.
Разом з тим неважко переконатися в цілком суверенному правлінні «великого князя руського Димитрія», як іменують Любарта Гедиміновича тогочасні джерела. Попри те що Любарт-Дмитро наймолодший із синів Гедиміна, він жодним чином не був залежним від старших братів. Незмінно уживав титул суверенного володаря, а як державні символи використовував не литовські, а руські геральдичні знаки (лев і хрест), що присутні на його печатці та монетах. Врешті, прийняття християнства східного обряду міцно пов’язувало цього правителя з Руською державою та її елітою.
Природно, що у своїй зовнішньополітичній діяльності великий князь Любарт розраховував на допомогу своїх родичів, насамперед братів Ольгерда і Кейстута. Останньому він віддав у тимчасове тримання Берестейську землю як винагороду за військову допомогу, що хибно трактується як приєднання її до Литовської держави. Своєю чергою, племінник Любарта Юрій Наримунтович одержав із його руки спочатку Кременець, а згодом Белз. Не виключено, що опанування іншими його племінниками братами Корятовичами Поділля також відбувалося за згодою та за підтримки великого князя Дмитра, що, вочевидь, зберігав права зверхника над цими теренами.
Допомога братів і племінників стала для Любарта критично необхідною, коли свої претензії на спадщину Руського Королівства висунув польський король Казимир ІІІ, що доводився родичем останнім Романовичам і вважав цілком легітимними власні зазіхання на корону Русі. Свій перший похід на руські землі він здійснив ще 1340 року, відразу по смерті Юрія ІІ, але тоді йому вдалося лише на нетривалий час здобути стольний Львів та пограбувати королівську скарбницю. До більш планомірних заходів з польської сторони дійшло лише у другій половині 40-х років XIV століття.

ЕКСПАНСІЯ ПОЛЬЩІ ТА УГОРЩИНИ
Казимир ІІІ, очевидно, шукав певного компромісу з елітою галицької частини Руського Королівства. І як свідчать подальші події, не без успіху. Першою землею, що визнала зверхність краківського короля, ймовірно, стала Сяноцька. А 1349 року Казимир займає стольне місто Романовичів – Львів. Прикметно, що опанування Львова сталося в той час, коли на теренах Золотої Орди у самому розпалі лютувала чума. Власне, спровокована епідемією демографічна катастрофа на землях північного Причорномор’я і вивела Орду з великої геополітичної гри та суттєво змінила розстановку сил у Східноєвропейському регіоні.
Казимир міг більше не зважати на монгольський фактор і зосередився на протиборстві з Любартом та його литовськими родичами-союзниками, попередньо підтвердивши династичну угоду з королем Угорщини, відповідно до якої у разі відсутності в Казимира нащадків чоловічої статі права на корони Польщі та Русі мали перейти до представників Анжуйської династії.
Вирішальні події першого етапу боротьби за Русь розгорнулися під стінами Белза, ключового міста-фортеці в системі оборони Західної Волині. Тривала облога, під час котрої було поранено короля Людовіка Анжуйського, завершилася укладанням мирної угоди 1352-го, відповідно до якої Любарт мав «держати Володимирьскую, Луцкую, Белзьскую, Холмьскую, Берестинскую исполна жь», а «королеви держати Лвовьскую землю исполна».
Цей договір мав явно тактичний характер, оскільки вже наступного року військові дії були відновлені й тривали з перемінним успіхом до 1366-го. Другий етап боротьби за Руську землю завершився, як і 1352 року, під стінами Белза, але цього разу явно не на користь Любарта Гедиміновича. Великий князь Русі зберіг за собою Луцьку землю, але змушений був погодитися на підпорядкування Казимиру західної частини Волині, у якій правили як васали короля племінники та колишні васали Любарта Юрій Наримунтович (у Белзі та Холмі) та Олександр Корятович (у Володимирі).

Любарт Гедиминович.

Лише від 1370 року, після смерті польського короля Казимира, Любарту вдалося повернути контроль над Західною Волинню, але подальша війна зі спадкоємцем Казимира королем Угорщини, Хорватії, Польщі та Русі Людовіком не дала відчутної переваги жодній зі сторін – давнє Руське Королівство виявилося розірваним на два державних утворення, обидва з яких зберігали стару назву – «Руська земля», але політично були зорієнтовані на різні зовнішні сили: угорсько-польську або литовсько-руську коаліції.
Правителі Анжуйської династії розглядали Королівство Русі як окреме державне утворення, що перебувало в персональній унії з Угорським Королівством. Саме цим пояснюється та обставина, що Людовік 1372 року передав контрольовану ним частину Русі своєму родичеві Володиславу князю Опольському, що уживав титул суверенного володаря. Щільний політичний зв’язок з Угорщиною зберігався до 1387-го, коли на терени Королівства Русі вступили війська королеви Польщі Ядвіги та її чоловіка Володислава Ягайла, що підпорядкували Руську землю владі польського королівського дому. Утім, певну політичну окремішність Королівство Русі мало до 1434-го, коли його землі було інкорпоровано до складу Корони Польської.
ВНУТРІШНІЙ РОЗБРАТ
Велике князівство Руське зберігало свою незалежність упродовж усього правління Дмитра-Любарта (до 1384 року). Але сама логіка тривалої та виснажливої боротьби за збереження державної єдності Русі з опертям на військову силу литовських союзників невмолимо штовхала це державне утворення до політичної орбіти Литовсько-Руської держави. Син Любарта князь Федір уже 1386 року втратив Луцьк, а 1393-го – Володимир, після чого на теренах колишнього Великого князівства Руського збереглися лише дрібніші княжі уділи.
Драматичні перетворення, що сталися в руському державно-політичному просторі впродовж 1349–1387 років, зазвичай вважають наслідком експансії сусідніх держав. Але навряд чи причини розпаду Руського Королівства мали зовнішньополітичне походження. Руська земля вже стикалася із зовнішніми загрозами, не раз значно небезпечнішими, ніж ті, які виникли на її кордонах у середині XIV століття.
Головна причина політичної катастрофи, що спіткала середньовічну Русь, полягала у глибокому внутрішньому конфлікті, що мав місце в середовищі тогочасної руської еліти – між політичними верхівками головних земель Руського Королівства: Галицької та Володимирської (Волинської). Корінням цей конфлікт сягав ХІІІ століття, коли в боротьбі Романовичів за єдність Русі волинська знать була опорою династії, натомість різні політичні групи галицького боярства вживали більш чи менш активних заходів, що мали на меті обмежити владу Романовичів на Галичині або й узагалі усунути їх із галицького столу.
Лише планомірні централізовані зусилля короля Данила та його нащадків істотно обмежили сепаратистські тенденції в середовищі галицького боярства. Але зі смертю останніх представників династії Романовичів старі проблеми виринули з новою силою. Вже Юрій ІІ Болеслав не мав того надійного опертя в еліті, що його попередники. Звістки про його отруєння якщо й не відповідають дійсності, то все ж таки передають атмосферу недовіри та конфронтації при руському дворі.
У ще складнішій ситуації опинився великий князь Дмитро-Любарт, влада якого найміцнішою була на Волині (недаремно своєю столицею він обрав Луцьк). Натомість на галицьких теренах влада Любарта Гедиміновича була доволі обмеженою – від його імені тут порядкував «староста Руської землі» Дмитро Детько (Дядько), провідник політичних інтересів галицької еліти. Останній, вочевидь, була близька ідея політичного відокремлення від решти королівства, що, здавалося, мало забезпечити максимальний доступ до влади галицькій аристократії.

НА СЛУЖБІ В ЧУЖАКІВ
Шлях до здійснення цих політичних планів, як і в ХІІІ столітті, пролягав через надання підтримки іноземним претендентам на галицький стіл. Цього разу королю Польщі Казимиру ІІІ, королю Угорщини Людовіку Анжуйському та їхнім наступникам. У політичному оточенні згаданих володарів бачимо численних представників руського нобілітету: перемишльського старосту Бенька Жабокрицького, галицького старосту Волчка Преслужича-Рогатинського, теребовельського старосту Гліба Свирського, самбірського старосту Станіслава Давидовського, перемиського суддю Костка Болестрашицького, пана Гліба Дядьковича (сина руського старости Дмитра Дядька), пана Ходка Бибельського, врешті, королівського підскарбія при дворах Казимира, Людовіка та Володислава-Ягайла пана Дмитра Горайського та багатьох інших.
Руська знать Галичини брала активну участь у боротьбі угорських та польських королів за корону Русі. Відтепер на просторах колись єдиного королівства руське рицарство з різних земель проливало свою кров у складі ворожих армій. Бачимо навіть приклади політичного розбрату в межах однієї родини. Так, представники роду Кирдеєвичів належали до найвищої політичної еліти в обох державних утвореннях, що виникли внаслідок розпаду Русі: Васько Кирдеєвич входив до великокнязівської ради Дмитра-Любарта, а його брат Грицько обіймав уряд подільського старости за короля Володислава-Ягайла.
Ситуація, що склалася в Руському Королівстві у середині XIV століття, не була унікальною. Вигасання династій та пов’язані з цим династичні кризи були своєрідною візитною карткою політичних відносин середньовіччя. Практично жодна європейська країна не уникла переломних моментів непевності та потрясінь. І саме в такі періоди боротьби за спадщину померлих володарів перевірялися політична зрілість, відповідальність та спроможність еліт зберігати внутрішню єдність і стабільність своїх країн.

Луцький замок Любарта.

Пройшовши через боротьбу претендентів, суперечності в середовищі еліти, військові та дипломатичні протистояння із сусідами, європейські держави або досягали політичної єдності та відновлювали свою вагу в зовнішній політиці, або укладали династичні унії, потрапляючи в наддержавні утворення імперського зразка. І за третьою, найгіршою схемою вони розпадалися на окремі частини, згодом зазвичай втрачали політичну самодостатність, потрапляючи в орбіту сильніших сусідів. У кожному з цих сценаріїв головну роль відігравали військово-політичні еліти, від політичної волі яких залежало саме існування того чи іншого державного утворення.
Нобілітет Руського Королівства не мав внутрішньої солідарності та не спромігся утримати політичну єдність, що й стало основною причиною розпаду держави та поступового включення її окремих частин до складу інших державно-політичних утворень. Руська (українська) державність, очевидно, не припинила свого існування в середині XIV століття, але, безумовно, саме в цей час було втрачено політичну єдність руських земель, а в історії нашого народу скінчився період великодержавності. Єдиної великої держави-імперії (Руської землі), яка впродовж віків (від ІХ до середини XIV століть) відігравала ключову роль у політичному житті Центральної та Східної Європи, більше не існувало.
Впродовж другої половини XIV – першої половини XV століть український державно-політичний простір перетворився на складний конгломерат більших (великі князівства, господарства) та менших (удільні князівства) державних утворень, яким лише іноді вдавалося претендувати на поважну роль у політичному просторі Центрально-Східної Європи. Попри те що Русь зберегла тканину своїх державних структур на більшій частині власного простору (Волинь, Київська земля, Полісся, Сіверщина), ці локальні державні утворення відтоді й надалі були змушені узгоджувати політичний розвиток із центральною владою великих поліетнічних державних структур імперського типу (Великого князівства Литовського і Руського, а згодом Речі Посполитої), у складі яких перебувала більша частина українських земель у наступні століття.

 Олег Однороженко

Ціпак. Львівська міська сторожа

XVII сторіччя

Понаднормове вживання оковитої часто ставало причиною скандалів і бійок. І тоді втручалася львівська міська сторожа – ціпаки. Назва ця походила від їхньої основної зброї – важкого бойового ціпа, окутого залізом.
Ціпаки носили блакитний одяг із червоною облямівкою й олов'яними ґудзиками, а на головах – ковпаки з чорного ведмежого хутра, прикрашені бляхами з гербом міста. Ціпаків було 24. Формально вони мали вночі охороняти міські брами, але фактично виконували функції міської поліції. Цю організацію пов'язувала кругова порука. Стати її членом можна було лише тоді, коли звільнялася вакансія, і тільки за умови поручництва старших. Ціпаки заробляли свій хліб нелегко, бо вгамовувати доводилося не лише п'яних.
І виступи низів міста треба придушувати, й утихомирювати бійки між учнями єзуїтської колегії та кафедральної школи, й припиняти єврейські погроми. 1735 року за побиття кількох повій батогами магістрат видав ціпакам по 6 грошів. До речі, в тому ж році сеанс інтимних послуг у Львові коштував 12 грошів при денному заробітку кваліфікованого муляра 30 грошів. 
Сергій Шаменков

Шляхтич із Червоної Русі

1630-і роки

 

Зі шкільної лави ми звикли до вислову «польська шляхта» (наче не було купців чи ремісників-поляків) та «український народ» (наче він взагалі не ділився на стани). Насправді шляхтичі були ­­й українцями, й поляками. Головну відмінність між ними становило віросповідання, а щодо способу життя, манери поведінки, одягу та озброєння, то тут відмінності могли залежати хіба що від місця проживання.

 

Отже, типовий західно­український шляхтич носив жупан із парчі, застебнутий на литі позолочені ґудзики. Закарваші (відгорнені манжети) та підкладка жупана з жовтого шовку. Синя сукняна делія (верхній шляхетський одяг із короткими рукавами без коміра), оздоблена золотим галуном, обшитим червоним шнуром, із плетеними розетками, що завершуються китицями. Шапка з хутра сарни з зеленим сукняним верхом, прикрашена пір’ям, яке тримає аграф із рубінами. При боці шляхетного пана – шабля, пасами для якої слугують шовкові шнури (за східною модою). В руці шляхтича келеп. На цю древкову зброю спиралися як на костур, але часом використовували й за прямим призначенням: з’ясовували стосунки під час дебатів на сеймиках. Саме тому сеймові постанови 1578, 1601 i 1620 років забороняли цивільним шляхтичам носити це «знаряддя демократії».

Сергій Шаменков

Львівська міщанка середнього достатку

У тогочасній моді Речі Посполитої західноєвропейські фасони одягу без жодних проблем співіснували з місцевими традиційними вбраннями. І якщо чоловіки (українці, поляки, литовці, козаки, купці, ремісники, шляхтичі) носили звичні жупани, кунтуші та шаровари, то жінки нерідко вдягалися так само, як їхні західноєвропейські сучасниці. Часом вони додавали до закордонних туалетів елементи традиційного вбрання.

Львівська пані одягнена загалом за північноєвропейською (голландською або німецькою) бароковою модою. На ній обшитий візерунчастим галуном короткий сукняний жакет (власне, корсет із рукавами), який у Речі Посполитій називали станіком, лляна сорочка з прикрашеними галуном манжетами і спідниці: сукняна верхня та лляна спідня. Шкіряні черевички міщанки також пошиті за модним європейським фасоном. Верхнім одягом слугує теплий жакет-куртас із червоного сукна, підбитий лисячим хутром. За своїм фінансовим становищем ця пані могла б дозволити собі шикарніше оздоблення одягу, але у 1613, 1629 та 1655 роках сейм ухвалив низку законів, що обмежували використання дорогих хутр.

До західноєвропейського одягу львів’янки чудово пасує типовий для шляхетського та міщанського середовища Речі Посполитої, зокрема й України, головний убір. Волосся прикриває гаптований золотими та срібними нитками очіпок, поверх нього задрапірована біла хустка з цупкої тканини, що називалася рантухом. Вінчає ансамбль шапка із сукняним верхом, оздоблена лисячим хутром.

 

Сергій Шаменков

Геополітика від Святослава

Старокиївський князь вивів Русь у регіональні лідери, тим самим забезпечивши їй резерв на майбутнє

Зображення: Мініатюра Радзивилівського літопису

В українській історії є багато постатей, які незаслужено обійшла увагою вітчизняна наука, чи не найхарактернішим прикладом такого підходу є князь Святослав. Причин подібного ставлення кілька, але головною безсумнівно є грандіозність постаті князя, на тлі якої надто невигідно виглядали політичні діячі сучасності та недалекого минулого, за стандартами яких віт­чизняна історіографія намагалася оцінювати героїв поперед­ніх епох.
Провідник
Хоч би який аспект життя та діяльності київського правителя ми розглядали, джерела подають нам образ неперевершеного воїна та володаря. На всіх наказах, що лунали з княжого столу в мирні часи й на полі битви під час численних війн, лежав відбиток масштабності та виваженості задумів, особистої мужності й тверезої оцінки ситуації.
Всі ці чесноти видатного політичного стратега та природженого вождя гармонійно поєднувалися з особистісними рисами вдачі князя. Руський літописець Нестор у «Повісті минулих літ» дає вичерпну характеристику цим якостям, виписуючи своєрідний еталон, на який мали рівнятися всі правителі, що успадкували по Святославу золотий Київський стіл: «Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він збирати воїв, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи як пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших країн послів, кажучи: «Хочу на вас іти».
Можна було б вважати таку оцінку руського літописця дещо суб’єктивною, якби подібної характеристики не давали князю інші тогочасні джерела, зокрема ті, що походили зі стану ворогів. Візантійський історик Лев Диякон так описує поведінку князя під стінами обложеного Доростолу: «Святослав …муж гарячий і відважний, хоробрий і діяльний… розумів, що головним завданням розсудливого полководця є спроба за будь-яку ціну врятувати своїх людей і ніколи не падати духом перед лицем нещасть, з якими би нездоланними бідами він не зіткнувся». Не менш виразним є опис тим самим хроністом зустрічі князя з імператором Іоанном Цимісхієм: «Показався і Святослав, що прибув річкою на скіфському човні; він сидів на веслах і веслував разом з його наближеними, нічим не відрізняючись від них. Ось яка була його зовнішність: середнього зросту, не надто високого і не надто низького, з густими бровами та сірими очима, з невеликим носом, безбородий, з густим, надто довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була цілком поголеною, але з одного боку її звисало пасмо волосся – відзнака знатності роду … Одяг його був білим та відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою. Сидячи в човні на лаві для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру та поїхав».
В історіографічній традиції особисті чесноти князя не заперечувалися, хоч не можна сказати, що на них особливо наголошувалося, інша річ державно-політичні та військові звершення, значення яких для розвитку Русі постійно ставиться під сумнів. Здійснені правителем масштабні завоювання в наукових розвідках оцінюються здебільшого негативно. В провину Святославу ставлять вже самі походи у віддалені землі, які начебто послаблювали обороноздатність центру держави – Руської землі (середньої Наддніпрянщини та Києва), також приєднання «надлишкових» територій, які Русь «не могла освоїти», врешті – зруйнування Хазарського каганату, що начебто «відкрило шлях на Русь численним кочовим ордам».

Між Волгою та Дніпром
Варто лише поглянути на історико-географічну карту й розстановку сил у Східній Європі в середині Х століття (напередодні епохи Святослава), щоб зрозуміти всю безпідставність цих закидів. Чим була Руська земля до Святослава і чим стала після? Попередники Святослава змогли забезпечити Києву та підпорядкованим йому землям певний ступінь суверенітету, що був постійно загрожений з боку могутніх сусідів, насамперед з боку Хазарського каганату та підпорядкованих йому кочових орд, які правителі Ітиля використовували як інструмент, за допомогою якого тиснули на своїх сусідів. У відносинах із Візантією Русь могла претендувати хіба на роль молодшого політичного та економічного партнера, попри військові походи русинів на Константинополь та укладання низки торговельних угод.
До Святослава Руська земля не відігравала помітної геополітичної ролі, понад те, вона постійно ризикувала потрапити в політичну орбіту сильніших держав. Вже перші кроки Святослава як самостійного правителя (приблизно 961–962 роки) недвозначно вказують на прекрасне розуміння князем, так би мовити, геополітичного становища його держави та стратегічних завдань, що їх конче необхідно було виконати задля забезпечення надійних підстав існування Руської держави.
Першочерговим та головним завданням київського правителя стало знищення Хазарського каганату. Для того щоб належно оцінити Святослава як державного діяча та політичного стратега, слід подивитися на динаміку геополітичних змін у Східній Європі впродовж останнього тисячоліття. Цей регіон ніколи не мав внутрішніх природних кордонів і відповідно був певною геополітичною цілісністю, на теренах якої зазвичай існував лише один великий державно-політичний центр, що підпорядковував своїй волі простір від Балтики до Чорного моря і Каспію.
Наявність у цьому регіоні двох великих водних артерій – Дніпра і Волги, вздовж яких пролягали найважливіші торговельні шляхи, зумовила постання саме на вісі цих річок великих політичних та економічних центрів, що неминуче мали вступити у протиборство за гегемонію над цим простором. Не випадково державна територія Русі вибудовувалася вздовж дніпровської вісі з центром у Києві, в той час як Хазарія мала за вісь Волгу з продовженням уздовж північних берегів Каспію з центром в Ітилі. Згодом навколо Дніпра формувався державний простір Великого князівства Литовського і Руського та Війська Запорозь­кого – геополітичних спадкоємців Київської Русі, а вздовж Волги – Золотої Орди та Московської держави – геополітичних нащадків Хазарського ка­ганату.
Події минулого недвозначно свідчать, що тривале співіснування кількох імперських центрів на цьому просторі було неможливим. Історія незмінно виводила на герць претендентів на роль Пана над Східною Європою – Київ супроти Ітиля, Вільно супроти Сараю, Варшава, згодом Чигирин супроти Москви, зрештою Київ супроти Москви. Ці протистояння ніколи не були надто тривалими, натомість завзятими та кривавими, після яких завжди лишався лише переможець.

"Іду на Ви". Лео Хао

Drang nach Osten
Князю Святославу, попри його молодий вік, очевидно, вистачило хисту збагнути істину, осягнення якої виявилося не під силу державним мужам України ХХ століття – справжній суверенітет Руської землі почався не від часу звільнення Києва від хазарської данини, а від зруйнування Ітиля. Тому свій перший похід 23–25-річний правитель здійснює на Середнє Поволжя, здобуваючи у 964-му столицю Волзької Болгарії Великий Булгар та спустошуючи землі буртасів, чим позбавив Хазарію підтримки з боку її північних данників-союзників.
Наступного року Святослав розбиває хазарське військо та, спустившись на човнах по Волзі, здобуває Ітиль, не лишивши в останньому каменя на камені. Були захоплені й інші хазарські міста, зокрема Семендер (неподалік сучасної Махачкали) та Біла Вежа (Саркел), яку обсаджено руською залогою, що мала контролювати терени Підкавказзя. Данину накладено на племена ясів (аланів) та касогів (черкесів).
Перемоги Святослава у вій­нах з Волзькою Болгарією та Хазарією забезпечили Києву геополітичне домінування в Східній Європі на майже цілих триста років, аж до того часу як нащадки Джучі та Чингісхана відновили держав­но-політич­ний центр у пониззі Волги – Сарай, що розташувався неподалік зруйнованого Ітиля.
Окремо слід сказати про кочівницький чинник. Всупереч поширеному стереотипу, мусимо констатувати: Печенізька орда – основний кочовий суперник Русі часів Святослава – з’явилася у надчорноморських степах і стала загрожувати Русі задовго до знищення Хазарії (приблизно в 915 році), тож держава зі столицею в Ітилі аж ніяк не могла бути «захисником» Русі. Понад те, саме Хазарія була найбільше зацікавлена в агресивних діях кочовиків щодо осілого населення Східної Європи. Хазарська держава жила у своєрідному паразитарному симбіозі з кочовими ордами та іншими розбійними групами (приміром, варягами), чиїм промислом стало людоловство. Захоплених під час цих підступних рейдів бранців переправляли до хазарських міст, що виконували роль перевалочних пунктів, а далі іудейські работоргівці з консорції Рахданія (іврит radhanim, араб. ar-razanija, в перекладі – «знавці шляхів») Каспієм постачали «живий товар» на ринки мусульманського світу.
Тож зруйнування хазарської столиці крім вирішення геополітичних завдань також поклало край багатолітньому демографічному виснаженню Руської землі та Східної Європи від діяльності торгівців людьми та їхніх кочових контрагентів. Всі жахи масштабного людоловства та работоргівлі повернулися на терени України лише за 500 років, коли союзники московських «государей» хани Перекопської орди відновили кривавий промисел. Щодо кочових орд, які начебто «хлинули на Русь нестримним потоком через нерозважливо зруйновану браму Ітиля», то насправді наступний великий кочовий народ (половці) з’я­вився поблизу кордонів Русі лише майже через 100 років після знищення Хазарського каганату.

Перемогти сильнішого
Здобутки києво-руських дружин у південно-східному напрямку були вражаючими як за розмахом, так і за часом, що знадобився для цих завоювань. Але чи надійним було становище Руської землі після усунення військово-політичного й економічного конкурента на Волзькому торговельному шля­­ху? Очевидно, що ні. Економічні інтереси створеної Святославом імперії з центром у Києві було спрямовано на південь, в землі що лежали над Чорним морем і служили транзитним коридором для руських товарів на ринки багатих країн візантійського та ісламського світів. Економічна самостійність Руської землі залежала від того, наскільки твердою ногою стоятимуть руські дружини й торговельні факторії над Чорним морем і наскільки поступливими щодо економічних та політичних інтересів Русі будуть її сусіди на Кавказі та Балканах.
Забезпечити доступ на ринки Візантії та одержати надійні важелі впливу на цю середньовічну наддержаву можна було, лише здобувши плацдарм на Балканах. Тому немає жодних підстав вважати нерозважливим чи авантюрним наступний мілітарно-політичний крок Святослава. У 968 році він відправляється в Подунав’я і, форсувавши Дунай на початку літа, завдає поразки болгарському царю Петрові під стінами Доростола. До кінця літа війська київського князя опановують Добруджу, а до кінця року – цілу Болгарію.
Послаблення Болгарії було в інтересах як Русі, так і Візантії, тому остання особливо не переймалася, коли руські дружини переправлялися через Дунай. Однак у Константинополі аж ніяк не очікували, що Болгарське царство, ця могутня держава, з якою Візантія вела виснажливі війни аж 300 років, втративши на її користь свої найкращі балканські провінції, розсиплеться як картковий будиночок під ударами київського війська. На кордонах з імперією з’явився новий, ще могутніший, супротивник, який прагнув об’єднати у своїх руках владу над усією Східною Європою, а новозавойоване Подунав’я зробити осердям Руської держави.
Візантія мусила реагувати на цей виклик і вчинила за старим римським правилом «поділяй і володарюй». Ромейські дипломати переконали хана Печенізької орди Курю здійснити напад на Київ, тим самим відтягти основні сили Святослава з Болгарії, а за час їхньої відсутності підбурили нового болгарського царя Бориса ІІ до повстання. Втім, швидким маршем на Київ Святослав усунув печенізьку загрозу, а потому повернувся на Балкани, де вчинив показову розправу над повсталими – «і взяв город на спис кажучи: «Се город мій», і покарав у ньому зрадників смертю». У болгарській столиці Великому Преславі засів руський гарнізон, а цар Борис ІІ визнав свою залежність від Святослава.
Після підкорення Болгарії прийшла черга і підступної Візантії. Наприкінці літа 970 року руські війська здобули приступом Філіппополь (нинішній Пловдив) і встановили контроль над Фракією – ключовою візантійською провінцією на Балканах. Саме під час цієї кампанії греки належно могли оцінити духовні та вольові якості київського князя та його дружинників. За Нестором: «І рушив Святослав на греків, і вийшли вони проти русі. І коли побачили це русини, то убоялися вельми множества воїнів. І мовив Святослав: «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею доведеться стати насупроти. Тож не посоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, – то сором нам. Тож не втечемо, а станемо міцно, і я перед вами піду. Якщо моя голова ляже, то самі подумайте про себе». І сказали вої: «Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо». І приготувалися до бою русь і греки. І зіткнулися обидва війська, і обступили греки русь, і була січа велика, і переміг Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи, до Царгорода, й інші міста руйнуючи, які стоять пусткою і до сьогодні».
Імперії ромеїв необхідно було докласти чималих зусиль, щоб подолати Святослава. Було задіяно всі військові ресурси та дипломатичні важелі. Весною 971-го Святослава з «дружиною малою» було заблоковано у Доростолі, але двомісячна облога, яка закінчилася битвою у відкритому полі, не принесли грекам вирішальної перемоги. Сторони змушені були укласти мир, вигідний для Візантії, проте Русь зберігала свій військовий потенціал. За свідченням київського літописця, Святослав планував продовжити військову кампанію після збору «більшої дружини». Втім, несподівана смерть князя над дніпровими порогами на зворотньому шляху до Києва перервала здійснення цих планів, заразом завершивши героїчну добу в історії Руської землі. Остання за десять років правління Святослава з рядового князівства перетворилася на потужну державу імперського зразка, що виступала на рівних з найбільшими державами того часу.

Резерв на майбутнє
Нащадки Святослава не спромоглися відновити в повному обсязі зовнішню експансію. Втім, і завоювань Святослава, цього своєрідного геополітичного резерву, вистачило для того, щоб наступні кілька століть Руська земля почувала себе в безпеці від зовнішніх загроз і посідала належне місце на політичній мапі Європи. За Володимира і Ярослава прийшов час для внутрішнього упорядкування державної організації, що піднесло Руську землю до рівня найрозвиненіших держав та забезпечило блискучий розквіт києво-руської культури.
Нові часи приносять нові випробування та ставлять нові завдання перед країнами та їхніми політичними елітами. Комплекс проблем, які вирішують сучасні держави незрівнянно більший, ніж той перелік, який був за Середньовіччя. Але як тоді, так і нині першим пунктом у політичній програмі будь-якого державного утворення зазначалося забезпечення геополітичних підстав для свого існування. Правителі Києва та їхнє військово-політичне оточення тисячу років тому блискуче виконували це надзавдання. Чи до снаги нинішнім українським політичним та інтелектуальним елітам, якщо не здійснювати, то для початку хоча б осягнути геополітичні завдання Української держави?
                                                                                                                     Олег Однороженко,
                                                                                                                "Український Тиждень"

Перший трамвай в Україні з'явився у Львові 132 роки тому

132 роки тому у Львові запрацював перший в Україні трамвай, яким рухала упряж коней. За рік дві лінії цього транспорту перевозили майже 2 мільйони пасажирів! Із таким завданням справлялося 105 коней, 37 пасажирських та 3 вантажних вагони. Щоправда, середня швидкість руху становила лише 6,4 км/год.

В Україні знайшли унікальну ікону, яка цілком могла належати Володимиру Мономаху

  Ця невелика кам'яна ікона — єдина у світі. Пам'яток з таким унікальним різьбленням нема у музеях світу, стверджують українські науковці. Уважно проаналізувавши стиль зображення, вони дійшли висновку — ікона була зроблена не пізніше 13 століття і могла належати князям Володимиру Великому чи Володимиру Мономаху. Але наразі сказати про це зі стовідсотковою впевненістю вчені не беруться — потрібно ще продовжувати досліджувати знахідку.
Головний зберігач фондів Національного Києво-Печерського заповідника Григорій Полюшко перед тим, як взяти ікону до рук, вдягає рукавички — він має справу з безцінним предметом.
"Різьблення унікальне, схема розташування святих надзвичайно цікава. Це єдина у світі річ", - пояснює Полюшко і під лупою ще раз оглядає Богоматір з немовлям в оточенні апостолів, євангелістів і святих.
Григорій Полюшко вивчав ікону разом з експертом по візантійському мистецтву Василем Пуцком. На запитання, яким чином вдалось встановити приблизну дату виготовлення, експерт з Лаври пояснює: порівняти з аналогічним твором неможливо, бо знахідка така єдина.
Крім того, визначити давність каменю не можна, відтак висновок зроблений на основі аналізу стилю виконання ікони. Але експерти переконують — підробити її неможливо.
"Зробити зараз таку річ як підробку неможливо. Це треба бути майстром, художником, треба чудово знати мистецтво Візантії, ще треба знайти ці орнаменти. Це має бути геніальна людина", - пояснює Полюшко.
Експерти кажуть, що ікона (різьблена з природного гіпсу), зроблена не пізніше 13 століття на замовлення дуже заможної людини. Навіть маленькі такі кам'яні образи робились на замовлення князів або когось з їхнього оточення.

На зворотньому боці - округлий хрест і...

Григорій Полюшко демонструє напис на зворотному боці знахідки "Господи, поможи рабу своєму Василію", написаний старослов'янською.
"У Софійському соборі теж є такі написи", - коментує Полюшко. "Володимир Мономах у святім хрещенні був Василій. І таких князів небагато — Володимир Великий (у святому хрещенні Василій), Василько Романович", - каже експерт.

....стародавній напис

"Нам хотілось би, аби вона належала Великому Князю Київському. І цей напис близький до цього. Але складочки в одязі були пізніші, ніж у той час, який би нам хотілось. Зображення у повний ріст, розеточка теж з'явилась пізніше. Але, можливо, ми не знаємо більш ранніх робіт", - підсумовує Полюшко.
Кам'яна ікона з-під Канева могла належати ще Володимиру Мономаху. Але це теж не можна зараз стверджувати з усією впевненістю.
Але Григорій Полюшко переконує – він має справу з унікальною знахідкою, навіть приблизну вартість якої встановити неможливо.
Цю ікону було знайдено поблизу Канева у 1930-х роках в районі Княжої гори. Планується, що згодом вона буде передана у власніть держави.
Відео Skrypin Production, для УП

Українська правда. Життя
Відео

Сага про Хервер: джерело з історії України часів нашестя гунів

Сага про Хервер (або Хервьор) складається з двох частин. У першій – «Ворожба Хервьор» розповідається про те, як діва-войовниця Хервер, донька Ангантюра отримала на могилі батька «дивовижний меч Тюрфінг», викуваний гномами для конунга Гардаріки Сіргламі.
У другій частині з використанням найдавніших шарів еддичної традиції розповідається про битви готів з гунами у Придніпров’ї. Далі розповідається про сина Хервер, Хейдріка, який правив у Рейдготланді. Сага закінчується переліком напівлегендарних королів, нащадків Хейдрека, аж по шведського короля Філіпа І (помер 1118 р.).
«Сага про Хервьор» містить у собі цінні історичні факти і здавна приваблювала до себе скандинавських філологів своєю архаїчністю та старовинністю зображуваних у ній подій, доказом чого слугують автентичні готські імена, цілком віджиті в часи написання скандинавських саг. В тексті вони вживаються у формі, яка вийшла з ужитку після 390 року, і без латинізації. Наприклад, в ній згадані Grýting (остготський варіант латинського Greutungi) та Tyrfing (вестготський варіант латинського Tervingi).
Дія саги розгортається там, де жили готи в період війни з гунами. Згадується столиця готів на Дніпрі – Археймар. Містичний Myrkviðr, який розділяє готів та гуннів, на думку дослідників, вірогідніше за все відноситься до топоніма «Меотські болота», там де Дон впадає у Азовське море поблизу Танаїса.
І хоча сага містить у собі цілком історичні факти, у ній химерно переплелися інші нашаровані легендарні джерела. Великою є і власне поетична вартість саги.
«Сага про Хервьор» дійшла до нас у великій кількості списків. Її три головні версії містяться під назвами H, R та U:

• Н представлена «Книгою Хаука» від ~1325 року (AM 544 4to). Книга зберігається в Arnamagnæan Institute.
• R представлена рукописом XV ст. MS 2845 4to, який зберігається в Королівській бібліотеці в Копенгагені.
• U представлена рукописом R:715, який зберігається в Університетській бібліотеці Упсали, та AM 203 fol., який знаходиться в Університетській бібліотеці Копенгагена.

Версії H, R збереглися в пергаментних рукописах, а версія U була написана Ерлендсоном у XVII веке. В дореволюційній історіографії на сагу подекуди посилалися при описі часів панування готів в Україні, однак повністю сага так і не була перекладена. Її текст послужив одним зі джерел Толкіна при створенні «Володаря кілець». Його син Кристофер переклав її у 1960 році сагу на англійську мову.

***

Петер Миколай Арбо. «Смерть Хервьор».

Із саги про Хервьор и Хейдрека

1.про Арнгріма:

Сігрламі звали конунга, який правив Гардарики. Його дочкою була Ейвура, яка була найкрасивішою з усіх дівчат. Цей конунг заволодів мечем двергов, який називався Тюрвінг [1] і був найгострішим з мечів, і кожен раз, коли їм замахувалися, він сяяв, як сонячний промінь. Його не можна було оголити, щоб він не приніс комусь смерть, і його завжди треба було вкладати в піхви омитих теплою кров'ю. І не було живої істоти, ні людини, ні звіра, яке могло б дожити до наступного дня, отримавши від нього рану, чи була вона малою або великий. Удар меча не можна було відбити, і він не зупинявся, поки не падав на землю, і та людина, у якого він був у бою, здобував перемогу, якщо бився ним. Цей меч відомий у всіх древніх сагах.

Одну людину звали Арнгрім; він був відомим вікінгом. Він відправився на схід у Гардаріки і, побувши деякий час у конунга Сігрламі, став ватажком його війська, охоронцем його земель і підданих, бо конунг був уже старий.

 Арнгрім став тепер таким великим хевдінгом, що конунг видав за нього заміж свою дочку і зробив його головною людиною в своїй державі. Він подарував йому меч Тюрвінг.

 Тоді конунг заспокоївся, і про нього більше не розповідається. Арнгрім поїхав зі своєю дружиною, Ейвурою, у свій родовий маєток на північ і зупинився на тому острові, що називався Больм [2].

 У них було дванадцять синів. Старшого і самого знаменитого звали Ангантюр, другого - Хьервард, третього - Хервард, четвертого - Бережи і два Хаддінга; інші не називаються.

 Всі вони були берсерки, такі сильні і великі воїни, що вони ніколи не брали в похід кого-небудь ще, і ніколи не було битви, де вони не брали б перемогу.

 Через це вони прославилися у всіх країнах, і не було конунга, який би не дав їм те, що вони захотіли б.

1. Тюрвінг (Tyrfingr) - назва меча можна приблизно перекласти як «Палаючий».

 Як пояснюється в словнику Vigfusson-Cleasby, це ім'я походить від слова tyrfi («смолиста ялина»), бо меч палав як смолиста дерево. Етимологія Týr («Тюр, бог війни») + fingr («палець»), очевидно, є хибною.

2

Больм - мабуть, острів Больмсе (Bolmsö) на озері Больмен поблизу південної околиці височини Смоланд. Однак, відповідно до «Саги про Хейдрека», він знаходився у Халогаланде.

4. Хервер отримує меч Тюрвінг

Дочка Бьярмара народила дитину; це була виключно красива дівчинка. Її вмили водою і нарекли Хервер. Вона виросла у ярла і була сильна як чоловік, і коли вона могла, вона більше займалась у стрільбі, зі щитом і мечем, ніж у шиття або приготуванні їжі. Також вона частіше робила погано, ніж добре, і коли їй це було заборонено, вона втекла в ліс і вбивала людей заради грошей.

 Почувши про такого розбійника, ярл пішов туди зі своїм військом, схопив Хервер і забрав її з собою додому, і тоді вона деякий час перебувала вдома.

Одного разу було так, що Хервер стояла там, де було кілька рабів, і вона зробила їм щось погане, як і іншим.

Тоді раб сказав:

- Ти, Хервер, хочеш робити одне зло,

 і зло чекає тебе, і тому ярл забороняє всім людям говорити тобі про твого батька, що вважає ганьбою, якщо ти дізнаєшся про те, що найгірший раб лежав з його дочкою, і ти їх дитина...

Потім зібралася вона геть на самоті, взяла собі чоловічий одяг і зброю і вирушила туди, де були якісь вікінги, і плавала з ними деякий час, і називала себе Хервард.

Незабаром цей Хервард прийняв владу в цьому війську, і коли вони прийшли до острова Самс, тоді Хервард попросив висадитися на цей острів і сказав, що там у кургані, мабуть,

 безліч скарбів. Але всі воїни перешкодили і сказали, що цілодобово там розгулюють великі злі духи, що вдень там гірше, ніж вночі де-небудь в іншому місці. Нарешті,

 вони вирішили так: був кинутий якір, а Хервард сів у човен і погріб до берега, і висадився в Мунарваге в той час, коли сідало сонце, і зустрів там людини,

 який наглядав за стадом.

Далі вона здобуває меч у батька з кургана.

Готські охоронці імператора Феодосія І. Срібна таріль із Мадриду. IV ст.

 

6. Хейдрек поселяється в Рейдготаланді

Проробивши недовгий шлях, Хейдрек зустрів якихось людей, і один з них був зв'язаний.

 Вони розпитали один одного про новини, й Хейдрек запитав, що зробив цей чоловік, з яким так обійшлися. Вони відповіли, що він зрадив свого господаря. Хейдрек запитав, чи хочуть вони отримати за нього гроші, і вони погодилися. Він віддав їм півмаркі золота, і вони відпустили його на свободу.

 Той запропонував Хейдреку свою службу, але він сказав:

- Як ти можеш мені вірити, незнайомій людині, ти, що зрадив свого господаря? Піди геть від мене.

 Незабаром Хейдрек ще зустрів якихось людей, і один був зв'язаний. Він запитав, що поганого той зробив. Вони відповіли, що він убив свого товариша. Він запитав, чи не хотіли б вони грошей за нього. Вони погодилися. Він віддав їм іншу половину марки золота. Той запропонував Хейдреку свою службу, але він відмовився.

Потім Хейдрек подолав великий шлях і прийшов на місце, яке називалося Рейдготаланд.

Там правил конунг, якого звали Харальд, дуже старий, і в якого у владі була велика держава. У нього не було синів.

 Але його держава зменшилася, оскільки проти нього вийшли якісь ярли з військом, а він бився з ними і постійно зазнавав поразки.

 Але тепер вони помирилися на таких умовах, що конунг платив їм данину кожен дванадцятий місяць. Хейдрек зупинився там і зазимувати у конунга.

 Одного разу сталося так, що до конунга прибуло багато рухомого майна. Хейдрек запитав, чи було це даниною конунга. Конунг сказав, що це означає інше:

- Я заплачу ці гроші як данину.

 Хейдрек сказав, що це непристойно, коли конунг, у якого така велика держава, платить дань поганим ярлам; краще було б тримати битву проти них. Конунг сказав, що він намагався, але зазнав поразки. Хейдрек сказав:

- Найкраще я міг би відплатити вам за ваш гарний прийом тим, що буду розпорядником цього походу, і я вважаю, що якби у мене були війська, я б довго не роздумував, битися чи мені одному з більш знатними людьми, ніж ці.

Конунг сказав:

- Я дам тобі війська, якщо ти хочеш битися з ярлом, і хай тебе супроводжує успіх, якщо твій похід пройде добре, але швидше за все можна очікувати, що ти будеш звинувачувати сам себе за те, що кажеш так самовпевнено.

Після цього конунг велів зібрати велику армію, і це військо було споряджено до військового походу. Хейдрек був очільником цього війська, потім вони виступили проти цих ярлів, і почали розоряти і грабувати, як тільки прийшли в їх державу.

 Дізнавшись про це, ярли виступили їм назустріч з величезною армією, і коли вони зустрілися, відбулася велика битва. Хейдрек був тоді в передньому загоні, і в правій руці у нього був Тюрвінг, а проти цього меча ніщо не могло вистояти, ні шолом, ні кольчуга, і вбивав він всіх, хто був поряд з ним.

 І тоді вибіг він з ладу і рубав з обох боків, і так далеко заглибився у ворожі ряди, що вбив обох ярлів, і потім деякі люди бігли, але більша частина була убита.

 Хейдрек пройшов через цю державу і наклав на всю країну данину для конунга Харальда, як було раніше, і на цьому повернувся додому з величезною кількістю грошей і великою перемогою. Конунг Харальд зустрів його з великими почестями і запропонував йому жити з ним і мати стільки влади, скільки він сам попросить.

 Тоді посватав Хейдрек дочку конунга Харальда, яку звали Хельга, і її видали за нього заміж. Тоді Хейдрек взяв в управління половину держави конунга Харальда. У Хейдрека з дружиною народився син. Його назвали Ангантюром. У конунга Харальда в старості народився син, але він не називається.

Книга Хаука (рукопис AM 544 4)

 

7. Хейдрек отримує всю державу

У той час прийшов такий великий неврожай в Рейдготаланд, що він, здавалося, обезлюдніє. Тоді були обрані віщуни, і були кинуті ворожильні дощечки, і стало відомо, що врожай прийде в Рейдготаланд не раніше, ніж буде принесений в жертву хлопчик, який в країні найвисокородніший.

 Конунг Харальд сказав, що найвисокородніший син Хейдрека, а Хейдрек сказав, що найвисокородніший син конунга Харальда. Але вирішити це можна було тільки відправившись туди, де всі рішення були вірними, до конунга Хьовунда. У цей похід першим був обраний Хейдрек, і багато інших знаменитих мужі. Коли Хейдрек прийшов до свого батька, його радо прийняли там. Він розповів своєму батькові все про свою справу і попросив його судження. А Хевунд сказав те, що в цій країні знатний син Хейдрека.

Хейдрек сказав:

- Мені здається, що ти присуджуєш мого сина до смерті. Але тоді що ти присудиш мені за втрату мого сина?

Тоді конунг Хевунд сказав:

- Попроси, щоб кожен четвертий чоловік, який буде присутній на жертвопринесенні,

 перейшов під твою владу, або ти не дозволиш жертвувати свого сина. Мені не потрібно вчити тебе, що тобі робити далі.

Коли Хейдрек прийшов додому в Рейдготаланд, було скликано тінг.

 Хейдрек так почав промову:

- За рішенням конунга Хевунда, мого батька, мій син - найвисокородніший у цій країні, і він обирається для жертвоприношення. Але натомість я хочу отримати в управління кожного четвертого чоловіка, який прийде на цей тинг, і я хочу, щоб ви дозволили мені це.

Тепер було так зроблено. Потім вони перейшли в його військо. Після цього він велів трубити збір, підняв прапор і напав тепер на конунга Харальда, і сталося там велика битва, і там конунг Гаральд загинув і багато його людей. Хейдрек тепер підпорядкував собі всю ту державу, яка була у конунга Харальда, і став там конунгом. Хейдрек сказав, що тепер всі ті люди, які були вбиті, будуть сплачені замість його сина і віддав цих загиблих Одіну.

Його дружина так розсердилася через загибель свого батька, що повісилася в храмі діс.

Одного літа було так, що конунг Хейдрек пішов зі своїм військом на південь у Хуналанд і бився з конунгом, якого звали Хумлі, здобув перемогу і захопив там його дочка, яку звали Сівка, і забрав її з собою додому.

 Але на інше літо він відіслав її додому, і тоді вона була вагітною, і цього хлопчика назвали Хлед, він був дуже гарної зовнішності, і виховав його Хумлі, батько його матері...