Римський легіонер. Північне Причорномор’я, І–ІІ ст. н.е.

Реконструкція Артема Папакіна

Римські легіони та допоміжні формування воювали та несли гарнізонну службу на півдні сучасної України у І–III ст. від Р. Х. У римській армії цього періоду існував певний стандартний набір речей, які повинен був мати кожен легіонер: одяг, взуття, шолом і обладунок, щит, меч, два дротики, інструменти для табірних робіт, речі для готування та приймання їжі. Всі ці речі носилися на маршах з собою. Солдат повинен був купувати їх сам, однак основні предмети спорядження йому видавала держава при вступі до війська, а вартість цих предметів поступово вираховувалася з платні легіонера. На реконструкції показаний солдат у полегшеному спорядженні – повсякденній гарнізонній формі. Вона включала в себе лише одяг та озброєння, без важких щита та обладунку – це дозволяло виконувати табірні роботи, чергувати в таборі, виконувати різні доручення командирів або просто пересуватися по табору. 

1. Туніка. Безрукавна туніка була основним одягом у Римі І–ІІ ст. Вона була дуже широка (ширина туніки на реконструкції – 140 см, за знахідкою в Нубії), і підв’язувалася вузлом ззаду шиї та поясом, утворюючи безліч складок.

2. Військовий пояс – cingulum. За зображенням на надгробку з Аквінку, кінець І ст. від Р. Х. та знахідками І ст. від Р. Х. у Німеччині, Британії та Угорщині.

3. Штани – bracae. За метопами монумента з Адамкліссі, початок ІІ ст. Мода на штани прийшла до римлян, вочевидь, від кельтів, і в цей період щойно почала поширюватися у військовому середовищі.

4. Військові сандалі – caligae. За рельєфом Палаццо Канчеллерія 83 р. від Р. Х. Шкіряні сандалії підбивалися знизу залізними цвяхами з конусоподібною голівкою, які археологи часто знаходять на місцях перебування римських легіонів.

5. Шарф – focale. За зображеннями на метопах з Адамкліссі та колоні Траяна, початок ІІ ст.

6. Меч легіонера – gladius. Невеликий залізний меч носився у цей час на перев’язу з правого боку, що дозволяло швидко витягнути його правою рукою.

7. Метальний спис – pilum. На реконструкції показано легкий варіант дротика, залізна частина якого кріпиться до древка за допомогою втулки. Більш важкі екземпляри пілумів мали пласкі язички, що вставлялися у потовщення на верхньому кінці древка.

8. Вузол ззаду туніки. Скріплював туніку таким чином, щоб вона не звисала занадто низько та залишала відкритими руки. Будучи розпущеним, дозволяв витягти праву руку в шийний отвір для більшої зручності у проведенні табірних робіт.

Реконструкція Артема Папакіна

Римські легіони та допоміжні формування воювали та несли гарнізонну службу на півдні сучасної України у І–III ст. від Р. Х. У римській армії цього періоду існував певний стандартний набір речей, які повинен був мати кожен легіонер: одяг, взуття, шолом і обладунок, щит, меч, два дротики, інструменти для табірних робіт, речі для готування та приймання їжі. Всі ці речі носилися на маршах з собою. Солдат повинен був купувати їх сам, однак основні предмети спорядження йому видавала держава при вступі до війська, а вартість цих предметів поступово вираховувалася з платні легіонера. На реконструкції показаний солдат у полегшеному спорядженні – повсякденній гарнізонній формі. Вона включала в себе лише одяг та озброєння, без важких щита та обладунку – це дозволяло виконувати табірні роботи, чергувати в таборі, виконувати різні доручення командирів або просто пересуватися по табору.

1. Туніка. Безрукавна туніка була основним одягом у Римі І–ІІ ст. Вона була дуже широка (ширина туніки на реконструкції – 140 см, за знахідкою в Нубії), і підв’язувалася вузлом ззаду шиї та поясом, утворюючи безліч складок.
2. Військовий пояс – cingulum. За зображенням на надгробку з Аквінку, кінець І ст. від Р. Х. та знахідками І ст. від Р. Х. у Німеччині, Британії та Угорщині.
3. Штани – bracae. За метопами монумента з Адамкліссі, початок ІІ ст. Мода на штани прийшла до римлян, вочевидь, від кельтів, і в цей період щойно почала поширюватися у військовому середовищі.
4. Військові сандалі – caligae. За рельєфом Палаццо Канчеллерія 83 р. від Р. Х. Шкіряні сандалії підбивалися знизу залізними цвяхами з конусоподібною голівкою, які археологи часто знаходять на місцях перебування римських легіонів.
5. Шарф – focale. За зображеннями на метопах з Адамкліссі та колоні Траяна, початок ІІ ст.
6. Меч легіонера – gladius. Невеликий залізний меч носився у цей час на перев’язу з правого боку, що дозволяло швидко витягнути його правою рукою.
7. Метальний спис – pilum. На реконструкції показано легкий варіант дротика, залізна частина якого кріпиться до древка за допомогою втулки. Більш важкі екземпляри пілумів мали пласкі язички, що вставлялися у потовщення на верхньому кінці древка.
8. Вузол ззаду туніки. Скріплював туніку таким чином, щоб вона не звисала занадто низько та залишала відкритими руки. Будучи розпущеним, дозволяв витягти праву руку в шийний отвір для більшої зручності у проведенні табірних робіт.

Історія заборон української мови

Нещодавно фракція Партії регіонів у ВР обманним шляхом прийняла у другому читанні скандальний закон, який проголошує російську мову офіційною. Як показали наступні кроки - "язичєський закон" переслідує за мету лише запровадження другою офіційною (або і єдиною!) російської мови! 

Українську ж мову обмежували, забороняли і відміняли протягом останніх чотирьох сторіч. Офіційно - циркулярами, указами, законами, анафемами тощо. За цей час українська загартувалася так, що навряд чи зверне увагу на якихось там депутатів.

---------

1622 — наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К. Ставровецького.
1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на "кіевскія новыя книги" П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.
1729 — наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. 1763 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.
1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.
1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.
1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
1847 — розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.
1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.
1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих в підросійській Україні.
1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: "жодної окремої малоросійської мови не було і бути не може".
1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою. 1869 — запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.
1870 — роз'яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що "кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути обрусіння".
1876 — Емський указ Олександра  про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.
1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
1884 — заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.
1888 — указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1892 — заборона перекладати книжки з російської мови на українську.
1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
1911 — постанова VII-го дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.
1914, 1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви. 1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У "теорії" боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.
1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.
1924 — закон Румунського королівства про зобов'язання всіх "румун", котрі "загубили матірну мову", давати освіту дітям лише в румунських школах.
1925 — остаточне закриття українського "таємного" університету у Львові
1926 — лист Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" з санкцією на боротьбу проти "національного ухилу", початок переслідування діячів "українізації".
1933 — телеграма Сталіна про припинення "українізації".
1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи "за вороже ставлення до держави і румунського народу" всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.
1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.
1947 — операція "Вісла"; розселення частини українців з етнічних українських земель "урозсип" між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.
1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів. 1960-1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.
1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві.
1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського "Енеїда".
1974 — постанова ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік", де вперше проголошується створення "нової історичної спільноти — радянського народу", офіційний курс на денаціоналізацію.
1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках" ("Брежнєвський циркуляр").
1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ").

1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи".
1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.
1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.
1989 — постанова ЦК КПРС про "законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної".
1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
2012 - прийняття Верховною Радою України проекту Закону "Про основи державної мовної політики", який загрожує значним звуженням сфери використання української мови у ключових сферах життя в більшості регіонів України.

Гетьман Остап Гоголь - прототип Тараса Бульби?

"... І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства! Не видіти йому більше ані Запоріжжя, ані батьківських хуторів своїх, ані церкви Божої! Украйні не видіти теж найхоробрішого зі своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся з своєї чуприни і прокляне і день, і годину, в який породив на ганьбу собі такого сина », - описував Микола Гоголь зраду сина у своїй класичній повісті "Тарас Бульба". Це твір великого сина українського народу уже давно став хрестоматійним і відомим далеко за межами нашої Батьківщини. Цікаво, що його літературного героя, козацького полковника Тараса Бульбу, у багатьох випадках ототожнюють з реальною історичною особою і згадують поряд з Петром Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та Іваном Мазепою.Можливо, справді хтось із героїв козацької історії слугував нашому видатному письменникові прототипом при написанні цієї повісті. Адже відомо, що Микола Гоголь прагнув стати професійним істориком. Він навіть деякий час виконував обов'язки ад'юнкт-професора (докторанта) Санкт-Петербурзького університету і задумував написати багатотомну «Історію України». Чи міг він у той період свого життя дізнатися про свого відомого пращура, полковника доби Хмельниччини Остапа Гоголя? Напевно, так. І чи могло це спонукати його до створення саме такого образу Тараса Бульби? 

Соратник Богдана Хмельницького 

Отже, спробуємо дослідити життєпис козацького полковника другої половини ХVІІ століття Остапа Гоголя. Народився Остап (в історичних джерелах також зустрічається інше прочитання його імені - Остафій, Євстафій, Євстахій) десь на початку переломного для історичних доль багатьох європейських народів століття. Можливо, місцем його народження було невеличке подільське село, що носило назву Гоголі, засноване православним шляхтичем з Волині Микитою Гоголем. На жаль, молоді роки Остапа поза увагою середньовічних літописців. Відомо лише те, що напередодні 1648 року він був ротмістром «панцерних» козаків у польському війську, яке дислокувалося в Умані під керівництвом С.Каліновського. Але як тільки почалися бойові дії між козацькою та польською арміями, ротмістр Гоголь разом з підлеглим відділом важкої кавалерії переходить на бік повстанців.Незважаючи на відсутність повноцінної джерельної бази про перші роки формування молодої козацької держави, цілком очевидно, що полковник Остап Гоголь робив усе можливе для створення національних адміністративно-військових інституцій на українських землях, що межували з Польщею. Йому довелося проявити неабиякі організаторські здібності для формування загонів з подільських селян і міщан в районі Подністров'я.Блискуча перемога гетьмана Богдана Хмельницького над поляками під Батогом (22-23 травня 1652 р.) викликала масове повстання українців на Поділлі. У зв'язку з цим гетьман наказав О.Гоголю звільнити даний регіон від польської шляхти, що той успішно і виконав - наприкінці серпня тут знову встановилися українські владні структури. На початку 1654 року О.Гоголю доручили командувати Подільським (Подністрянським, Могилівським) полком. Надалі подільський полковник Війська Запорозького виконує найважливіші доручення Б.Хмельницького в західному регіоні України.

Подільський полковник Війська Запорозького 

Після смерті Великого Гетьмана козацька старшина почала розколюватися на протилежні за політичними поглядами, угруповання. У жовтні 1657 року гетьман Іван Виговський з генеральною старшиною, до складу якої входив і полковник О.Гоголя, укладає так званий Корсунський договір України зі Швецією, де проголошувалося «Військо Запорозьке за народ вільний і нікому не підлеглий». Але на стабілізацію політичного становища в Україні цей договір вплинути уже не міг. У липні 1659 року полк Гоголя відзначився перемогою українського війська над московитами під Конотопом.Польська шляхта ніяк не могла змиритися з тим, що в Південно-Східній Європі виникла незалежна держава. Об'єднане польсько-татарське вісімнадцятитисячну військо на чолі з коронним гетьманом Стефаном Потоцьким у лютому 1660 оточило Могилів. На допомогу подільському полковнику Остапу Гоголю прийшли частини під керівництвом уманського полковника М.Ханенка та миргородського К.Андреева. Гоголь успішно керував діями могилівського гарнізону, а також, за словами літописця, «на вилазках польських людей і татар побили багато». З польського боку в штурмі загинуло близько двох тисяч чоловік.Поступово пращур великого письменника схиляється до підтримки тієї частини старшини, яка наполягала на веденні переговорного процесу з урядовими колами Польщі за утвердження автономної української республіки в межах Речі Посполитої. Влітку того ж року його полк взяв участь у Чуднівського поході, результатом якого стало підписання між поляками та українцями Слободищенського трактату. Тоді ж полковник О.Гоголь був нобілітований як шляхтич.На початку 1664 року на Правобережній Україні спалахнуло повстання проти польської влади і гетьмана Павла Тетері, яким керували Сулима, Семен Височан та Іван Сірко. Їм надавав велику підтримку лівобережний гетьман Іван Брюховецький, який бажав поширити свою владу на правобережні землі. О.Гоголь спочатку підтримує повсталих. Після того, як польські війська почали наступ на Брацлавщину, він зі своїм полком переходить з Могилева до Брацлава й там укріплюється. Але невдовзі під натиском королівської армії полковник не витримує і переходить на бік противника.Однією з головних причин цього переходу було також те, що коронний гетьман С.Потоцький не відпускав зі Львова двох синів Гоголя, навчалися там в одному з навчальних закладів. "... І синів моїх, якщо буде дозвіл Вашої Гетьманської Милості, то дозволь їм на короткий час приїхати додому при паспорті Ясновельможного, Його Милості, Пана Гетьмана Й.К.М. Запорізького (Тетері) ", - Писав О.Гоголя в канцелярію коронного гетьмана. Останній свідомо зволікав із виконанням прохання, тому бачив невизначеність політичної позиції подільського полковника, а тому у вересні 1664 Гоголь все ж був змушений визнати протекцію польського монарха. До речі, у своєму листі до Потоцького предок письменника демонструє неабиякий інтелект, а саме: написавши фразу, яка як не можна краще пояснює причини тодішньої Руїни і стає крилатою: "... Дійшло до того, що кожен козак хотів бути полковником, а кожен сотник - гетьманом" . Ось як генетично формувався геній великого Миколи Гоголя!

Смерть сина

Коли гетьманом став Петро Дорошенко, О.Гоголь перейшов під його булаву, адже вони знали один одного ще з часів Хмельниччини. Досвідчений Гоголь всіляко допомагав новообраному гетьманові. Коли виникла загроза захоплення польськими військами Кальника, він вирушив на Лівобережжя, щоб особисто попередити П.Дорошенка. Разом вони повертаються на Правобережну Україну і допомагають оточеному в Кальнику полковнику Григорію Дорошенку, рідному брату гетьмана. Незабаром О.Гоголя разом з Тарговицької полком С. Щербини та січовиками І.Сірка воювали на околицях Очакова, де взяли в полон багато татар. Саме тому Гоголь не був присутній на Раді поблизу р.Росава (неподалік від Корсуня), на якій більшість козаків схвалила намір П.Дорошенка визнати зверхність турецького султана. У цей час Гоголь неодноразово призначається наказним гетьманом Війська Запорозького і керує багатьма козацькими підрозділами під час численних військових операцій.В кінці 1671 коронний гетьман Ян Собеський на чолі численного війська пішов на Правобережну Україну. Після багатоденної облоги Могилева, резиденції О.Гоголя, поляки увійшли до міста. Джерела повідомляють, що при обороні фортеці загинув один з його синів. "... Син Гоголя під Могилевом застрелений", - писав очевидець тих подій. Сам полковник із невеликим загоном козаків з величезними ускладненнями зумів переправитися на інший берег Дністра, в Молдавію, де й розбив табір. Через кілька днів полковники О.Гоголь, К.Мігалевскій та Кияшко відправляють листа Я.Собеському, в якому висловлюють готовність підкоритися гетьману М.Ханенку, який визнав протекторат польського короля. Однак незабаром ми знову бачимо полковника Гоголя в лавах гетьмана П.Дорошенка. Після чергового походу польських військ на Правобережжя О. Гоголь підпорядковується королю Яну ІІІ Собєському. У нагороду за це в грудні 1674 польський монарх дає йому привілей на володіння селом Вільховець. Воно існує і до цього дня в Новоушицькому районі Хмельницької області. Ця королівська грамота цікава тим, що її копія була використана в 1784 році дідом письменника Миколи Гоголя, полковим писарем Опанасом Дем'яновичем Гоголем-Яновським, для підтвердження свого шляхетного походження. Очевидно, саме дід Панас розповів своєму синові Василю, батькові майбутнього письменника, про їхнього знаменитого предка. А той уже переказав це маленькому Миколі, який таким чином з раннього дитинства знав про своє славне козацьке коріння, а навчаючись у Ніжинському ліцеї, почав збирати додаткові матеріали про полковника війська Запорозького Остапа Гоголя. 

 Гетьман Остап Гоголь 

 

Ще в листопаді 1674 польський король видав універсал на володіння подільським селом Озаринці синові Гоголя - Прокопові. А в наступному році своїм універсалом до правобережних козацьких полків від 4 квітня наказує, "для кращого між усіма вами управління Гетьманом Наказним вродженого Гоголя призначаємо ..." Таким чином, на відміну від свого колишнього начальника П.Дорошенка (той визнавав протекторат турецького султана Мехмеда ІV) , полковник Гоголь став гетьманом Правобережної України від імені короля Яна ІІІ Собеського.За журавненськими договором 1676 року між Туреччиною і Річчю Посполитою, до Польщі відходили лише землі включають Білу Церкву і Паволоч. Решта території Правобережної України залишалася під протекторатом султана. Тому О.Гоголь, за рішенням ради польського сенату, разом з полками Кобелжского, Корсунця і Шульги (близько двох тисяч козаків) передислокувався у Димерське староство на Поліссі. Під управління козацького гетьмана передавалися Черногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Також з коронного скарбу козакам гетьмана Гоголя було видано 60 тис. злотих. Димерське староство розташовувалося неподалік від Києва. Саме цим пояснюється активна політика О.Гоголя у справі залучення до себе лівобережних козаків. На Правобережжі переходить переяславський полковник Думитрашко Райча, і цей факт схвилював російського царя Федора Олексійовича, який вимагав від Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя». До речі, гетьман Самойлович навіть відклав свою поїздку в Москву у зв'язку із загрозою О.Гоголя захопити Київ. У квітні 1678 О.Гоголь написав листа І.Самойловичу, у якому погоджувався визнати владу лівобережного гетьмана - «зараз самого себе твоїй милості віддаю». Тут він проявив розуміння того, що лівобережний гетьман прагнув до об'єднання України під єдиним державним управлінням. 

Останній притулок заслуженого козака 

 Остап Гоголь помер 5 січня 1679 у Димері. Соратник Б.Хмельницького, який двадцять сім років був полковником Війська Запорозького і останні п'ять років свого життя очолював козаків Правобережжя, був похований у древньому Києво-Межигірському монастирі неподалік від Києва. Багато десятиліть після цього тут зберігалося Євангеліє львівського видання 1644 року у срібно-золотому обрамленні, подароване Гоголем монастирю незадовго до смерті. Символічним є те, що в Святодухівській церкві Межигірського монастиря портрет О.Гоголя «в чорних з червоними травами рамах» знаходився поруч із зображенням Богдана Хмельницького. Довгий час тут також зберігався поминальний синодик родини Гоголів, складений, очевидно, на підставі слів або записів козачого полковника перед 1679 роком. В нього були внесені наступні імена (подаємо, як в оригіналі): Тимофій, Ганна, Матвій, Іван, Гафія, Мотрона, Осип, Лук’ян, Саватій, Авраамій, Марія, Ірина, Даміан, Марія, Іван, Павло, Остап, Ірина, Віра, Настасія, Ілля, Мартин, Прокіп, Марія, Остап, Григорій, Васа, Василиса, Василь, Гафія, Феодосія, Василь. Тут представлені всі родичі гетьмана і його дружини до часу його смерті. У відповідності з основними принципами написання подібних синодиків, він починав запис з основоположників роду - тут Тимофій і Ганна. Далі згадувалися їхні діти, діти їхніх дітей і т.д. Враховуючи те, що ім'я Прокіп згадується лише раз, їм, ймовірно, і є відомий нам син гетьмана. Таким чином, він сам записаний після свого батька. Значить, можна припустити, що дружину Остапа Гоголя звали Іриною, а його другого сина (раніше його ім'я ні разу не зустрічалося в документах) або Мартином, або ... Остапом!

                                                                           *** 

Ознайомившись з короткою біографією соратника Б.Хмельницького, бачимо, що можна провести багато аналогій між життям історичного Остапа Гоголя й літературного Тараса Бульби. І той, і інший були полковниками Війська Запорозького. Мали двох синів приблизно одного віку. Сини полковника О.Гоголя (одного з них звали Мартином або Остапом, другого - Прокопом) навчалися у вищому навчальному закладі у Львові. Остап з Андрієм отримали літературну освіту, але вже у Києві. У повісті Миколи Гоголя старший син Тараса гине від рук поляків, а молодший перейшов на бік братовбивць. Тут простежується пряма аналогія з долею синів предка письменника: один з них (теж старший) гине у 1671 році від рук жовнірів при обороні Могильова, а другий незабаром, у 1674 році, переходить на бік поляків, які вбили його брата. Саме втікаючи від польської погоні з Могилева, під час переправи через Дністер старий подільський полковник Остап ледь не загинув. Чи не нагадує це відомий сюжет з втечею від «ляхів» гоголівського Тараса Бульби, хоча вже й доповнений описом невдалої переправи козацького ватажка через іншу річку - Дніпро? Таким чином, цілком можна визнати, що прототипом відомого літературного героя всесвітньо відомої повісті «Тарас Бульба» був не хто інший, як далекий родич Миколи Гоголя, заслужений козачий старшина епохи Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, гетьман Правобережної України останньої чверті ХVІІ ст. 

Автор : don_katalan

Приклад того, як українців переробляли в росіян

Сьогодні Путін та кремлівська пропаганда постійно істерично репетує про якісь, нібито,  постійні "ущємлєнія" російської мови в Україні. Начебто, десятки мільйонів (!!! звідки такі божевільні цифри???) "русскіх" постійно "угнітаються" злими і  антиросійськи налаштованими "бандьоравцамі"...

Однак, істини не сховати - мільйони українців сучасної ерефії не мають української мови викладання, а більшість із них в часи більшовицької диктатури кремлівськими держимордами переписувались із українців у "русскіх". Ось один з таких прикладів:

Документи кубанського українця, якого примусово записали в росіяни.

Стародубщина: втрачена одвічна українська земля

Цей відірваний від нашої держави край здавна був історичною складовою Великої України. Історично Стародубщина є складовою частиною Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб вперше згадується у літописах під 1096 роком, а у 12-му — на поч. 13 століття виокремлюється у Стародубське удільне князівство. У 1239 р. місто зруйнували монголо-татари. З 14 ст. Стародубщина входить до складу Великого князівства Литовського.

Герб Стародубу.

У кінці 15 ст. Стародубське князівство перейшло під владу Московської держави, і у 1522 р. було ліквідоване. Після приєднання до Московії, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатними захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й незалежні люди, що збиралися в загони і на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали «козаками», а на Чернігівщині — «севруками».

В часи послаблення Московської держави, у 1616 Стародуб здобули польські війська і за умовами Деулінського перемир'я 1618 Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що перебували тоді в складі Речі Посполитої. Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграло міське населення. У 1620 місту Стародубу було надано магдебурзьке право. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги, наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.

У 1648 у ході національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького українська армія звільнила Стародубщину, де утворюється Стародубський полк. З 1663 р. його територія посилюється, а Новгород-Сіверський був лише сотенним містом полку. З другої половини XVII століття місто Стародуб стало чи не найбільшим ринком для українських товарів. На два великих щорічних ярмарки товари привозилися також з Москви, Риги, Петербурга й Астрахані.
З кінця 1650-х у стародубські ліси стали втікати з Московії старообрядники. 

Мапа Стародубського полку.

 

За часів Петра I приплив старовірів у ці краї посилився. Поступово один із двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично московитським (крім найпівденнішої Семенівської волості). Старообрядці сприяли русифікації Стародубщини, що допомогло радянській владі відокремити від України цю територію. Однак, як свідчать дані переписів, і зокрема «Генеральная перечневая табель малоросійских й Слободских полков» 1742 року, територія Стародубського козацького полку залишалася українською землею: за даними цього перепису, «великоросійских чинов и всякого званія людей» нараховувалося 212 осіб, а малоросійського —20480, у тому чис­лі: отаманів і рядових козаків — 13025.Ці дані красномовно свідчать на користь того, що Стародубщина завжди етнічно горнулася до України.

У 1917—1936 роках мешканці Стародубщини неодноразово зверталися до центральних органів з вимогами та проханнями повернути край до складу України. Згідно Брестського миру 1918 року Стародубщина була повернута  до складу Української Народної Республіки. За законом 2—4.3.1918, Стародуб мав стати центром землі — Сіверщини. Підписавши Брестський мир, РСФРР визнала УНР та її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів.
Однак, більшовики з самого початку початку боролися з будь-якими проявми українського життя у краї:про це свідчить і лист С. Шелухина, голови Української делегації на переговорах з Росією в 1918 ро­ці: «В Мглині посадили в тюрму 150 українців за те, що вони заявили про своє бажання бути при Україні». Тому, звичайно, не бажаючи розмежуватися за етнічною ознакою, московська делегація і слухати не хотіла про кордон, запропонований українською стороною: від Святського адміністративною межею Чернігівської губернії на північний схід до Красного Рогу, а далі на Семець аж, до Трубчевська, потім річкою Нєрусою через Буду-Погощ до Старої Чути і далі до межі з Курською губернією біля Амона.
Врешті-решт, після поразки у Визвольних змаганнях 1917-1924 рр., крмлівські окупанти відірвали цю землю від України:
 

Стародубщина на сучасній мапі Сх. Європи.

Після ж закріплення в Києві більшовиків Стародубщина виявилася в складі Гомельської губернії РРФСР. 6 грудня 1926 року Президія ВЦИК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусі, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії РСФРР. З усієї Стародубщини Україні була повернута в 1920-і роки лише одна Семенівська волость (нині Семенівський район). З того часу у краї робиться все, щоб заперечити і викинути з історичної пам'яті місцевого населення все,що нагадувало йому про спільну долю з Україною.

Звичаєве право на Лемківщині

Лемківщина (як Північна, так і Південна) на ранній ста­дії свого існування була частиною Галицько-Волинського князівства, однак після остаточного її загарбання Поль­щею та Угорщиною пройшла дуже тернистий шлях дов­гої боротьби. Завойовники ставили собі за мету впровадити свій суспільно-правовий порядок та внести відповідні зміни в характер суспільного життя . Одним з основних завдань, які стояли перед ними, було змінити правові відносини населення захоплених територій. Оскільки Київська Русь мала чітке законодавство — «Правду Руську», то їм нічого не зоставалось, як органі­зовувати інші — німецьке і так зване волоське права, і на ці права переводити захоплені села.
Це все співпало з більш інтенсивним заселенням Кар­пат внаслідок втечі селян від постійних татарських напа­дів та збільшення феодально-панщизняних відробітків у низинних регіонах. Заселенню Карпат також сприяли ті обставини, що нових поселенців звільняли на 12-24 роки від феодальних повинностей, отже, тут вони мали кращі умови для самозбереження.
Угорські чи польські як королі, так і феодали, прийма­ючи втікачів і надаючи їм право на поселення, дотриму­ючись політики денаціоналізації, змінювали назву «давньоруське право» на «німецьке» чи «волоське».

Однак найперше визначимося із самим терміном «звичаєве право». Найбільш детальний і глибокий ана­ліз виникнення звичаєвого права дає Ст.Дністрянський: «У родині, роді, племені тощо створюються вперше оперті на естетичних засадах звичаї, які поступово вхо­дять у тіло, кров даного союзу, і коли виступ проти вста­новленої норми загально вважається за порушення да­ного союзу, коли після цього ця норма стає органічною потребою для цього суспільства, тоді вона набирає сили, яка надає їм авторитативого характеру. Із цієї хвилини існує це пра­во». Михайло Грушевський теж перекон­ливо доводить, що подібності в праві редукуються до подібностей в побуті і пра­вових поглядах народу, який перебуває на подібному рівні культурного і суспільного розвитку.
Невідомо, як засновувались та перево­дились села з руського на німецьке право в ХІІІ-Х\/ століттях, якщо воно, практично, було введене лише на початку XVI століття. А.Каліна знайшов перший рукопис магде­бурзького права, написаного близько 1500 року, який складався з 51 параграфа процесуального, сімейного та громадсько­го права.
Магдебурзьке право в Польщі було де­тально опрацьоване і рекомендоване до користування Б.Троїцьким лише на початку XVII століття. Тут він і дає настанову: «...Звичай теж є правом і він має бути збе­режений. На якому праві живе обвинуваче­ний, то згідном з цим правом він повинен нести відповідальність».
Навіть у розпорядженні Саноцького магі­стратського суду, який керувався магдебу­рзьким правом, у 1574 р. зазначено, що він не має права виносити жодних інших дек­ретів, як тільки на основі права посполито­го. Тому судили за такими законами, які найбільше відповідали звичаєвому право­ві. Щодо так званого волоського права, то воно ніколи не було кодифікованим і нале­жить до категорії звичаєвого права в пов­ному розумінні цього слова.
Молдавський дослідник Н.Мохов вважає, що волоське право відоме з документів су­сідніх держав. У Молдові волоське право як право князів ніколи не було письмово зафі­ксоване, крім окремих згадок в молдавсь­ких документах ХIV-XV століття. Багато звичаїв волохів Молдови, на його думку, мо­жна реконструювати шляхом порівняння джерел, які зберігаються в Сербії, Словач­чині та в західноукраїнських землях. Однак ці твердження не аргументовані і не витри­мують елементарної критики, тому що зви­чаєве право кожного народу має свої специфічні особливості, які, в основному, залежать від його соціально-економічного розвитку.
Словацький дослідник Я.Бенько твердить, що волоське право прийшло на Словаччину за посередництвом колоністів з України та зі східного пограниччя волосько-русинських областей у XIII ст. і розвинулось під впли­вом німецького права. Адже відомо, що український народ був на вищій стадії сус­пільного розвитку. Українці займались хлі­боробством, а волохи — тваринництвом і вели кочовий спосіб життя.
Отож, як уже згадувалось, після зайняття Лемківщини Польщею та Угорщиною розпо­чалось переведення сіл з руського звичає­вого права на волоське. Так, на Південній Лемківщині було переведено 21 село. Ана­логічні процеси відбувались і на Сяноччині.
У той же час ряд сіл німецького права переводять на волоське право. Це було ви­кликано тим, що німецьке право не відпо­відало громадському самоуправлінню і було придушене дідичним війтом. На Північній Лемківщині з німецького на во­лоське право було переведено село Вислок та ін." Але найбільше сіл з німецького на волоське право перевели на Південній Лем­ківщині. За даними, наведеними Я.Беньком, їх не було переведено приблизно 88. Як пише Ст.Дністрянський, «держава не в силі вводити народне звичаєве право, не держава є безпосереднім ініціатором зви­чаєвого права, як твердять деякі дослідники, а народ та його поодинокі соціальні групи».
Такої думки дотримується і польський до­слідник права З.Цібіховський, що звичаєве право може діяти лише тоді, коли його знають і визнають. Право, якого люди не знають і не визнають, не виконує свого обо в'язку, тому воно не має ніякого значення Як твердить польський дослідник Є.Чайковський, «волоське право» було продов­женням німецького права, яке керувалося подібними основами. Що можна твердити про дію німецького права в селах, коли його не використову­вали і в містах. Так упорядники шістнадця­того тому судових документів в місті Львові твердять: «знаходимо тут пару цікавих за­писок неясного до цього часу питання німе­цького права, на основі якого судили у місті Львові... По суті про його існування до цьо­го часу нам не було відомо. І сьогодні його дії дуже страшно скупі, сухі і неясні».
І як могли керуватись маґдебурзьким пра­вом, якого не знали жителі сіл так званого волоського звичаєвого права, де всі рішен­ня приймались голосуванням всіх учасни­ків зборових (копних)суддів?
І як могли поселенці, які начебто керува­лись німецьким правом, використовувати закони волоського звичаєвого права, де основним населення були українці, які за­ймались сільським господарством?
Про те, що сама назва «волоське право» не пояснює його правових відносин, свід­чать такі матеріали. У 1461 р. королева Со­фія видала привілей солтису або князю Яковцю Волаху на заснування села Радощиці на волоському праві. Поселенців у ньо­му названо волохами. За привілеєм, селяни повинні були платити повинності, характерні для сіл німецького права. Ра­зом з тим, у документі вказується, що сол­тис відповідає за те, аби поселенці жили за законами руського права.
Я.Бенько наводить приклад, як волохи трьох поселень Лікавського паньства не ви­магали в 1474 р., щоб їм підтвердили пра­во їхніх предків охороняти дороги від злодіїв та сторожити місто і т.п.А це є свідченням того, що ці поселенці не були пастухами-волохами, а дрібною українсь­кою шляхтою.
Усі дослідники, які займались вивченням заселення Лемківщини, не аналізували правових відносин і дотримувались твер­дження К.Кадлеца про те, що «волохом називається кожен, хто жив на волоському праві».
Однак із впевненістю хочу потвердити, що на Лемківщині впродовж цілого середньо­віччя діяли закони «Правди Руської» та укра­їнського звичаєвого права. Джерельні матеріали говорять не тільки про руське право, але і про наявність назв адміністра­тивного керівництва, яке тотожне древньо-руському—тивун (начальник села), сотник, десятник. Як твердить А.Яблоновський, посилаючись на джерела XVI ст., «ко­ролівські села Улич, Половці, Костарівці, Саночок, Тирява Сільна —зустрічаєм інсти­туції сотських, дальше: Вільхівці, Терепча, Гломча — тивунів, які керувались руським звичаєвим правом».
Однак найбільш аргументованим доказом того, що на Лемківщині повсюдно керува­лись древньоруським законодавством,— це наявність зборових (копних) судів, які діяли тільки в Україні. Компетенція цих судів роз­повсюджувалась на окремі адміністративні одиниці — країни, округи.

Традиційний одяг лемків.

На Північній Лемківщині такими країнами, де проводились зборові суди, були: Щавне, в якому урядував крайник, та село Вільшаник, яке з групою сіл в XVI ст. було окремою країною.
У приватних селах в маєтках кміти було дві країни — Собенська та Ольшанська. А згідно з люстрацією королівщин село Суровиця теж було центром країни, де проходи­ли зборові суди.
Як твердить А.Фастнахт, у 1438-1451 рр. такі суди проводились і в місті Саноку. У за­сіданнях таких судів брали участь не тільки князі, але й жителі сіл волоського права Ща-вного і Одрехова. З цього повідомлення можна зробити висновок, що це був суд збо-ровий (копний) українського права. У документах з XVIII ст. є дані про наяв­ність п'яти зборових судів, які діяли в селах, розміщених над потоком. А в люстрації се­ла Липовця від 1747 р., яке було на потоці, відмічено, що право «ругове» щорічно в се­редині потоку проводиться. Таким чином, на Північній Лемківщині діяло одинадцять зборових копних судів.
На Південній Лемківщині такі адміністра­тивні одиниці, де проводились зборові суди, називали округами. Так, в Ужгородському паньстві було п'ять країн-округів, якими ке­рували крайники. Крайник керував трьо­ма селами в Ліптовській Оравській столиці. В Маковицькому паньстві засновано 17 сіл на волоському праві, якими керував воєво­да, що жив у селі Местиску. У 1631 р. Гу-менське паньство було поділене на чотири господарських округи, якими керували державні урядники, що називались край-никами, і в Другетовських селах (з другої половини XVI ст.), які виконували функцію воєводи.
Королева Марія в 1383 р. надала кня­зівство у двох селах Березького комітату (Керецко і Кузьничі) трьом братам — Івано­ві, Степанові та Олександрові, синам Ста-телави, який був у цих селах волоським воєводою.
Такі судові округи (країни) були в Мука­чівському та Чинадіївському паньствах.
На Південній Лемківщині діяло приблиз­но 10 зборових судів, включаючи території, де проживали лемки. Усі ці факти засвідчують , що дані про наявність сіл, що входили в ту чи іншу кра­їну (округ) (як це ми бачимо на території Бойківщини), відсутні. Ці крайники-воєводи Лемківщини не тільки виконува­ли адміністративні, але й судові функції (що характерно для руського права). Як твердить І.Черкаський, є усі підстави зро­бити висновок, що копне (вічове) право є своєрідним витвором руського (українсь­кого й білоруського) народів, і що на тій території, де жили зазначені народи, був громадський суд.
Документальні матеріали підтверджують, що правові норми, якими користувались усі зборові (копні) суди і які перебували на так званому волоському праві, брали свій по­чаток від «Правди Руської» та українського звичаєвого права. Т.Людомирський писав: «В усіх підгірських околицях, де населення, крім любові до краю, зберегло дух незале­жності, збереглись до XVIII ст. віча, які ба­зувались не на безсиллі параграфів права, а на необхідності дотримання звичаю». Зборові суди проводились в одному й то­му ж місці. З актів про копні суди ми довіду­ємось, що кожна копа округу мала своє здавна встановлене постійне місце, озна­чене в народній пам'яті особливими прикме­тами, як «під яблонькою», «на урочищі», «у праху дубовому», «у Андрієві гори», «перед церквою» тощо. Коповиці мали значення як постійні, раніше обрані і звичаєм освячені місця, на яких збиралась копа.
До часу проведення зборових (копних) су­дів необхідно було провести підготовку, тобто забезпечити продуктами, що покла­далося на представника громади і від адмі­ністрації. Так, у селі Суровиця, згідно з даними люстрації 1565-1566 рр., де про­водились зборові суди, зазначено: «В цьо­му селі раз у рік проводять право, або віче. Коли хто приїжджає із староства, громада повинна дати до двору три зайці, а солтис одного і за серну 36 ґрошей». Аналогічні ві­чові повинності платили села Костерівці, Мошанець, Куляшне, Щавне, Турянське, Ясел, Репедь та ін.
Як проходили суди на Лемківщині, бачи­мо з наявних документів, у яких збереглась рекомендація від 1759 р. королівської комі­сії щодо проведення зборових судів на п'я­ти потоках: «1. У середині посту суду не відкладати і не переносити. Солтис пови­нен за тиждень оповістити громаду, коли бу­де проводитись право.
2. Коли настане день початку проведен­ня права (суду), повинні всі громади і другі солтиси-війти, і присяжні, і кожний госпо­дар, дотримуючись тверезості, приступи­ти до ведення справи».
З шостого пункту видно, що на цих збо-рових судах мали бути присутні всі жите­лі країни: «Коли більше солтисів, то необхідно домовитись, і хто найбільш зді­бний, і коли громади не будуть проти ньо­го виступати, то його можна обрати навіть на другий рік».
«Солтиси, війти, обрані громадою до урядування (тобто до ведення суду), повинні присягнути на вірність громадам.
Після закінчення розрахунків з громадами приступати до розгляду справ, які бу­дуть вносити потерпілі».
Про те, що аналогічні зборові суди про­ходили і на Південній Лемківщині, підтвер­джує привілей угорського короля від 1457 р. «Волоські шляхтичі — князі цих сіл — не бу­дуть судити селян, тільки жупан (тобто край-ник), а як не будуть цим судом задоволені, то мають право обжалувати до двірського суду або короля». І далі в цьому документі говориться, що цей суд має право судити і шляхту. Непорозуміння між волоським по­селенцем і шляхтою та князями має вирі­шувати жупан, а коли б жупан не був справедливий, тоді треба жалітися до двір­ського суду або до пана.
Словацький дослідник Я.Марков пише, що, як відомо з протоколів зборових судів, які проходили в квітні і, як виключення, в чер­вні окремо в кожному дистракті, які існували в XVII ст. і нагадували тодішній крайницький округ (старші самоуправні союзи, що виникли в час колонізації на волоському праві). Характерно те, що перевіряючі ко­ролівські ревізори та угорські чиновники ні одним словом не згадують про волоське право, а ревізори неодноразово пишуть тільки про рутове — звичаєве право. Та на­віть економ Самбірської економії, де всі гірські села перебували на волоському праві, нічого не говорить про це право. Він писав: «У підгірських та гірських селах обраний се­лянами сільський суд раз у рік проводить генеральні (зборові) суди, на яких розгля­дає всі скарги, борги, кривди, випадки ан­тиморальних дій, які були вчинені протягом року, цих судів двір не обирає і їхніми спра­вами не цікавиться. Ці справи вирішуються і караються справедливо і дуже суворо. Че­рез це в кожному селі панує загальна скро­мність і порядок».
Коли жителі Південної Лемківщини, що підлягали зборовим судам, мали право вно­сити апеляції на їх рішення тільки до урядо­вих домінікальних судів, то на Північній Лемківщині —до королівської адміністрації (референдорського суду у Варшаві). Так, наприклад, селяни ряду сіл: Коросна, Волиці, Смеречної, Лодини, Рудавки та інших внесли скаргу до короля на князів про їх зловживання. Король у своєму розпоря­дженні задовольнив це прохання: «При­хиляючись до рішення наших комісарів, наказую не платити князям інших податків і не давати повинностей, які не відмічені в люстрації та в ревізії. А гроші, які дали селяни старості на отримання якогось привілею, мають бути повернуті селянам».
Формально руське право було ліквідоване. Але, як твердять деякі польські дослідники, «незважаючи на формальне усунення русь­кого права, його вплив не припинився так ско­ро і, напевно, цілком не був знищений».
У приватних, церковних та орендованих селах діяли війтівські суди. Вони були най­вищою судовою інстанцією, їх компетенції теж були досить широкі. Селяни села оби­рали трьох чоловік, а власник села одного з них назначав війтом. Склад присяжних обирала громада. Так, громада села Висо-чани в 1719 р., керуючись народним пра­вом, обрала присяжних. І вони, як і війт, обрані згідно з Божими законами та спра­ведливістю.
Як твердить польський дослідник І.Рафач, «на селі влада пана не мала обме­жень, але вона була стримувана певними обставинами і волоськими законами, фа­ктичною силою громади як організованої спільноти, публічною думкою, яка виявля­лась при великих зловживаннях»44. У кар­патських та прикарпатських селах навіть війтівські суди у вирішенні як криміналь­них, так і побутових справ керувались за­конами «Правди Руської» та українського звичаєвого права. Згідно з королівським розпорядженням від 1669 року вимагалось, що всі ті, які беруть у заставу сільські ма­єтки, повинні слідкувати, щоб селяни жи­ли згідно зі своїм правом45. А, окрім того, суддями були селяни, які добре знали за­кони свого звичаєвого права.
На Бойківщині збереглись документи зборових судів, однак на Лемківщині вони від­сутні, тому для з'ясування цієї проблеми використовуються фрагментарні дані.
Як видно з одного документа війтівського суду маґдебурського права села Черешнево від 1696 р., на якому розглядалась спра­ва вбивства чоловіка, цей суд проводився при всьому суспільстві (громаді).
Найбільш правдоподібно, що на війтівсь­ких судах повсюдно були присутні члени громади, але це не відмічалось у судових документах.
Згідно з магдебурзьким правом за вбив­ство передбачалось таке покарання:
Хто вб'є людину з метою наживи, або більше людей, має бути прив'язаний до ко­ня і волочений кругом ринку, а потім втис­нений у колесо.
Хто вб'є іншого через помсту, має бути мечем покараний.
Хто вб'є в результаті самооборони або стріляючи птаха, зрізуючи дерево, тобто ви­падково, і доведе свідченнями очевидців, має заплатити за голову.. А «Правда Руська» передбачала, як хто вб'є чоловіка, то мститися має брат за бра та, отець за сина, або син за вітця, братанич або сестринець, і коли не буде кому мститися о нім, то зложить за голову 80 гри­вен, як буде убитий муж або тивун кня­жий; а як русин міщанин або дворянин, або купець, або тивун боярський, або ме чник, або ізгой, або слов'янин, то 40 гри­вен має зложити за нього.
Як хто стане до розбою без всякої супе­речки, то за розбійника люди не платять, але видадуть його самого з жінкою і дітьми на вигнання і на розграблення.
Як зазначає І.А.Рожков: «Ми маємо пра­во твердити, що правовий звичай продов­жував діяти в усій своїй повноті, помста членів роду за вбивство... не Ярославове введення, а правовий звичай».
Архівний запис подає такий приклад: пе­ред війтівським міським урядом у 1657р. стала працьовита Марухна, жінка небіжчи­ка Яцка Розтуня з села Долини, дочка Андрієва із Стебника, разом із своїми синами Михайлом та молодшим Григорієм, добро­вільно і не примушено, здорові на тілі і на умі. Разом із своїм Грицем Панков'яком з села Узелі стверджували, що сторона, яка вбила її чоловіка і батька дітей,— це сини Кобилка Іван та Антін. «Ми з ними помири­лись в присутності отця Олекси — свяще­ника заміської церкви, шановних Петра Априводного, Гриця Панков'ята, Юрка - вій­та і Тимка Стеглевича, відібрали ЗО польсь­ких злотих і робимо їх винним на вічні часи. Я і мої потомки не мають права про це вбив­ство згадувати».
Інший приклад: селянин з села Новосілець обвинувачував громадянин Мусія з се­ла Семушова в тому, що він забив його брата Сенька і виставив поручителів, які за нього ручилися, що він не буде виконувати помсти під заставою 10 гривень, поки недо­каже свідченням одного чоловіка в полі або двох на селі, що Мусій забив його брата, і тільки після цього вбивця зобов'язаний за­платити поголовщину 10 гривен «продажі», а як не буде на нім знаків, то має привести наочних свідків. Слово про­ти слова, а хто розпочав, той має заплати­ти 60 кун, а як покривавлений прийде і покаже се, що сам розпочав, а виступлять на то свідки, котрі чули, що ему заплатити, що го бито».
Згідно з магдебурзьким правом рекомен­дувалось карати винних за побиття голови поважних людей в менших містах 15 гривен, а в селах— 10 гривен. Покарання за побої в судах магдебурзь­кого права мають деякі особливості. Всі за­фіксовані побої на потерпілих: сині, дряпані, кроваві — занесені в судові книги згідно з законами «Правди Руськоі», але тут відсут­ня шкала покарання, яка фіксувалась збо-ровими судами. Цілком ймовірно, що ці грошові покарання оплачувались окремо і не фіксувались в судових документах.
До Сяноцького міського уряду прийшов потерпілий, якого побив Г.Ромашович. Встановлено: на голові з правого боку роз­тятий слід—кровавна, і другий розтятий до кості, 3 лівої о боку голови — тятий крова-вий'довгий, на плечах кроваві рани. До цьо­го ж міського уряду прийшов А.Пудзюк і просип зроби їй його жінці «ревізію", яка бу­ла побита Й.Креміховим. Тут вона була оглянута М.Япорським та Г.УправСьким. На ліпому боці дві рани сині, на лопатці та лік­тях по одному синьому, була побита тупим предметом.
Упродовж усьої о середньовіччя майже ні­чого не змінилось на Лемківщині в сімей­них відносинах, які зберігають найдовше перевірені життям народні звичаї. Важливим сімейним правовим звичаєм, який побуїувавтільки на Русі, булатака по­винність, як оплата за дочку, що виходила заміж, так зване «куничне», або вихідне. В руських землях в межах Польсько-Литовськоії держави також дотримувалась весільна або вихідна «куниця». У коронній Польщі цього звичаю не було. Починаючи з XVI ст. в літературних джерелах про цю повинність є щораз то більше згадок. Так, А.Віньяж, до­сліджуючи Саноцьку землю, твердить, що тут повсюдно збереглась давня стара по­винність «куна», або «куничне». В привілеях Сіл Босько, Вільхівці, Костарівці та інших йдеться про оплату «куничного». Окрім «куничного» на Лемківщині була й інша давньоруська повинність, яка теж ха-ракіерна тільки для Русі — це так звана «з розпусти», її платили ті, хто давав привід до розлучення. Такий факт зафіксовано в селі Зубові. За маґдебурзьким правом пе­редбачалось за незаконне співжиття як чо­ловіка, так і жінку смертю карати.
На полуднево-пограничних Підляшші та київських землях у другій половині XVI ст. проходив опис державних маєтків, які були підпорядковані Польщі, й де не було насе­лення на так званому волоському праві. Урядники-люстратори, крім інших державних повинностей, зафіксували «поємщина». Це, як пояснюють урядники,— «як чоловік згід­но звичаю самовільно візьме чиюсь дівку або вдову, або розведену за жінку, і з нею бажає жити, то платить на замок. Воєводи пояснюють, хто хоче відпустити жінку, або жінка чоловіка, то цей, який вимагає, пла­тить три гривни. Громада вважає такий по­рядок без сумніву правовим і законним. У цих пограничних землях є і третя оплата — «куниці», яка пояснюється: «хто бере дівку за жінку до польського села з державного, то за прийнятим звичаєм за неї країні дає подарок на користь замку».
Кожен народ має свої специфічні звичаї, тра­диції, так що навіть державне законодавство не в силі змінити сімейно-традиційні звичаї. Сімейні звичаєві традиції Київсько-Подільської землі аналогічні до законів, які діяли на Лемківщині в селах так званого во­лоського права. Але це дуже аргументова­но спростовує не тільки саме волоське право, але й те, що поселенці цих сіл були не волохами, а українцями.
Упродовж усього середньовіччя майже ні­чого не змінюється на Лемківщині в сімей­них відносинах, які зберігають старі народні традиції. Навіть міські та війтівські суди, які «де юре» були на магдебурзькому праві, при вирішенні сімейних справ завжди мотивували свої рішення так, що вони до­тримуються справедливості згідно зі зви­чаєвим правом.
Основна відмінність староруського права від польського чи магдебурзького полягала в ставленні до жінки. Давньоруське право, на відміну від інших, вважає жінку рівнопра­вною із чоловіком.
Згідно з магдебурзьким правом жінка-мати після смерті свого чоловіка повинна бу­ла просити уряд призначити для дітей опікунів. У випадку смерті дітей, коли не бу­ло опікуна, вдова втрачала право на майно.
Польське право передбачало трояке опікунство: опікуни сиріт, властиві опікуни, опікуни вдів, які називались кураторами або підпорами.
У селі Чертіжне помер Іван Чиж, залиши­вши доньку Катерину. Громада призначи­ла опікуна, дозволила продати стару хату за 60 зл. Той, хто купив, у рік мав щорічно віддавати для Катерини по 4 зл, а як вона виросте, то відплати їй хату як придане. Зе­млю ж було передано опікуну, який мав її доглядати і прибуток мав віддати Катерині, коли та вийде заміж. Отже, тут діяло польське звичаєве право.
Руське (українське) звичаєве право до­зволяло призначити опікуна тільки для ма­лолітніх дітей після смерті батька. В місті Лісько (Сяноччина) вдова Кулина Масевич сама розпоряджалась май­ном, записуючи його дітям.. У селі Тирява Сільна вдова Т.Здіпчка записує зятеві та своїй дочці майно. Усі ці записи робились без опікунів.
Ці приклади свідчать про життя селян цієї конкретної місцевості за руським (українсь­ким) звичаєвим правом.
На цій території була ще така давньору­ська повинність, як «вілумерщина», яку пла­тили родичі після смерті глави сім'ї. А.Віньяж твердить, що відумерщину платили селяни, які перебували на руському праві, а на во­лоському її не платили. Такої думки до­тримується і А.МІлоновський. Однак їх твердження не відповідають дійсності. Як видно із запису, у грамоті саноцького ста­рости С.Любомирського від 1557 року про надання пану Федору дозволу на заснуван­ня села Прилуки на волоському праві, се­ред інших давньоруських повинностей є і оплата «відумерщини». Дуже правдоподіб­но, що виходячи з морально-етичних норм ця повинність часто не відмічалась у бага­тьох документах, тим більше, що її сплачу­вали натурою (волами, вівцями тощо).
Згідно зі староруським правом глава сім'ї при продажу або даруванні майна не мав права цього зробити без згоди жінки. Це ще раз підтверджує важливе станови­ще жінки на Русі.
"До нашого Ячмірського права став сла­ветний Микола Остафій із своєю жінкою і за­явив, що він продав півчверті свого поля. Під цим актом продажу є і підпис жінки.
Міщанин Василь Кранець з дружиною, бу­дучи здоровий тілом та розумом, добро­вільно та не примушено продав садибу з городом.
У "Правді Руській» є закони про отриман­ня спадщини.
А хто, умираючи, розділить дім дітям сво­їм, то так має бути. А як умре без розпоря­дження (заповіту), то треба всім поділити, і нажінкудати таку ж рівну частку.
Як жінка лишиться по мужу, то дати їй ча­стку, а у своїх дітей має взяти частку, а що на ню муж вложив, бо є господинею. А спа­дщина їй не належиться. Діти від першої жін­ки візьмуть те, що є по їх матері, хотя би на (другу) жінку вложено. А як вітчим прийме дітей зі спадщиною, то й тоді є поділ. Адвір належиться завжди молодшому синові.
А як буде сестра дома, то спадщини не візьме, але віддадуть її брати замуж, як зможуть.
А матірна частка дітям не належиться, то кому матір схоче, гаму дасть, і як дасть всім, то всі поділяться, але коли умре, не розпо­рядившись, то в чиїм домі умерла і хто ЇЇ кормив, той візьме.
Згідно з магдебурзьким правом право на майно мала вся сім'я. Спадщину мали от ри­мувати всі зверху донизу—сини, брати, се­стри, одні по другім по одній лінії (по батькові чи по матері), дочки, внучки, прав­нучки теж по материній лінії, члени сім'ї теж беруть спадщину один за другим. Польське право в майнових справах до­тримувалось звичаєвих норм: згідно звичаїв і коронних законів вважався дійсним писа­ний заповіт у присутності п'яти свідків, за яким ділили порівно як синів, так і дочок як батьківським, так і материнським майном. Тобто тут діяв родинний принцип, який був у всіх законодавствах руського права.
Найбільш поширеною формою розподілу сімейного майна були поділ главою сім'ї на старості років, або ж складання духівниці (заповіту). Глава сім'ї (чоловік або жінка-вдова), будучи ще здоровим, але в похило­му віці, розподіляв своє майно синам та дочкам. Духівницю робив, будучи хворим,— перед емері ю. Якщо глава сім'ї не склав ду­хівниці, тоді спадкоємці ділились майном у присутності людей або справа про розпо­діл майна передавалась до суду. Розподі­ляли майно при одруженні синів та дочок.
Так, у 1646 р. до міського уряду стала учтива Калина, жінка небіжчика Гриця Масевича, здорова на тілі та умі, але відчуваючи свою близьку смерть, і щоби її наймолод­ший син не мав клопоту з майном, робить такий записі щоби її поховали згідно з грецьким обрядом. Винна трьом синам 68 зл., крім церкви та замку. Старший син Яким має своє господарство. Другий син Леонтій навчається, а молодший син Іван нічого не має. Тут же перераховує землі і будівлі, які залишає синові Івану: даю, дарую, а мою дочку, Іванову сестру Єву, заповідаю йому гючтиво вінувати.
Коли в 1613 р. помирав Іван Задоник з села Тирява СІльна, в своєму заповіті роз­ділив землю: одну половину дітям від пер­шої жінки, а другу — дітям від другої. А борги, які мав, то мали спільно сплатити ді­ти обидвох жінок. А жінці із свого майна ні­чого не залишив.
У 1669 р. в місті Лісько померли батько і мати Демки, не зробивши заповіту, зали­шивши двох синів Івана та Василя. Для розподілу майна була створена комісія, в яку входили міщани. Комісія прийняла та­ке рішення: згідно Із звичаєвим правом дві частини майна припадає молодшому бра­тові Василеві, одна — старшому братові Іванові. Насамперед Іван повинен віддати садибу з городами та приналежностями, загін поля і одну вільну кімнату. А коли Ва­силь схоче продати землю в чужі руки, то Іван ближчий. Обидва погодились під ка­рою 50 гривень".
Як уже вказувалось, при розподілі майна, згідно з законами "Правди Руської», на го­сподарстві залишали наймолодшого сина.
У селі Високій громадський суд розглядав скаргу старшого брата Михайла на молод­шого брата Мартина та на маму Катерину Шмудську. Як записано в судових докумен­тах, що, помираючи, батько, згідно з "натуральним» правом, на господарстві за­лишив молодшого сина — Мартина, але старший син Михайло допоминається по­ловини господарства, заявляючи, що він не хоче поневірятись. Суд прийняв таке рішен­ня: за частину майна, яка належить до стар­шого брата, Мартин має сплатити грішми. А Михайло, який не шанує матері, робить колотнечі, має до трьох тижнів вийти з ха­ти, хіба б втихомирився.
Після смерті батька в селі Ячмирі мо­лодший син Яків Вибух, який залишився на господарстві, сплатив старшому бра­тові Миколі 28 зл, зз належну йому части­ну батьківщини.
Аналогічним розподіл сімейного майна проводився і на Південній Лемківщині.
У Карпатах, у тому числі й на Лемківщині, висліджуємо Іде один вид розподілу сімей­ного майна — купівля-продаж. Особливістю такого «купна-продажу» було те, що ті, хто продавав (батьки), майно оціню­вали в грошах, і при оформленні документів вимовляли собі майнове забезпечення, тобто утримання до смерті. В умову забезпечення старості входило: житло, земля і харчі
. У селі Високи В.Пут перед смертю зро­бив такий заповіт: «Я в старшому віці, хво­рий. Не маючи синів, тільки дві дочки, До молодшої дочки приймаю зятя Валенти­на, продаю все своє господарство за 500 зл. і його роблю шастром (господарем), але з умовою, що зять має мене забезпе­чити ДО КІНЦЯ ЖИТТЯ". Таких родинних фіктивних продажів є значна кількість. Однак у дослідників не­має однозначної оцінки щодо такої фор­ми поділу родинного майна. На нашу думку, найбільш обґрунтованою підставою продажу землі спадкоємцям були тогочасні обставини: внаслідок постійних татар­ських нападів багато людей потрапляло в полон чи тікало в Інші регіони, деякі чле­ни сімей відходили для пошуку заробітків тощо. Коли ця категорія людей поверта­лася додому, то вимагала своєї частки зе­млі. А коли батьківське майно було продане, тоді вже було неможливо отри­мати належну частину спадщини.
Звичаєве право одного народу може бу­ти тільки подібним до другого народу в то­му випадку, коли ці народи перебувають на одній стадії суспільно-економічного розви­тку. Але в той час волохи займались пасту­шим господарством, вели кочовий спосіб життя, а український народ займався сіль­ським господарством. Отже таких подібно­стей бути не могло. Тим більше, що волоське право не було кодефікованим.
Правові норми, якими керувалось упро­довж усього середньовіччя населення Лемківщини, корені яких знаходяться в законах «Правди Руської» та українського звичаєво­го права, є ідентичними до тих правових законів, якими керувались копні суди в Україні. І це найбільш аргументована під­става для заперечення побутування на Лемківщині так званого волоського права.
Гошко Ю., Турчак О. "Лемківщина. Т.2"