середа, 20 лютого 2013 р.

Федір Острозький: український князь, європейський король і святий

Федір Данилович Острозький (*1360 — †1446) — князь, луцький воєвода, староста, православний монах і святий (1386–1392 рр.). Зробив багато для оборони і розбудови українського суспільства у складі Великого князівства Литовського в XIV–XV ст.

Так сталося, що практично усі маєтки його батька потрапили в руки старших братів і з юнацьких років Федько був змушений робити собі кар'єру з мечем у руках. Поклав міцну підставу земельному багатству свого роду. 1385 року пан Чурило-Бродовський записує (дарує) йому свій родовий маєток Бродово, аби князь, його дружина і нащадки "печаловали са душою моєю и жоны моее душею". У 1386 р. грамотою, даною 11 травня в Луцьку, Владислав II Ягайло і, що завоював на Волині місця, зайняті угорцями, Вітовт віддали в спадкоємне володіння місто Острог з повітом і містами ж Заславом, Корцем і Хлопотиним князю Федорові Даниловичу з його потомством (в інших джерелах — підтвердив його права на Острог і, поверх того, дав йому міста Корець і Заслав з багатьма селами).


Князь Федір Острозький набув популярністі у війні русько-литовського князя Свидригайла проти польського короля Владислава, мужньо захищаючи Волинь від поляків. Вітовт у 1396 р. збільшив його володіння. Популярним на військовій службі він стає під час походу у 1404 р. на Смоленськ. У 1410 р. Федір Данилович взяв участь у знаменитій Грюнвальдській битві в якості командира 51-ї литовської хоругви і особливо відзначився під Танненбергом, захопивши неприступний замок Рейсінберг. На талановитого полководця звернув увагу король Ягайло, який доручив йому охорону польсько-литовського посольства до Праги. Його вибір не був випадковим, так як найбільш небезпечною ділянкою шляху були гори в Сілезії, а княгинею в Ратиборі в той час була рідна сестра Федора Олена Острозька. Місія виявилася надзвичайно успішною, чехи несподівано для Ягайла дали згоду передати свою корону в руки його брата Вітольда.

Під час боротьби Вітовта зі Свидригайлом за Волинь Федір став на сторону останнього й у 1420 р. звільнив його з ув'язнення в Кременецькому замку. Після смерті Вітовта Федір ужив усі зусилля, щоб звести на престол Свидригайла, наніс полякам цілий ряд поразок і відняв у них Поділля і Волинь.

Широкому загалу мало відомо, що королем Чехії та маркграфом Моравії у період 1422 – 1431 рр. був цей український князь.

Вітольд також був заскочений цим рішенням, так як і гадки не мав залишати Литву. Тоді було вирішено спрямувати до Чехії в якості його намісника Федька Острозького, але, за аналогією із Сигізмундом Люксембурзьким, йому також дали ім’я Сигізмунд, а Корибутовичем назвали для більшого гонору, створюючи враження, що цей намісник не є звичайним підданим великого князя, а представником роду Гедиміновичів. Під цим псевдонімом Острозький діяв у Чехії впродовж 1422-1423 рр. і залишив його одразу після того, як у цьому відпала необхідність.

На Волині та в Галичині князь набрав собі біля 7 тис. воїнів і через Сілезію знову рушив до Чехії. Без особливих труднощів він дійшов до Нового Міста (Вінчова) у Моравії, де проголосив себе намісником Вітольда в Чехії та Моравії. Однак, місцева шляхта хорватського (давньоруського) походження одразу поставилася до нього як до свого власного короля і, відповідно, поступово почали змінюватися настрої самого Острозького. Якщо в Моравії він виступав виключно як намісник Вітольда, то вже в Чаславі Федір присягнув на сеймі чеському народу не як намісник, а як король, не згадавши жодного слова про литовського князя (він присягав не тільки відповідно до обряду гуситів, але і на православному хресті).

За допомогою свого війська він швидко навів порядок в Празі, вгамував грабунки, і не тільки Ян Жижка, але і чашники були змушені визнати Острозького своїм королем, про що 11 червня 1422 р. був зроблений відповідний запис у книзі Міської Ради м. Праги. З цього моменту Федір Острозький і юридично, і фактично стає повноправним королем Чехії та маркграфом Моравії, так як його владу визнали усі міста в країні за виключенням лише одного замку Карлштейн, де засіли 400 католиків, які заявили про свою вірність Сигізмунду Люксембургському.

Ось чому значну частину свого правління в Чехії Острозький присвятив облозі Карлштейну, а також здійснити походи на Пржибрам, Уст’є над Лабою та інші міста Богемії. Однак, ситуація склалася так, що в Празі розпочалися збройні сутички між чашниками та таборитами, і тому Острозький був змушений йти туди вгамовувати пристрасті. Щоб не розпалювати ворожнечу, він не дозволив Жижці зруйнувати Прагу (неймовірно, але саме так задумав зробити Жижка і тільки поява Острозького в Празі перешкодила йому реалізувати цей план, хоча мало хто з чехів сьогодні дає собі звіт у тому, що Злату Прагу, цю перлину європейської архітектури та мистецтва врятував тоді саме цей український князь), намагався усіма можливими способами примирити таборитів із чашниками, аж поки таборити не вирішили, що він діє на боці останніх і в серпні 1427 р. арештували його та посадили в замок Вальдштейн.

Саме в цей момент Олена Острозька змогла переконати брата звернути свою увагу на можливість об'єднання в українських руках усієї Сілезії. Так як мало не усі сілезькі князі мали в собі частину руської крові, то вона досить легко намовила Премка Опільського, Казимира Освецимського, Конрада Козельського та Болька Тишинського підтримати Федора, і йому вдалося тоді заволодіти не тільки Точеком, Гливицями та Глоговом, а навіть і Ченстоховом. З’явилася реальна можливість утвердження на значній частині Сілезії української династії і це викликало надзвичайне занепокоєння не тільки Польщі, а і усього католицького світу.

На цей раз усі поляки об'єдналися проти князя Федора, його війська були розбиті, і у 1431 р. він був змушений залишити територію Сілезії та повернутися в Україну. Чеська і польська історіографії ретельно уникають акцентувати свою увагу на роках правління в своїх країнах українського князя, хоча чеським королем він титулувався аж до 1431 р. і так чи інакше, але суттєво впливав на ситуацію в Чехії та Сілезії. Після того він повернувся вУкраїну.

У 1432 році Федір Острозький і його союзники на ріці Мурафа оточили поляків і лише маленька купка врятувалася, втікши з Галичини. У 1433 році В. Ф. Острозький після кровопролитного бою взяв Кам'янецький замок.

Наприкінці свого життя (за одними даними — бл. 1441, за іншими — бл. 1440 р.), кн. Федір Острозький покинув свої світські справи і постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під ім'ям Феодосій. Жив він у Дальній Феодосієвій печері, де і похований, померши монахом. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. його було канонізовано і прийнятий до лику святих. 1638 року Афанасій Кальнофійський свідчив, що "преподобный Феодор открыто почивает в Феодосиевой пещере в целом теле". Днями пам'яті преподобного Феодосія Острозького збігається з Днем Незалежності України — 24 серпня (за ст. ст. 11 серпня) і 10 вересня (за ст. ст. 28 серпня).

вівторок, 19 лютого 2013 р.

У стіні Ізборської фортеці знайдені залишки людини

У кладці Ізборськ фортеці знайдені людські останки. Під час перекладання кладкиу дзвінниці вежі фортеці Ізборськ були знайдені залиті вапняним розчином останки людини, повідомляє автор "Живого Журналу" starcom68, історик і археолог Олексій Старков.

"Зовнішній вигляд знайденого дуже нагадує гіпсові виливки, отримані під час розкопок Помпей та Геркуланума", - повідомляє автор ЖЖ.

Це вже друга знахідка вмурованої людини у дзвіниці вежі Ізборська. Перша була зроблена в XIX столітті при її часткової розбиранні. Імовірно, ця знахідка - свідчення древнього культу людського жертвоприношення людини, дух якої має оберігати будівлю від руйнувань.
Фото залишків вмурованої людини

У Львові туристам покажуть середньовічне місто в підземеллі

У Львові розробляють новий проект туристичного маршруту, який дозволить побачити місто епохи середньовіччя у підземних тунелях.
Він дозволить відкрити для загального огляду старі будинкові пивниці, підвали костелів та ратуші. А ще дасть можливість археологам та історикам дослідити артефакти підземного міста, що збереглися під старою бруківкою, залишившись неушкодженими пожежею 1527 року.
На втілення проекту Львів отримав від Євросоюзу та громади міста понад 440 тисяч євро, зазначив заступник мера з гуманітарних питань Василь Косів.
За задумом розробників, маршрут починатиметься між низьким і великим мурами, що біля пам’ятника першодрукарю Івану Федорову. Далі пролягатиме до підземель Домініканського костелу, далі - до площі Ринок, у підвали Ратуші і до костелу Єзуїтів. «Загалом це 8 тисяч метрів квадратних експозиційних площ, - розповів архітектор, розробник документації Микола Рибенчук. – Плануємо протяжність маршруту близько 800 метрів. На вході у підземелля буде інформаційний центр, можливо макети з певними етапами розвитку міста».
На думку відомого гіда, автора багатьох ексклюзивних екскурсій Львовом Ігоря Лильо, туристичний маршрут львівським підземеллям стане популярним.
«Нині турист хоче видовища, динаміки, а українські музеї у теперішній інтерпретації – це вже «минуле століття», багато з них навіть інтернет-сторінок не мають. Ми це бачимо на прикладі запропонованих екскурсій «Нічним Львовом», коли попит просто зашкалює, люди записуються у чергу, а музеї відмовляються від співпраці, не хочуть відкривати свої експозиційні зали».
Підземна екскурсія має бути експресивною, навіть з елементами залякування та обов’язково інтерактивними дійствами, розмірковує гід. Вартість огляду, на його думку, мала б відповідати польським аналогам – близько 100 гривень.

Джерело - газета "День"

середа, 13 лютого 2013 р.

Один з найдревніших храмів України - Свято-Василівський собор у Овручі

Свято-Василівський собор у Овручі – один з найстаріших храмів України, вік якого нараховує вже понад тисячу років. Історія Василівського храму починається з часів Київської Русі за Володимира Святославовича. Дерев'яний храм був споруджений князем Володимиром Великим (у хрещенні Василієм) у 997 році (за іншою версією у 989 році) на місці зруйнованого язичницького капища. Це була перша православна церква Овруцького краю.
Свято-Василівський собор в Овручі (2008 рік).
Мурований собор святого Василя було споруджено в Овручі близько 1190 року князем Рюриком Ростиславичем. Він став палацовим храмом князя Рюрика Ростиславовича (у хрещенні Василія). Проектантом культової  церкви у Овручі споруди, імовірно, був придворний архітектор князя Петро Милоніг.  Нова кам'яна церква Святого Василія у народі прозвали "Золотоверхою" (спочатку її вінчав позолочений купол).

Собор неодноразово зазнавав руйнації. Двічі на нього нападали татари, а у 1321 році литовський князь Гедимін за наполегливу оборону міста безжалісно зруйнував православну святиню. Проте, овручани не забули про храм, усередині напівзруйнованих стін собору знову з’явилася невелика дерев'яна церква. Від староруської церкви залишилися три апсиди і частина північної стіни. За легендою, на руїнах храму вночі були чутні співи ангелів, а з поверхні землі по окрузі розносилися пахощі.
Головний фасад Свято-Василівського собору у Овручі.
У XVI столітті серед руїн була побудована дерев'яна церква, яка незабаром згоріла. Наступна дерев'яна церква, збудована на тому ж місці, в 1734 році була розібрана по старості. У 1848 році впали склепіння храму-руїни, від давньоруської церкви залишилося три апсиди й частина північної стіни. Але вже на кінець XIX століття церкву було практично зруйновано. 1876 року біля північної стіни побудована Василівська каплиця, розібрана на початку 1900-х років.
Усередині храму (сучасний вигляд).
У такому вигляді храм існував практично до кінця XIX століття. У 1908-1909 рр. архітектор А. Щусев склав проект реставрації, на закінчення якого відзначив, що Василівській церкві все-таки може бути повернений початковий візантійський стиль. Кошти на відновлення храму збирали всі православні церкви Російської імперії. Сам Микола II вніс 10 000 рублів пожертвувань і велике панікадило.
Хрест з нагоди тисячоліття Овруцького храму.  
Овруцький храм не був спотворений реставрацією. Копітка і професійна робота будівельників дозволила відтворити церкву в точності до карниза. Усередині церкви на стіні, що збереглася із староруських часів, видно фрагменти фрескового розпису з позолотою. Інтер'єр розписували відомі художники К.С. Петров-Водкін, О.П. Блазнов, Ф.К. Волков, Б.Н. Максімов. Фасади храму інкрустовані каменями, які поглиблені в цегляну кладку і відшліфовані з лицьового боку. Замість дерев'яних (як в давнину) встановлені залізні зв'язки (для імітації дерева обшиті дошками). Таким чином Василівській церкві Овруча було повернуто первісний вид. Тоді ж біля храму було збудовано двоповерховий корпус келій жіночого монастиря, трапезну та дзвіницю.

По закінченню реставраційних робіт при Василівській церкві був відкритий жіночий монастир, який діяв до 1935 року. В період Другої Світової війни (1944 рік) в церкві Святого Василя поновилися богослужіння. Наступного разу радянська влада закрила храм вже у 1959 році.  1990 року "Золотоверха" Василівська церква знову була освячена і відкрита для богослужінь. У будівлі при церкві наразі діє жіночий монастир.

У 1997 році на території овруцького Свято-Василівського собору був встановлений хрест на пам'ять святкування 1000-річчя Свято-Василівського храму, перед яким — гранітна плита зі словами молитви Св. князя Володимира при прийнятті ним хрещення. Як і більшість прадавніх церковних святинь України, Свято-Василівський Овруцький собор нині знаходиться під контролем УПЦ МП, що може погано відобразитись на історичних старожитностях древлянської святині.



понеділок, 11 лютого 2013 р.

Гривня: древня грошова одиниця слов'ян

Гривня київського типу
Гривня - одна з найдавніших грошових мір у слов'ян. Етимологічно слово «гривна» походить від слова "грива", яке ще на санскриті (hriva) означало "шия" (зараз в українській мові зберігся відповідник цього слова у формі "загривок"). Ще з часів бронзового віку в індоєвропейських племен серед вищих каст, особливо воїнів, існував звичай носити золоті гривні, - дротини і пластини із золота, зазвичай круглої форми, які через високу вартість використовувались у якості платіжного засобу. Частіше за все це були м'яко закруглені обручі, з кінцями у вигляді голівок левів, прикрашені кольоровою емаллю. Коштовні гривни створювалися цілком із золота.
Назва гривна як еквіваленту грошової одиниці згадується в джерелах вже в Х ст.: у "Повісті минулих літ" князь Олег, прийшовши з Півночі, оволодів Києвом і "встановив варягам давати від Новгорода гривен триста на рік, заради миру". Тобто, вже на межі VIII-ІХ ст. гривні активно використовувались під час здійснення торгових операцій, сплаті данини, як міра ваги і лічби.
Однак, слово "гривна" на Русі мало кілька значень: як еквівалент монети, як вага і як відзнака.
Шийна гривня
З XI століття за словом "гривна" закріпилось інше значення — вагове. Вага срібла могла складатися з певного числа однакових монет, тому поступово виник рахунок їх на штуки. З часом на Русі з'являються гривна срібна (вагова — між 160 та 205 грамами залежно від типу) та гривна кун (лічильна). Цікаво, що спочатку їхня собівартість була однакова, але далі, внаслідок нестабільної ваги монет, одна гривна стала дорівнювати кільком кунам. В XII столітті Гривна срібна (близько 204 г) по цінності вже дорівнювала 4 гривням кун (1 гривня кун = близько 51 г).
Гривна кун відповідала певній кількості платіжних одиниць (монет). В XI ст. Г.кун =20 ногатам=25 кунам=50 різанам; В ХІІ ст. Г.кун=20 ногатам=50 кунам (куна протягом століття зменшилась вдвічі). Цікаво, що в нинішній Хорватії грошову одиницю називають кунами за давньою традицією.
Монети Древньої Русі та ВКЛ: 1. дирхеми, 2. злотники, срібляники, 3. ногати, 4. гривня київського типу, 5. гривня литовського типу
Гривня чернігівського типу.
Гривня новгородського типу.

Гривня булгарського або волзького типів.
Як грошова одиниця гривня була поширена не лише у Східній та Центральній Європі, але й у Центрально-Західній: у Польщі, Наддунайських землях та на Балканах. У XIV ст. у Польщі в законодавстві Казимира Великого виру (штраф) за вбивство шляхтича визначали сплатою 60 гривень, за простого лицаря 30 гривень, а лицаря останньої категорії - 15 гривень. Як грошова одиниця гривна була поширена і у Великому Князівстві Литовському.

Певні зміни у функціонуванні гривни виникли у XIII ст., коли для новгородських злитків срібла, поруч із назвою «гривна» почала вживатися назва «рубль» (від цього й походить сучасна назва російської грошової одиниці). Усі монетні типи гривень, окрім новгородських, проіснували до середини — другої половини ХІV ст. Новгородські, найбільш життєздатні, — до кінця XV ст., і поступово були витіснені монетами чужоземних княжих дворів. Вже у XV ст. злитки взагалі виходять з обігу, а рубль залишається як грошово-лічильна одиниця. Саме рубль (українська назва — «карбованець») стає символом російської, а потім і радянської монетної системи. Гривна ж продовжувала існувати до XVIII століття лише як вагова монета — «гривенка». Вона, до речі, ділилася на 48 «злотників», а вони, в свою чергу, — на 25 «почок».

В часи Національно-Визвольної Революції початку ХХ ст. уряди УНР, гетьманування Скоропадського та Директорії були відновлені історичні традиції українців називати гроші гривнями.
(Хронологія випусків гривень українськими урядами)
5 січня 1918 року — 100 карбованців (ескіз Г.Нарбута); 6 квітня 1918 року — 25 та 50 карбованців (Народна назва — «лопатки» (з-за зображеного на них селянина з лопатою), ескізи О.Красовського);
17 жовтня 1918 року — 10, 100 та 500 («горпинки») гривень (ескізи Г.Нарбута)

жовтень 1918 року — 1000 та 2000 гривень (ескізи І.Мозолевського);серпень 1919 року — 10 («раки») та 1000 карбованців (ескізи Григорія 3олотова), 100 карбованців (ескіз Г.Нарбута) та 250 карбованців («канарейки», ескіз Б.Романовського); жовтень 1919 року — 25 карбованців (ескіз А.Приходька).

З більшовицькою окупацією України гривню як грошову одиницю почали активно витісняти. «Більшовицькі тисячки» запроваджені Раднаркомом на землях Радянської України, мали мізерний курс (1 золотий карбованець = 5457000000 радянських карбованців). В наслідок грошової реформи1922—1924 років у обіг були введені радянські червінці (1,6767 г золота). 1924 року було встановлено курс нового радянського карбованця, який дорівнював 1/10 червінця. Ця подія стала моментом остаточного утвердження більшовицької валюти.
Зі здобуттям незалежності в 1991 році почали говорити про грошову реформу, у результаті якої б і замінили комуністичні карбованці/рублі на національну валюту. 1992 року перші зразки української національної валюти було виготовлено в Канаді за ескізами В. І. Лопати. Однак в обіг в Україні з 1992 року було введено тимчасову валюту, розраховану на перехідний період, — український карбованець, або купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця ставала протягом 1992–1995 років жертвою інфляції, зумовленої економічною кризою перехідного періоду.
В наслідок стабілізації економіки, впродовж 15 днів — від 2 до 16 вересня 1996 року — в готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і карбованці з поступовим вилученням останніх. Після 16 вересня 1996 року приймання карбованців в усі види платежів було припинено, і єдиним законним засобом платежу на території України з цього моменту стала національна українська валюта - гривня.


Мізинська стоянка - найвідоміша стоянка палеолітичної доби

Мізинська стоянка — одна з найвизначніших археологічних пам'яток пізнього палеоліту в історії не лише України та Європи, а й світу. Її дослідження дозволило відкрити нову для науки історичну культуру (названу згодом за місцем першого відкриття) кроманьйонців європеоїдного типу, які майже двадцять тисячоліть тому населяли наші землі. Археологи класифікують мізинську культуру як ранню мадленьську культуру.
Археологічна мапа палеолітичних пам`яток на території України.
Стоянка розташована на Сіверщині, поблизу села Мізин, Коропського району, Чернігівської області. Датується віком близько 18 000 років до н.е. Однією з найхарактерніших особливостей діяльності носіїв культури стали неймовірно талановиті вироби з кісток мамута та перші відомі у світі орнаменти та символи, нанесені на вироби: перший у світі ансамбль музичних інструментів, браслети з кісток мамута, на яких, як вважають дослідники, вирізані перший зафіксований календар та ще низка неймовірних знахідок. 
Реконструкція житла мисливців на момнтів з Мізина.

Каркас житла з кісток. Сучасна реконструкція.
Залишки житла з кісток мамута.
Відкриття стоянки відбулося восени 1907 року на подвір'ї козака Кошеля з села Мізин, де були знайдені якісь великі кістки. Звістка про це швидко облетіла навколишні села і зацікавила археологів. Археологічна розвідка показала, що тут знаходилося поселення кроманьйонців доби пізнього палеоліту. За сторічний період досліджень археологи відкопали п'ять круглих жител діаметром близько семи метрів і площею до 25-ти квадратних метрів. Ці куполоподібні житла були схожі на «чуми» північних народів: вони були споруджені з дерев'яних жердин, вкритих шкірами тварин, а ззовні обкладені тваринними кістками та рогами. Поблизу них знаходилися місця обробки каменю та кісток.
Браслет з меандром
Крім житлових і господарських споруд на цій території знайдено чимало оригінальних високохудожніх виробів з бивня мамота: скульптури-ідоли, стилізовані жіночі статуетки, фігурки тварин, пташок, браслети, прикрашені орнаментами. Один із браслетів вкритий першим відомим зображенням меандру, інший — вкритий першим відомим свастичним зображенням. Геометричні орнаменти, виконані червоною вохрою і глибоким різьбленням на кістках мамута. Вважається, що браслети були виготовлені із прямих пластин ікла мамута, зігнутих у невідомий науці спосіб.
Безцінною знахідкою на Мізинській стоянці є дивні вироби з кісток (також з орнаментом), після аналізу яких стало зрозуміло, що це - музичні інструменти, які застосовувалися під час ритуалів. До так званих звучних інструментів належить також «шумлячий» мізинський набірний браслет, який складається з п'яти окремих незамкнених кілець. Це своєрідні кастаньєти, які поки що є єдиним свідченням про наявність танців у палеолітичній культурі Східної Європи. Тут же було знайдено і згодом розшифровано прадавні графічні записи музики, тобто тогочасні ноти. Цю дивовижну музику понад 20-тисячолітньої давнини вже кілька років можна чути у виконанні чернігівського військового оркестру Північного оперативного командування Збройних Сил України.
Стоянка розкопувалась і вивчалась багатьма відомими українськими істориками та археологами: Ф.К. Вовком, Л.Х. Чикаленком, В. Є. Куриленком та ін. Найвідомішим дослідником Мізинської стоянки став відомий археолог Іван Гаврилович Шовкопляс, який протягом семи років (1954-1961) досліджував знахідки. Підсумком тривалих досліджень прадавньої культури стала його монографія "Мезинская стоянка". - Киев : Наук. думка, 1965.


Печатки козацьких військ кінця XVIII - XIX ст.

(За вид.: Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ - ХІХ століття / Автори-упоряд.:
О.А.Бачинська, Л.М. Маленко, О.А. Прігарін, Р.І. Шиян. - Одеса: Друк, 2000. - С. 212 )

Печатка Чорноморського козацького війська. 1792 р. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 597.
Печатка Чорноморського козацького війська
Печатка Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. 1807 р. РДВІА, ф. МА, оп. 165, зв. 32, спр. 41, ч. 2, арк. 28,31.
На печатці зображено: у центрі - у вигляді дуги річка Дунай, над дугою хрест та сонце, під цугою домовина на півмісяці. Див.: Бачинський А.Д. Народная колонкзация Придунайских земель в XVIII - начале XIX вв... - С. 278
Печатка Усть-Дунайського Буджацького козацького війська
Печатка Дунйського козацького війська.
1851 р. ФДАОО, ф. 755, оп. 1, спр. 98, арк. 157.
Печатка Дунйського козацького війська
Печатка Бузькогокозацького війська. 1807 р. ДАОО, ф. 1, оп. 218, спр. 8 за 1807 р., арк. 87.
До 1803 р., імовірно полкова печатка бузьких козаків мала інший вигляд: у центрі - воїн, який тримає у руці списа з прапором, по краях напис: "Печать Бугскаго казачьего полка". Див.: Хиони И.А. Бугские казаки й их борьба против феодально-крепостнического гнета... - С. 49-50.

Українсько-російське етнографічне покордоння

На теренах областей сучасної РФ, що межують з Україною, залишились великі історичні та етнографічні території, які мають відношення до українського етносу та історії української державності.



Острогозький слобідський полк існував на землях сучасної Воронізької області, та його кордони майже повністю співпадають із її сучасними південними та західними границями. Більшість поселень тут заснована та населена досі нащадками острогозьців.
Інші слобідські полки – Харківський та Ізюмівський – також частково розташовувались на порубіжжях сучасних Білгородської та Воронізької областей. Крім того, козацька старшина заводила тут собі маєтки на російський манер, завозячи українців, яких трохи потому шахрайством навернула у кріпацтво.
Поруч тих земель, навкруги маєтків, існують дві цікаві етнографічні групи. Перша з них має самоназву «Хохли», субтопоним для свого краю «Хохляндія», причому обидві назви не сприймаються носіями за образницькі, а навіть промовляються з гордістю. Друга група – дзеркально – зветься сусідами та й самозветься як «Москалі», «Кацапи», «Кацапщина», також без негативного коннотату. Вирізняються поміж собою різними варіаціями суржику, з переважанням українського або російського комплекту в ньому.
На частині Курської та Білгородської областей існує субетнос «Горюни», який також є і по український бік кордону. Він має змішане україно-російське походження, вирізняється лексикою, фонетикою та побутом. Горюни населюють природно-географічні зони Ізгорьє та Білогорьє.
Поруч мешкає унікальна етнографічна група «Перевертні», яка об’єднує родини і громади, що мають цілком українське походження, проте старанно уникають української ідентифікації. Цікаво що це не тільки экзоним, але й самоназва, яка на місцевості практично не носить негативного значення. Перевертні пишуться росіянами і вирізняються російською мовою з відчутно українським комплектом (суржик).
Ще далі на північ, на перетині Курської, Брянської та Орловської областей, мешкають «Севрюки», нащадки міщан Севської провінції, напівукраїнського походження. Цікаво, що саме на тих теренах нацисти зробили Локотську Республіку, відому як оплот антирадянської колаборації.
Від власне російських субетносів українські етнографічні землі відокремлюють дві субетнічні групи. Перша з них – «Саяни» (також «Мамони») – розташована переважно в Курській області. Саяни відрізняються від українців та суржикомовців суто російською вимовою, а від росіян – відчутним елементом українського у побуті (одяг, звичаї). Серед них є старовіри.
На Північному Сході такого ж роду буфером слугує етнографічна група «Полехи», яка вважається субетносом з однаковим внеском українців, росіян і беларусів. Це спостерігається у побуті, мові і мистецтві.
Далеко на Півдні, в Ростовській області, є райони, які раніше входили до УРСР. Це колишні Шахтинська і Таганрозька Округи, що їх приєднано від Донецької губернії до Росії у 1925 та 1924. На початку 20-х досліди виявляли серед мешканців носіїв субетносу «Шахтинці», який теоретично охоплював також і українські шахтарські поселення. Але етнічні процеси були штучно зупинені радянською владою. Щодо Таганрозької округи, то тут і досі відчутний вплив «Катакомбної церкви», яка в радянські часи базувалася в Україні.
Цікаво, що населення Білгородської, Курської і Воронізької областей (тоді входили до Центрально-Чорноземної області) навпаки зазнало українізації (коренізації) протягом 1923-1933 років, що наклало відбиток на ідентичність низки існуючих там етнографічних груп.

Алі Татар-заде

субота, 9 лютого 2013 р.

На Полтавщині вшанували Самійла Величка



 Сьогодні виповнилося 280 років з дня смерті українського козацько-старшинського літописця.


У селі Жуки Полтавського району відбулись урочистості з нагоди 280-ї річниці від дня смерті літописця Самійла Величка. На захід, який пройшов на території Меморіального комплексу Українського козацтва, з’їхалися представники козацтва з усієї області.
— Сьогодні ми прибули в Жуки, тому що виповнюється 280 років з дня смерті нашого козацького літописця Самійла Величка, — розповів Григорій Мілітинський , отаман Кременчуцького полку окремого козацтва Запорозького, генерал-хорунжий. – Зараз історія козацтва та взагалі нашої країни не дуже вшановується. Керівниками, які відповідають за це,  мало що робиться для зміни цієї ситуації. Сьогодні тут повинно бути все керівництво області, але ніхто з них не приїхав. Чому? Тому що відродження історії країни зараз на жаль мало кого цікавить. Я думаю, що ці люди напевно й не співають гімн України.
— Всі ідеї, які мають український характер ми повністю підтримуємо, — зазначив Юрій Бублик, народний депутат від партії «Свобода». – Козацьке товариство вважає, що 11 лютого – це день народження Самійла Величка. На жаль місце його могили відоме, тому тут встановлено символічний камінь, і на цьому місці збираються козаки та запрошуються різні патріотичні організації, аби вшанувати літописця козацтва.




Самійло Величко — український козацько-старшинський літописець. Народився та помер в селі Жуки Полтавського району. Є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави.
Джерело - "Коло"
фото - Олег Дубина

четвер, 7 лютого 2013 р.

Сімнадцяті Слобожанські читання (анонс)


У квітні цього року відбудуться 17-і Слобожанські читання. До участі у конференції запрошуються усі патріотично налаштовані історики, зацікавлені історією краю. Є можливість опублікуватись у щорічному науковому виданні.