На Волині під церквою знайшли шокуючі знахідки

Під церквою Святої Трійці у селі Тростянець Ківерцівського району виявили підземелля, у якому знаходились історичні артефакти та кістки розстріляних людей.
Новину про це  повідомила газета «Сім’я і дім» у червні.

Про підвал стало відомо, коли священик розпочав реконструкцію храму. Спочатку, під фасадом приміщення, під майже метровим шаром ґрунту було відкопано арку, а згодом, коли роботи перенеслися всередину храму, глибоко під підлогою знайшли підземелля.

Щоб повністю відкрити трикімнатне приміщення підвалу, довелося вивезти чотири «КамАЗи» землі. У підвалі знайшли старожитні побутові речі, монети, підсвічники, семисвічник, ікону, та чотири церковні книги: 1638, 1791, 1817 та 1864 років видання.

Крім того, у підвалі була велика кількість людських кісток, розміри яких свідчать, що вони належать дітям.

Маленькі дірки у черепах є свідченням розстрілу, пише видання.Одна з мешканок Тростянця розповідає, що у свій час енкавеесівці цинічно катували людей, а вже понівечені мертві тіла скидали в холодний підвал.

Протоієрей Сергій Ледвовк хоче від реставрувати знайдені речі та мріє відкрити у підземеллі музей храму Святої Трійці.

За його словами, стін штукатурити ніхто не буде, а щоб вони мали первісний вигляд, їх просто відшліфують.

За стародавніми переказами, твердиня має два підземні ходи: один нібито веде до Луцька, другий же тягнеться до Маневичів. Спеціально запрошені топографи дослідили, що земля таки справді рихла, проте чи це насправді тунелі – відповісти наразі не можуть.

Довідка

Храм Святої Трійці у селі Тростянець є одним з найдавніших, адже його будівництво розпочалося ще в перші десятиліття XVII століття. Він є визначною архітектурною пам’яткою, оскільки зовні і всередині відповідає захисним вимогам фортеці.

Товщина його цегляних стін подекуди сягає двох метрів. Завдяки стрільницям горище було пристосоване для кругової оборони.

Щороку 25 серпня церква є місцем паломництва безлічі вірян, які йдуть у Тростянець, щоб помолитися іконі Божої Матері.

Дослідники схиляються до думки, що цей образ «Одигітрії» створений ще в XV столітті. Прихожани ж вважають його чудотворним.

Козацький полковник середини XVII століття

Реконструкцію виконано на основі копії портрета ніжинського полковника Івана Гуляницького (ймовірно брата Григорія Гуляницького), роботи невідомого автора. Полковник має повний набір атрибутів старшинської моди середини 17ст. - довгополий кармазиновий каптан, оксамитову опанчу, підбиту хутром, та шапку з візерунчастою прикрасою- "аграфом" і страусячим пір"ям. При поясі - шабля та шкіряна сумка-шабельтас у сукняному чохлі. В руках тримає символ полковницької влади - пірнач.

 

Реконструкція Сергія Шаменкова з книги О.Сокирка "Конотопська битва".

"Богородиця" - найдревніший з відомих військово-релігійний гімнів східних слов'ян

Гімн "Богородиця" - військово-релігійний гімн написаний приблизно в XIII - XIV ст. Його перший запис, що дійшов до нас, відомий з джерел початку XV століття, але архаїчність мовних форм пісні свідчить, що був він складений значно раніше.
 
 "Богородицю" виконували перед битвами війська Великого князівства Литовського (безпосередньо співався лицарством перед Грюнвальдською (1410 р.) та Варнською (1444 р.) битвами), на церемоніях, святкуваннях, похоронах та під час відзначення християнських святих. В 1529 році був включений в головний правовий документ Литви - Статут Великого князівства Литовського.

В XV столітті гімн було адаптовано польською мовою. В 1506 р. текст був включений в «Статути» Яна Ласького з поясненням, що його автором є св. Войцех. Дослідники ж приводять паралелі образів гімну з проповідями св. Кирила Туровского.

Найкращим сучасним виконанням гімну уславилася відома білоруська група реконструкторів середньовічної пісні "Стары Ольса". 

Лицарські та стрілецькі турніри в Україні

У великих містах України здавна існували школи фехтування, а відтак, і  проводилися лицарські турніри. Наприклад, у Львові за часів середньовіччя діяла школа фехтування. Ще з XIV віку тут була вулиця Лицарська (тепер Залізнична). Називалася вона так тому, що виходила на Лицарську площу (територія залізничного вокзалу), де ще від часів Данила Галицького провадилися "гри" - лицарські турніри. Перша письмова згадка про подібний захід датується 1534 роком.

1445 року у Львові було засноване стрілецьке товариство, котре щороку влаштовувало змагання зі стрільби. Стрільці цілили по когутиках, встановлених на жердинах. Тих, хто не влучив, чекало покарання, а хто збивав когута з жердки, отримував приз і почесне звання "курячого короля". Під час різноманітних святкувань проводилися військові змагання. Зберігся опис таких змагань, котрі відбувались у Львові 1622 року.

 

У перший день змагань стріляли в ціль, билися на списах, на повному галопі хапали шапки з землі. Призом для переможця був майстерно відполірований шолом і панцир. Наступного дня вояки повинні були стинати голови живим гусакам, почепленим на шнурок (Б. Зиморович уточнює, що це робилось на повному скаку), а також відрубувати голови телятам за одним змахом. Призами переможцям були телячі туші. У наступні дні відбувалися змагання зі стрибків у довжину: треба було перескочити спеціально викопаний на Ринку рів у вісім ліктів завширшки; також збройні відділи демонстрували штурм імпровізованого замку. Усе це свідчить про високий рівень військової підготовки тодішньої шляхти та міщан.

В подальших століттях, із занепадом Речі Посполитої та утворенням професійних армій, традиції проведення подібних турнірів зникають. 

Реєстровий козак кінця XVII ст.

Реєстровий козак тих часів був одягнений в жупан з турецької габи, шапку з кольоровим суконним вершком та овечою околицею та "вільчуру"- валяну вовняну бурку з тасьмами-зав'язками біля горловини. Комплект амуніції представлений традиційними шкіряною сумкою для куль і дерев'яною рогоподібної форми.

Реконструкція Сергія Шаменкова.

 

Марморощина - втрачена, але не забута українська земля

Марморощина іноді також називається Мармарош, Марамарош. Терторія краю площею 0.7 тис кв км знаходиться на  лівобережжі р Тиси, на південний схід від м. Сігет у Румунії. Заселена у V ст. нашої ери племенами Білих Хорватів - предками українців.
У 1918-1919 входила до складу Гуцульскої Республіки.
За переписом 1930 р. на території Мармарощини проживало 26 000 осіб, в тому числі 17 000 (65.4%) українців, 6 000 (23,1%) євреїв, та 3 000 інших національностей, в основному угорців та румунів.

Герб комітату Маромарош.

Після ІІ світової війни північна частина відійшла до СРСР, а південна Марморощина залишилась у складі Румунії. У повоєнний період на Марморощині існували українські школи, ліцеї та педагогічне училище.У Сиготі до 1948 року був осідок українського генерального вікаріату, у центрі Сегіту діяла українська церква Воздвиження Чесного Хреста. Але у 60 рр. почалось закриття українських освітніх закладів. Проте українська мова і культура зберігалась на побутовому рівні.
Після революції 1989 року національне життя на Марморощині почало відроджуватись. Був утворений союз українців Марморощини, який вів просвітницьку роботу серед етнічних українців краю, готував педагогічні кадри для українських шкіл у Румунії. Цілком або переважно українське населення нині проживає у селах Поляни, Репедя, Рускова, Бістра, Красна, Валя Вішеолуй, Тіса, Коштуй, Ремеці, та містах Кимпулінг, ла Тіса та Сігет. У Сігеті діє український ліцей. За своїми традиціями українці Мармарощини близькі до українців прикордонних районів Закарпаття, зокрема Рахівського, Тячівського та Хустівського.

 

З українських закладів, окрім ліцею, діють на Мараморощині також п'ять парафій Української греко-католицької церкви - у Сиготі, селах Коштіль, Кричунів, Поляни та Тячів з філією у селі П'ятра, та Православний Український вікаріат у Сиготі. Є кілька українських дитсадків, у сільських школах викладається українська мова як рідна, однак решта предметів, на жаль,  викладається румунською.
Серед головних поборників інтересів українців на Марморощині можна виділити священників Василя і Федора Поповичів, професора Івана Юращука. Особливої уваги заслуговую Олесь Бевка з села Поляни, який виконав величезний обсяг роботи у записуванні народної творчості, історичних та етнографічних матеріалів на терені марамороських українських сіл.
 

автор:magistrvp

Сава Ганжа. Полковник і командир козацького корпусу

Ми вже не раз натрапляли на постаті українських полководців, про яких наші історики, та й то далеко не всі, згадують двома-трьома рядками, ніби знехотя. І стає прикро, бо ж розумієш: йдеться про талановитих воєначальників, які могли б стати окрасою літопису військової слави будь-якого народу світу.

Належить до такої когорти і полковник Сава Ганжа, який здобув досвід у походах запорізьких козаків на Крим і Туреччину, а по-справжньому уславив себе під час тривалої Молдавської кампанії гетьмана Івана Свирговського (1575 р.)

Велика битва під Сороками (автор "Історії русів" датує її 23 квітня 1575 р.). Як уже розповідалось, українська армія гетьмана І. Свирговського розгромила, в повному розумінні нього слова, велике військо турків під командуванням полководця Кара-Мустафи. Сам Кара-Мустафа, а разом із ним і чимало вищих турецьких офіцерів, потрапили в полон, і Свирговський відіслав їх до Варшави - як гоноровий дарунок польському королеві. Додавши до гурту полонених ще й чималу долю здобичі. Ефектно?! Ще й як!

Так от, одним із флангів у цій битві командував полковник Сава Ганжа. Тут його талант спалахнув так яскраво, що гетьман вирішив доручити йому окрему велику операцію. Він поділив своє військо на два корпуси. Один з них очолив сам, другий віддав під команду полковникові. Завдання стояло не з легких: Ганжа мав перетнути всю територію Молдови, увійти до Валахії і, долаючи опір будь-яких військ - валаських, татарських, турецьких — які трапляться йому на шляху, здобути столицю Валахії Бухарест.

Простежте за картою шлях від молдавського міста Сорок до Бухареста. А тепер уявіть собі, що цей шлях треба подолати ворожою територією, з боями, не маючи ні підкріплень, ні тилового забезпечення, силами порівняно невеликого козацького корпусу. Кількома битвами полковник Ганжа зумів прокласти собі шлях до Валахії, увійшов до цієї загарбаної турками країни і, незважаючи на шалений опір турецьких та союзних їм валаських військ, штурмом здобув Бухарест.

Погортайте всі наші сучасні вітчизняні підручники з історії. Чи знайдете ви там хоч невеличку згадку про цей блискучий рейд, цю вражаючу перемогу. Про те, що Суворов узяв штурмом Ізмаїл, а потім його знову віддали туркам, ми знаємо всі. Чому ж не знаємо про європейської слави полководця, який здобув Бухарест? Тільки тому, що полковника Ганжу не вшановано було чином фельдмаршала чи хоча б генерала? Ну, не існувало тоді в козаків подібних військових чинів!

Він зумів розбити всі війська, які наважувались протистояти йому. Здобув Бухарест. Кілька днів перебув там, закликаючи валахів надалі самим подбати про свою долю: повстати проти турецьких поневолювачів і витіснити їх геть зі своєї землі. Проте зрозуміло, що тривалий час утримувати -до того ж, силами невеликого козацького корпусу - далеку від України столицю іншої держави полковник Сава Ганжа не міг. Тому він залишив Бухарест, передавши його валаському ополченню, і непереможеним повернувся до Молдови, на з'єднання з військом гетьмана. Ну, хіба це не шлях маршала? До речі, як одне з вищих військових звань воно відомо було у Франції ще з XIII століття.

Сам гетьман І. Свирговський у цей час заволодів Яссами, а потім спустився берегами Пруту й Дунаю до Кілії. Тут, у битві проти набагато чисельніших військ, він зазнав поразки - так само, як зазнав її і союзник козаків, молдавський господар Іон Вод а-Лютий, - і загинув. Проте решткам його корпусу вдалося вирватися з оточення і повернутися до Молдови, де вони цілком випадково зустрілися з корпусом Сави Ганжі. Сталося це, як твердять дослідники, після тривалих блукань "гетьманців". Та коли все ж таки сталося, полковник

Ганжа швидко зумів дати лад цьому війську, ввів його до свого корпусу і гідно, як і належить переможцеві, привів на Січ.
Як склалася подальша доля талановитого полководця -невідомо. Він цілком міг стати чи гетьманом, чи кошовим отаманом. Але не став. Бо літописці зафіксували б це. Та ми з вами вже знаємо, що великий внесок в антитурецьке повстання молдаван під проводом господаря Молдови Іона Води-Лютого зробив саме він, український полковник Сава Ганжа. Переможець битви під Бухарестом.

Сушинський, Б. І. Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX ст. [Текст] : історичні есе у 2-х т. Т. 21 / Б. І. Сушинський. - 2-ге доп. вид. - Одеса : ВМВ, 2004. - 584 с. : іл. - (Козацька Україна. Бібліотечна серія).

Токсарис: невідомий скіфський філософ, лікар та мислитель

Токсар, Токсарис, ("лікар", умовно бл. 650 - 575 рр.. до н.е.) - видатний скіфський (кіммерійський?) Мислитель і лікар, значну частину життя присвятив лікуванню жителів Афін (де існувала велика скіфська громада). Згадок про його життя в античних джерелах небагато. Найбільш повно він представлений Лукіаном Самосатського (близько 120 - 190 рр. Н.е.). Звук "кс" в імені мудреця передавався через звичний грекам "ікс: "х", що допускає ймовірність скіфських імен Тохари або Токар.
Хоч деякі висували думки, що "Токсарис або дружба" Лукіана є "вигадкою і фантачтичним твором", однак фахівці зауважили, що грецький історик до ніс до нас імена і побутові подробиці такого властивості, що вони, незважаючи на їх повну ізоляцію від решти традиції, зокрема - від Геродота, не можуть бути визнані вигадкою, а повинні бути розглянуті як літературна обробка скіфських та фракійських переказів, почерпнутих з невідомих нам здебільшого джерел.


 

Лукіан сам в якійсь мірі опинявся як би і продовжувачем школи одного з перших скіфських мудреців. Ось короткий виклад його відомостей:"Анахарсіс не першим прибув зі Скіфії в Афіни, керований бажанням познайомитися з еллінської освіченістю. Раніше його прибув Токсаріс, чоловік мудрий, який відрізнявся любов'ю до прекрасного і прагненням до благородних знань, але походив не з царського роду і не з "клобуконосців" (скіфських жерців), а з натовпу простих скіфів, які в них звуться "восьминогими", тобто власники пари биків і одного возу. Цей Токсарис навіть не повернувся до Скіфії, а помер в Афінах і трохи згодом навіть був визнаний героєм; афіняни приносять йому жертви як іноземному Лікарю (не як Аполлону або Асклепія-Ескулапу, а як окремому богу)"
"...Не одним скіфам властиво перетворювати людей на безсмертних і посилати до Замолксіса, але що й афінянам можна обоготворяти скіфів в Елладі ... ".
Припускають, що культ Токсариса міг потрапити до Еллади разом з культом "північного Асклепія" (лікаря), коли Токсарис вдало проявив себе практикою навіювань і "замовлянням хвороб". Мудрець був ще живим, коли до Афін потрапис юний Анахарсіс. Власний варварський одяг та мова бентежили скіфського хлопця, але його "як добрий геній" зупинив чоловік, одягнений по-еллінському, з поголеною бородою, без пояса та зброї. Токсарис впізнав нащадка царського роду і заговорив по-скіфському, Анахарсіс навіть розплакався від радості. Юнак сказав, що про мудреця на батьківщині ще чутно - "хтось Токсарис з любові до Елладі покинув у Скіфії дружину і маленьких дітей, виїхав до Афін і живе там, шанований кращими людьми". Анахарсіс визнав себе його учнем і просив: "... Заради Меча (святині скіфів: П.З.) і Замолксіса, наших батьківських богів, візьми мене, Токсарис, будь моїм провідником і покажи все краще, що є в Афінах ...".
За словами Лукіана, скіфи не лише приносили жертви богам, але й шанували їх "святами і урочистими зборами". Культ померлих "хороших людей", пращурів і героїв, тисячі років був характерною рисою життя Скіфії (потім він у різних формах перейшов до слов'ян). Скіфи шанували за подвиги і мужність навіть іноземців типу Ореста і Пілада, які викрали у скіфській громади в Криму або Приазов'ї статую Артеміди (Діви). Токсарис зауважив: "Може бути, не зле було б, якби і небіжчики були до нас прихильні. Але ми вважаємо, що і для живих корисніше буде, якщо ми будемо пам'ятати про кращих людей, і тому шануємо померлих: ми думаємо, що, в такому випадку, багато хто захоче у нас зрівнятися з ними ".
Токсар пояснював грекам: "... Коли ми клянемося Вітром і Мечем, то клянемося саме тому, що Вітер є винуватець життя, а Меч заподіює смерть". (Цікаво, що в українців до цих пір є вислів "надуло вітром" означає - випадково завагітніти).


Найбільшим благом скіфів Токсарис вважав "шляхентністьдумок і вірність друзям", що ставилося вище будь-яких матеріальних цінностей. Мнесіпп погоджувався - "скіфи були не тільки майстерними стрільцями і перевершували інших у військовій справі, але й відрізняються найбільшим умінням говорити переконливо".
Епічні Орест і Пілад, що побували в Криму (частини Скіфії), за словами Токсариса вважалися у скіфів найкращими у світі друзями і як би встановили іншим людям закони про те, як слід ділити з друзями всяку долю і користуватися пошаною з боку кращих із скіфів. Наші предки записали на мідній дошці все, що вони зробили разом або один заради іншого, поставили її в храмі Ореста і встановили закон, щоб ця дошка була першим предметом вивчення для дітей і щоб вони вивчали на пам'ять написане на ній. Таким чином, кожен з них швидше міг би забути Ім'я свого батька, ніж не знати діянь Ореста і Пілада. Крім того, в огорожі храму можна побачити картини, намальовані древніми, що зображують те ж саме, що написано на дошці (Орест пливе до Таврії, потрапляє в полон і звільняється від пут, вбиває Тоанта і багатьох скіфів, викрадає Діву і т.п).
Токсаріс заради благ цивілізації покинув у Скіфії дружину і маленьких дітей "з любові до Елладі". Його явно спокусив не рівень тамтешньої мудрості, а високий для тих часів рівень життя. Він домігся поваги "кращих людей" в Афінах ціною тотального зради своєї рідні, хоча непогано міркував про дружбу. Тому в самій Скіфії виправдань знайти не міг, та був і еллінами майже забутий - цінність сім'ї та дітей у багатьох народів брала своє.
Токсаріс - одноліток або навіть старший побратим по мудруванню з Фалесом (ок.625-547 рр.. До н.е.), що визнається родоначальником античної і всієї європейської філософії і науки. Він може бути навіть на покоління і старше його, якщо зустрічав Анахарсіса в Афінах близько 594 р. до н.е. і "був ще живий", тобто до кінця свого життя. Слава Токсаріс, як цілителя, затьмарила його славу мудреця-філософа. "Чоловік мудрий, який відрізнявся любов'ю до прекрасного і прагненням до благородних знань".
Світоглядні позиції Токсариса мають зачатки прагматизму. Так, Фалес бачив основу всього у воді, Токсарис - у повітрі (Вітрі). Для Фалеса світ одушевлений і повний богів, для Токсариса - славний і цінний діяннями людей, їх дружбою, більш всього боготворимою скіфами."колоній".


"Живі живуть без померлих.
Живі не можуть жити без померлих.
Ми вважаємо, що і для живих корисніше буде,
якщо ми будемо пам'ятати про кращих людей,
і тому шануємо померлих; ми думаємо, що в такому
випадку багато хто захоче у нас зрівнятися з ними".

Токсарис - скіфський мислитель

Реєстровий козак з Чернігівщини середини XVII ст

Спеціальної уніфікації кольору чи фасонів одягу реєстрових козаків у період повстання Хмельницького та періоду Руїни не існувало. Відомо, що у превоєнний час реєстровці отримували з коронного скарбу як платню партії сукна для пошиття верхнього вбрання. Від кінця 16 ст. це часто було недороге цупке сукно турецького виробництва брудно-білуватого кольору - габа. Уже в період Хмельниччини тогочасні джерела згадують наявність білих свит і жупанів у козаків "сіверських" полків - Чернігівського та Стародубського. На реконструкції зображено пішого козака у білому короткополому габ"яному жупані зі сторчовим коміром і великими олов"яними "гузами"(гудзиками). Відлоги рукавів і поділ підшиті червоною тасьмою. Реєстровець має аркебуз з ударно-кремінним замком і шаблю з відкритим руків"ям, що в пішому строю могла підпинатися спеціальним гачком на портупейному пасі чи поясному реміні. 

Реконструкція Сергія Шаменкова з книги О.Сокирка "Конотопська битва"; малюнки Калинського з книги Рігельмана

Молдавський і український герой - Господар Стефан Великий

    У середньовічних джерелах Молдавське князівство називали «Росовлахія» (тобто Валахія у Русі), «Молдославія», «Мала Валахія». В турецьких джерелах її називали Богданія за іменем першого правителя Богдана I, чи Кара-Іфлака. Найвідомішим з володарів цієї землі є Стефан Великий, який тісно пов'язаний з історією України.

Степан III Великий. 

Степан III Великий, також відомий як Стефан Великий та Святий — господар Молдови (1457—1504), але чомусь - мало згадуваний в українській історії. Цей, один з найвідоміших володарів свого часу вів успішні війни проти могутніх сусідів- з Османською Імперію, Угорщиною, Польщею та Волощиною; ці неймовірні зусилля невеличкої землі у центрі Європи дозволили відстояти автономію  власного князівства на подальші чотириста років, і зберегти хоча й примарне, але, все ж, напівавтономне існування держави та населення.
В період правління Стефана відбувається політичне зміцнення Молдавії. Її господар активно підтримував політичні, культурні та економічні зв'язки з тогочасною Україною: надав привілеї купцям Львова, сприяв розвиткові української культури (Євангелії з монастирів у Гуморі й Путні, літописи, державні грамоти, писані церковнослов'янською мовою української редакції).
Найдавніший в історії запис української народної пісні також пов'язаний з часом Стефана Великого, і присвячений саме йому. пісню доніс до нас у своїй граматиці чеський мовознавець Ян Благослав 1571 року:

СТЕФАН ВОЄВОДА 


Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?
[Ой як же Дунаю смутному не течи,
Що дно його точуть студені криниці,
А по середині та рибоньки мутять],
На версі Дунаю три роти ту стою.
Первша рота турецка,
Друга рота татарска,
Трета рота волоска.
У турецкі-м роті шаблями шермую,
У татарскі-м роті стрілками стріляю,
У волоскі-м роті Стефан воєвода.
В Стефанові роті дівониця плачет,
[Дівониця плачет], плачучи повідат:
«Стефане, Стефане, Стефан воєвода!
Альбо ме[не] пуйми, альбо ме[не] лиши!»
А што ми [од]речет Стефан воєвода?
«Красна дівонице, пуймил-бих [я] тебе,
[Красная] дівонько, неровнай ми єси;
Липил бих [я] те[бе], миленька ми єси».
[І] што-ж му [од]рекла [красная] дівонька?
[Одрекла дівонька]: «Пусти мня, Стефане!
Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий.
А хто мя доплинет, [то] єго я буду».
Ніхто не доплинул красну [ю] дівоньку,
Доплинул дівоньку Стефан воєвода,
І узял дівоньку за білу ї ручку:
«Дівонько, душенько, миленька ми будеш».
(Подається за виданням: Ів. Франко, Студії над українськими народними піснями, т. І., Львів, 1913. У квадратних дужках наведені додатки, зроблені Франком).

Дивуватись такій силі впливів української культури на цю землю не варто - адже як князівство Молдавія виникла на уламках Київської русі, вірніше - Галицько-Волинського князівства. майже усі землі від Карпат до Дністра на той час були заселені тиверцями та уличами - одними з предків українців. В часи ж Стефана Великого Буковина, Мароморощина, Покуття та значна частина Дністро-Прутського межиріччя була заселена українцями. Вони складали понад третину населення держави. При цьому, офіційною, державною мовою Молдавії офіційною мовою до XVII ст. була руська — тобто староукраїнська. "Милостію Божією, ми, Стефан-воєвода, господар Землі Молдавскої, cвідомо чиним із сим нашим листом, каждому доброму, хто коли на нем узрить або єго чтучи услишить..." — так розпочинав свої грамоти Стефан Великий. Перші ж Євангелія староукраїнською мовою, Путнянське та Гуморське, з'явилися в Молдавії, за Стефанового володарювання.

Грамота Стефана Великого від 20 вересня 1503 р.

Господарем Молдавії Стефан став у квітні 1457-го, захопивши силоміць владу у свого дядька Петра Арона. Той здобув престол, отруївши власного брата — Стефанового батька, господаря Богдана ІІ. Стефан утік із Молдавії до волоського господаря Влада Цепеша — того самого, з якого Брем Стокер згодом зліпив образ вампіра Дракули. Стефан звернувся до Влада з проханням про військову допомогу. 1457 року він очоливши 6-тисячне волоське військо вирушив на молдавську столицю Сучаву, на півночі нинішньої Румунії. До його армії швидко долучились молдавани. 12 квітня Стефан завдав Петру Арону першої поразки, а за два дні розгромив остаточно. Суперник утік до сусідньої Польщі. 14 квітня Стефан став повновласним Господарем князівства. З молдавськими аристократами-боярами, невдоволеними новим господарем, Стефан не панькався. Після однієї з битв, наприклад: "стратив за зраду або за несумлінне виконання військових завдань одразу 20 значних бояр, яким стяли голову, і 40 малих, яких усіх настромили на палю".

Корогва Стефана Великого.

"Був цей Стефан не такий великий станом, гнівний і швидкий до пролиття невинної крові: багато разів, на бенкетах убивав людей без суду, — пише молдавський літописець Ґріґоре Уреке. — Попри це, був людиною з метким розумом, не ледачий, знав робити своє діло — перебував там, де ніхто й не подумав би. Майстер у справі воєн, де було потрібно, кидався сам у бій, щоб його військо не втекло з поля бою і щоб йому допомогти". А воював Стефан Великий за 47 років свого правління Молдавією багато й успішно проти усіх своїх сусідів. Загалом він провів 36 битв, в 34 з яких виходив переможцем. Одним з пріоритетів його політики була побудова та зміцнення фортець вздовж кордонів своєї країни. Серед них варто згадати Хотинську й Білгородську фортеці в нинішніх Чернівецькій та Одеській областях. Молдавський флот, що з'явився саме при Стефані, плавав до самої Генуї та Венеції.

Зміцнившись на молдавськім престолі, Стефан від 1470 року перестав платити данину турецькому султанові, яку щороку зобов'язувався давати до Стамбула його попередник Петро Арон. А коли союзник турків татарський хан учинив набіг на Молдавію, господар розбив його військо. Узяв у полон ханського сина. Стратив і його, і всю делегацію, яку хан надіслав для викупу. Молдавського вискочку мав провчити султанів воєначальник Сулейман-паша. Зібравши 120 тис. війська, той рушив на Молдавію. Стефан міг протиставити лише 40-тисячну армію. Виграти з нею відкритий бій було годі, тож господар обрав тактику випаленої землі.

 

Відступаючи вглиб своєї країни, молдавани все за собою знищували. Ховалися в лісах і зненацька нападали на османські загони. Копали ями, в яких ламали ноги турецькі коні, скидаючи додолу вершників. Підійшовши 10 січня 1475 року до Сучави, турки зустріли там несподіваний опір молдавського війська. Розбивши його передові загони, паша вже готувався ввійти до міста. Аж тут із лісу вискочив Стефан зі своїми основними силами. За кілька годин османське військо було розгромлене. "Найбільше лихо, яке впало на наші голови за всю добу ісламу", — так назвав цю битву турецький літописець. А Стефан уже за два тижні розписав у листах до західних монархів, що турків можна перемагати навіть малими силами. Просив допомогти відбити наступні напади — бо ж, ясна річ, султан не проковтне такої ганьби.

"Він найбільш гідний того, щоб йому передати провід і командування спільних сил християн проти невірних турків", — писав про Стефана Великого тодішній польський літописець Ян Длуґош. А Папа Сикст IV назвав молдавського правителя "Оборонцем Христовим". Але європейські монархи з допомогою йому не прийшли, коли турки невдовзі знову атакували Молдавію.

Господар тримався своєї тактики: докучлива партизанка, засідки й напади. Через брак продовольства турки повернулися додому, так і не провчивши бунтівного господаря.

1484 року турки й татари таки захопили причорноморські землі Молдавського князівства — нинішню південну Одещину — з фортецями Білгород і Килія. Це сильно вдарило по молдавській торгівлі, Молдавія відтоді назавжди втратила вихід до Чорного моря. Без жодної підтримки ззовні Стефанові щораз важче було протистояти туркам. Тому 1503-го, за рік до смерті, господар підписує угоду з султаном Баязидом ІІ. Той гарантує Молдавії незалежність, а Стефан погоджується платити формальну данину. Господар фактично викупив у Баязида право робити, що хоче. Але не встиг. Наприкінці життя він захворів на подагру. Господареві відрізали ногу. Він помер на 72-му році життя. "Стефана-воєводу поховала країна з великим жалем і плачем у Путнянському монастирі, який він сам спорудив, — пише Ґріґоре Уреке. — Жаль був такий, що всі плакали за ним, немовби за власним батьком".

Першою дружиною Стефана Великого була Євдокія — донька київського князя Семена Олельковича. По її смерті, 1467-го, Стефан одружився із Марією, грецькою князівною із кримського князівства Феодоро (Мангуп). Вона померла 1477 року. Третя дружина — Марія Войкиця, донька господаря Волощини Раду Гарного. Войкиця пережила свого чоловіка. Померла 511 року.

Стефан Великий мав вісьмох дітей — трьох доньок і п'ятьох синів. І ще, як стверджують історики, щонайменше восьмеро дітей були позашлюбні. Його наступником на молдавському престолі став син Богдан. Стефан назвав його на честь свого вбитого батька.

Зважаючи на величезний внесок Стефана Великого в українську історію, його можна цілком віднести і до українських національних героїв.

Молдавський господар Стефан Великий і Святий. Картина Соріна Думітреску, поч. 1990-х

Сергій Дрозд

Перші звістки про руське козацтво 1489 р.

Наприкінці XV ст. з'являються перші достовірні звістки про наше козацтво. Першу з них (від 1489 р.) знаходимо у «Польській хроніці», писаній у середині — другій полонині XVI ст. батьком і сином Бєльськими (Марцином та Йоахимом), поляками за походженням. Варто зауважити, що дядько Марцина Бельського був одним з керівників козаків у XVI ст., й тому хроніст, без сумніву, був добре обізнаний з історією козацтва та його життям-буттям. За хронікою, у 1489 р. турецько-татарські орди вдерлися у Поділля. Дізнавшись про це, польсько-руське військо на чолі з королевичем Яном Ольбрахтом, майбутнім правителем Польсько-Литовської держави, виступили проти них. Провідниками у безкрайніх степах були козаки, які добре знали цю місцевість. Біля с. Коперстина па ординців, що поверталися з великим ясиром, було вчинено засідку й розгромлено їх, а ясир відбито. Тоді загинуло до 15 тисяч ординців, а в другій битві, що сталася біля річки Шварни — притоки Південного Бугу, їм теж було завдано відчутної поразки (вбито 10 тисяч зайд і визволено всіх невільників). (прим. автора сайта. Чисельність кримських татар завжди завищувалась в ті часи).

Характерник. Лео Хао

     Другу звістку знаходимо у листі-відновіді великого князя литовського Олександра до кримського хана Менглі-Прея 1, датованому 1492 р. Тут згадується не-збереженнй ханський «ярлик», тобто лист, в якому Менглі-Гірей скаржився Олександру на козаків-киян та черкащан, котрі вчинили морський похід на Тягиню, захопили татарський корабель, а з ним і великі трофеї. Тягиня — це тодішня турецька фортеця на Дністрі (нині — м. Бендери у Молдові). Отже, козаки спустилися човнами по Дніпру, пройшли Чорним морем, піднялися Дністром й вдарили на фортецю. Щоправда, не виключено, що тут треба мати на увазі дніпровський острів у районі сучасної Каховки, де тоді містилися татарські укріплення. Як би там не було, але ясно, що вже тоді козаки дошкуляли загарбникам. Олександр, побоюючись війни з Кримським хапсгиом та Османською імперією, обіцяв вжити належних заходів — знайти й стратити винних козаків, а взяту ними здобич повернути ханським людям.
   Після цих двох звісток потік свідчень у джерелах про запорозьких козаків невпинно зростає. Так, у 1493 р. той же хап знову скаржився великому князеві литовському, що руські козаки у гирлі Дніпра погромили московитське посольство, котре поверталося з Молдавії до Криму. Пізніше вони розгромили Очаків — важливу турецьку фортецю. На чолі козаків стояв черкаський староста Богдан Глинськнй, представник відомого українського князівського роду, з якого була, до речі, й мати російського царя Івана IV Грозного — Олена Глинська. Між 1489—1493 рр. козаки па чолі з Богданом, Голубцем та Васьком Жилою, підлеглі київському воєводі Юрію Пацу. напали на дніпровській переправі па московитське посольство. В уставній грамоті Києву, виданій 1499 р., згадуються українські козаки, котрі з міст на Київщині йдуть на степові річки і повертаються зі свіжою, в'яленою та солоною рибою через Черкаси й Київ. Згідно з новим ханським листом взимку 1502—1503 рр. «київські та черкаські козаки», прибувши вночі на човнах, напали па кримське посольство. Характерно, що хан Менглі-Гірей називає тут козаків руськими, тобто українськими, як було загальноприйнято на той час. Якби козаки були так званого рассєйскага походження, то їх було б названо московитами.самим, .      У 1504 р. він надіслав князю Олександру чергову скаргу на козаків, які потурбували ординських купців та дипломатів на дніпровій переправі на Очаківському шляху. Далі кількість джерельних свідчень про козаків бурхливо зростає, і навести їх тут сповна немає можливості.

Юрій Мицик

Руський дружинник середини Х ст.

Так міг виглядати учасник походів князя Святослава. Воїн, ймовірно, був велетнем, майже двометрового зросту. Про це говорять знайдені в кургані величезного розміру шолом і стремена, а також один з найбільших мечів "каролінзького типу" (1 м ​​26 см). Сфероконічний шолом, складений з чотирьох частин, відноситься до поширеного у центральній та східній Європі того ж типу, що і шолом з Чорної Могили, але не настільки багато прикрашений.
Сокирка-чекан узята з предметів озброєння степових вершників. Пояс, прикрашений срібними з золоченням бляшками, - хозаро-угорського походження; сумка-ташка, шовковий каптан з фігурними золоченими застібками надають російській дружиннику вигляд східного воїна.

Реконструкція художника Олега Федорова.
Курган Гульбище. Чернігів.
Розкопки Д. Я. Самоквасова. 1872р.

Реконструкція дружинника з Чернігова Олега Федорова.

Собаки почнуть служити археологічній науці

Трирічна самка лабрадора на прізвисько Мігалу стала першою в світі вишколеною собакою-археологом. Як очікується, собака буде допомагати археологам знаходити місце розташування стародавніх поховань в Австралії. Експерт з дресирування собак з Брісбена Гарі Джексон (Gary Jackson) також упевнений, що Мігалу та інші собаки в майбутньому зможуть працювати з археологами на ділянках в Єгипті, Америці, Азії і Європі.
Собака пречудово виконує завдання завдяки своєму нюхові. Нюх у собак в тисячу разів більш чутливе, ніж у людини, що дозволяє їм виявляти найтонші запахи, які ховаються глибоко під землею. Собаки-археологи навчені шукати людські кістки. Мігалу навчали 6 місяців, після чого провели фінальний тест на реальному археологічному ділянці, на якому собака повинна була знайти скелет людини, похованого 250 років тому.

Мігалу - перша у світі собака-археолог.

Житомирська земля за часів Київської Русі

На основі літописів і досягнень сучасної історичної науки відтворена історія житомирської землі та людей, які жили на ній у ті далекі часи.

 

Згідно з давньоруськими літописами східні слов’яни почали розселятися на українських просторах у кінці V ст. Це був тривалий процес, який завершився лише в VIII–IX ст. Перший історик Київської Русі чорноризець Нестор у складеній ним «Повісті минулих літ» відтворив картину того розселення так: «… слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах…». Характерно, що на друге місце після полян Нестор ставить саме древлян, і при цьому уточнює, що «деревляни теж пішли від слов’ян і називалися древлянами».

 

Жили вони за умов родоплемінного ладу і являли собою виразну етнокультурну спільність: мали свої звичаї, дотримувалися законів предків, мали свій норов. На відміну від доброзичливої характеристики полян літописець не жалує древлян. Він повідомляє: «А древляни жили подібно до звірів, жили по-скотські: і вбивали вони один одного, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води». Такими були найдавніші наші пращури, що розселилися на житомирській землі.

«Князь Ігор збирає данину з древлян в 945 році», К. В. Лебедєв

 

Кожному із 14 східнослов’янських союзів племен відповідає своя археологічна культура, яка дає можливість окреслити межу розселення кожного із них. Древляни жили у прип’ятському Поліссі по Тетереву, Уші, Уборті до Случі, займаючи землі на північний захід від Києва та в Східній Волині. Шляхами сполучення для них слугували ріки Прип’ять і Тетерів з їх притоками. Територія була вкрита лісами, і тільки верхів’я Случі, Горині, Тетерева були вільні від дерев. У житті древлян ліс завжди відігравав важливу роль. На думку М.Грушевського, умови місцевості сприяли тому, що древляни були більш схильні до полювання, бортництва, риболовства, ніж до землеробства. Водночас ліс служив надійним захистом від кочівників, для яких він був непереборною перепоною.

 

Поступово в древлянському господарстві стало переважати землеробство, передусім підсічне в Поліській зоні й орне в Лісостепі. Серед злаків культувалися жито, ячмінь, просо, згодом пшениця, знали вони також біб, горох, льон та інші культури. Найдавнішими знаряддями обробки грунту були суковатка й соха без залізного сошника. Поширення мали також ручні землеробські знаряддя праці: заступи, мотики, серпи й коси, які часто зустрічаються серед археологічного матеріалу. Мололи зерно на ручних жорнах.

 

Поряд із землеробством важливе місце у господарстві відігравало тваринництво. Окрім розведення великої рогатої худоби, відгодовували свиней, утримували кіз, овець та коней. Важливу роль у господарстві древлян відігравали полювання і рибальство. Вони полювали на турів, зубрів, лосів, а також тварин із цінним хутром: білок, куниць, лисиць, бобрів. У річках, озерах, яких було багато на поліській землі, ловили щуку, ляща, сома, судака та інших риб, якими кишіли ріки. Значну роль у їхньому житті відігравало бортництво – добування меду та воску, оскільки мед був важливим продуктом для сплати данини.

 

Знали древляни залізорудне ремесло та гончарну справу. Про це свідчать залізні серпи, сокири, молотки, кліщі, зубила, кувадла, які знайдені археологами. Розвиток гончарного, ювелірного, косторізного, деревообробного ремесел, продукція яких ішла на задоволення князівського двору та на продаж, сприяв дальшому розширенню торгівлі й поглибленню майнової нерівності.

 

Провідною галуззю ремесла стало виробництво заліза та виробів з нього. Разом із землеробством воно становило основу економічного розвитку древлянського союзу племен. Залізо вироблялося із болотної руди, на яку багата була поліська земля. Болотна руда містила в собі від 18 до 40 відсотків заліза. Городськ на Тетереві (нині с.Городське Коростишівського району) був одним із найважливіших залізоробних центрів стародавньої Русі, де на значній площі одночасно діяли десятки сиродутних горнів. Добре було розвинено залізорудне ремесло і в Райковецькому городищі (Бердичівський район) та в інших місцях житомирської землі. Дослідник Б.О.Колчин дійшов висновку, що металургійна промисловість на Русі була винятково сільським промислом, який зберігав общинний характер.

 

Виплавляли залізо у так званих сиродутних горнах, які складалися із обмащеного глиняного дерев’яного каркасу. У верхній частині горна робили отвір для заповнення його дров’яним вугіллям і болотною рудою. Для того, щоб горіння було кращим, горни мали керамічні сопла-продухи. Цим досягалася температура до 700–800 градусів за Цельсієм. Саме така температура була достатньою, щоб із болотної руди виплавляти залізо. На Райковецькому городищі під час розкопок було знайдено домницю, яка мала 180 см у зовнішньому діаметрі. Залізо з неї витікало по каналах, яких було вісім, у спеціальні гнізда. Райковецькі ремісники добували руду тут же, на берегах річок Гнилоп’яті та Тетерева. Обробка заліза і виготовлення з нього численних знарядь для господарства, військової справи й речей побуту здійснювалися у ковальських майстернях, залишки однієї з них знайдено на Райковецькому городищі.

 

Розвивалися й інші види ремесел, зокрема гончарство, виробництво цегли, й особливо поширена була така галузь, як деревообробна. Адже дерево було основним матеріалом для зведення житла й господарських споруд, оборонних стін, саней, човнів, домовин, храмів тощо. Якщо для сільських поселень лісостепової частини Житомирщини були характерні напівземлянки з двосхилим дахом і дерев’яними стінами, обмащеними глиною, то житло древлян–лісовиків являло собою дерев’яний зруб і покрівлю як єдине ціле, зведене з кругляків або колотих плах. У побуті древлян широко використовувався глиняний посуд – горщики, миски, сковорідки, які спочатку виготовлялися вручну в домашніх умовах і випалювалися на відкритому вогні. З появою в VIII ст. гончарного круга виникають гончарні майстерні, поліпшується якість і збільшується асортимент виробів. Ремісники– гончарі почали виготовляти посуд не тільки для власних потреб, а й для обміну і торгівлі.

 

Серед міст за розвитком ремесел був відомий Вручий (нині Овруч), який славився виробництвом шиферних пряслиць. Прясла використовувалися в прядінні та ткацтві, й попит на них був великий. Вони являли собою округлі керамічні або кам’яні важки, що насаджувалися на кінець веретена для надання йому обертального руху. На околиці міста працювали спеціальні майстерні для виготовлення прясел з шиферу. Їх виробництво було в певній мірі механізованим і вимагало наявності таких інструментів, як пилка, зажими, свердла, різак, токарний верстат, лучковий привід. Виробництво було розраховано на широкий збут товарів. На багатьох пряслах, знайдених археологами, є написи або мітки їхніх власників. У написах найчастіше згадуються жіночі імена, що дає підставу вважати прядіння й ткацтво жіночим заняттям. Археологи також встановили, що овруцькі прясла йшли на продаж не тільки в руські землі, а й у Польщу та Велику Болгарію. Крім прясел, ремісники Овруча виробляли і постачали у різні райони Русі натільні хрестики, іконки, великі партії шиферних плит для культового і цивільного монументального зодчества.

 

У VI–VIII ст. у східнослов’янських племенах проходила внутрішня консолідація – мовна, культурна і економічна. Зауважимо, що напередодні утворення Давньоруської держави, східнослов’янські племена були не маленькими племенами, а великими етнічними спільностями – союзами племен. Одним із могутніх і великих союзів, який об’єднував біля 8–10 племен, був і древлянський. Його назва певно пішла від назви одного з племен, назви інших племен з часом забулися.

 

Поступово древлянський союз племен, як і інші східнослов’янські союзи, переріс у VIII ст. в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінне князівство. Проіснувало воно протягом століття по тому, як виникла Давньоруська держава. Лише князю Володимиру Великому вдалося в 80–х рр. X ст. зламати владу племінних князівств й остаточно приєднати їх землі до складу Київської Русі.

 

Головне місто древлянського союзу племен, резиденцією його князів був Іскоростень. Розташоване воно було на обох берегах річки Уж, притоки Прип’яті. Археологічні дослідження трьох городищ і розкопка 77 курганів підтвердили літописну розповідь, що місто є одним із найдавніших в Україні. Першу згадку про Іскоростень знаходимо в «Повісті минулих літ» під 913 роком. На цей час місто було важкодоступною фортецею, центром древлянського князівства на чолі з князем Малом. Тут мешкали мужні й волелюбні люди, які тривалий час вели боротьбу з Києвом за свою незалежність.

 

Верховним органом племінного самоуправління й суду було віче. Однак поступово племінна верхівка зосередила у своїх руках усю повноту влади. Вищим виконавчим органом племінного управління стала спочатку виборна, а згодом спадкова князівська влада. Остання здійснювала управління фінансами, їй належали судові й релігійні функції. Внаслідок постійної військової активності й зростання князівської влади навколо князя збиралася з молодих дужих хлопців дружина. Спочатку дружина формувалася на основі родинних зв’язків, а пізніше дружинники ставали професійними воїнами і втрачали зв’язки зі своїм родом.

 

Важливе місце в системі політичної організації древлянського князівства займали жерці – служителі язичницьких культів, без втручання яких не приймалося жодне важливе рішення. У древлян існували культові споруди – капища і требища, в яких під дахом або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Так, капища здебільшого являли собою двоскатний дашок на стовпах, що споруджувався над ідолами.

 

Наукою доведено, що провідним осередком східнослов’янської державності стало Середнє Подніпров’я з центром у Києві. Спираючись на дружини полян, київський князь, як вважає Б.О.Рибаков, досяг певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких (Ірпінь, Тетерів) текли до Києва, зокрема древлянами. Відповідно до літопису, захопивши підступно київський стіл і вбивши Аскольда, Олег у 883 р. почав воювати проти древлян і, «примучивши» їх став брати з них данину по чорній куниці.

 

Після смерті князя Олега його наступником став Ігор (912–945). Початок правління Ігоря збігся з активізацією автономістських тенденцій частини східнослов’янських племен. Першими вийшли з покори Києву древляни. Їх приклад наслідували уличі. З ними Ігорю довелося вести тривалу боротьбу. В 914 р. йому вдалося підкорити древлян і призначити данину більшу за ту, яку вони сплачували Олегу. А восени 945 р. київський князь зажадав від древлян, щоб вони двічі заплатили данину. Формою збирання данини було полюддя. Цим словом називали і сам об’їзд київським князем підвладних земель для збору данини. Зміст полюддя найкраще описав візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією». Київський князь зі своїми дружинниками вирушав на полюддя у листопаді й тільки навесні повертався до столичного граду. Йшов він у напрямку на Малин, Іскоростень, Овруч, а звідти по р.Уж направлявся до Дніпра і по річці прямував у землі радимичів, дреговичів, потім до сіверян, полян.

 

Князь і його дружина, звісно, не об’їжджали всі населені пункти, щоб зібрати данину. Вона стягувалася у заздалегідь зазначених місцях – становищах і концентрувалась у спеціальних місцях – погостах, які відвідували київський князь і його дружина. На думку Б.Д.Грекова, погости були своєрідними державними осередками, що зміцнювали владу київських князів на місцях. Полюддя давало неабиякий зиск від продажу на міжнародних торговельних ринках хутра, меду та інших товарів, здобутих під час зимового полюддя.

 

Князь Ігор, порушивши встановлені норми полюддя, спричинив перший значний соціальний конфлікт на древлянській землі. Древляни на чолі зі своїм князем Малом, час правління якого збігся з повстанням древлян 945 р., дійшли висновку: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його». І далі літописець Нестор повідомляє, що рада древлянських вождів на чолі з Малом ухвалила: «Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить». Князь Ігор і його дружина трагічно загинули, а Древлянська земля в черговий раз зробила спробу відокремитися від Києва.

 

До недавнього часу в історичній літературі оцінка древлянського повстання була однозначною: то був класовий антифеодальний протест. Між тим академік П.П.Толочко стверджує, що в древлянському повстанні більшою мірою виявилися суперечності між центральною владою Києва і древлянськими князями, які не бажали їй коритися.

 

Після смерті Ігоря його дружина княгиня Ольга успадкувала владу і стала правителькою величезної держави. Нікому з володарів Київської Русі літопис не приділяє стільки уваги, як Ользі, яка протягом двох десятиріч виступає як «наймудріша серед усіх людей». Літописна розповідь починається з докладного опису помсти, яку вчинила Ольга древлянам за смерть свого чоловіка. Вирушивши в древлянську землю, вона спочатку влаштувала біля Іскоростеня тризну на могилі Ігоря, споїла хмільним медом п’ять тисяч поважних жителів міста, а потім наказала всіх їх убити. Певно, в цьому переказі наявний фантастичний елемент, адже в самому Києві тоді не було стільки сановників, не кажучи вже про кількість жителів Іскоростеня.

 

946 р. Ольга зі своїм військом підійшла до Іскоростеня, взяла його в облогу, але захопити не зуміла. Тоді вдалася до хитрощів і запропонувала жителям міста відкупитися незначною даниною, яка їм коштувала втрати рідного міста й життя. Іскоростень був спалений, населення знищене. «І пішла Ольга по Древлянській землі з сином своїм й дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки». Вирушивши в путь, Ольга певно зазнавала страху перед місцевим лісовим людом, бо наказала копати криниці, щоб поїти воїнів чистою водою та прокладати дорогу – гать серед боліт. До наших днів народна пам’ять зберегла назви кількох лісових урочищ, зокрема на Лугинський землі, серед яких Йовжин колодязь, Йовжина грядка на старій дорозі з Овруча на Олевськ.

 

Придушивши повстання древлян і зруйнувавши Іскоростень, Ольга остаточно приєднала Древлянську землю до Київської Русі. Водночас вона змушена була провести реформу, за якою встановлювалися норми податків і так звані «устави» та «уроки». Останні – це знаки–тавра княжої і боярської власності на землю, ловища та ін., зроблені на деревах, стовпах, каміннях. Таким чином, були чітко встановлені землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Регламентація феодальних відносин мала велике значення для соціально–економічного розвитку Київської держави, оскільки у виробника залишалася частина додаткового продукту, який він міг витратити на розширення свого господарства.

 

Княгиня Ольга, спаливши Іскоростень, перенесла центр Древлянської землі до Овруча (Вручия). В ті часи це була міцна фортеця, що стояла на крутій горі, яка робила її з двох боків неприступною, з двох інших – оточена валами та ровом, через який перекидали міст. 977 р. місто вперше згадується в «Повісті минулих літ» під назвою Вручий.

 

Щодо походження назви міста існує кілька легенд. Одна з них розповідає про те, що з незапам’ятних часів був заселений правий берег річки Норинь при впаданні в неї притоки Ручай; інша – навколо міста–фортеці був насипаний великий вал, що мав форму обруча. Залишки укріплень тих часів збереглися до сьогодні. За володіння Овручем і всією Древлянською землею точилася гостра боротьба між синами Святослава – Ярополком і Олегом. Ярополк був київським князем, а Олег володів Древлянською землею, яку отримав ще за життя батька. Ворожнечу між братами посіяв київський боярин і воєвода Ігоря, Ольги і Святослава Свенельд, який свого часу брав участь у збиранні князівського полюддя і добре знав древлянські ліси. Коли ж ця земля перейшла до рук Олега, Свенельд втратив навіть право збирати податки. Тому Олег рішуче відкинув спробу сина Свенельда Люта пополювати в межах його феодальних володінь. Лют був убитий. Щоб помститись за сина, Свенельд підбив князя Ярополка виступити походом на Олега, наставляючи його словами: «Піди на брата свойого, і візьмешь ти волость його один». Наведені літописні рядки спростовують припущення деяких істориків, зокрема Б.Д.Грекова, про те, що ніби Ігор посадив воєводу Свенельда в Древлянську землю. Ярополк піддався підбурюванням воєводи Свенельда і виступив з військом на брата. У першій же сутичці, що сталася 977 р. поблизу Овруча, дружина Олега зазнала поразки і почала панічно відступати до міста, до якого вів вузький міст, перекинутий через глибокий рів. Саме на цьому мосту сталася страшенна тіснота й штовхання, люди і коні падали на дно рову. Одним із перших упав туди і князь Олег. Ніхто і не помітив того. Згодом за наказом Ярополка його знайшли серед трупів, якими був переповнений рів. Поховали Олега з великими почестями поблизу Овруча. За язичницьким звичаєм над ним насипали велику могилу.

 

У другій половині XII ст. Овруч знову часто згадується в літописі. Місто стає резиденцією одного із князів – Рюрика Ростиславовича, який займав великокнязівський стіл з 1173 по 1210 р. (з перервами). Упорядник Київського літопису ігумен Видубицького монастиря Мойсей  вписав до нього «Похвалу» великому князю київському і вручайському. Чим же заслужив князь такої честі? Він побудував для Видубицького монастиря велику кам’яну стіну, що стала надійно захищати увесь комплекс монастирських споруд від щорічної весняної повені дніпровських вод. Тільки в «Похвалі» літописець 11 разів повідомляє про те, що Рюрик, який поїхав до Овруча, любив своє місто, часто їздив і подовго жив у ньому, особливо восени. Так, під 1195 р. літописець записує: «І розпустив Рюрик дружину свою, і братів своїх, і дітей своїх, а сам поїхав у Вручий за своїми ділами». Займався тут великий князь і державними справами. В Київському літопису під 1197 р. повідомляється, що Рюрик «послав із Вручого… посла із хресними грамотами». Чим прислужив великий князь рідному Овручу, в якому, як пише М.Грушевський, він «просидів у древлянських землях тридцять літ» ? Михайло Грушевський був схильним до думки, що саме Рюрику, а не Володимиру Великому, як вважали чимало істориків, належить побудова прекрасної церкви святого Василія в Овручі. Академік П.П.Толочко в фундаментальній праці «Київська Русь» на основі порівняльного аналізу кращих зразків монументальної архітектури Русі кінця XII ст., а саме храмів Трьохсвятительського (1189) у Києві, св. Василія (1190) в Овручі, Апостолів (1197) у Білгороді, приходить до висновку, що одним із будівничих цих споруд був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславовича. Сам Рюрик носив християнське ім’я Василія.

 

На долю кам’яного золотоверхого храму святого Василія випала нелегка доля. В 1240 р. його пошкодили монголо-татари, а в пізніші часи він неодноразово зазнавав руйнувань. Тільки в 1908–1912 рр. храм відбудували архітектори О.В.Щусєв та П.П.Покришкін. У 1984 р. сталася чудова подія – в храмі були виявлені не відомі до того твори давньоруського живопису.

 

Літопис називає в обширній Київській землі, до складу якої входили і землі древлян, біля 80 міських центрів – це значно більше, ніж в інших давньоруських князівствах. Серед таких центрів були і справжні міста, а також укріплені феодальні двори-замки, прикордонні фортеці. Давньоруське слово «град» або «город» походить від слова «городити», тобто укріпляти. Воно означало всякий укріплений населений пункт незалежно від його соціальних фунцій. До числа древлянських літописних городів належать Іскоростень (м.Коростень), Вручий (м.Овруч), а також Здвижень на лівому березі Здвиженя (нині с.Здвижка Коростишівського району), Ушеськ на правому березі Уші (нині городище в урочищі Сайки біля с.Ушомира Коростенського району), Городеськ на лівому березі Тетерева (нині с.Городське Коростишівського району). Останній був насамперед значним центром чорної металургії на півдні Русі.

 

У південній частині Житомирської землі збереглися залишки сторожових фортець, які відігравали роль передових постів у боротьбі з степовими кочівниками, зокрема, з половцями. Значними з них були Колодяжин на правому березі Случі (нині городище біля с.Колодяжного Дзержинського району), який водночас був центром світського і церковного землеволодіння та розвивався переважно на сільськогосподарській основі. Його виробнича база знаходилася за межами міста-фортеці. Ремесло в ньому відігравало другорядну роль. Деревич – центр удільного князівства на лівому березі Деревної (нині с.Великі Деревичі Любарського району) був замком, що височів на досить вигідній місцевості. З трьох сторін його оточувала річка Деревичка, а з четвертої – він був прикритий трьома глибокими ровами з валами над ними. Стіни замку були дерев’яними, взруб. До головного в’їзду вів міст, на випадок облоги був запасний вихід. Найбільшим містом була Котельниця – центр удільного князівства на правому березі Гуйви, притоки Тетерева (нині Стара Котельня Андрушівського району). Це був великий і сильний замок, який восени 1148 р. київський князь віддав сину Юрія Долгорукого Ростиславу. Як зазначав М.Грушевський, про Котельницю в XVI ст. говорили: «городище велми доброє, мало не такоє як житомирскоє».

 

До стародавніх міст України належить і Житомир, виникнення якого вчені відносять до 884 р. Стоїть він на скелястих берегах річки Тетерева та його притоки Кам’янки. Найдавнішим було городище, яке виникло в районі Замкової гори. Тут мешкало одне із древлянських племен – житичі, що входило до великого й могутнього древлянського союзу племен. Подібно до древлян і в інших східнослов’янських союзах племен здебільшого збереглася лише назва союзу. Нагадаємо, що Костянтин Багрянородний у своєму творі «Про управління імперією», окрім відомих слов’янських племен, називає і кілька племен, невідомих за літописами. А чеський і словацький вчений П.Й.Шафарик вважав, що назва міста Житомира означає місце проживання племені житичів, їх центр. Тому позбавлені вірогідності твердження окремих місцевих краєзнавців, які заперечують існування племені житичів.

 

Автор схильний думати, що назва древлянського племені житичі походила від назви головного злаку жита, який з давніх часів добре родив у цій місцевості та був найціннішим продуктом харчування. Треба брати до уваги і те, що вже в ті далекі часи землі навколо міста та на південь від нього були житницею Древлянської землі, а саме місто – торговим центром, де міняли, міряли, торгували житом. Незаперечним доказом того, що жителі міста займались саме вирощуванням злаків, стали серпи й дерев’яні відра із зерном і печеним хлібом, знайдені археологами В.Б.Антоновичем і С.С.Гамченком у розкопаних ними в різний час 77 похованнях житомирського могильника, який був розташований на високому березі річки Кам’янки і нараховував близько 500 поховань. Житичі також полювали на хутрових звірів, займались бортництвом, рибальством. Знали вони залізоробне, гончарне, ювелірне, косторізне ремесла, продукція яких ішла на продаж.

 

З 946 р. Древлянська земля, а з нею й Житомир остаточно входить до складу Київської Русі. За її часів Житомир не був значним містом, не лежав на князівських шляхах, якими ходили за полюддям, мабуть, тому немає згадки про нього в давніх літописах. З 1241 р. для міста настали сумні часи. Воно зазнало страшних руйнувань від орд хана Батия. Та згодом самотужки місто відродилося. За литовської доби Житомир входить уже до 14 найбільших міст князівства.

Іващенко Олена Микитівна

кандидат історичних наук, професор кафедри історії і політології Житомирського державного педагогічного інституту ім. І.Франка. 

Українська мова в Ізборниках Святослава?

До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. І все-таки руський переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви Ѣ він ужив букву и: "нимая", "симя", "исцили", "видома", "пламениє" (тобто "пломеніє"); сплутував и з ы: "выны" (замість "вины"), "трызны" (замість "тризны"), "просты" (замість "прости"), "помыслы" (замість "помысли" - наказовий спосіб); написав "чоловіка" (замість "человека"), "Илля" (замість Илия), "он є давъ", "уставивъ" (замість старослов’янського "далъ", "уставилъ"), "пьємо" замість "пиємъ", "помагає" (замість "помогаєтъ") тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: "ворогъ" (вжито один раз, а 21 раз написано "врагъ"), "морокъ", "полонъ", "вітрила", "лука" ("ділянка, поросла травою"), "краса", "свита", "гърньць" (горнець), "въчинити", "сваритися", "дивися", "лишися" тощо.

Ізборник Святослава 1073 року.