Пси війни: використання бойових собак у війнах античності

Вигукніть - "Руйнуй!" і спускайте бойових псів з повідків
Шекспір: Юлій Цезар, III, 1

Коли відбулося одомашнення собаки — питання спірне; одні науковці вважають, що це відбулося приблизно 15 тис. років тому, інші з віддаляють цю дату до 100.000 тисяч років. Однак, коли б це не сталось – людина одразу ж оцінила не лише її гострий нюх, тонкий слух, витривалість, непримхливість, силу, вірність, сліпу самопожертву та щиру дружбу. Пес став невід’ємним супутником людей, і з часів сивої давнини вони широко застосовувались у різних сферах людської діяльності, - в охороні, полюванні, супроводі. Однак, про використання чотирилапих друзів людини у стародавніх війнах, на жаль, - дуже рідко згадують. Насправді ж, бойовий хист собак майже одразу ж оцінили древні полководці, внаслідок чого їх майже тисячоліття використовували у бойових діях. Не виключенням були і наші предки та народи, які жили у Північному Причорномор’ї – саме вони не лише активно селекціонували бойових собак, але і поширювали їх серед сусідніх народів, а деякі з цих порід і досі залишились у Західній Європі зразком благородних бійцівських псів. Цю маловідому сторінку історії ми і спробуємо висвітлити у цій розвідці.  

Військове застосування собак почалося давно. Вочевидь – ще з тих часів, коли привчивши цих вірних звірів, люди почали брати їх на полювання. Згодом, наші предки побачили переваги використання чотирилапих під час сутичок та міжплемінних конфліктів. Цілком очевидно, що оцінивши їх бойові якості, люди почали селекціонувати певні породи для мілітарних цілей. Перші свідчення про  подібні застосування у конфліктах відносяться до Єгипту часів Тутанхамона (1333 — 1323 роки до н. е.). Збереглося зображення битви на чолі з фараоном, на якому поруч із його колісницею ворожі війська атакують і собаки. Подібні породи псів присутні і на численних сценах полювання царського дому Єгипту. Цілком вірогідно, що деякий час у долині Нілу застосовували собак для участі у війнах, але судячи з усього – подібне використання було короткостроковим і з часом їх припинили використовувати.

Сучасний тибетський мастиф

Вже доведено, що предком більшості сучасних догів/мастифів були тибетські мастифи. Їх використовували для воєн і вважали благородною породою з прадавніх часів. З Середньої Азії спочатку до Ірану, а звідти через Межиріччя та Передню Азію – ця порода поширилась по всій Євразії з сер. ІІ тис. до н.е. - з початком завоювання аріями Пенджабу та долини Інду. В Індії під час бойових дій цим собакам на спину прикріплювали палаючі факели – і вони вогнем та своєю лютістю наводили жах на супротивників під час битв.

Шумерський бойовий пес

Найдревніше зображення тибетського дога у Межиріччі датується ХІІ ст. до н.е., де його використовують під час полювання на лева. Бойові якості породи, вочевидь, швидко оцінили тогочасні володарі держав Вавилонії: для військових потреб почали вирощували спеціальні породи псів з досить великою масою (нерідко, - якщо джерела не перебільшують, - до 100 кг!), надзвичайною силою, міцними щелепами, підвищеною агресивністю та відважністю.

Схоже, що саме ассирійці першими почали використовувати бойових псів у якості самостійної військової сили. Широкі сильні груди, могутні товсті лапи і велетенська паща з гострими іклами – такі вагомі відмінності яскраво відрізняли ассирійських бойових псів від інших порід. Єгипетські папіруси свідчать, що така собака могла з легкістю перекусити ногу кавалерійському коню, і навести панічний жах на запряжених у колісницю коней та вершників.

На той час військова наука не знала бойового шикування –  на битву воїни сходились слабко озброєними та погано організованими юрбами, тоді як вожді та знать билися стоячи на бойових колісницях. Ассирійська ж армія на початку І тис. до н.е. відводила відділам бойових догів місце пробоєвих загонів: лавина собак у панцирах та кольчугах накочувалась на супротивника попереду власних наступаючих військ, сіючи паніку та жах у супротивника. Що цікаво – воїнів-«кінологів» завжди супроводжували жерці, які, за давніми джерелами мали телепатичний зв'язок зі своїми псами. Це було необхідним, якщо тварини виходили з-під контролю під час битви, або на них нападав бойовий сказ (що не було рідкістю під час довготривалих кривавих сутичок).

Бойові пси греків. Чорнофігурна ваза з Афін 6 ст. до н.е.

Зазвичай бойові пси ассирійців йшли в атаку разом з бойовою колісницею (а інколи – і разом з вишколеними гепардами). За однією колісницею йшло 2-3 собаки. У битві вони цілими зграями стрімко вривалися у бойові ряди ворогів, вносячи у них сум’яття, завдаючи поранення та каліцтва воїнам і коням. У вмілих руках вони були страшною зброєю і приносили перемогу полководцю.

Вишколом бойових псів займались спеціальні вчителі. З клинописних табличок відомо, що мешканці провінцій у Ніневії та Німроді, які займались вирощуванням бойових догів, звільнялись від податків до державної скарбниці, тобто вже у першій половині І тис. до н.е. в ассирійців виокремились спеціалісти цієї галузі. Вихованців для подальшого вишколу вони відбирали ще цуценятами, про що говорять кілька знайдених підручників з кінології того часу. Виховання складалося з поширених і нині тренінгів: помічник вихователя, одягнений у спеціальну шкіру, дратував собаку, доводячи її до сказу, а коли вихователь спускав її з повідка – вона кидалась на подразнювала, намагаючись покусати. Помічник же в цей час намагався підставити мастифу потенційно вразливі частини тіла, чим розвивали у собак навички хапати супротивника точно за потрібне місце. В той же ж час розвивали і навички переслідування втікаючої людини та цькування лежачих. Людей, які дражнили собак, часто змінювали, щоб виховати у чотирилапих воїнів злість до всіх людей, а не конкретної людини. На наступному етапі підготовки на одяг зі шкіри  надягали обладунки супротивника, потім броню надягали на собаку, поступово привчаючи її битися в умовах, максимально наближених до бойових. Собак привчали до поштовхів, ударів по щитках, дзвону зброї, присутності коней.

Перед битвою собак одягали у спеціально зроблені для них обладунки. Вони складалися, зазвичай, з металічного або шкіряного панцира, який прикривав спину і боки псів, або з кольчуги. Іноді їм надягали металічний шолом. Обладунки нерідко «озброювали» довгими шипами або двогострими лезами на шоломі та нашийнику. З їхньою допомогою собака у битві розсікав ноги, руки та тіло атакованого нею воїна, поранювала сухожилля ніг та розпорювала животи коням при сутичці з кіннотою. Згодом, з Ассирії військове собаківництво перейняли в Урарту (що засвідчують письмові джерела) та інші сусідні держави і племена.

У VIII ст. до н.е. спочатку до Закавказзя, а потім до Межиріччя вдерлися спочатку кіммерійці, а потім і скіфи, які більш як століття були активною воюючою стороною у регіоні. Обидва народи в різні часи виступали союзниками та супротивниками Ассирії та Урарту. Зараз можна стверджувати, що саме вони були тією військовою силою, яка в подальшому познайомила європейський світ із псами війни. Адже кіммерійці та скіфи, перемістившись із Межиріччя з бойовими діями здобували землі в Лідії та Іонії. Мабуть завдяки цьому на грецьких та етруських вазах збереглись зображення причорноморських вершників, яких у бойовій атаці супроводжують бойові собаки. Завдяки скіфам ці породи поширились у Центральній та Західній Європі та у Причорномор’ї. Золота чаша з кургану Солоха характерно показує нам сцену полювання скіфів на лева.

Згодом, бойові якості бойових порід собак оцінили і перси, які також використовували їх у бойових цілях. Так, під час завоювання Єгипту у 525 році до н.е. цар Камбіз використовував важковагових (за свідченням джерел – до 80-100 кг!) мастифів. Після Ксерксових поразок у війнах з греками ця порода перейшла до жителів Еллади у якості трофеїв. Давні греки до знайомства з «варварами з Понту Евксинського» та персами не використовували собак у війнах – їх мистецтво бою у фалангах не особливо дозволяло використовувати рухливі загони. Однак, вже після греко-перських воєн у них поширилась порода, яка пізніше отримала назву «молосси». В подальшому елліни використовували їх у розвідці, для боротьби зі шпигунами, для несення сторожової служби. Александр Македонський також активно використовував бойових псів у битвах, але схоже, що після великого завойовника використання їх у битвах зійшло нанівець.

Однак, «молосси» та мастифи - різнотипова група міцних великих собак - пізніше поширились в Етрурії та на територіях Римської імперії. Саме їх дослідники довгий час вважали собаками-аборигенами цієї частини світу. Вони чудово себе зарекомендували в охороні гарнізонів, людей та на полюваннях. Усі можновладці та воєначальники тримали у себе чотирилапих улюбленців саме цієї породи. 

Римський мастиф у бойових обладунках

Сучасний італійський мастиф

У професійному війську псів застосовували і римляни, особливо у часи Республіки. Легкоозброєні воїни першими виходили на поле бою зі своїми псами, і їх завданням було зупинення контратаки піхоти та кінноти супротивника, і утримувати позиції до приходу важко озброєних легіонерів. На більшості зображень римські бойові собаки зображені з шипованими нашийниками. Однак, з часом їх використання у битвах майже зникає. В часи імперії їх використовували або для охорони, або для пересилки важливих повідомлень. Інколи навчені пси брали участь у гладіаторських боях. Однак, їх супротивники кельти та германці, які з сер. І тис. до н.е. в численних сутичках оцінили переваги воюючих собак – активно використовували їх у військових сутичках з римською армією. Вже у описі битви під Верцеллами у 101 р. до н.е. Гай Марій засвідчив, що кімври та бритти спустили на його військо бойових псів, вкритих бронею, а на їхніх шиях були нашийники із залізними шипами. Варто зазначити, що у германців собака дорого коштувала. Так, перші їхні закони зафіксували той факт, що собака був у двічі дорогим за коня: пес коштував 12 шилінгів, а кінь – 6!

Бойові пси германців та бриттів у обладунках

В цей же ж час в українських степах більшість дослідників, які намагаються висвітлити застосування бойових псів у давнину, чомусь несправедливо забувають за Північне Причорномор’я. Ми вже зазначали, що скіфи були одними з тих, хто познайомив більшість європейських народів з мастифами, та їх використанням у збройних конфліктах. Варто зазначити, що собака у іранських народів була священною твариною. Мабуть через це їх залишки надзвичайно рідко трапляються археологам при дослідженні скіфської доби. 

Полювання з псами на лева. Курган Солоха.

Традиції бойової боротьби на українських землях

Боротьба та різноманітні бойові прийоми наступу й самооборони здавна використовувались на наших землях. Саме їх виникнення було життєво необхідним для наших предків задля забезпечення обороноздатності свого роду та землі своїх предків. Напрацьовані тисячоліттями борні з ворогами військові уміння передавалися при посвяченні від старших воїнів-професіоналів до юнаків, які ще лише починали опановувати військову науку. Умовно цю науку можна поділити на дві категорії: мистецтво бою (вміння майстерно використовувати зброю на полі бою) та бойове мистецтво (вміння використовувати власне беззбройне тіло задля оборони та наступу). Обидві ці бойові дисципліни, набуті тисячолітніми змаганнями з кочовиками та іншими загарбниками, передавалися з покоління в покоління від найсильніших і найспритніших воїнів юнакам. Бойові мистецтва та бойові навички були втаємниченим знанням, а тому не кожен не кожен міг їх навчитися у майстра і не кожен міг їх опанувати. Амазонкомахія. Фрагмент фризу з Боспору. ІV ст. до н.е Одним з найпоширеніших видів подібних бойових мистецтв серед індо-європейців, до яких належать і наші предки, була боротьба, яка нині відома під ім'ям класичної чи греко-римської. На її давнє поширення серед аріїв вказує маса сукупних фактів, розкиданих по різноманітних джерелах: від “Ріг-веди” та “Іліади” з “Одісеєю”, до знахідок в образотворчому мистецтві та традиційних видах боротьби. Упевнено можна сказати, що подібним класичній боротьбі видам бойових мистецтв понад чотири тисячоліття; її різновиди розійшлись із пересуванням аріїв по всій Євразії. Та знання про боротьбу в цю добу ми майже нічого не знаємо — Скіфія, як тоді називали нашу землю чужинці, була мало досяжною для іноземних подорожників, а тому і описів про деталі життя давніх воїнів ми майже не знаємо Однак, перші більш-менш постійні неопосередковані згадки про поширення борцівських традицій на теренах України дійшли до нас з часів Русі. Боротьба в цю добу отримала потужний поштовх для розвитку, адже не лише князі та бояри, а й прості дружинники та вої повинні були підтримувати фізичну форму в двобоях та полюваннях. Адже нерідко, як згадують літописи, не лише прості ратники, але й князі виходили на герць із ворогом, щоб закінчити війну “малою кров'ю”. Одна з найдавніших  згадок про подібну боротьбу зафіксована  в нашому літописанні, дружинному епосі  та українських казках. Так, під 992 р. оповідається про боротьбу Микити Кожум'яки  з печеніжином: "І розміривше межи обіма полкоми, пустиша к собі, і ястася, і почаста ся кріпко держати, і удави печенізина кріпко в руку до смерті і удари ім об землю". Як бачимо, тут  чітко описаний прийом здавлення  та кидку через себе (об землю). В  тому ж літописі під 1022 р. подано опис боротьби князя Мстислава з косожином Редедею: "І яста ся бороти кріпко, і надолзе борющемася іма, нача ізнемагати Мьстислав, бя бо велдик і силен Редедя... удари ім об землю і винзе нож, і заріза Редедю... " Іншим джерелом, що оповідає про борців, які жили за тисячоліття до нас, є билини. Оповідаючи про надзвичайні подвиги кращих хороборів-богатирів, їхні побратими та співці донесли до нас і видатні сутички та деякі прийоми оспіваних героїв: Вивчав Добринюшка боротися, Вивчав він  з крутою, з носка спущать... Пройшла про  нього слава великая, Майстер був  Добринюшка боротися, Зшиб осударя  Іллю Муромця на сиру землю.... В даному випадку  описано кидок, який нині відомий  як підсічка. В билині “Ілля Муромець та Ідолище” описується застосування прийома, який нині відомий як кидок із захопленням двох ніг: Старий козак  бо Ілля Муромець... Хватив як його та за ноги, І трахнув його об цегляну підлогу. Не менш красномовними є ілюстрації з Кеніксберзького літопису. Деякі малюнки показують розпал січей, коли, за словами літописців, “січа злая” починалась, і вої та дружини починали битися врукопаш. Відтак, як бачимо, традиції боротьби на наших землях такі ж древні, як і наша державність, а слава про давніх борців-героїв (як Микита Кожум'яка та Ілля Муромець ) живе в народі і по цей день нарівні з новітніми героями (Іван Корінь та Іван Піддубний). Однак, через довгу окупацію України сусідами, як відомо, бойові традиції окупаційною адміністрацією переслідувались. Це яскраво ілюструє створення "радянського" виду рукопашного бою - самбо: за легендою, під час його створення були включені усі національні види самооборони "радянських народів", однак українську боротьбу у ній не зазначили... Кирило Кожум'яка. (Угрюмов Г.І. Випробування сили Яна Усмаря. 1796—1797.)

Давньослов’янські двоскладові імена

Приблизно з V ст. н.е. у слов’янському середовищі поширились двоскладові імена. В більшості, їх носили люди з високим соціальним статусом – князі, члени князівських родин та вожді племен. Це питання, на жаль, і понині залишається малодослідженим, а самі імена поступово активно витісняються чужинськими та малозрозумілими широкому загалу.

Вчені в Польщі та Югославії, -  професор Малець з Інституту польської мови Польської Академії Наук у Кракові, та професор Цірковіч з Університету в Новому Саді, згодні в тому, що саме двоскладові імена є найбільш архаїчними, найбільш типовими і мають більше відношення до древньої слов'янської спільності та її еліт. Імена, що складаються з двох слів, мали свій глибокий сенс і вимову. Сьогодні слов'яни вже не розуміють значення своїх імен. Найгірше, однак, те, що імен цих стає все менше. (У Польщі всього якихось 10% від всіх імен).

"Імена створюють систему, яка, виділяючись з усієї мови деякими специфічними рисами, становить одночасно частину традиції права і звичаїв кожного суспільства" (Тадеуш Мілевський, 1969).

 Ця чудова традиція права і звичаїв присутня однаково у всіх слов'янських країнах унаслідок загального походження і загального етнічного початку. Систему слов'янських імен слід проголошувати й поширювати, щоб вона не зникла і стала більш популярною і навіть обов'язковою у всіх слов'янських країнах.

Імена, ініціація і слов'янська культура

До і відразу після розпаду слов'янської спільності, тобто перш ніж слов'янські племена ввійшли в орбіту впливу чужих культур, язичницька традиція і звичаї не дозволяли членам племінної спільності, а тим більше панівній еліті, відступати від канону двоскладових  імен (600 - 1000 роки нашої ери) . Дитина ставала членом суспільства (Задруга, Ополє, племена, князівства), коли переходила під чоловічу опіку у віці 7 років. Під час обряду ініціації їм давали нове ім'я, а старе, дане незалежно від статі, під впливом почуттів та імпульсом матері, підлягало забуттю. Нове осмислене ім'я повинне було відповідати характеру дитини або якостям, які хотіли б у ньому бачити батьки, якщо у дитини був слабкий характер, наприклад:

    Богуміл - нехай буде милий богу

    Гостерад - нехай буде відрізнятися гостинністю

    Мстислав - нехай буде славен помстою над ворогами

Як видно, за слов'янськими віруваннями, ім'я було закляттям і магічним знаком, пов'язаним з людиною, що його носить.

Завдяки лексичним складовим двоскладових імен, збережених звичаями та традицією, ми багато дізнаємося про культуру і систему цінностей наших предків. Ось приклади з різних сфер життя:

    Життя (суфікси-буд,-жир) - Властибуд, Жирослав, Домажир.

    Позитивні цінності (добро-, любо-, мило-, раде-) - Доброгост, Любомир, Радомир, Милострий.

    Негативні цінності (не-) - Ніклот, Немир, Нерад.

    Сенс пізнання (мисле-,-думка,-вид) - Мислебор, Гостевид, Болемисл.

    Громадський устрій (держи-, гради-, влади-) - Держикрай, Градислав, Володимир.

    Гостинність (-гост) - Любогост, Доброгост, Радогост.

    Військова організація (-полк, вой-) - Святополк, Воїслав.

    Бойова готовність (буди-, креси-) - Будивой, Кресислав.

    Боротьба (бори-, рати-) - Боригнів, Ратибор.

    Гідність воїна (свято-, яро-, пако-) - Святомир, Ярослав, Пакослав.

    Честь, слава (чти-,-слав) - Чтибор, Томислав, Болеслав.

    Сім'я (брато-,-стрий, сестро-) - Братомил, Желістрий, Сестромил.

    Власність (семи-) - Семемисл, Семавіт.

    Віра (бог-,-бог) - Богуслав, Хвалибог, Молибог, Богухвал.

Це приклади присутності цінностей, почуттів, вірувань, громадського способу життя, суспільної організації в умовах війни. Варто зазначити, що в системі слов'янських імен відсутні виступаючі у системі імен інших індоєвропейських мов назви тварин (окрім нареченням іменем вовка (Вук, Вовк, Вовчий Хвіст), зброї та реалій, пов'язаних із заняттями населення. Слов'янські імена також більш абстрактні, ніж інші індоєвропейські імена.

Види слов'янських імен у Польщі

У Польщі, як і в інших слов'янських країнах, виступають три розрізнених морфологічних типів імен.

Перший тип - двоскладові імена

Головні, найдавніші і найбільш правильні. Вони складаються з двох слів, що знаходяться між собою в певному синтаксичному та смисловому співвідношенні. Характеристика цих імен була представлена ​​вище. В період середньовіччя у Польщі імен такого типу використовувалося близько шестисот. Однак, з моменту прийняття християнства вони поступово замінялися латинськими, германськими та єврейськими іменами, і в врешті решт на межі XV-XVI століть були майже повністю витіснені. Виняток з цього правила становили слов'янські двоскладові імена, які носили святі Церкви, наприклад, Чеслав, Казимир, Станіслав, Вацлав, Владислав, Войцех. Також довше залишалися у вживанні двочленні імена в дворянських сім'ях, що є доказом використання двоскладових імен слов'янськими елітами. Доказом цього також слугують імена королівських і князівських династій на території всього Слов'янського світу. У Польщі слов'янські двоскладові імена носили навіть володарі з династій, які нічого спільного зі слов'янством у етнічному походженні не мали: Ягеллони (наприклад, Владислав Варненський), Вази (наприклад, Владислав IV Ваза).

У XVI і XVII століттях ми ще зустрічаємо Броніслава, Дадзібога, Доброгоста, Держислава, Ярослава, Мирослава, Мстислава, Пшемислава, Пшецлава, Володимира, Збігнєва. У XVIII столітті в Польщі вживаність слов'янських двоскладових імен продовжує скорочуватись. Ситуація змінюється в XIX столітті в зв'язку з інтересом до минулого Польщі. Починають з'являтися календарі слов'янських імен (наприклад, Т.Воєвудского у Варшавському Кур'єрі за 1827), хоча разом з ними починають з'являтися помилкові, спотворені форми слов'янських імен (наприклад, замість Збигнева з'явився Збігнєв, а замість Семовіта з'явився Земовіт) і гібридні форми - отримані з християнських імен з додатком другої слов'янської члена, наприклад: Ян - Яніслав, Юліан - Юліслав. Воскресінню деяких старих слов'янських імен сприяла також романтична література, багата старопольська мотивами зі справжніми старослов'янськими іменами.

У міжвоєнний період популярність слов'янських двоскладових імен продовжує зростати, завдяки діяльності неоязичницьких груп, які зверталися до міфології слов'ян і давньої системі вірувань. Слов'янські двоскладові імена популяризувалися також завдяки виданню календарів і книг (наприклад, Владислав Колодзей "Слов'янський календар") і звичаєм приймати псевдоніми у вигляді слов'янського імені. Наприклад, журнал "Задруга" не публікував повного імені автора статті - тільки ініціали, якщо ім'я автора не було слов'янським.

Зараз в Польщі діють організації, які виявляють інтерес до слов'янства і вимагають від своїх членів володіння двоскладовим слов'янським іменем, що здається мені вельми позитивним явищем (наприклад, деякі харцерскі дружини у Кракові, краківське відділення товариства "Ніклот", "Крак", "Любуш").

Якого розмаху нині набуло використання слов'янських імен у Польщі? Станіславів - 800 тисяч, Казімірів - 300 тисяч, Войців, Владиславів, Чеславів і Воладимирів - по 200 тисяч, Богданів - 130 тисяч. Досить велике число також Богумілів, Богуславів, Богухвалів, Святославів. Ці імена популярні завдяки їх зв'язку з християнством. З імен, які з християнством мають небагато спільного, популярні Збігнєв (400 тисяч), Ярослав, Мирослав, Веслав, Здіслав (по 200 тисяч), Пшемислав (130 тясяч), Болеслав, Броніслав, Радослав (по 80 тисяч).

Від чоловічих імен утворюються жіночі форми, про їх велику схожість свідчить про рівноправність жінок, наприклад: Станіслава (300 тисяч), Казимира (145 тисяч), Владислава (140 тисяч), Чеслава (100 тисяч). Популярні також: Вацлава, Броніслава, Людмила, Доброслава, Славоміра, Збігнева, Здіслава.

Другий тип - форми імен, що походять від двоскладових імен

Похідні форми, розбиті або скорочені, забезпечені різними суфіксами, часто зменшено-пестливими), наприклад: Ратіборек - від Ратибор, Лют - Лютогнів, Пелка - від Святополк, Войтек - від Войцех, Гневко - від Гневомір, Мілош - від Мирослав, Броніше - від Броніслав, Лех - від Лехослав, Мешко - від Мечислав, Борис - від Борислав.

Третій тип - прості імена - народні назви в функції власних особових імен

Гарним прикладом імені цього типу є популярне в Сербії ім'я Вук, яке продовжує багатий іменослов від кореня "вовк". Хоча є і інші версії. Інші імена цього типу: Квятека ("хай буде як квітуча рослина, прекрасний і огрядний"), Одолан (від дієслова "здолати"), Шиба (від "Шиба", тобто бити), Кохан, Мілаван, Ласота.

Причиною зникнення слов'янських імен є процес акультурації. Розглянемо цю проблему з точки зору Польщі та поляка. Зараз найнебезпечнішим є лихо під назвою американізація. Зустрічаються такі імена, як Анжеліка, Лінда, Ларі, Марк, Денис, Роб, Маркс, Енді, Валентинка ... Це, звичайно ж, результат напливу низькопробної американської або німецької поп-культури, особливо беззмістовних фільмів і телепрограм. До 1989 року таких імен в Польщі не було зовсім, завдяки чітким діям цензорів і Міністерства культури і мистецтва. По іменах в Польщі можна також легко помітити вплив німецької культури і одвічного "Drang nach Osten". Робертів, Конрадів, Каролів та Генріків серед поляків вже мільйони. Фактично з Німеччини до Польщі прибуло і християнство, а з ним і Біблія і численні гебрайські імена. Незважаючи на їх ополячення, значне число близькосхідних імен вказує на рівень занепаду традиції слов'янської культури та звичаїв. Зараз виходить, що "типово польськими" є такі імена, як Матеуш, Лукаш, Петро, ​​Рафал, Юзеф.

Прикро, але на пострадянському просторі, власне на теренах України, складається подібна до польської ситуація з іноземними іменами (згадайте хоча б психоз із поширення імен з латиноамериканських серіалів)…

В Україні з'явиться новий комікс-блокбастер про козаків

В Україні з’явиться новий комікс-блокбастер, головними персонажами якого будуть козаки. Автор графічного роману «Даогопак» Максим Прасолов переконаний, що країна потребує національних супергероїв. А українська історія, викладена у коміксах, стане зрозумілішою для широкого загалу. Тим часом на українському книжкового ринку коміксів поки що, на жаль, - обмаль. Автор поставив перед собою мету не лише створити тритомний комікс-блокбастер, а й представити його як елемент сучасної української культури. Щоб це зробити, Максим Прасолов вирішив звернутися до козацького періоду української історії. "Ми виткали полотно історії образами нових супергероїв. Ми вважаємо, що супергерої нам вкрай необхідні, тому що наша культурна спадщина переповнена героями, які чекають на вихід у світ". Максим Прасолов «Це книга про взаємодопомогу, про любов до власної країни, про вміння творити історію. Ми, наче мисливці, вирушили до дрімучих лісів історії і там збирали тонке павутиння наших міфів, магії, співучу іронію кобзарів і наполегливість бойової підготовки характерників. Ми виткали полотно історії образами нових супергероїв. Ми вважаємо, що супергерої нам вкрай необхідні, тому що наша культурна спадщина переповнена героями, які чекають на вихід у світ», – розповідає Максим. Колись японські творці аніме зробили із ніндзя і самураями те ж саме, стверджує автор. Інший приклад – вестерни, в яких відбувається популяризація ковбоїв та індіанців, хоча історично їх розділяють десятиліття. «Те ж саме роблять китайці з кунг-фу, яке вони представляють набагато стародавнішим, ніж воно насправді є. Це питання модернізації міфу та культури. Це те що роблять усі розвинуті нації. І це абсолютно нормально і абсолютно правильно – робити це з реальною історичною спадщиною, що існує в Україні», – переконаний Максим Прасолов. Робота над першим томом комікс-блокбастеру тривала рік. Його і представлять в жовтні на Книжковому Арсеналі у Києві. Ілюструє пригоди козаків український художник Олексій Чебикін. Він запевняє, що знає героїв блокбастеру досконало, адже разом із автором чотири місяці працював над їхніми образами, пластикою та характерами. У романі є і головний герой – «універсальний козак» Олесь, що проходить вишкіл на характерника у січовій академії, і головний злодій – візир, що прагне захопити владу. Є й жіночі образи – наприклад, своєрідна алюзія на Роксолану, а також – японська дівчинка, через яку, власне, у творі з’являється даоська тематика. Не обійшлося у першому томі і без інтриг, які розкриються у наступних частинах коміксу. «Даогопак» – не єдиний історичний комікс, який з’явиться в Україні цієї осені. На Форумі видавців брати Капранови збираються представити всю історію України в одному коміксі. Віталій Капранов стверджує, що переведення будь-якої інформації на рівень картинок робить її зрозумілішою. «Сьогоднішня українська історія – це перелік князів, а потім – перелік гетьманів. Розібратися в них неможливо. І якщо вдасться виструнчити історію в комікс та нанизати її на одну стрижневу ідею «Чому ж українці все-таки збереглись?», то новий погляд на історію буде створено», – вважає письменник. Для українського книжкового ринку комікс поки що дивина. Людей, що професійно займаються мальованими історіями в Україні чимало, однак для вітчизняного читача вони залишаються невідомими. Яскравий приклад – художник Ігор Баранько. Його графічний альбом про козака Максима Осу з’явився спочатку у Франції, Польщі та Росії і лише минулого року – в Україні, розповідає художник та карикатурист Ігор Бежук. «Багато видавців просто бояться зв’язуватися з коміксом, кажуть, наче у нас немає культури коміксу», – зауважує він. Тим не менш, Ігор Бежук стверджує, що бажання малювати на історичну тематику – результат понад двадцяти років незалежності. Мовляв, попри все, митці починають розуміти, що у нас є про що малювати.

"Перунові стріли" та язичницькі обереги давньоруських воїнів

«Стріли перуна» - обереги дружинників часів РусіТак сталося, що в результаті довготривалої окупації України численними і хижими сусідами нашій нації довго намагалися нав’язати чужинські для нас традиції. Та з відновленням незалежності відродилась і природне зацікавлення старими звичаями, нерідко прадідівськими і язичницькими. Бажаючи їх відновити, деякі звертаються до популярного зараз «реконструкторства», - так називають відновлювачів військових та побутових звичаїв старовини (вони більш знайомі широкому загалу реконструкцією битв і подій). Однією з характерних відзнак цієї категорії людей нині є «молоточки Тора» - копії вікінгських оберегів. Але це, як відомо – скандинавські язичницькі амулети. Але ж у наших дохристиянських дружинників, як відомо, також був поширений звичай носити подібні натільні обереги, однак оберігали їх свої, рідні боги, і зокрема – бог воїнів - Перун... 

З сивої давнини наші пращури зброю завжди сприймали у сакральному й релігійному значенні. У цьому сенсі показовим є використання в давньоруській культурі архаїчних кам’яних знарядь і предметів озброєння доби неоліту та бронзи. В етнографії вони відомі як «громові», або «перунові» стріли, які у свідомості простих селян мали надзвичайну магічну силу. Найвірогідніше, середньовічних русичів у цих предметах приваблювала ідеально оброблена поверхня. Наразі неможливо однозначно відповісти на питання, чи розцінювали в часи Давньої Русі ці надзвичайні предмети як давнє озброєння, однак, спосіб їх інкультурації у побут аналогічний манірі поводження русичів із сучасною для них воїнською зброєю, а також відношенням до неї. Археологія засвідчує, що при їх значенні в середні віки на неолітичні предмети наносили, в першу чергу, християнські символи та іконографічні зображення. Про подібні «громові стріли» згадують деякі давньоруські джерела, зокрема апокрифічна стаття Афанасія Єрусалимського «Про наузи та стріли громні», де неолітична зброя засуджується як нечестива та богомерзька, «аще недуги та огненные болезни лечать». Подібні церковні засудження зустрічаються в літературі до XVI-XVIII ст. Однак, подібне відношення до неолітичних предметів можна побачити і у Візантійській імперії. Так, «небесна сокира в золотій оправі» згадується серед дарів Олексія Комніна імператору Генріху ІV у 1081 р. І в цьому сенсі незрозуміло - чи це слов’янське населення поширило моду серед візантійців на подібні обереги, чи то слов’яни перейняли цю моду від візантійців. «Стріли перуна» - обереги дружинників часів Русі. 

Цікаво, що побутове поширення «перунових стріл» на Русі зафіксоване і у скандинавських джерелах. Так, у «Сазі про Інгвара Подорожника», яка оповідає про події початку ХІ ст., говориться: «Він попросив єпископа освятити сокири та кремені. Називають чотирьох чоловік, які поїхали з Інгваром: Х’яльмвігі та Соті, Кетіль, якого звали Гарда-Кетіль, він був ісландцем, і Вальдімар». Дослідникам саги давно впало в око те, що в експедиції скандинавів зазначений якийся Володимир (Вальдімар). Не менш цікаво, що єпископ освятив цілком язичницькі обереги – сокири та крем’яне озброєння, імовірно, часів кам’яного віку. Як можна судити з цього джерела – подібна практика була досить поширена у перші віки централізованого поширення християнства у Східній Європі, адже цілком нехристиянський обряд освячення зброї перед походом був узятий з язичницького богослужіння. 

Серед знахідок «громових/перунових стріл» на Русі найвідомішим є уламок кременевого спису у бронзовій оправі, із зображенням розквітлого хреста, знайдений у шарах ХІІІ — поч. ХІV ст. на садибі знатних новгородських бояр. Однак, сам виріб спеціалісти відносять до кінця ХІІ ст., адже подібні предмети традиційно нерідко передавалися з покоління в покоління. Також цікавою є знахідка фрагменту свердленої сокири з білого вапняка-мергеля у Твері. На його поверхні нанесена давньоруська абетка від «А» - «азъ» до «З» - «зъмля», нашкрябані особливим почерком, характерним для кін. ХІІІ — поч. ХІV ст. (Іл. 1). Найцікавішими у цьому сенсі є знахідки кам’яних сокирок, прикрашених цілком християнськими іконографічними зображеннями. 1998 р. на території Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві на руїнах будівлі, знищеної в часи монгольської навали знайшли фрагмент кам’яної сокири щільно-зеленого кольору доби неоліту (4 000 рр. до н.е.), на якому не пізніше ХІІ ст. вигравіювали ікону Богоматері «Нерушима стіна» - головний образ катедрального Софійського собору у Києві — та образ архідиякона першомученика Стефана з відповідним надписом. На виробі збереглися канали пазів для кругової обковки, які свідчать про використання виробу як оберегу для носіння. Крім того, мозаїчний образ великомученика Стефана відомий серед ікон Михайлівського собору, а серед давньоруського єпископату відомі два Стефана — єпископи Новгорода (1060 — 1068) та Володимира-Волинського (1091 - 1094). Іншим видом натільних оберегів, які носились на шиї, були сокирки, знані як «сокирки Перуна», або «громові сокирки». (Іл. 2). Археологи зазначають, що дані артефакти знаходять лише в похованнях воїнів, і вони притаманні лише дружинній культурі. Вочевидь, серед значного прошарку язичників-дружинників довгий час існували певні релігійні переконання та повір'я, пов'язані з культом Перуна, адже подібні знахідки виявляють у археологічних шарах аж до ХІІІ ст. - часу навали монголо-татар. Після цього – останні залишки перунопоклонників зберігалися у селянському середовищі, яке поступово християнізувалося. Сергій Дрозд