Археологи імовірно знайшли поховання святих князів Бориса та Гліба

Археологи припускають, що знайшли залишки саркофагу з мощами перших святих Київської Русі. Знахідка була виявлена у Вишгороді. Археологи вважають, що знайшли саме саркофаг Бориса і Гліба, який був виявлений на території Вишгородського історико-культурного заповідника.
Сенсаційні артефакти виявили члени археологічної експедиції, які проводили розкопки древлянського поселення. Висунути подібну заяву дозволили знайдені фрагменти пірофілітового сланцю, який використовували для виготовлення саркофагів. Наразі учасники експедиції розкрили понад 20 квадратних метрів городища з великою кількістю керамічних та залізних артефактів: залишки посуду, прикраси, зброя, знаряддя праці. Після ретельного дослідження їх передадуть до музею заповідника.

                                                                            

                                                                            ***
У літописах Вишгород вперше згадується у 946 році як резиденція княгині Ольги. В подальшому тут поховали братів Бориса та Гліба – перших святих Київської Русі, а місто залишалось заміською резиденцією Великих Київських князів. 

Поляки дозволили українським археологам розкопати могилу Данила Галицького

Українським археологам дозволили проводити дослідження на місці можливого поховання князя Данила Галицького в польському місті Холм. Про це газеті "КоммерсантЪ - Украина" сказав міністр економічного розвитку і торгівлі Петро Порошенко. "Міненерго мало передати Римсько-католицькій церкві будівлю у Львові, де зараз розташований підвідомчий міністерству філіал Держтехстандарту. Проте ми запропонували почекати з передачею, зажадавши натомість право на проведення наукових досліджень в Холмі, де, за історичними даними, було поховано Данила Галицького", – розповів він. Князь Данило Галицький народився приблизно в 1201-1204 році. У різний час був великим князем Волинським, Галицьким і Київським, є засновником Львова і Холма. Помер у 1264 році й був похований в церкві Пресвятої Богородиці в Холмі (нині – Люблінське воєводство в Польщі). Зараз на місці цього храму розташована базиліка Різдва Пресвятої Діви Марії (Римсько-католицька церква). За словами Порошенка, раніше католики перешкоджали проведенню подібних досліджень. "Ми запропонували поставити таку умову для передачі. Тим більше, що згідно із законом будівля у Львові не підлягає обов'язковій реституції – там розташована трапезна ченців-домініканців, а отже, це не місце здійснення богослужінь", - сказав міністр, додавши, що цю пропозицію було задоволено.

Для того, щоб українські вчені могли почати дослідження, було задіяно і МЗС, чиї представники вели переговори з польською стороною, пише видання. Наразі створено українсько-польську спільну групу, яка веде переговори про початок досліджень на місці ймовірного поховання князя. Українські вчені вже виїхали до Холму. Експерти в галузі релігії позитивно поставилися до перспективи проведення подібних досліджень. "Якщо ці розкопки почнуться, то вони стануть важливою подією не тільки для церковної, а й для світської археології. Навіть якщо останки князя не буде знайдено, археологи можуть виявити там багато чого іншого, що дасть додаткову інформацію про життя Галицько-Волинського князівства", – заявила віце-президент Української асоціації релігієзнавців Людмила Филипович. Дехто з археологів у той же час налаштований скептично. "Знайти поховання абсолютно неможливо, оскільки воно давно знищене. Тому всі розмови про якусь могилу Данила Галицького абсолютно ненаукові. Хоча там дійсно можна знайти багато цікавого, що відноситься до періоду Галицького князівства", – вважає директор Інституту археології НАН Петро Толочко.

Олександр Невський: святий герой чи псевдо-герой?

Російська імператриця Катерина ІІ у своїх "Роздумах про проект історії Росії" так описує монголо-татарську навалу 1237 року: "За місяць були взяті 15 міст на Волзі та Оці. Святий Олександр Невський не міг бути захисником, бо щойно народився. Йому було не більше 5-6 років".

Утім за офіційною російською версією Олександр народився 1221 року. У 19-річному віці розбив на Неві військо шведського ярла (вождя) Біргера, за що отримав прізвисько "Невський", а за два роки у битві на Чудському озері – війська естів та лівонських рицарів.

У 1252 році отримав з рук хана Батия ярлик на великокнязівський стіл у Володимирі на Клязьмі. На пропозицію папи римського Інокентія ІV прийняти королівську корону й повернути зброю проти поневолювачів відповів відмовою. Все життя зберігав вірність Золотій Орді. Помер у 1263 році в Городці на Волзі.

У справжній біографії Олександра героїчного мало. Його батько Ярослав Всеволодович під час навали у 1240-х не чинив опору монголам і здався на їхню милість. За це отримав ярлик на князювання у Володимирі-Залеському. Однак цього завойовникам було мало. В заручники в Орду управитель нового улусу імперії віддав старшого сина – спадкоємця трону. Князь Ярослав послав до Батия сина Олександра. Невський цілком скористався зі свого шансу.

"У стародавніх монголів існував зворушливий звичай братання на крові. Хлопчики або юнаки різали вени, змішували кров із кобилячим молоком, випивали й ставали андами (побратимами). Таке побратимство вважалося міцнішим, ніж родинне, – пише російський історик Лев Гумільов. – Цей звичай використав Олександр, побратавшись в Орді із сином Батия Сартаком".

Посол папи римського Плано Карпіні стверджував, що зустрічав у ставці Батия сина князя Ярослава. Судячи з усього, Олександр майже безвиїзно перебував в Орді з 1238 по 1252 рік. Тож участі в приписуваних йому битвах брати не міг.

Сама "битва" на Неві сталася 15 липня 1240 року. Участь у ній з обох боків взяли 300 воїнів. Новгородці втратили 20 бійців убитими. Шведи нікуди не відступили. Дочекавшись ночі, вони поховали убитих і після цього відпливли.

У шведській "Хроніці Еріка" про цю битву взагалі не згадується. Її цілком можна назвати прикордонною бійкою. Ніяких наслідків вона не мала: і після битви шведи продовжували висаджуватися на узбережжі південно-східної Прибалтики.

 

Присяга представників влади Пинщини Князівству Руському Богдана Хмельницького

20 червня 1657 року

Присяга їх милості панів обивателів Пинських, віддана гетьманові Богдану Хмельницькому, р. 1657

В ім'я найсвятішої Трійці, Отця, Сина і Духа святого. Амінь.

Великі війни попускаються до держави з двояким наслідком: або щоб по малім кровопролиттю принести спокій на довгі людські (віки), або для повного знищення і викорінення, на випадок, коли завзявшися не схаменуться. Такого попущення дізнало і кн. Литовське, і через вороже бушування різних військ ледве вирятувалось з повного і жалісного знищення — мабуть даючи заплату за гріхи свої. Повітові Пинському теж не мала частина тої кари мусіла дістатися в тім пожарі... Але за порадою висланих з-поміж себе шановних людей, щоб утекти видимої і близької вже божої кари, таку намовили ми приязнь з й. м.п. гетьманом запорозьким і всим військом, котру ми заприсягаємо в таких словах:

Ми, урядники Пинського повіту — Лукаш Єльський, маршалок, і Адам Спитек Джеський, стольник, — як вислані посли іменем своїм і всеї братії повіту нашого, присягаємось богові в трійці єдиному, найсвятішій діві і всім святим, згідно з обрядом і вірою нашою, через апостолів нам переданою і визнаною:

Все, в чому ми іменем всієї братії і за її дорученням договорилися з й. м.п. гетьманом військ запорозьких в справі вічної і нерозривної приязні, --те ми самі і ті, іменем котрих ми це постановляємо, все дотримаємо в усіх належних до тої приязні кондиціях і пунктах, і потомки наші будуть обов'язані дотримувати силою присяги, тепер нами даної. Обіцяємо, що не будемо ніколи думати про .якусь зраду і розірвання зв'язку нашого з Військом Запорозьким, як і потайки не підійматимемо на нього сторонніх неприятелів, ані фракцій ніяких не будемо чинити на його шкоду. Навпаки на усяких неприятелів того війська ми повинні стати, не вимовляючись ніякою близькістю й своятцтвом — хоч би то були й найближч нам люди. Іменем своєї братії зобов'язуємось своєчасно давать знати про всякі неприязні наміри, які будуть відомі на наши пограничі, остерігати про все, що могло б заноситись на шкоду України і всього війська і в нічому не ухибити приятельській вірності.

Одностайно з військом нашим Запорозьким ми і потомки наші будемо боронити віру православну грецьку так само як і римську, свободи і границі наші спільні, коли який-небудь неприятель мав би на них наступати.

Старшинства, гідності і начальства, як земські, так і військові, мають залежати від й.м.п. гетьмана запорозького, і з рук його одержуватись, з тим одначе, що для всіх урядів, які заміщались здавна вибором, зістається вибір вільний усім обивателям Пинського повіту, а після вибору має проситись конфірмація у й.м. Уряду, і власті військові будуть належати тільки до нього, і коли буде в тім потреба, ми чекатимемо наказу від нього або від того, кого він схоче настановити над нашими військовими урядами, і без його відомості ніхто не може проголошувати війни, ані не може нападати на які-небудь краї без його дозволу. Через нього ж, (будучи) при Війську Запорозькому, ми маємо признавати себе в вічнім підданстві цареві й.м., і в нічому не допомагати його неприятелям, ні радою, ні якими-небудь підмогами, явними чи потайними.

Узагалі, наскільки й.м.п. гетьман заховав нас при давніх, наданих від королів польських правах, прерогативах, вільностях, судах і зверхностях, ні в чому не порушуючи їх ваги, і відібрать тільки королівщини, належні до Пинського староста, недавно роздані, і не порушив навіть ленних і довічних надань, наданих здавна, тільки поставив умову, що до живоття по смерті особи, яка має на нього право, мають бути прилучені до Пинського староства, то і ми, і нащадки наші будемо заховувати до п. гетьмана теперішнього і наступного, і до всього Війська Запорозького таку саму вірну приязнь і зичливість, як до попередніх панів наших — в щасті і нещасті обопільне, на вічні часи, не піддаючись на лукаві чужі намови. Навпаки, коли б ми (довідались) про когось у сусідстві, в карях Польських чи Литовських, що вони уперто не хочуть горнутись до приязні й сполучення з й.м.п. гетьманом і всім Військом Запорозьким, ми обіцяємо відводити їх від тієї упертості нашою намовою, і взагалі пильнувати всього, що належить до обопільної приязні. І всім ми повинні залежати тільки від й.м.п. гетьмана запорозького — теперішнього і наступного, і не присвоювати собі ніяких урядів без його волі: не видумувати собі соймиків для нарад, не збирати хоругов без окремого сповіщення й.м.п. гетьмана — хіба в наглому і гарячому випадку.

Унію і інші чужі віри, обом сторонам неприязні й противні ми повинні викорінювати одностайно з усією братією, не даючи місця і припади в своїм повіті такій заразі душ християнських Але коли б хтось з духовних перепросив належного київського митрополита і одержав від нього свідоцтво покути за відступство і за нього гаряче прохало духовенство, такий має право на панську увагу й.м.п. гетьмана.

Нарешті, всі взагалі обов'язки приязні, хоч би й не названі тут, ми зобов'язані виконувати вічно.

Так допоможи нам, боже і невинна мука Христова.

А по виконанню присяги їх м.п.п. посли - й.м.п. Лукаш Єльський, маршалок, і п. Адам Спитек — Бжевський, стольник Пинського повіту, з тими браттями, що при них, для ґрунтовнішого скріплення підписалися при печаттях своїми власними руками, обіцяючи, що те ж саме без одволоки зроблять усі їх м. обивателі пинські.

Діялось у Чигрині 20 червня 1657 р.

За В.Сергійчук, "Етнічні межі і державвний кордон України"

Між Тетерею і Дорошенком: Василь Дрозд - козацький ватажок доби Руїни

Полковнику Василю Дрозду вдалося в часи цілковитої анархії та війни всіх проти всіх зробити стрімку військово-політичну кар’єру, розгромити війська правобережного гетьмана Павла Тетері і самому мало не стати гетьманом. Згодом він неймовірно розбагатів, став героєм народних пісень і майже одразу все це втратив у боротьбі за гетьманську булаву

Бурхливе XVII століття викинуло на вершину тогочасного політикуму козацької України чимало талановитих і непересічних постатей. До цієї когорти можна, зокрема, зарахувати маловідомого козацького ватажка часів Руїни – брацлавського полковника Василя Дрозда (більш відомого під прізвищем Дрозденко), який став доволі типовим історичним героєм козацької драми, що розгорнулася на українських теренах після смерті Богдана Хмельницького.

Судячи з усього, Василь Дрозд з’явився на історичній арені з початком Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648 році. Рід Дроздів, доволі поширений на Галичині, Волині та Київщині, дав чимало православних шляхтичів. Частина з них закріпилася на півдні Київського воєводства й увійшла до складу реєстрового козацтва із XVI століття. Звідси походив і наш герой.

Вперше про Василя Дрозда джерела згадують під 1654 роком. Тоді він служив у званні городового отамана с. Ольшанського Ніжинського полку (нині – с. Олешня Охтирського району Сумської області). Вже 1656 року він значився сотником у полку Івана Нечая під час походу на Білорусь. Після цього він перебрався на Подністров’я (вочевидь близько 1664 року), де і закріпився на військовій службі.

Володар Поділля

У 1663–1665 роках, коли гетьман Правобережної України Павло Тетеря проводячи пропольську політику, розпочав терор проти мирного населення, Василь Дрозд зібрав козацьку ватагу і розпочав активну партизанську боротьбу проти польських і гетьманських військ. Він зібрав значне як на той час військо: близько 4 тис. сербських найманців, 10 тис. волохів і 16–20 тис. козаків. Згодом йому також вдалося залучити до повстання проти гетьмана загони буджацьких татар. Навесні 1665-го він активізував свої дії проти Тетері разом із багатьма іншими козацькими ватажками на Дністровському Лівобережжі, підтримував міцні зв’язки із Січчю – кошовим отаманом Іваном Сірком і поліськими повстанцями на чолі зі Степаном Опарою.

Підготовка Василя Дрозда до військових дій була добре спланованою, адже він спочатку перетягнув до себе головні сили правобережного гетьмана та поляків, і вже 4 (14) квітня, маючи на той час вже титул запорозького полковника, розбив під Брацлавом війська Павла Тетері.

Розгром пропольськи орієнтованого гетьмана був таким нищівним, що той ледве зміг утекти з поля битви. Одразу ж після поразки він перебрався спочатку на Волинь, а відтак переїхав до Польщі. Колишньому гетьманові вдалося прихопити з собою усі владні регалії: військовий скарб, клейноди, корогви, архів, гармати та намети. Однак сама його поразка на тривалий час поклала край пануванню пропольських сил в Україні.

Після смерті Івана Сербина 17 (27) квітня 1665 року (одного з останніх живих полководців і соратників Богдана Хмельницького) Василь Дрозд, який товаришував з покійним, став брацлавським полковником і повновладним володарем Поділля.

Втеча Тетері з гетьманськими регаліями зменшила шанси Василя Дрозда перебрати до своїх рук гетьманську булаву, однак рішучий полковник не полишив спроб захопити верховну владу. У зовнішній політиці він намагався лавірувати між основними політичними гравцями: спирався то на татар, то на Московську державу, а тому 21 серпня 1665-го від імені себе та своїх соратників звернувся до московського Київського воєводи Львова з листом, у якому заявив, що «хоч вони не присягали цареві, але готові за нього померти...»

Водночас стимулами для Василя Дрозда у здобутті гетьманської влади стали особисті корисливі інтереси, жадоба майна, особистого впливу і грошей. З цією метою він, зокрема, напав на Рашків, де проживала Домна Розанда, удова Тимоша Хмельницького, забравши усі її скарби. Дещо пізніше поляки приписали йому свої злодіяння – польські магнати страшно закатували дружину Тимоша, до чого брацлавський полковник, як свідчать джерела, не мав стосунку, адже після рейду до Рашківа Домна ще довгий час жила і вела переписку.

Суперник Дорошенка

На вересень 1665 року уся територія Брацлавщини та Поділля перебувала від контролем Василя Дрозда (в народі його іноді називали Дрозденком) і його близького соратника Думитрашка. Брацлавський полковник дотримувався чіткої промосковської орієнтації, підтримував активні зв’язки з гетьманом Іваном Брюховецьким, досить успішно координував свої дії з Переяславським полковником Єрмоленком і повстанським отаманом Дециком, який діяв на київському Поліссі.

Рішучі заходи Василя Дрозда, спрямовані на зміцнення своєї влади і боротьби за гетьманську булаву, змусили Петра Дорошенка розпочати активну кампанію проти подільського суперника. Відразу після того, як Петра проголосили гетьманом, він вирушив із військами на Брацлавщину проти Василя Дрозда. Перша битва відбулася під містечком Кублич над Бугом, у якому війська дроздівців розбили передові загони дорошенківців, однак були змушені відступити до Брацлава, вочевидь, через небезпеку оточення кінними татарськими загонами. Дорошенко взяв місто в облогу, яка тривала близько шести тижнів. Місто було здобуто лише завдяки військовим хитрощам. Врешті-решт, через голод і спрагу наприкінці жовтня 1665-го Василь Дрозд вирішив здатися у полон разом із жінкою та дітьми, але не Петру Дорошенку, а його союзнику – мурзі Камамбету.

Дорошенко ж, здобувши Брацлав, вирушив до Рашкова, де забрав до своєї скарбниці колишнє майно Домни Розанди – 30 тисяч злотих, за які викупив у Камамбета Василя Дрозда разом з сім’єю. На такий великий викуп за суперника Дорошенко був змушений піти, зважаючи на великий авторитет брацлавського полковника серед подільських козаків. Так, на вимогу поляків видати їм Василя Дрозда як їхнього затятого ворога, Дорошенко відповів: «взяв його на своє сумління, до того ж на його (Дорошенка) сторону перейшли деякі Дроздові полки, і тепер, коли вони почують про арешт, то зараз же збунтуються. Через це я не можу видати «Брацлавського пташка». Вочевидь, саме завдяки такому кроку від Василя Дрозда до Дорошенка після облоги Брацлава перейшли міста Ладижин, Кальник і Немирів.

До цього часу належить і складення варіанта пісні «Ой, на горі та й женці жнуть», записаної поляками. У ній після війська Сагайдачного йдуть полки Дорошенка, а після них – полки «Дрогозденка» (Дрозда/Дрозденка).

Полонений союзник

Після Брацлавської перемоги Дорошенка джерела повідомляють різні дані щодо подальшої долі полковника Василя Дрозда. За літописом Самійла Величка, невдовзі після викупу його розстріляли за спробу втекти до гетьмана Івана Брюховецького. Полковник, як повідомляє літописець, спробував викрасти у Дорошенка гетьманську булаву, підкупивши сердюка, який її охороняв.

Однак, насправді гетьман Дорошенко продовжував утримувати Брацлавського полковника як символічну гарантію підтримки з боку подільських полків і, вочевидь, зробив з нього свого союзника. Так, 20 лютого 1666 року Василь Дрозд згадується як учасник Лисянківської генеральної ради, на якій козацька старшина висунула вимогу до короля Речі Посполитої вивести німецькі та польські війська з Правобережжя. А під час військової кампанії проти гетьмана Івана Брюховецького 1668 року на Лівобережній Україні Василь Дрозд був довіреною особою Петра Дорошенка, намагався змусити свого колишнього союзника скласти гетьманські клейноди. Під час антимосковського повстання у червні 1668-го лівобережний гетьман Брюховецький був страчений, однак з цього часу зникають і згадки про брацлавського полковника. Напевно, він помер після цих бурхливих подій, так і не втіливши в життя свої амбітні плани.
Сергій Дрозд

Стаття опублікована на сайті "Український тиждень"

“Побажання трудящих” як закон для Кремля: як червоні окупанти "передарували" одвічні українські землі Придністров'я

Україна, як ми знаємо, приєднавшись до Заключного Акту наради в Гельсінкі 1975року, обстоює непорушність повоєнного територіального устрою,про що повсюдно заявляє. Хоча саме Україна могла б предявити претензії щодо примусового вилучення її земель. І яскравий приклад цього-територія лівобережного Придністровя,що входить нині до складу Молдови.

Як усім відомо, це-споконвіку українські землі з часів Київської Русі. На них було проголошено 1917 року Українську Народну Республіку, після її ліквідації тут опинилися при владі більшовики України. До 1924 року Придністров'я входило до складу Одеського, Балтського і Тульчинського округів УРСР, а з цього часу тут створено молдавську автономію в складі УРСР - автономія для молдаван, де їх було лише 31 відсоток, натомість українців - 49,65відсотка.

Та про все по порядку.

4 лютого 1924 року відомий комбриг Григорій Котовський надіслав листа до ЦК РКП(б) з пропозицією створити Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. Проте, оскільки Бесарабію на той час було окуповано Румунією, Котовський пропонував утворити МРСР за рахунок земель УРСР.

Незважаючи на супротив керівництва УРСР, Політбюро ЦК РКП(б)29липня 1924року ухвалило рішення "вважати за необхідне передусім з політичних міркувань виокремлення молдавського населення у спеціальну Автономну Республіку і запропонувати ЦК КП(б)У дати відповідні директиви радянським органам".

Радянські органи УРСР смиренно підкорилися, і 12жовтня 1924року 3-тя сесія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету ухвалила рішення про створення у складі УРСР Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. У складі УРСР, наголошую.

А 1940,як відомо, Радянський Союз зажадав від Румунії повернути Бесарабію. Після того, як Червона Армія перейшла Дністер, постало питання про створення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки з центром у Кишиневі, що й було оформлено Законом СРСР від 2серпня 1940року.

Але річ у тому, що до складу молдавського державного новоутворення увійшла територія Придністровя, що належала УРСР. Отже, мало б бути рішення ВР ”суверенної” УРСР про передання цього регіону новій “суверенній” державі - Молдавській РСР. І, природньо, про це зобовязані були сповістити засоби масової інформації, принаймні УРСР.

Проте, перегортаючи ,скажімо,тодішній український орган - газету ”Комуніст”, ви не зможете знайти згадки не лише про сесію ВР УРСР з цього питання, а й засідання її Президії.

Зате є інформація, що Указом Президії ВР УРСР хутір Любомівка передається з Солонянського району до Токмаківського району Дніпропетровської області… А щодо питання, яке нас цікавить,то є ось таке повідомлення: "Висловлюючи волю і сподівання молдавського населення, яке живе по обидва береги Дністра, Раднарком Молдавської АРСР і Молдавський обком КП(б)У внесли до Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) пропозицію про воззєднання молдавського населення Бесарабії з молдавським населенням Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. РНК СРСР і ЦК ВКП (б) підтримали прохання молдавських організацій і вирішили увійти у ВР СРСР з відповідними пропозиціями". А та, як ми вже знаємо, 2серпня узаконила цю пропозицію.

Звісно, перепідпорядкування навіть хутора між районами - акт державної влади,про який мають знати всі, а про передання навіть кількох районів до складу сусідньої держави можна було й не згадувати. Коли б не спеціальна стаття з тодішньої Конституції УРСР, де чітко зазначалося: "Територія Української РСР не може бути змінена без згоди УРСР". А річ у тому, що не збиралася ВР УРСР з цього питання - адже до неї ніхто не звертався.Просто "молдавські організації" (що розташовувалися,до речі,на території УРСР) обійшли її, вийшовши напряму на Москву.

Ось вам і "суверенна державність" УРСР. Це зовсім не те, що в 1954 році ВР РРФСР просила ВР УРСР прийняти до складу України Крим...

Володимир Сергійчук

Керносівський ідол: статуя арійського божества, першолюдини чи вождя племені?

Працівникам січеславського історичного музею імені Дмитра Яворницького неодноразово доводилось зустрічати іноземні делегації відвідувачів, однак, щоразу після відвідин індусів працівники закладу залищаються здивованими. Коли вони бачать кам’яного ідола з Керносівки, що зберігається в музеї серед інших подібних експонатів, то почанають падати на коліна, плакати, радіти і молитися до нього. Присутні перекладачі пояснювали працівникам музею, що індуси між собою говорять, що цей ідол - давньоарійське божество і що воно ще раз підтвердило їхню думку, що арії прийшли в Індію з території України. Індуси довго щиро раділи, обнімали українців, що їх супроводжували, називали їх своїми братами...
Керносівський ідол увійшов до історії музею та археологічної науки тихо і непомітно. Напевно тому, що потрясіння після його знахідки було настільки сильним, що вітчизняні вчені під впливом марксистсько-ленінської ідеології не наважувались його коментувати, - це не вписувалось в ідеологічні постулати про Північне Причорномор'я, які розробив Маркс... Нинішні ж науковці також не наважуються до нього підступитись через страх бути засудженими старим поколінням вчених, у яких мізки ще зашорені інтернаціональним мотлохом.
Як часто буває з подібними унікальними знахідками, Керносівського ідола випадково знайшли школярі села Керносівка Новомосковського району Дніпропетровської області в 1973 році під час земляних робіт на місці зруйнованого кургану. На жаль, ніяких подробиць, пов’язаних з пам’ятником, взнати не вдалося, оскільки на місці можливого кургану була вирита силосна яма. Школярі повідомили про знахідку вчителя. Ідола перевезли в село і написали до музею листа про знахідку. Восени, після розкопок, археологи обласного музею приїхали до Керносівки подивитись на «бабу»...
На сьогодні Керносівський ідол зайняв належне місце в аналах історичної науки. Він широко відомий за межами України. Повідомлення та статті про Керносівського ідола розмістили численні друковані видання Європи та Америки. Добре про нього знають і в Індії. Однак, в Україні про  нього якщо і згадують, то лише кількома фразами.Жодної детальної монографії про нього ще не написали.

На перший погляд Керностівський ідол це невелика (1,20 х 0,36 х 0,24 м, вага 238,5 кг) статуя з сірого пісковика, вражаюча своєю гармонійністю, якимсь особливим благородством обрисів. На жаль, правий бік ідола серйозно деформовано (залишилась глибока вм’ятина) бульдозером. Він являє собою прямокутну, достатньо об’ємну плиту (скоріше , навіть блок) з невеликим виступом зверху – головою. Всі чотири сторони блоку вкриті чисельними малюнками, зображеннями, зробленими в техніці невисокого рельєфу.
По бокам голови виступають невеликі вуха з поглибленням в центрі. Обличчя видовжене, з виступаючим підборіддям, що низько опущено на груди. Зображені невеликі, глибо посаджені очі, невеликий ніс, щоки, козацькі вуса. В цілому, вираз обличчя – спокійний, дещо суворий. Голова спирається на припідняті плечі, на котрих справа – хвилеподібні лінії, а зліва – трикутники.
У верхній частині стели ми бачимо руки, зігнуті в ліктях і підняті вгору. Під лівою рукою – лук з туго натягнутою тятивою і вставленою стрілою.
Особливо насичена зображеннями центральна частина ідола (він весь чітко поділений на 3 частини). Прямо під руками є малюнок, на якому біжить людина з довгим мечем (на поясі – піхва для меча, яку іноді плутають з хвостом. – НО), перед нею біжать дві собаки. Від кисті правої руки вниз йде зображення предмету, схожого на палицю, булаву.
Під сценою полювання – 4 предмети з держаками: долото (?), вислообушна сокира, сокира з виступаючим обухом, звичайна сокира з проушиною; держаки всіх предметів опущені вниз (держак вислообушної сокири заходить за пояс). Над поясом знаходиться ще один малюнок, що нагадує черепаху або розтягнуту шкіру звіра.
В нижній частині ідола зображено пояс, під ним – фалос. Під фалосом – два прямуючі один до одного коня (можливо, жеребець і кобила).
На лівій стороні ідола розміщено 3-х ярусний орнамент: дві паралельні лінії, під ними – три трикутника вершинами вверх, нижче – зигзаг, ще нижче – три ряди меандрового візерунку. Під орнаментом – двоє людей (зображені під кутом 90 град.), які, скоріше всього, танцюють. Під ними, нижче лінії пояса – малюнок бика з широко розставленими рогами.
Багато зображень є на задній частині ідола – на спині. В центрі, по всій довжині спини зображено дерево життя (або космічне дерево): стовбур – це хребет, гілки – це ребра. Біля основи стовбура. Під плечима, – лопатки у вигляді прямокутників із закругленими кутами. Всередині лопаток – схематичні малюнки дерев.
Внизу, з двох сторін від хребта, перетинаючи пояс, зображено дві стопи. Під поясом – продовження хребта, зліва та справа від якого зображені знаряддя праці коваля-металурга: справа ложка для розливу металу, зліва – прямокутна фігура з виїмкою по центру. Дослідники вважають її формою для розплавленої міді.
На правій стороні ідола, в верхній частині – геометричний орнамент: трикутники, зигзаги і меандр.
Зрозуміти що собою являє Керносівський ідол допомагає "Ріг-веда". Не викликає сумнівів, що статуя представляє нам або одного з верховних божеств арійського пантеону, або брахмана-жерця, або ж, скоріше за все - першобатька. На доказ останньої версії свідчать "козацькі вуса" - такі носили в аріїв лише кшатрії. Крім того, - численне озброєння,  присутнє на ідолі, - свідчить про військовий побут зображеного.
Нагадує Керносівський ідол і про Пурушу, першого сотвореного Богом чоловіка, древньоарійського Адама, з якого творець створив Всесвіт та людей, поділивши їх на варни. Тому що ідол не просто зображає людину, а є образом моделі Всесвіту, мікро- та макрокосмосу: голова Пуруші йде в небо, а ноги – в земні надра. Але над повною розгадкою ще будуть працювати молоді покоління українських та світових істориків. Але поки вони будуть розкривати ці таємниці, хочеться, аби українці вивчали справжню історію наших предків, а не накинути окупантами версію Табаки...

Битва під Оршею: українсько-білоруська звитяга над Москвою доби середньовіччя

8 вересня 1514 року, в якій польсько-литовське військо, очолюване руським князем Костянтином Острозьким, розгромило армію Московського царства.

Наприкінці XV сторіччя між Литовсько-Руською та Московською державами розгорнулася запекла боротьба за давньоруську спадщину. І на карту були поставлені вже не локальні суперечки за певні території, а домінування у всій Східній Європі. Обидва князівства  ще протягом ХІІІ – XV ст. зуміли об'єднати навколо себе більшість давньоруських земель, і почали запеклу битву за домінування у регіоні. 

У листопаді 1512 року московський цар Василій ІІІ без оголошення війни розпочав наступ на Велике князівство Литовське, і напав на Смоленськ. Однак, з наскоку місто взяти не вдалося, а тому московитам довелося провести ще три кампанії, допоки 31 липня 1514-го фортеця не капітулювала. Падіння Смоленська створило сприятливі умови для наступу на внутрішні райони Литовської держави. Польський король і Великий князь Литовський Сигізмунд І Ягеллончик уже майже рік намагався зібрати військо. Проте шляхта не поспішала вставати під прапори, а грошей на найманців у державній скарбниці не було. Великий гетьман Литовський п’ятдесятичотирилітній волинський князь Костянтин Острозький, мав під рукою українські полки з Волині та Поділля. Проте рух уздовж кордону Білгородської орди не давав йому можливості кинути їх на московський фронт. Тільки ополчення київської землі разом із союзними кримськими татарами здійснило у 1513 – 1514 роках два походи на Сіверщину. Вже після падіння Смоленська і захоплення московським військом Мстиславля, Кричева і Дубровно шляхта почала збиратися на війну. Крім того, польський уряд погодився надати допомогу Литві.

На шляху до битви

У серпні 1514 р. в Мінську польське і литовське війська об’єдналися під загальним керівництвом короля. Союзна армія налічувала 26 тис. кінноти та піхоти, та кілька важких гармат. Привівши полки до Борисова, Сигізмунд залишився у місті. Далі військо повів Костянтин Острозький. Його головним задумом було якнайшвидше притягнути московські війська і рішуче дати їм генеральну битву. На це геніального українського полководця штовхали кілька причин: по-перше, польсько-литовсько-руське військо, набране переважно зі шляхти,  довго вкупі не протримається через затяжну війну; по-друге, потрібно було не дати супротивникові закріпитися в захоплених містах, а по-можливості і вибити їх звідти; по-третє, - московини могли в будь-який момент нацькувати татар на південні кордони Литовської держави, а відтак, полководцю самому б довелося направити туди частину полків.

  Просуваючись на схід, Острозький форсував кілька заболочених річок,  і розбив кілька московських передових загонів. 7 вересня його військо досягло Дніпра в районі Орші. Московське військо, очолене воєводою Іваном Челядніним, стояло на протилежному березі. За чисельністю воно сягало 40 тис. кінноти. Слабкістю московського воєводи були відсутність піхоти та артилерії. Крім того, московське військо роздирала ворожнеча між воєводами.

Острозький не став особливо укріплюватись на правому березі. Після ретельної розвідки ворожих позицій через річку було перекинуто два мости з діжок. Частина кінноти перейшла Дніпро вплав. Челяднін вирішив не заважати підходу ворога. Можливо, він розраховував, використовуючи чисельну перевагу, скинути противника в річку і таким чином повністю його знищити. Нерішучість воєводи дала змогу Острозькому до початку активних дій не лише переправити військо, а й вишикувати його в бойові порядки.

  По переправі гетьман розділив кінноту на дві частини, а центр зміцнив піхотою. На лівому фланзі, на який і мала припасти, за тогочасним воєнним звичаєм, основна атака, стояли литовські полки. Цю групу князь очолив особисто. Праворуч нього стала польська кіннота, між двома крилами Острозький поставив частину піхоти. Позаду лівого крила стояла друга лінія війська, а фланг замикали три легкі кінні хоругви. Позаду правого крила теж стояла друга лінія на чолі з Янушем Свєрчевським. Його правий фланг був прикритий трьома хоругвами легкої кінноти. А вже за нею на самому краю поля бою було встановлено батарею. Артилерійська позиція була дібрана досить вдало: підходи прикриті важкодоступною місцевістю, а гармати замасковані кущами.

  Челяднін поводився безтурботно: крім того, що дав можливість супротивникові вишикуватися за власною схемою, то ще й не провів розвідки. Наявність батареї залишилася для нього таємницею. Челяднін розташував свої полки за класичною схемою проведення атаки. Імовірно, московський воєвода хотів трьома концентрованими ударами розколоти литовсько-польське військо. Водночас Острозький сподівався за допомогою фронтального бою зупинити ворога й перетворити його чисельну перевагу на тисняву з людей і коней.

Битва під Оршею. Невідомий автор зобразив не один, а всі фази битви так, наче вони відбувалися одночасно.

Вирішальна битва

8 вересня рано-вранці Челяднін атакував Острозького, намагаючись відрізати його від мостів. Спочатку, як і очікувалося, московські загони потіснили русько-литовські бойові порядки. Проте атакуючі не отримали допомоги Великого полку. Використовуючи суперечності між Голіцею та Челядніним, союзний воєначальник нападав на них порізно, а ті, за словами літописця, із заздрості видавали один одного. Острозький сам очолював усі контратаки української кінноти і бився, як простий вояк. Князь Костянтин скористався цим і контратакував ворога всіма литовськими силами й частиною польських хоругов. Після жорстокого рукопашного бою правий фланг московського війська був розбитий і вдався до втечі. У цей час на лівому фланзі пішов в атаку полк Лівої руки. 

 В середині дня Челяднін дав наказ правому полку атакувати. Та поляки не стали його переслідувати, а, навпаки, залишили важку кінноту на місці, а легкі хоругви почали імітували відступ у бік Дніпра. Челяднін вирішив, що супротивник тікає по-справжньому, й кинув в атаку частину Великого полку і залишки Лівого. Не знаючи про засідку, ці полки щільною масою вийшли на піших стрільців і гармати. Останнім не треба було навіть цілитися.

 Московське військо зупинилося і змішалося. Коли ж кілька важких ядер поцілили в задні ряди, почалася паніка, що швидко охопила більшість атакуючих. Поразки флангів призвели до того, що Челяднін зі своїм полком залишився сам на сам проти всього литовсько-польського війська. Костянтин Острозький швидко організував скоординовану атаку з кількох боків. Атака польських гусарів довершила розгром московської армії, хоча погоня за її окремими частинами, що тікали до Смоленська, тривала до ночі. Втрати московського війська сягали тридцяти тисяч вояків, а Челяднін, восьмеро воєвод, 37 значних бояр та півтори тисячі дворян потрапили у полон. Причому більшість втрат Московії припали на дворянство, яке становило кістяк феодального війська.

  

Після битви

Здавалося, шлях на Смоленськ був відкритий, і Литва зможе з легкістю повернути втрачені території. Однак, шляхта вже не хотіла воювати і самовільно почала повертатися додому. У такій критичній ситуації Острозький спромігся організувати лише повернення Мстиславля, Кричева та Дубровна. Союзне литовсько-польське військо незабаром було розпущене.

Самого ж Костянтина Острозького перемога під Оршею зробила відомим по всій Європі: про неї розповідалося у чотирьох брошурах, виданих латиною та німецькою мовою. Острозького з тріумфом зустрічали у Варшаві та Вільнюсі, і на честь перемоги під Оршею він побудував у Вільні Свято-Троїцьку та Свято-Миколаївську церкви.

P.S. У 2005 році чотирьох активістів опозиційного Білоруського народного фронту покарали штрафом (у перерахунку на євро – €1500 кожного) за святкування річниці перемоги під Оршею. Для правих Білорусі битва стала символом боротьби з московською окупацією. Офіційна ж влада Лукашенка всіляко переслідує демонстрантів, які намагаються святкувати славну баталію.

 

Для чужого столу

Розпад Руського Королівства та інкорпорація його частин у XIV–XV століттях до Польщі, Литви та Угорщини засвідчили невміння українських еліт домовлятися заради збереження незалежності.

Коли заходить мова про переломні роки української історії, перші, які спадають на думку, – 988, 1569, 1648, 1917, 1991. Серед цих небагатьох знакових дат часто фігурує також 1340 рік. Від нього вітчизняні історики, як народницького, так і державницького спрямування зазвичай відраховують час «втрати Україною власної державності та початок панування в українських землях іноземних держав», що пов’язують з «вигасанням династії Романовичів та початком боротьби за галицько-волинську спадщину між Литвою та Польщею». Цей період належить до так званих темних віків української історії, що зумовлено втратою майже всіх тогочасних писемних джерел. Разом з тим наявних відомостей цілком достатньо для того, щоб поставити під сумнів однозначність цих висновків. Чи справді 1340 року припинила своє існування династія Романовичів, а українські землі було поділено між сусідами?
ОСТАННІЙ РУСИЧ
З формального погляду до прямих нащадків Романа Мстиславича за чоловічою лінією не належав уже правитель Руського Королівства (1323–1340) Юрій ІІ Болеслав, син мазовецького (сохачівського і черського) князя Тройдена Болеславича та доньки Юрія І Львовича Марії. Останніми Романовичами на золотому столі Руської землі були сини короля Юрія І Андрій (князь володимирський і галицький) та Лев (князь луцький), які, ймовірно, загинули в боротьбі з монголами 1323-го, про що їхній родич король Польщі Володислав Локеток (у документі 1315 року він називає руських князів своїми племінниками) писав Папі Римському Іоанну ХХІІ: «З жалем повідомляємо, що два останні руські князі православного походження, які були непереборним щитом від татар, зійшли зі світу, через що нам і нашим землям загрожує явна небезпека з боку татар».
Юрій ІІ – лише один із багатьох претендентів на руську корону, який, маючи династичний зв’язок із Романовичами, не був прямим нащадком останніх. Таких претендентів по 1323 рік виявилося вдосталь. Скажімо, Папа Римський визнав законними права на руський стіл за глогівськими (сілезькими) князями Генріхом ІІ та Яном, братами дружини луцького князя Льва Юрійовича. А зять останнього Любарт (у хрещенні Дмитро) Гедимінович отримав по його смерті Луцьку землю і зберігав контроль над її східною частиною впродовж усього правління Юрія ІІ.
Кандидатура Юрія ІІ Болеслава стала певною мірою компромісом, що гарантував політичний баланс у розстановці сил в Центрально-Східній Європі. Передусім між відновленим Польським Королівством та Великим князівством Литовським, що набирало сили. Останні не наважувалися в цей час загрожувати цілісності Руського Королівства, оскільки воно надійно захищало своїх західних та північних сусідів від Золотої Орди. Такий паритет зберігався певний час і після смерті 1340 року Юрія ІІ, якого змінив на руському столі Любарт-Дмитро.
 

Юрій ІІ Болеслав.

ПРИХІД ЛИТВИ
Щодо князя Любарта та характеру його правління є цілком хибний погляд, що не дає змоги адекватно зрозуміти політичні процеси, які відбувалися на українських (руських) землях у цю перехідну добу. В історичних працях правителя найчастіше трактують як репрезентанта литовської зверхності на теренах Русі, а підконтрольні йому землі – як провінції «литовської» держави Гедиміновичів.
Разом з тим неважко переконатися в цілком суверенному правлінні «великого князя руського Димитрія», як іменують Любарта Гедиміновича тогочасні джерела. Попри те що Любарт-Дмитро наймолодший із синів Гедиміна, він жодним чином не був залежним від старших братів. Незмінно уживав титул суверенного володаря, а як державні символи використовував не литовські, а руські геральдичні знаки (лев і хрест), що присутні на його печатці та монетах. Врешті, прийняття християнства східного обряду міцно пов’язувало цього правителя з Руською державою та її елітою.
Природно, що у своїй зовнішньополітичній діяльності великий князь Любарт розраховував на допомогу своїх родичів, насамперед братів Ольгерда і Кейстута. Останньому він віддав у тимчасове тримання Берестейську землю як винагороду за військову допомогу, що хибно трактується як приєднання її до Литовської держави. Своєю чергою, племінник Любарта Юрій Наримунтович одержав із його руки спочатку Кременець, а згодом Белз. Не виключено, що опанування іншими його племінниками братами Корятовичами Поділля також відбувалося за згодою та за підтримки великого князя Дмитра, що, вочевидь, зберігав права зверхника над цими теренами.
Допомога братів і племінників стала для Любарта критично необхідною, коли свої претензії на спадщину Руського Королівства висунув польський король Казимир ІІІ, що доводився родичем останнім Романовичам і вважав цілком легітимними власні зазіхання на корону Русі. Свій перший похід на руські землі він здійснив ще 1340 року, відразу по смерті Юрія ІІ, але тоді йому вдалося лише на нетривалий час здобути стольний Львів та пограбувати королівську скарбницю. До більш планомірних заходів з польської сторони дійшло лише у другій половині 40-х років XIV століття.

ЕКСПАНСІЯ ПОЛЬЩІ ТА УГОРЩИНИ
Казимир ІІІ, очевидно, шукав певного компромісу з елітою галицької частини Руського Королівства. І як свідчать подальші події, не без успіху. Першою землею, що визнала зверхність краківського короля, ймовірно, стала Сяноцька. А 1349 року Казимир займає стольне місто Романовичів – Львів. Прикметно, що опанування Львова сталося в той час, коли на теренах Золотої Орди у самому розпалі лютувала чума. Власне, спровокована епідемією демографічна катастрофа на землях північного Причорномор’я і вивела Орду з великої геополітичної гри та суттєво змінила розстановку сил у Східноєвропейському регіоні.
Казимир міг більше не зважати на монгольський фактор і зосередився на протиборстві з Любартом та його литовськими родичами-союзниками, попередньо підтвердивши династичну угоду з королем Угорщини, відповідно до якої у разі відсутності в Казимира нащадків чоловічої статі права на корони Польщі та Русі мали перейти до представників Анжуйської династії.
Вирішальні події першого етапу боротьби за Русь розгорнулися під стінами Белза, ключового міста-фортеці в системі оборони Західної Волині. Тривала облога, під час котрої було поранено короля Людовіка Анжуйського, завершилася укладанням мирної угоди 1352-го, відповідно до якої Любарт мав «держати Володимирьскую, Луцкую, Белзьскую, Холмьскую, Берестинскую исполна жь», а «королеви держати Лвовьскую землю исполна».
Цей договір мав явно тактичний характер, оскільки вже наступного року військові дії були відновлені й тривали з перемінним успіхом до 1366-го. Другий етап боротьби за Руську землю завершився, як і 1352 року, під стінами Белза, але цього разу явно не на користь Любарта Гедиміновича. Великий князь Русі зберіг за собою Луцьку землю, але змушений був погодитися на підпорядкування Казимиру західної частини Волині, у якій правили як васали короля племінники та колишні васали Любарта Юрій Наримунтович (у Белзі та Холмі) та Олександр Корятович (у Володимирі).

Любарт Гедиминович.

Лише від 1370 року, після смерті польського короля Казимира, Любарту вдалося повернути контроль над Західною Волинню, але подальша війна зі спадкоємцем Казимира королем Угорщини, Хорватії, Польщі та Русі Людовіком не дала відчутної переваги жодній зі сторін – давнє Руське Королівство виявилося розірваним на два державних утворення, обидва з яких зберігали стару назву – «Руська земля», але політично були зорієнтовані на різні зовнішні сили: угорсько-польську або литовсько-руську коаліції.
Правителі Анжуйської династії розглядали Королівство Русі як окреме державне утворення, що перебувало в персональній унії з Угорським Королівством. Саме цим пояснюється та обставина, що Людовік 1372 року передав контрольовану ним частину Русі своєму родичеві Володиславу князю Опольському, що уживав титул суверенного володаря. Щільний політичний зв’язок з Угорщиною зберігався до 1387-го, коли на терени Королівства Русі вступили війська королеви Польщі Ядвіги та її чоловіка Володислава Ягайла, що підпорядкували Руську землю владі польського королівського дому. Утім, певну політичну окремішність Королівство Русі мало до 1434-го, коли його землі було інкорпоровано до складу Корони Польської.
ВНУТРІШНІЙ РОЗБРАТ
Велике князівство Руське зберігало свою незалежність упродовж усього правління Дмитра-Любарта (до 1384 року). Але сама логіка тривалої та виснажливої боротьби за збереження державної єдності Русі з опертям на військову силу литовських союзників невмолимо штовхала це державне утворення до політичної орбіти Литовсько-Руської держави. Син Любарта князь Федір уже 1386 року втратив Луцьк, а 1393-го – Володимир, після чого на теренах колишнього Великого князівства Руського збереглися лише дрібніші княжі уділи.
Драматичні перетворення, що сталися в руському державно-політичному просторі впродовж 1349–1387 років, зазвичай вважають наслідком експансії сусідніх держав. Але навряд чи причини розпаду Руського Королівства мали зовнішньополітичне походження. Руська земля вже стикалася із зовнішніми загрозами, не раз значно небезпечнішими, ніж ті, які виникли на її кордонах у середині XIV століття.
Головна причина політичної катастрофи, що спіткала середньовічну Русь, полягала у глибокому внутрішньому конфлікті, що мав місце в середовищі тогочасної руської еліти – між політичними верхівками головних земель Руського Королівства: Галицької та Володимирської (Волинської). Корінням цей конфлікт сягав ХІІІ століття, коли в боротьбі Романовичів за єдність Русі волинська знать була опорою династії, натомість різні політичні групи галицького боярства вживали більш чи менш активних заходів, що мали на меті обмежити владу Романовичів на Галичині або й узагалі усунути їх із галицького столу.
Лише планомірні централізовані зусилля короля Данила та його нащадків істотно обмежили сепаратистські тенденції в середовищі галицького боярства. Але зі смертю останніх представників династії Романовичів старі проблеми виринули з новою силою. Вже Юрій ІІ Болеслав не мав того надійного опертя в еліті, що його попередники. Звістки про його отруєння якщо й не відповідають дійсності, то все ж таки передають атмосферу недовіри та конфронтації при руському дворі.
У ще складнішій ситуації опинився великий князь Дмитро-Любарт, влада якого найміцнішою була на Волині (недаремно своєю столицею він обрав Луцьк). Натомість на галицьких теренах влада Любарта Гедиміновича була доволі обмеженою – від його імені тут порядкував «староста Руської землі» Дмитро Детько (Дядько), провідник політичних інтересів галицької еліти. Останній, вочевидь, була близька ідея політичного відокремлення від решти королівства, що, здавалося, мало забезпечити максимальний доступ до влади галицькій аристократії.

НА СЛУЖБІ В ЧУЖАКІВ
Шлях до здійснення цих політичних планів, як і в ХІІІ столітті, пролягав через надання підтримки іноземним претендентам на галицький стіл. Цього разу королю Польщі Казимиру ІІІ, королю Угорщини Людовіку Анжуйському та їхнім наступникам. У політичному оточенні згаданих володарів бачимо численних представників руського нобілітету: перемишльського старосту Бенька Жабокрицького, галицького старосту Волчка Преслужича-Рогатинського, теребовельського старосту Гліба Свирського, самбірського старосту Станіслава Давидовського, перемиського суддю Костка Болестрашицького, пана Гліба Дядьковича (сина руського старости Дмитра Дядька), пана Ходка Бибельського, врешті, королівського підскарбія при дворах Казимира, Людовіка та Володислава-Ягайла пана Дмитра Горайського та багатьох інших.
Руська знать Галичини брала активну участь у боротьбі угорських та польських королів за корону Русі. Відтепер на просторах колись єдиного королівства руське рицарство з різних земель проливало свою кров у складі ворожих армій. Бачимо навіть приклади політичного розбрату в межах однієї родини. Так, представники роду Кирдеєвичів належали до найвищої політичної еліти в обох державних утвореннях, що виникли внаслідок розпаду Русі: Васько Кирдеєвич входив до великокнязівської ради Дмитра-Любарта, а його брат Грицько обіймав уряд подільського старости за короля Володислава-Ягайла.
Ситуація, що склалася в Руському Королівстві у середині XIV століття, не була унікальною. Вигасання династій та пов’язані з цим династичні кризи були своєрідною візитною карткою політичних відносин середньовіччя. Практично жодна європейська країна не уникла переломних моментів непевності та потрясінь. І саме в такі періоди боротьби за спадщину померлих володарів перевірялися політична зрілість, відповідальність та спроможність еліт зберігати внутрішню єдність і стабільність своїх країн.

Луцький замок Любарта.

Пройшовши через боротьбу претендентів, суперечності в середовищі еліти, військові та дипломатичні протистояння із сусідами, європейські держави або досягали політичної єдності та відновлювали свою вагу в зовнішній політиці, або укладали династичні унії, потрапляючи в наддержавні утворення імперського зразка. І за третьою, найгіршою схемою вони розпадалися на окремі частини, згодом зазвичай втрачали політичну самодостатність, потрапляючи в орбіту сильніших сусідів. У кожному з цих сценаріїв головну роль відігравали військово-політичні еліти, від політичної волі яких залежало саме існування того чи іншого державного утворення.
Нобілітет Руського Королівства не мав внутрішньої солідарності та не спромігся утримати політичну єдність, що й стало основною причиною розпаду держави та поступового включення її окремих частин до складу інших державно-політичних утворень. Руська (українська) державність, очевидно, не припинила свого існування в середині XIV століття, але, безумовно, саме в цей час було втрачено політичну єдність руських земель, а в історії нашого народу скінчився період великодержавності. Єдиної великої держави-імперії (Руської землі), яка впродовж віків (від ІХ до середини XIV століть) відігравала ключову роль у політичному житті Центральної та Східної Європи, більше не існувало.
Впродовж другої половини XIV – першої половини XV століть український державно-політичний простір перетворився на складний конгломерат більших (великі князівства, господарства) та менших (удільні князівства) державних утворень, яким лише іноді вдавалося претендувати на поважну роль у політичному просторі Центрально-Східної Європи. Попри те що Русь зберегла тканину своїх державних структур на більшій частині власного простору (Волинь, Київська земля, Полісся, Сіверщина), ці локальні державні утворення відтоді й надалі були змушені узгоджувати політичний розвиток із центральною владою великих поліетнічних державних структур імперського типу (Великого князівства Литовського і Руського, а згодом Речі Посполитої), у складі яких перебувала більша частина українських земель у наступні століття.

 Олег Однороженко

Ціпак. Львівська міська сторожа

XVII сторіччя

Понаднормове вживання оковитої часто ставало причиною скандалів і бійок. І тоді втручалася львівська міська сторожа – ціпаки. Назва ця походила від їхньої основної зброї – важкого бойового ціпа, окутого залізом.
Ціпаки носили блакитний одяг із червоною облямівкою й олов'яними ґудзиками, а на головах – ковпаки з чорного ведмежого хутра, прикрашені бляхами з гербом міста. Ціпаків було 24. Формально вони мали вночі охороняти міські брами, але фактично виконували функції міської поліції. Цю організацію пов'язувала кругова порука. Стати її членом можна було лише тоді, коли звільнялася вакансія, і тільки за умови поручництва старших. Ціпаки заробляли свій хліб нелегко, бо вгамовувати доводилося не лише п'яних.
І виступи низів міста треба придушувати, й утихомирювати бійки між учнями єзуїтської колегії та кафедральної школи, й припиняти єврейські погроми. 1735 року за побиття кількох повій батогами магістрат видав ціпакам по 6 грошів. До речі, в тому ж році сеанс інтимних послуг у Львові коштував 12 грошів при денному заробітку кваліфікованого муляра 30 грошів. 
Сергій Шаменков