Приклад того, як українців переробляли в росіян

Сьогодні Путін та кремлівська пропаганда постійно істерично репетує про якісь, нібито,  постійні "ущємлєнія" російської мови в Україні. Начебто, десятки мільйонів (!!! звідки такі божевільні цифри???) "русскіх" постійно "угнітаються" злими і  антиросійськи налаштованими "бандьоравцамі"...

Однак, істини не сховати - мільйони українців сучасної ерефії не мають української мови викладання, а більшість із них в часи більшовицької диктатури кремлівськими держимордами переписувались із українців у "русскіх". Ось один з таких прикладів:

Документи кубанського українця, якого примусово записали в росіяни.

Стародубщина: втрачена одвічна українська земля

Цей відірваний від нашої держави край здавна був історичною складовою Великої України. Історично Стародубщина є складовою частиною Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб вперше згадується у літописах під 1096 роком, а у 12-му — на поч. 13 століття виокремлюється у Стародубське удільне князівство. У 1239 р. місто зруйнували монголо-татари. З 14 ст. Стародубщина входить до складу Великого князівства Литовського.

Герб Стародубу.

У кінці 15 ст. Стародубське князівство перейшло під владу Московської держави, і у 1522 р. було ліквідоване. Після приєднання до Московії, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатними захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й незалежні люди, що збиралися в загони і на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали «козаками», а на Чернігівщині — «севруками».

В часи послаблення Московської держави, у 1616 Стародуб здобули польські війська і за умовами Деулінського перемир'я 1618 Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що перебували тоді в складі Речі Посполитої. Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграло міське населення. У 1620 місту Стародубу було надано магдебурзьке право. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги, наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.

У 1648 у ході національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького українська армія звільнила Стародубщину, де утворюється Стародубський полк. З 1663 р. його територія посилюється, а Новгород-Сіверський був лише сотенним містом полку. З другої половини XVII століття місто Стародуб стало чи не найбільшим ринком для українських товарів. На два великих щорічних ярмарки товари привозилися також з Москви, Риги, Петербурга й Астрахані.
З кінця 1650-х у стародубські ліси стали втікати з Московії старообрядники. 

Мапа Стародубського полку.

 

За часів Петра I приплив старовірів у ці краї посилився. Поступово один із двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично московитським (крім найпівденнішої Семенівської волості). Старообрядці сприяли русифікації Стародубщини, що допомогло радянській владі відокремити від України цю територію. Однак, як свідчать дані переписів, і зокрема «Генеральная перечневая табель малоросійских й Слободских полков» 1742 року, територія Стародубського козацького полку залишалася українською землею: за даними цього перепису, «великоросійских чинов и всякого званія людей» нараховувалося 212 осіб, а малоросійського —20480, у тому чис­лі: отаманів і рядових козаків — 13025.Ці дані красномовно свідчать на користь того, що Стародубщина завжди етнічно горнулася до України.

У 1917—1936 роках мешканці Стародубщини неодноразово зверталися до центральних органів з вимогами та проханнями повернути край до складу України. Згідно Брестського миру 1918 року Стародубщина була повернута  до складу Української Народної Республіки. За законом 2—4.3.1918, Стародуб мав стати центром землі — Сіверщини. Підписавши Брестський мир, РСФРР визнала УНР та її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів.
Однак, більшовики з самого початку початку боролися з будь-якими проявми українського життя у краї:про це свідчить і лист С. Шелухина, голови Української делегації на переговорах з Росією в 1918 ро­ці: «В Мглині посадили в тюрму 150 українців за те, що вони заявили про своє бажання бути при Україні». Тому, звичайно, не бажаючи розмежуватися за етнічною ознакою, московська делегація і слухати не хотіла про кордон, запропонований українською стороною: від Святського адміністративною межею Чернігівської губернії на північний схід до Красного Рогу, а далі на Семець аж, до Трубчевська, потім річкою Нєрусою через Буду-Погощ до Старої Чути і далі до межі з Курською губернією біля Амона.
Врешті-решт, після поразки у Визвольних змаганнях 1917-1924 рр., крмлівські окупанти відірвали цю землю від України:
 

Стародубщина на сучасній мапі Сх. Європи.

Після ж закріплення в Києві більшовиків Стародубщина виявилася в складі Гомельської губернії РРФСР. 6 грудня 1926 року Президія ВЦИК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусі, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії РСФРР. З усієї Стародубщини Україні була повернута в 1920-і роки лише одна Семенівська волость (нині Семенівський район). З того часу у краї робиться все, щоб заперечити і викинути з історичної пам'яті місцевого населення все,що нагадувало йому про спільну долю з Україною.

Звичаєве право на Лемківщині

Лемківщина (як Північна, так і Південна) на ранній ста­дії свого існування була частиною Галицько-Волинського князівства, однак після остаточного її загарбання Поль­щею та Угорщиною пройшла дуже тернистий шлях дов­гої боротьби. Завойовники ставили собі за мету впровадити свій суспільно-правовий порядок та внести відповідні зміни в характер суспільного життя . Одним з основних завдань, які стояли перед ними, було змінити правові відносини населення захоплених територій. Оскільки Київська Русь мала чітке законодавство — «Правду Руську», то їм нічого не зоставалось, як органі­зовувати інші — німецьке і так зване волоське права, і на ці права переводити захоплені села.
Це все співпало з більш інтенсивним заселенням Кар­пат внаслідок втечі селян від постійних татарських напа­дів та збільшення феодально-панщизняних відробітків у низинних регіонах. Заселенню Карпат також сприяли ті обставини, що нових поселенців звільняли на 12-24 роки від феодальних повинностей, отже, тут вони мали кращі умови для самозбереження.
Угорські чи польські як королі, так і феодали, прийма­ючи втікачів і надаючи їм право на поселення, дотриму­ючись політики денаціоналізації, змінювали назву «давньоруське право» на «німецьке» чи «волоське».

Однак найперше визначимося із самим терміном «звичаєве право». Найбільш детальний і глибокий ана­ліз виникнення звичаєвого права дає Ст.Дністрянський: «У родині, роді, племені тощо створюються вперше оперті на естетичних засадах звичаї, які поступово вхо­дять у тіло, кров даного союзу, і коли виступ проти вста­новленої норми загально вважається за порушення да­ного союзу, коли після цього ця норма стає органічною потребою для цього суспільства, тоді вона набирає сили, яка надає їм авторитативого характеру. Із цієї хвилини існує це пра­во». Михайло Грушевський теж перекон­ливо доводить, що подібності в праві редукуються до подібностей в побуті і пра­вових поглядах народу, який перебуває на подібному рівні культурного і суспільного розвитку.
Невідомо, як засновувались та перево­дились села з руського на німецьке право в ХІІІ-Х\/ століттях, якщо воно, практично, було введене лише на початку XVI століття. А.Каліна знайшов перший рукопис магде­бурзького права, написаного близько 1500 року, який складався з 51 параграфа процесуального, сімейного та громадсько­го права.
Магдебурзьке право в Польщі було де­тально опрацьоване і рекомендоване до користування Б.Троїцьким лише на початку XVII століття. Тут він і дає настанову: «...Звичай теж є правом і він має бути збе­режений. На якому праві живе обвинуваче­ний, то згідном з цим правом він повинен нести відповідальність».
Навіть у розпорядженні Саноцького магі­стратського суду, який керувався магдебу­рзьким правом, у 1574 р. зазначено, що він не має права виносити жодних інших дек­ретів, як тільки на основі права посполито­го. Тому судили за такими законами, які найбільше відповідали звичаєвому право­ві. Щодо так званого волоського права, то воно ніколи не було кодифікованим і нале­жить до категорії звичаєвого права в пов­ному розумінні цього слова.
Молдавський дослідник Н.Мохов вважає, що волоське право відоме з документів су­сідніх держав. У Молдові волоське право як право князів ніколи не було письмово зафі­ксоване, крім окремих згадок в молдавсь­ких документах ХIV-XV століття. Багато звичаїв волохів Молдови, на його думку, мо­жна реконструювати шляхом порівняння джерел, які зберігаються в Сербії, Словач­чині та в західноукраїнських землях. Однак ці твердження не аргументовані і не витри­мують елементарної критики, тому що зви­чаєве право кожного народу має свої специфічні особливості, які, в основному, залежать від його соціально-економічного розвитку.
Словацький дослідник Я.Бенько твердить, що волоське право прийшло на Словаччину за посередництвом колоністів з України та зі східного пограниччя волосько-русинських областей у XIII ст. і розвинулось під впли­вом німецького права. Адже відомо, що український народ був на вищій стадії сус­пільного розвитку. Українці займались хлі­боробством, а волохи — тваринництвом і вели кочовий спосіб життя.
Отож, як уже згадувалось, після зайняття Лемківщини Польщею та Угорщиною розпо­чалось переведення сіл з руського звичає­вого права на волоське. Так, на Південній Лемківщині було переведено 21 село. Ана­логічні процеси відбувались і на Сяноччині.
У той же час ряд сіл німецького права переводять на волоське право. Це було ви­кликано тим, що німецьке право не відпо­відало громадському самоуправлінню і було придушене дідичним війтом. На Північній Лемківщині з німецького на во­лоське право було переведено село Вислок та ін." Але найбільше сіл з німецького на волоське право перевели на Південній Лем­ківщині. За даними, наведеними Я.Беньком, їх не було переведено приблизно 88. Як пише Ст.Дністрянський, «держава не в силі вводити народне звичаєве право, не держава є безпосереднім ініціатором зви­чаєвого права, як твердять деякі дослідники, а народ та його поодинокі соціальні групи».
Такої думки дотримується і польський до­слідник права З.Цібіховський, що звичаєве право може діяти лише тоді, коли його знають і визнають. Право, якого люди не знають і не визнають, не виконує свого обо в'язку, тому воно не має ніякого значення Як твердить польський дослідник Є.Чайковський, «волоське право» було продов­женням німецького права, яке керувалося подібними основами. Що можна твердити про дію німецького права в селах, коли його не використову­вали і в містах. Так упорядники шістнадця­того тому судових документів в місті Львові твердять: «знаходимо тут пару цікавих за­писок неясного до цього часу питання німе­цького права, на основі якого судили у місті Львові... По суті про його існування до цьо­го часу нам не було відомо. І сьогодні його дії дуже страшно скупі, сухі і неясні».
І як могли керуватись маґдебурзьким пра­вом, якого не знали жителі сіл так званого волоського звичаєвого права, де всі рішен­ня приймались голосуванням всіх учасни­ків зборових (копних)суддів?
І як могли поселенці, які начебто керува­лись німецьким правом, використовувати закони волоського звичаєвого права, де основним населення були українці, які за­ймались сільським господарством?
Про те, що сама назва «волоське право» не пояснює його правових відносин, свід­чать такі матеріали. У 1461 р. королева Со­фія видала привілей солтису або князю Яковцю Волаху на заснування села Радощиці на волоському праві. Поселенців у ньо­му названо волохами. За привілеєм, селяни повинні були платити повинності, характерні для сіл німецького права. Ра­зом з тим, у документі вказується, що сол­тис відповідає за те, аби поселенці жили за законами руського права.
Я.Бенько наводить приклад, як волохи трьох поселень Лікавського паньства не ви­магали в 1474 р., щоб їм підтвердили пра­во їхніх предків охороняти дороги від злодіїв та сторожити місто і т.п.А це є свідченням того, що ці поселенці не були пастухами-волохами, а дрібною українсь­кою шляхтою.
Усі дослідники, які займались вивченням заселення Лемківщини, не аналізували правових відносин і дотримувались твер­дження К.Кадлеца про те, що «волохом називається кожен, хто жив на волоському праві».
Однак із впевненістю хочу потвердити, що на Лемківщині впродовж цілого середньо­віччя діяли закони «Правди Руської» та укра­їнського звичаєвого права. Джерельні матеріали говорять не тільки про руське право, але і про наявність назв адміністра­тивного керівництва, яке тотожне древньо-руському—тивун (начальник села), сотник, десятник. Як твердить А.Яблоновський, посилаючись на джерела XVI ст., «ко­ролівські села Улич, Половці, Костарівці, Саночок, Тирява Сільна —зустрічаєм інсти­туції сотських, дальше: Вільхівці, Терепча, Гломча — тивунів, які керувались руським звичаєвим правом».
Однак найбільш аргументованим доказом того, що на Лемківщині повсюдно керува­лись древньоруським законодавством,— це наявність зборових (копних) судів, які діяли тільки в Україні. Компетенція цих судів роз­повсюджувалась на окремі адміністративні одиниці — країни, округи.

Традиційний одяг лемків.

На Північній Лемківщині такими країнами, де проводились зборові суди, були: Щавне, в якому урядував крайник, та село Вільшаник, яке з групою сіл в XVI ст. було окремою країною.
У приватних селах в маєтках кміти було дві країни — Собенська та Ольшанська. А згідно з люстрацією королівщин село Суровиця теж було центром країни, де проходи­ли зборові суди.
Як твердить А.Фастнахт, у 1438-1451 рр. такі суди проводились і в місті Саноку. У за­сіданнях таких судів брали участь не тільки князі, але й жителі сіл волоського права Ща-вного і Одрехова. З цього повідомлення можна зробити висновок, що це був суд збо-ровий (копний) українського права. У документах з XVIII ст. є дані про наяв­ність п'яти зборових судів, які діяли в селах, розміщених над потоком. А в люстрації се­ла Липовця від 1747 р., яке було на потоці, відмічено, що право «ругове» щорічно в се­редині потоку проводиться. Таким чином, на Північній Лемківщині діяло одинадцять зборових копних судів.
На Південній Лемківщині такі адміністра­тивні одиниці, де проводились зборові суди, називали округами. Так, в Ужгородському паньстві було п'ять країн-округів, якими ке­рували крайники. Крайник керував трьо­ма селами в Ліптовській Оравській столиці. В Маковицькому паньстві засновано 17 сіл на волоському праві, якими керував воєво­да, що жив у селі Местиску. У 1631 р. Гу-менське паньство було поділене на чотири господарських округи, якими керували державні урядники, що називались край-никами, і в Другетовських селах (з другої половини XVI ст.), які виконували функцію воєводи.
Королева Марія в 1383 р. надала кня­зівство у двох селах Березького комітату (Керецко і Кузьничі) трьом братам — Івано­ві, Степанові та Олександрові, синам Ста-телави, який був у цих селах волоським воєводою.
Такі судові округи (країни) були в Мука­чівському та Чинадіївському паньствах.
На Південній Лемківщині діяло приблиз­но 10 зборових судів, включаючи території, де проживали лемки. Усі ці факти засвідчують , що дані про наявність сіл, що входили в ту чи іншу кра­їну (округ) (як це ми бачимо на території Бойківщини), відсутні. Ці крайники-воєводи Лемківщини не тільки виконува­ли адміністративні, але й судові функції (що характерно для руського права). Як твердить І.Черкаський, є усі підстави зро­бити висновок, що копне (вічове) право є своєрідним витвором руського (українсь­кого й білоруського) народів, і що на тій території, де жили зазначені народи, був громадський суд.
Документальні матеріали підтверджують, що правові норми, якими користувались усі зборові (копні) суди і які перебували на так званому волоському праві, брали свій по­чаток від «Правди Руської» та українського звичаєвого права. Т.Людомирський писав: «В усіх підгірських околицях, де населення, крім любові до краю, зберегло дух незале­жності, збереглись до XVIII ст. віча, які ба­зувались не на безсиллі параграфів права, а на необхідності дотримання звичаю». Зборові суди проводились в одному й то­му ж місці. З актів про копні суди ми довіду­ємось, що кожна копа округу мала своє здавна встановлене постійне місце, озна­чене в народній пам'яті особливими прикме­тами, як «під яблонькою», «на урочищі», «у праху дубовому», «у Андрієві гори», «перед церквою» тощо. Коповиці мали значення як постійні, раніше обрані і звичаєм освячені місця, на яких збиралась копа.
До часу проведення зборових (копних) су­дів необхідно було провести підготовку, тобто забезпечити продуктами, що покла­далося на представника громади і від адмі­ністрації. Так, у селі Суровиця, згідно з даними люстрації 1565-1566 рр., де про­водились зборові суди, зазначено: «В цьо­му селі раз у рік проводять право, або віче. Коли хто приїжджає із староства, громада повинна дати до двору три зайці, а солтис одного і за серну 36 ґрошей». Аналогічні ві­чові повинності платили села Костерівці, Мошанець, Куляшне, Щавне, Турянське, Ясел, Репедь та ін.
Як проходили суди на Лемківщині, бачи­мо з наявних документів, у яких збереглась рекомендація від 1759 р. королівської комі­сії щодо проведення зборових судів на п'я­ти потоках: «1. У середині посту суду не відкладати і не переносити. Солтис пови­нен за тиждень оповістити громаду, коли бу­де проводитись право.
2. Коли настане день початку проведен­ня права (суду), повинні всі громади і другі солтиси-війти, і присяжні, і кожний госпо­дар, дотримуючись тверезості, приступи­ти до ведення справи».
З шостого пункту видно, що на цих збо-рових судах мали бути присутні всі жите­лі країни: «Коли більше солтисів, то необхідно домовитись, і хто найбільш зді­бний, і коли громади не будуть проти ньо­го виступати, то його можна обрати навіть на другий рік».
«Солтиси, війти, обрані громадою до урядування (тобто до ведення суду), повинні присягнути на вірність громадам.
Після закінчення розрахунків з громадами приступати до розгляду справ, які бу­дуть вносити потерпілі».
Про те, що аналогічні зборові суди про­ходили і на Південній Лемківщині, підтвер­джує привілей угорського короля від 1457 р. «Волоські шляхтичі — князі цих сіл — не бу­дуть судити селян, тільки жупан (тобто край-ник), а як не будуть цим судом задоволені, то мають право обжалувати до двірського суду або короля». І далі в цьому документі говориться, що цей суд має право судити і шляхту. Непорозуміння між волоським по­селенцем і шляхтою та князями має вирі­шувати жупан, а коли б жупан не був справедливий, тоді треба жалітися до двір­ського суду або до пана.
Словацький дослідник Я.Марков пише, що, як відомо з протоколів зборових судів, які проходили в квітні і, як виключення, в чер­вні окремо в кожному дистракті, які існували в XVII ст. і нагадували тодішній крайницький округ (старші самоуправні союзи, що виникли в час колонізації на волоському праві). Характерно те, що перевіряючі ко­ролівські ревізори та угорські чиновники ні одним словом не згадують про волоське право, а ревізори неодноразово пишуть тільки про рутове — звичаєве право. Та на­віть економ Самбірської економії, де всі гірські села перебували на волоському праві, нічого не говорить про це право. Він писав: «У підгірських та гірських селах обраний се­лянами сільський суд раз у рік проводить генеральні (зборові) суди, на яких розгля­дає всі скарги, борги, кривди, випадки ан­тиморальних дій, які були вчинені протягом року, цих судів двір не обирає і їхніми спра­вами не цікавиться. Ці справи вирішуються і караються справедливо і дуже суворо. Че­рез це в кожному селі панує загальна скро­мність і порядок».
Коли жителі Південної Лемківщини, що підлягали зборовим судам, мали право вно­сити апеляції на їх рішення тільки до урядо­вих домінікальних судів, то на Північній Лемківщині —до королівської адміністрації (референдорського суду у Варшаві). Так, наприклад, селяни ряду сіл: Коросна, Волиці, Смеречної, Лодини, Рудавки та інших внесли скаргу до короля на князів про їх зловживання. Король у своєму розпоря­дженні задовольнив це прохання: «При­хиляючись до рішення наших комісарів, наказую не платити князям інших податків і не давати повинностей, які не відмічені в люстрації та в ревізії. А гроші, які дали селяни старості на отримання якогось привілею, мають бути повернуті селянам».
Формально руське право було ліквідоване. Але, як твердять деякі польські дослідники, «незважаючи на формальне усунення русь­кого права, його вплив не припинився так ско­ро і, напевно, цілком не був знищений».
У приватних, церковних та орендованих селах діяли війтівські суди. Вони були най­вищою судовою інстанцією, їх компетенції теж були досить широкі. Селяни села оби­рали трьох чоловік, а власник села одного з них назначав війтом. Склад присяжних обирала громада. Так, громада села Висо-чани в 1719 р., керуючись народним пра­вом, обрала присяжних. І вони, як і війт, обрані згідно з Божими законами та спра­ведливістю.
Як твердить польський дослідник І.Рафач, «на селі влада пана не мала обме­жень, але вона була стримувана певними обставинами і волоськими законами, фа­ктичною силою громади як організованої спільноти, публічною думкою, яка виявля­лась при великих зловживаннях»44. У кар­патських та прикарпатських селах навіть війтівські суди у вирішенні як криміналь­них, так і побутових справ керувались за­конами «Правди Руської» та українського звичаєвого права. Згідно з королівським розпорядженням від 1669 року вимагалось, що всі ті, які беруть у заставу сільські ма­єтки, повинні слідкувати, щоб селяни жи­ли згідно зі своїм правом45. А, окрім того, суддями були селяни, які добре знали за­кони свого звичаєвого права.
На Бойківщині збереглись документи зборових судів, однак на Лемківщині вони від­сутні, тому для з'ясування цієї проблеми використовуються фрагментарні дані.
Як видно з одного документа війтівського суду маґдебурського права села Черешнево від 1696 р., на якому розглядалась спра­ва вбивства чоловіка, цей суд проводився при всьому суспільстві (громаді).
Найбільш правдоподібно, що на війтівсь­ких судах повсюдно були присутні члени громади, але це не відмічалось у судових документах.
Згідно з магдебурзьким правом за вбив­ство передбачалось таке покарання:
Хто вб'є людину з метою наживи, або більше людей, має бути прив'язаний до ко­ня і волочений кругом ринку, а потім втис­нений у колесо.
Хто вб'є іншого через помсту, має бути мечем покараний.
Хто вб'є в результаті самооборони або стріляючи птаха, зрізуючи дерево, тобто ви­падково, і доведе свідченнями очевидців, має заплатити за голову.. А «Правда Руська» передбачала, як хто вб'є чоловіка, то мститися має брат за бра та, отець за сина, або син за вітця, братанич або сестринець, і коли не буде кому мститися о нім, то зложить за голову 80 гри­вен, як буде убитий муж або тивун кня­жий; а як русин міщанин або дворянин, або купець, або тивун боярський, або ме чник, або ізгой, або слов'янин, то 40 гри­вен має зложити за нього.
Як хто стане до розбою без всякої супе­речки, то за розбійника люди не платять, але видадуть його самого з жінкою і дітьми на вигнання і на розграблення.
Як зазначає І.А.Рожков: «Ми маємо пра­во твердити, що правовий звичай продов­жував діяти в усій своїй повноті, помста членів роду за вбивство... не Ярославове введення, а правовий звичай».
Архівний запис подає такий приклад: пе­ред війтівським міським урядом у 1657р. стала працьовита Марухна, жінка небіжчи­ка Яцка Розтуня з села Долини, дочка Андрієва із Стебника, разом із своїми синами Михайлом та молодшим Григорієм, добро­вільно і не примушено, здорові на тілі і на умі. Разом із своїм Грицем Панков'яком з села Узелі стверджували, що сторона, яка вбила її чоловіка і батька дітей,— це сини Кобилка Іван та Антін. «Ми з ними помири­лись в присутності отця Олекси — свяще­ника заміської церкви, шановних Петра Априводного, Гриця Панков'ята, Юрка - вій­та і Тимка Стеглевича, відібрали ЗО польсь­ких злотих і робимо їх винним на вічні часи. Я і мої потомки не мають права про це вбив­ство згадувати».
Інший приклад: селянин з села Новосілець обвинувачував громадянин Мусія з се­ла Семушова в тому, що він забив його брата Сенька і виставив поручителів, які за нього ручилися, що він не буде виконувати помсти під заставою 10 гривень, поки недо­каже свідченням одного чоловіка в полі або двох на селі, що Мусій забив його брата, і тільки після цього вбивця зобов'язаний за­платити поголовщину 10 гривен «продажі», а як не буде на нім знаків, то має привести наочних свідків. Слово про­ти слова, а хто розпочав, той має заплати­ти 60 кун, а як покривавлений прийде і покаже се, що сам розпочав, а виступлять на то свідки, котрі чули, що ему заплатити, що го бито».
Згідно з магдебурзьким правом рекомен­дувалось карати винних за побиття голови поважних людей в менших містах 15 гривен, а в селах— 10 гривен. Покарання за побої в судах магдебурзь­кого права мають деякі особливості. Всі за­фіксовані побої на потерпілих: сині, дряпані, кроваві — занесені в судові книги згідно з законами «Правди Руськоі», але тут відсут­ня шкала покарання, яка фіксувалась збо-ровими судами. Цілком ймовірно, що ці грошові покарання оплачувались окремо і не фіксувались в судових документах.
До Сяноцького міського уряду прийшов потерпілий, якого побив Г.Ромашович. Встановлено: на голові з правого боку роз­тятий слід—кровавна, і другий розтятий до кості, 3 лівої о боку голови — тятий крова-вий'довгий, на плечах кроваві рани. До цьо­го ж міського уряду прийшов А.Пудзюк і просип зроби їй його жінці «ревізію", яка бу­ла побита Й.Креміховим. Тут вона була оглянута М.Япорським та Г.УправСьким. На ліпому боці дві рани сині, на лопатці та лік­тях по одному синьому, була побита тупим предметом.
Упродовж усьої о середньовіччя майже ні­чого не змінилось на Лемківщині в сімей­них відносинах, які зберігають найдовше перевірені життям народні звичаї. Важливим сімейним правовим звичаєм, який побуїувавтільки на Русі, булатака по­винність, як оплата за дочку, що виходила заміж, так зване «куничне», або вихідне. В руських землях в межах Польсько-Литовськоії держави також дотримувалась весільна або вихідна «куниця». У коронній Польщі цього звичаю не було. Починаючи з XVI ст. в літературних джерелах про цю повинність є щораз то більше згадок. Так, А.Віньяж, до­сліджуючи Саноцьку землю, твердить, що тут повсюдно збереглась давня стара по­винність «куна», або «куничне». В привілеях Сіл Босько, Вільхівці, Костарівці та інших йдеться про оплату «куничного». Окрім «куничного» на Лемківщині була й інша давньоруська повинність, яка теж ха-ракіерна тільки для Русі — це так звана «з розпусти», її платили ті, хто давав привід до розлучення. Такий факт зафіксовано в селі Зубові. За маґдебурзьким правом пе­редбачалось за незаконне співжиття як чо­ловіка, так і жінку смертю карати.
На полуднево-пограничних Підляшші та київських землях у другій половині XVI ст. проходив опис державних маєтків, які були підпорядковані Польщі, й де не було насе­лення на так званому волоському праві. Урядники-люстратори, крім інших державних повинностей, зафіксували «поємщина». Це, як пояснюють урядники,— «як чоловік згід­но звичаю самовільно візьме чиюсь дівку або вдову, або розведену за жінку, і з нею бажає жити, то платить на замок. Воєводи пояснюють, хто хоче відпустити жінку, або жінка чоловіка, то цей, який вимагає, пла­тить три гривни. Громада вважає такий по­рядок без сумніву правовим і законним. У цих пограничних землях є і третя оплата — «куниці», яка пояснюється: «хто бере дівку за жінку до польського села з державного, то за прийнятим звичаєм за неї країні дає подарок на користь замку».
Кожен народ має свої специфічні звичаї, тра­диції, так що навіть державне законодавство не в силі змінити сімейно-традиційні звичаї. Сімейні звичаєві традиції Київсько-Подільської землі аналогічні до законів, які діяли на Лемківщині в селах так званого во­лоського права. Але це дуже аргументова­но спростовує не тільки саме волоське право, але й те, що поселенці цих сіл були не волохами, а українцями.
Упродовж усього середньовіччя майже ні­чого не змінюється на Лемківщині в сімей­них відносинах, які зберігають старі народні традиції. Навіть міські та війтівські суди, які «де юре» були на магдебурзькому праві, при вирішенні сімейних справ завжди мотивували свої рішення так, що вони до­тримуються справедливості згідно зі зви­чаєвим правом.
Основна відмінність староруського права від польського чи магдебурзького полягала в ставленні до жінки. Давньоруське право, на відміну від інших, вважає жінку рівнопра­вною із чоловіком.
Згідно з магдебурзьким правом жінка-мати після смерті свого чоловіка повинна бу­ла просити уряд призначити для дітей опікунів. У випадку смерті дітей, коли не бу­ло опікуна, вдова втрачала право на майно.
Польське право передбачало трояке опікунство: опікуни сиріт, властиві опікуни, опікуни вдів, які називались кураторами або підпорами.
У селі Чертіжне помер Іван Чиж, залиши­вши доньку Катерину. Громада призначи­ла опікуна, дозволила продати стару хату за 60 зл. Той, хто купив, у рік мав щорічно віддавати для Катерини по 4 зл, а як вона виросте, то відплати їй хату як придане. Зе­млю ж було передано опікуну, який мав її доглядати і прибуток мав віддати Катерині, коли та вийде заміж. Отже, тут діяло польське звичаєве право.
Руське (українське) звичаєве право до­зволяло призначити опікуна тільки для ма­лолітніх дітей після смерті батька. В місті Лісько (Сяноччина) вдова Кулина Масевич сама розпоряджалась май­ном, записуючи його дітям.. У селі Тирява Сільна вдова Т.Здіпчка записує зятеві та своїй дочці майно. Усі ці записи робились без опікунів.
Ці приклади свідчать про життя селян цієї конкретної місцевості за руським (українсь­ким) звичаєвим правом.
На цій території була ще така давньору­ська повинність, як «вілумерщина», яку пла­тили родичі після смерті глави сім'ї. А.Віньяж твердить, що відумерщину платили селяни, які перебували на руському праві, а на во­лоському її не платили. Такої думки до­тримується і А.МІлоновський. Однак їх твердження не відповідають дійсності. Як видно із запису, у грамоті саноцького ста­рости С.Любомирського від 1557 року про надання пану Федору дозволу на заснуван­ня села Прилуки на волоському праві, се­ред інших давньоруських повинностей є і оплата «відумерщини». Дуже правдоподіб­но, що виходячи з морально-етичних норм ця повинність часто не відмічалась у бага­тьох документах, тим більше, що її сплачу­вали натурою (волами, вівцями тощо).
Згідно зі староруським правом глава сім'ї при продажу або даруванні майна не мав права цього зробити без згоди жінки. Це ще раз підтверджує важливе станови­ще жінки на Русі.
"До нашого Ячмірського права став сла­ветний Микола Остафій із своєю жінкою і за­явив, що він продав півчверті свого поля. Під цим актом продажу є і підпис жінки.
Міщанин Василь Кранець з дружиною, бу­дучи здоровий тілом та розумом, добро­вільно та не примушено продав садибу з городом.
У "Правді Руській» є закони про отриман­ня спадщини.
А хто, умираючи, розділить дім дітям сво­їм, то так має бути. А як умре без розпоря­дження (заповіту), то треба всім поділити, і нажінкудати таку ж рівну частку.
Як жінка лишиться по мужу, то дати їй ча­стку, а у своїх дітей має взяти частку, а що на ню муж вложив, бо є господинею. А спа­дщина їй не належиться. Діти від першої жін­ки візьмуть те, що є по їх матері, хотя би на (другу) жінку вложено. А як вітчим прийме дітей зі спадщиною, то й тоді є поділ. Адвір належиться завжди молодшому синові.
А як буде сестра дома, то спадщини не візьме, але віддадуть її брати замуж, як зможуть.
А матірна частка дітям не належиться, то кому матір схоче, гаму дасть, і як дасть всім, то всі поділяться, але коли умре, не розпо­рядившись, то в чиїм домі умерла і хто ЇЇ кормив, той візьме.
Згідно з магдебурзьким правом право на майно мала вся сім'я. Спадщину мали от ри­мувати всі зверху донизу—сини, брати, се­стри, одні по другім по одній лінії (по батькові чи по матері), дочки, внучки, прав­нучки теж по материній лінії, члени сім'ї теж беруть спадщину один за другим. Польське право в майнових справах до­тримувалось звичаєвих норм: згідно звичаїв і коронних законів вважався дійсним писа­ний заповіт у присутності п'яти свідків, за яким ділили порівно як синів, так і дочок як батьківським, так і материнським майном. Тобто тут діяв родинний принцип, який був у всіх законодавствах руського права.
Найбільш поширеною формою розподілу сімейного майна були поділ главою сім'ї на старості років, або ж складання духівниці (заповіту). Глава сім'ї (чоловік або жінка-вдова), будучи ще здоровим, але в похило­му віці, розподіляв своє майно синам та дочкам. Духівницю робив, будучи хворим,— перед емері ю. Якщо глава сім'ї не склав ду­хівниці, тоді спадкоємці ділились майном у присутності людей або справа про розпо­діл майна передавалась до суду. Розподі­ляли майно при одруженні синів та дочок.
Так, у 1646 р. до міського уряду стала учтива Калина, жінка небіжчика Гриця Масевича, здорова на тілі та умі, але відчуваючи свою близьку смерть, і щоби її наймолод­ший син не мав клопоту з майном, робить такий записі щоби її поховали згідно з грецьким обрядом. Винна трьом синам 68 зл., крім церкви та замку. Старший син Яким має своє господарство. Другий син Леонтій навчається, а молодший син Іван нічого не має. Тут же перераховує землі і будівлі, які залишає синові Івану: даю, дарую, а мою дочку, Іванову сестру Єву, заповідаю йому гючтиво вінувати.
Коли в 1613 р. помирав Іван Задоник з села Тирява СІльна, в своєму заповіті роз­ділив землю: одну половину дітям від пер­шої жінки, а другу — дітям від другої. А борги, які мав, то мали спільно сплатити ді­ти обидвох жінок. А жінці із свого майна ні­чого не залишив.
У 1669 р. в місті Лісько померли батько і мати Демки, не зробивши заповіту, зали­шивши двох синів Івана та Василя. Для розподілу майна була створена комісія, в яку входили міщани. Комісія прийняла та­ке рішення: згідно Із звичаєвим правом дві частини майна припадає молодшому бра­тові Василеві, одна — старшому братові Іванові. Насамперед Іван повинен віддати садибу з городами та приналежностями, загін поля і одну вільну кімнату. А коли Ва­силь схоче продати землю в чужі руки, то Іван ближчий. Обидва погодились під ка­рою 50 гривень".
Як уже вказувалось, при розподілі майна, згідно з законами "Правди Руської», на го­сподарстві залишали наймолодшого сина.
У селі Високій громадський суд розглядав скаргу старшого брата Михайла на молод­шого брата Мартина та на маму Катерину Шмудську. Як записано в судових докумен­тах, що, помираючи, батько, згідно з "натуральним» правом, на господарстві за­лишив молодшого сина — Мартина, але старший син Михайло допоминається по­ловини господарства, заявляючи, що він не хоче поневірятись. Суд прийняв таке рішен­ня: за частину майна, яка належить до стар­шого брата, Мартин має сплатити грішми. А Михайло, який не шанує матері, робить колотнечі, має до трьох тижнів вийти з ха­ти, хіба б втихомирився.
Після смерті батька в селі Ячмирі мо­лодший син Яків Вибух, який залишився на господарстві, сплатив старшому бра­тові Миколі 28 зл, зз належну йому части­ну батьківщини.
Аналогічним розподіл сімейного майна проводився і на Південній Лемківщині.
У Карпатах, у тому числі й на Лемківщині, висліджуємо Іде один вид розподілу сімей­ного майна — купівля-продаж. Особливістю такого «купна-продажу» було те, що ті, хто продавав (батьки), майно оціню­вали в грошах, і при оформленні документів вимовляли собі майнове забезпечення, тобто утримання до смерті. В умову забезпечення старості входило: житло, земля і харчі
. У селі Високи В.Пут перед смертю зро­бив такий заповіт: «Я в старшому віці, хво­рий. Не маючи синів, тільки дві дочки, До молодшої дочки приймаю зятя Валенти­на, продаю все своє господарство за 500 зл. і його роблю шастром (господарем), але з умовою, що зять має мене забезпе­чити ДО КІНЦЯ ЖИТТЯ". Таких родинних фіктивних продажів є значна кількість. Однак у дослідників не­має однозначної оцінки щодо такої фор­ми поділу родинного майна. На нашу думку, найбільш обґрунтованою підставою продажу землі спадкоємцям були тогочасні обставини: внаслідок постійних татар­ських нападів багато людей потрапляло в полон чи тікало в Інші регіони, деякі чле­ни сімей відходили для пошуку заробітків тощо. Коли ця категорія людей поверта­лася додому, то вимагала своєї частки зе­млі. А коли батьківське майно було продане, тоді вже було неможливо отри­мати належну частину спадщини.
Звичаєве право одного народу може бу­ти тільки подібним до другого народу в то­му випадку, коли ці народи перебувають на одній стадії суспільно-економічного розви­тку. Але в той час волохи займались пасту­шим господарством, вели кочовий спосіб життя, а український народ займався сіль­ським господарством. Отже таких подібно­стей бути не могло. Тим більше, що волоське право не було кодефікованим.
Правові норми, якими керувалось упро­довж усього середньовіччя населення Лемківщини, корені яких знаходяться в законах «Правди Руської» та українського звичаєво­го права, є ідентичними до тих правових законів, якими керувались копні суди в Україні. І це найбільш аргументована під­става для заперечення побутування на Лемківщині так званого волоського права.
Гошко Ю., Турчак О. "Лемківщина. Т.2"

Археологи імовірно знайшли поховання святих князів Бориса та Гліба

Археологи припускають, що знайшли залишки саркофагу з мощами перших святих Київської Русі. Знахідка була виявлена у Вишгороді. Археологи вважають, що знайшли саме саркофаг Бориса і Гліба, який був виявлений на території Вишгородського історико-культурного заповідника.
Сенсаційні артефакти виявили члени археологічної експедиції, які проводили розкопки древлянського поселення. Висунути подібну заяву дозволили знайдені фрагменти пірофілітового сланцю, який використовували для виготовлення саркофагів. Наразі учасники експедиції розкрили понад 20 квадратних метрів городища з великою кількістю керамічних та залізних артефактів: залишки посуду, прикраси, зброя, знаряддя праці. Після ретельного дослідження їх передадуть до музею заповідника.

                                                                            

                                                                            ***
У літописах Вишгород вперше згадується у 946 році як резиденція княгині Ольги. В подальшому тут поховали братів Бориса та Гліба – перших святих Київської Русі, а місто залишалось заміською резиденцією Великих Київських князів. 

Поляки дозволили українським археологам розкопати могилу Данила Галицького

Українським археологам дозволили проводити дослідження на місці можливого поховання князя Данила Галицького в польському місті Холм. Про це газеті "КоммерсантЪ - Украина" сказав міністр економічного розвитку і торгівлі Петро Порошенко. "Міненерго мало передати Римсько-католицькій церкві будівлю у Львові, де зараз розташований підвідомчий міністерству філіал Держтехстандарту. Проте ми запропонували почекати з передачею, зажадавши натомість право на проведення наукових досліджень в Холмі, де, за історичними даними, було поховано Данила Галицького", – розповів він. Князь Данило Галицький народився приблизно в 1201-1204 році. У різний час був великим князем Волинським, Галицьким і Київським, є засновником Львова і Холма. Помер у 1264 році й був похований в церкві Пресвятої Богородиці в Холмі (нині – Люблінське воєводство в Польщі). Зараз на місці цього храму розташована базиліка Різдва Пресвятої Діви Марії (Римсько-католицька церква). За словами Порошенка, раніше католики перешкоджали проведенню подібних досліджень. "Ми запропонували поставити таку умову для передачі. Тим більше, що згідно із законом будівля у Львові не підлягає обов'язковій реституції – там розташована трапезна ченців-домініканців, а отже, це не місце здійснення богослужінь", - сказав міністр, додавши, що цю пропозицію було задоволено.

Для того, щоб українські вчені могли почати дослідження, було задіяно і МЗС, чиї представники вели переговори з польською стороною, пише видання. Наразі створено українсько-польську спільну групу, яка веде переговори про початок досліджень на місці ймовірного поховання князя. Українські вчені вже виїхали до Холму. Експерти в галузі релігії позитивно поставилися до перспективи проведення подібних досліджень. "Якщо ці розкопки почнуться, то вони стануть важливою подією не тільки для церковної, а й для світської археології. Навіть якщо останки князя не буде знайдено, археологи можуть виявити там багато чого іншого, що дасть додаткову інформацію про життя Галицько-Волинського князівства", – заявила віце-президент Української асоціації релігієзнавців Людмила Филипович. Дехто з археологів у той же час налаштований скептично. "Знайти поховання абсолютно неможливо, оскільки воно давно знищене. Тому всі розмови про якусь могилу Данила Галицького абсолютно ненаукові. Хоча там дійсно можна знайти багато цікавого, що відноситься до періоду Галицького князівства", – вважає директор Інституту археології НАН Петро Толочко.

Олександр Невський: святий герой чи псевдо-герой?

Російська імператриця Катерина ІІ у своїх "Роздумах про проект історії Росії" так описує монголо-татарську навалу 1237 року: "За місяць були взяті 15 міст на Волзі та Оці. Святий Олександр Невський не міг бути захисником, бо щойно народився. Йому було не більше 5-6 років".

Утім за офіційною російською версією Олександр народився 1221 року. У 19-річному віці розбив на Неві військо шведського ярла (вождя) Біргера, за що отримав прізвисько "Невський", а за два роки у битві на Чудському озері – війська естів та лівонських рицарів.

У 1252 році отримав з рук хана Батия ярлик на великокнязівський стіл у Володимирі на Клязьмі. На пропозицію папи римського Інокентія ІV прийняти королівську корону й повернути зброю проти поневолювачів відповів відмовою. Все життя зберігав вірність Золотій Орді. Помер у 1263 році в Городці на Волзі.

У справжній біографії Олександра героїчного мало. Його батько Ярослав Всеволодович під час навали у 1240-х не чинив опору монголам і здався на їхню милість. За це отримав ярлик на князювання у Володимирі-Залеському. Однак цього завойовникам було мало. В заручники в Орду управитель нового улусу імперії віддав старшого сина – спадкоємця трону. Князь Ярослав послав до Батия сина Олександра. Невський цілком скористався зі свого шансу.

"У стародавніх монголів існував зворушливий звичай братання на крові. Хлопчики або юнаки різали вени, змішували кров із кобилячим молоком, випивали й ставали андами (побратимами). Таке побратимство вважалося міцнішим, ніж родинне, – пише російський історик Лев Гумільов. – Цей звичай використав Олександр, побратавшись в Орді із сином Батия Сартаком".

Посол папи римського Плано Карпіні стверджував, що зустрічав у ставці Батия сина князя Ярослава. Судячи з усього, Олександр майже безвиїзно перебував в Орді з 1238 по 1252 рік. Тож участі в приписуваних йому битвах брати не міг.

Сама "битва" на Неві сталася 15 липня 1240 року. Участь у ній з обох боків взяли 300 воїнів. Новгородці втратили 20 бійців убитими. Шведи нікуди не відступили. Дочекавшись ночі, вони поховали убитих і після цього відпливли.

У шведській "Хроніці Еріка" про цю битву взагалі не згадується. Її цілком можна назвати прикордонною бійкою. Ніяких наслідків вона не мала: і після битви шведи продовжували висаджуватися на узбережжі південно-східної Прибалтики.

 

Присяга представників влади Пинщини Князівству Руському Богдана Хмельницького

20 червня 1657 року

Присяга їх милості панів обивателів Пинських, віддана гетьманові Богдану Хмельницькому, р. 1657

В ім'я найсвятішої Трійці, Отця, Сина і Духа святого. Амінь.

Великі війни попускаються до держави з двояким наслідком: або щоб по малім кровопролиттю принести спокій на довгі людські (віки), або для повного знищення і викорінення, на випадок, коли завзявшися не схаменуться. Такого попущення дізнало і кн. Литовське, і через вороже бушування різних військ ледве вирятувалось з повного і жалісного знищення — мабуть даючи заплату за гріхи свої. Повітові Пинському теж не мала частина тої кари мусіла дістатися в тім пожарі... Але за порадою висланих з-поміж себе шановних людей, щоб утекти видимої і близької вже божої кари, таку намовили ми приязнь з й. м.п. гетьманом запорозьким і всим військом, котру ми заприсягаємо в таких словах:

Ми, урядники Пинського повіту — Лукаш Єльський, маршалок, і Адам Спитек Джеський, стольник, — як вислані посли іменем своїм і всеї братії повіту нашого, присягаємось богові в трійці єдиному, найсвятішій діві і всім святим, згідно з обрядом і вірою нашою, через апостолів нам переданою і визнаною:

Все, в чому ми іменем всієї братії і за її дорученням договорилися з й. м.п. гетьманом військ запорозьких в справі вічної і нерозривної приязні, --те ми самі і ті, іменем котрих ми це постановляємо, все дотримаємо в усіх належних до тої приязні кондиціях і пунктах, і потомки наші будуть обов'язані дотримувати силою присяги, тепер нами даної. Обіцяємо, що не будемо ніколи думати про .якусь зраду і розірвання зв'язку нашого з Військом Запорозьким, як і потайки не підійматимемо на нього сторонніх неприятелів, ані фракцій ніяких не будемо чинити на його шкоду. Навпаки на усяких неприятелів того війська ми повинні стати, не вимовляючись ніякою близькістю й своятцтвом — хоч би то були й найближч нам люди. Іменем своєї братії зобов'язуємось своєчасно давать знати про всякі неприязні наміри, які будуть відомі на наши пограничі, остерігати про все, що могло б заноситись на шкоду України і всього війська і в нічому не ухибити приятельській вірності.

Одностайно з військом нашим Запорозьким ми і потомки наші будемо боронити віру православну грецьку так само як і римську, свободи і границі наші спільні, коли який-небудь неприятель мав би на них наступати.

Старшинства, гідності і начальства, як земські, так і військові, мають залежати від й.м.п. гетьмана запорозького, і з рук його одержуватись, з тим одначе, що для всіх урядів, які заміщались здавна вибором, зістається вибір вільний усім обивателям Пинського повіту, а після вибору має проситись конфірмація у й.м. Уряду, і власті військові будуть належати тільки до нього, і коли буде в тім потреба, ми чекатимемо наказу від нього або від того, кого він схоче настановити над нашими військовими урядами, і без його відомості ніхто не може проголошувати війни, ані не може нападати на які-небудь краї без його дозволу. Через нього ж, (будучи) при Війську Запорозькому, ми маємо признавати себе в вічнім підданстві цареві й.м., і в нічому не допомагати його неприятелям, ні радою, ні якими-небудь підмогами, явними чи потайними.

Узагалі, наскільки й.м.п. гетьман заховав нас при давніх, наданих від королів польських правах, прерогативах, вільностях, судах і зверхностях, ні в чому не порушуючи їх ваги, і відібрать тільки королівщини, належні до Пинського староста, недавно роздані, і не порушив навіть ленних і довічних надань, наданих здавна, тільки поставив умову, що до живоття по смерті особи, яка має на нього право, мають бути прилучені до Пинського староства, то і ми, і нащадки наші будемо заховувати до п. гетьмана теперішнього і наступного, і до всього Війська Запорозького таку саму вірну приязнь і зичливість, як до попередніх панів наших — в щасті і нещасті обопільне, на вічні часи, не піддаючись на лукаві чужі намови. Навпаки, коли б ми (довідались) про когось у сусідстві, в карях Польських чи Литовських, що вони уперто не хочуть горнутись до приязні й сполучення з й.м.п. гетьманом і всім Військом Запорозьким, ми обіцяємо відводити їх від тієї упертості нашою намовою, і взагалі пильнувати всього, що належить до обопільної приязні. І всім ми повинні залежати тільки від й.м.п. гетьмана запорозького — теперішнього і наступного, і не присвоювати собі ніяких урядів без його волі: не видумувати собі соймиків для нарад, не збирати хоругов без окремого сповіщення й.м.п. гетьмана — хіба в наглому і гарячому випадку.

Унію і інші чужі віри, обом сторонам неприязні й противні ми повинні викорінювати одностайно з усією братією, не даючи місця і припади в своїм повіті такій заразі душ християнських Але коли б хтось з духовних перепросив належного київського митрополита і одержав від нього свідоцтво покути за відступство і за нього гаряче прохало духовенство, такий має право на панську увагу й.м.п. гетьмана.

Нарешті, всі взагалі обов'язки приязні, хоч би й не названі тут, ми зобов'язані виконувати вічно.

Так допоможи нам, боже і невинна мука Христова.

А по виконанню присяги їх м.п.п. посли - й.м.п. Лукаш Єльський, маршалок, і п. Адам Спитек — Бжевський, стольник Пинського повіту, з тими браттями, що при них, для ґрунтовнішого скріплення підписалися при печаттях своїми власними руками, обіцяючи, що те ж саме без одволоки зроблять усі їх м. обивателі пинські.

Діялось у Чигрині 20 червня 1657 р.

За В.Сергійчук, "Етнічні межі і державвний кордон України"

Між Тетерею і Дорошенком: Василь Дрозд - козацький ватажок доби Руїни

Полковнику Василю Дрозду вдалося в часи цілковитої анархії та війни всіх проти всіх зробити стрімку військово-політичну кар’єру, розгромити війська правобережного гетьмана Павла Тетері і самому мало не стати гетьманом. Згодом він неймовірно розбагатів, став героєм народних пісень і майже одразу все це втратив у боротьбі за гетьманську булаву

Бурхливе XVII століття викинуло на вершину тогочасного політикуму козацької України чимало талановитих і непересічних постатей. До цієї когорти можна, зокрема, зарахувати маловідомого козацького ватажка часів Руїни – брацлавського полковника Василя Дрозда (більш відомого під прізвищем Дрозденко), який став доволі типовим історичним героєм козацької драми, що розгорнулася на українських теренах після смерті Богдана Хмельницького.

Судячи з усього, Василь Дрозд з’явився на історичній арені з початком Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648 році. Рід Дроздів, доволі поширений на Галичині, Волині та Київщині, дав чимало православних шляхтичів. Частина з них закріпилася на півдні Київського воєводства й увійшла до складу реєстрового козацтва із XVI століття. Звідси походив і наш герой.

Вперше про Василя Дрозда джерела згадують під 1654 роком. Тоді він служив у званні городового отамана с. Ольшанського Ніжинського полку (нині – с. Олешня Охтирського району Сумської області). Вже 1656 року він значився сотником у полку Івана Нечая під час походу на Білорусь. Після цього він перебрався на Подністров’я (вочевидь близько 1664 року), де і закріпився на військовій службі.

Володар Поділля

У 1663–1665 роках, коли гетьман Правобережної України Павло Тетеря проводячи пропольську політику, розпочав терор проти мирного населення, Василь Дрозд зібрав козацьку ватагу і розпочав активну партизанську боротьбу проти польських і гетьманських військ. Він зібрав значне як на той час військо: близько 4 тис. сербських найманців, 10 тис. волохів і 16–20 тис. козаків. Згодом йому також вдалося залучити до повстання проти гетьмана загони буджацьких татар. Навесні 1665-го він активізував свої дії проти Тетері разом із багатьма іншими козацькими ватажками на Дністровському Лівобережжі, підтримував міцні зв’язки із Січчю – кошовим отаманом Іваном Сірком і поліськими повстанцями на чолі зі Степаном Опарою.

Підготовка Василя Дрозда до військових дій була добре спланованою, адже він спочатку перетягнув до себе головні сили правобережного гетьмана та поляків, і вже 4 (14) квітня, маючи на той час вже титул запорозького полковника, розбив під Брацлавом війська Павла Тетері.

Розгром пропольськи орієнтованого гетьмана був таким нищівним, що той ледве зміг утекти з поля битви. Одразу ж після поразки він перебрався спочатку на Волинь, а відтак переїхав до Польщі. Колишньому гетьманові вдалося прихопити з собою усі владні регалії: військовий скарб, клейноди, корогви, архів, гармати та намети. Однак сама його поразка на тривалий час поклала край пануванню пропольських сил в Україні.

Після смерті Івана Сербина 17 (27) квітня 1665 року (одного з останніх живих полководців і соратників Богдана Хмельницького) Василь Дрозд, який товаришував з покійним, став брацлавським полковником і повновладним володарем Поділля.

Втеча Тетері з гетьманськими регаліями зменшила шанси Василя Дрозда перебрати до своїх рук гетьманську булаву, однак рішучий полковник не полишив спроб захопити верховну владу. У зовнішній політиці він намагався лавірувати між основними політичними гравцями: спирався то на татар, то на Московську державу, а тому 21 серпня 1665-го від імені себе та своїх соратників звернувся до московського Київського воєводи Львова з листом, у якому заявив, що «хоч вони не присягали цареві, але готові за нього померти...»

Водночас стимулами для Василя Дрозда у здобутті гетьманської влади стали особисті корисливі інтереси, жадоба майна, особистого впливу і грошей. З цією метою він, зокрема, напав на Рашків, де проживала Домна Розанда, удова Тимоша Хмельницького, забравши усі її скарби. Дещо пізніше поляки приписали йому свої злодіяння – польські магнати страшно закатували дружину Тимоша, до чого брацлавський полковник, як свідчать джерела, не мав стосунку, адже після рейду до Рашківа Домна ще довгий час жила і вела переписку.

Суперник Дорошенка

На вересень 1665 року уся територія Брацлавщини та Поділля перебувала від контролем Василя Дрозда (в народі його іноді називали Дрозденком) і його близького соратника Думитрашка. Брацлавський полковник дотримувався чіткої промосковської орієнтації, підтримував активні зв’язки з гетьманом Іваном Брюховецьким, досить успішно координував свої дії з Переяславським полковником Єрмоленком і повстанським отаманом Дециком, який діяв на київському Поліссі.

Рішучі заходи Василя Дрозда, спрямовані на зміцнення своєї влади і боротьби за гетьманську булаву, змусили Петра Дорошенка розпочати активну кампанію проти подільського суперника. Відразу після того, як Петра проголосили гетьманом, він вирушив із військами на Брацлавщину проти Василя Дрозда. Перша битва відбулася під містечком Кублич над Бугом, у якому війська дроздівців розбили передові загони дорошенківців, однак були змушені відступити до Брацлава, вочевидь, через небезпеку оточення кінними татарськими загонами. Дорошенко взяв місто в облогу, яка тривала близько шести тижнів. Місто було здобуто лише завдяки військовим хитрощам. Врешті-решт, через голод і спрагу наприкінці жовтня 1665-го Василь Дрозд вирішив здатися у полон разом із жінкою та дітьми, але не Петру Дорошенку, а його союзнику – мурзі Камамбету.

Дорошенко ж, здобувши Брацлав, вирушив до Рашкова, де забрав до своєї скарбниці колишнє майно Домни Розанди – 30 тисяч злотих, за які викупив у Камамбета Василя Дрозда разом з сім’єю. На такий великий викуп за суперника Дорошенко був змушений піти, зважаючи на великий авторитет брацлавського полковника серед подільських козаків. Так, на вимогу поляків видати їм Василя Дрозда як їхнього затятого ворога, Дорошенко відповів: «взяв його на своє сумління, до того ж на його (Дорошенка) сторону перейшли деякі Дроздові полки, і тепер, коли вони почують про арешт, то зараз же збунтуються. Через це я не можу видати «Брацлавського пташка». Вочевидь, саме завдяки такому кроку від Василя Дрозда до Дорошенка після облоги Брацлава перейшли міста Ладижин, Кальник і Немирів.

До цього часу належить і складення варіанта пісні «Ой, на горі та й женці жнуть», записаної поляками. У ній після війська Сагайдачного йдуть полки Дорошенка, а після них – полки «Дрогозденка» (Дрозда/Дрозденка).

Полонений союзник

Після Брацлавської перемоги Дорошенка джерела повідомляють різні дані щодо подальшої долі полковника Василя Дрозда. За літописом Самійла Величка, невдовзі після викупу його розстріляли за спробу втекти до гетьмана Івана Брюховецького. Полковник, як повідомляє літописець, спробував викрасти у Дорошенка гетьманську булаву, підкупивши сердюка, який її охороняв.

Однак, насправді гетьман Дорошенко продовжував утримувати Брацлавського полковника як символічну гарантію підтримки з боку подільських полків і, вочевидь, зробив з нього свого союзника. Так, 20 лютого 1666 року Василь Дрозд згадується як учасник Лисянківської генеральної ради, на якій козацька старшина висунула вимогу до короля Речі Посполитої вивести німецькі та польські війська з Правобережжя. А під час військової кампанії проти гетьмана Івана Брюховецького 1668 року на Лівобережній Україні Василь Дрозд був довіреною особою Петра Дорошенка, намагався змусити свого колишнього союзника скласти гетьманські клейноди. Під час антимосковського повстання у червні 1668-го лівобережний гетьман Брюховецький був страчений, однак з цього часу зникають і згадки про брацлавського полковника. Напевно, він помер після цих бурхливих подій, так і не втіливши в життя свої амбітні плани.
Сергій Дрозд

Стаття опублікована на сайті "Український тиждень"

“Побажання трудящих” як закон для Кремля: як червоні окупанти "передарували" одвічні українські землі Придністров'я

Україна, як ми знаємо, приєднавшись до Заключного Акту наради в Гельсінкі 1975року, обстоює непорушність повоєнного територіального устрою,про що повсюдно заявляє. Хоча саме Україна могла б предявити претензії щодо примусового вилучення її земель. І яскравий приклад цього-територія лівобережного Придністровя,що входить нині до складу Молдови.

Як усім відомо, це-споконвіку українські землі з часів Київської Русі. На них було проголошено 1917 року Українську Народну Республіку, після її ліквідації тут опинилися при владі більшовики України. До 1924 року Придністров'я входило до складу Одеського, Балтського і Тульчинського округів УРСР, а з цього часу тут створено молдавську автономію в складі УРСР - автономія для молдаван, де їх було лише 31 відсоток, натомість українців - 49,65відсотка.

Та про все по порядку.

4 лютого 1924 року відомий комбриг Григорій Котовський надіслав листа до ЦК РКП(б) з пропозицією створити Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. Проте, оскільки Бесарабію на той час було окуповано Румунією, Котовський пропонував утворити МРСР за рахунок земель УРСР.

Незважаючи на супротив керівництва УРСР, Політбюро ЦК РКП(б)29липня 1924року ухвалило рішення "вважати за необхідне передусім з політичних міркувань виокремлення молдавського населення у спеціальну Автономну Республіку і запропонувати ЦК КП(б)У дати відповідні директиви радянським органам".

Радянські органи УРСР смиренно підкорилися, і 12жовтня 1924року 3-тя сесія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету ухвалила рішення про створення у складі УРСР Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. У складі УРСР, наголошую.

А 1940,як відомо, Радянський Союз зажадав від Румунії повернути Бесарабію. Після того, як Червона Армія перейшла Дністер, постало питання про створення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки з центром у Кишиневі, що й було оформлено Законом СРСР від 2серпня 1940року.

Але річ у тому, що до складу молдавського державного новоутворення увійшла територія Придністровя, що належала УРСР. Отже, мало б бути рішення ВР ”суверенної” УРСР про передання цього регіону новій “суверенній” державі - Молдавській РСР. І, природньо, про це зобовязані були сповістити засоби масової інформації, принаймні УРСР.

Проте, перегортаючи ,скажімо,тодішній український орган - газету ”Комуніст”, ви не зможете знайти згадки не лише про сесію ВР УРСР з цього питання, а й засідання її Президії.

Зате є інформація, що Указом Президії ВР УРСР хутір Любомівка передається з Солонянського району до Токмаківського району Дніпропетровської області… А щодо питання, яке нас цікавить,то є ось таке повідомлення: "Висловлюючи волю і сподівання молдавського населення, яке живе по обидва береги Дністра, Раднарком Молдавської АРСР і Молдавський обком КП(б)У внесли до Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) пропозицію про воззєднання молдавського населення Бесарабії з молдавським населенням Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. РНК СРСР і ЦК ВКП (б) підтримали прохання молдавських організацій і вирішили увійти у ВР СРСР з відповідними пропозиціями". А та, як ми вже знаємо, 2серпня узаконила цю пропозицію.

Звісно, перепідпорядкування навіть хутора між районами - акт державної влади,про який мають знати всі, а про передання навіть кількох районів до складу сусідньої держави можна було й не згадувати. Коли б не спеціальна стаття з тодішньої Конституції УРСР, де чітко зазначалося: "Територія Української РСР не може бути змінена без згоди УРСР". А річ у тому, що не збиралася ВР УРСР з цього питання - адже до неї ніхто не звертався.Просто "молдавські організації" (що розташовувалися,до речі,на території УРСР) обійшли її, вийшовши напряму на Москву.

Ось вам і "суверенна державність" УРСР. Це зовсім не те, що в 1954 році ВР РРФСР просила ВР УРСР прийняти до складу України Крим...

Володимир Сергійчук

Керносівський ідол: статуя арійського божества, першолюдини чи вождя племені?

Працівникам січеславського історичного музею імені Дмитра Яворницького неодноразово доводилось зустрічати іноземні делегації відвідувачів, однак, щоразу після відвідин індусів працівники закладу залищаються здивованими. Коли вони бачать кам’яного ідола з Керносівки, що зберігається в музеї серед інших подібних експонатів, то почанають падати на коліна, плакати, радіти і молитися до нього. Присутні перекладачі пояснювали працівникам музею, що індуси між собою говорять, що цей ідол - давньоарійське божество і що воно ще раз підтвердило їхню думку, що арії прийшли в Індію з території України. Індуси довго щиро раділи, обнімали українців, що їх супроводжували, називали їх своїми братами...
Керносівський ідол увійшов до історії музею та археологічної науки тихо і непомітно. Напевно тому, що потрясіння після його знахідки було настільки сильним, що вітчизняні вчені під впливом марксистсько-ленінської ідеології не наважувались його коментувати, - це не вписувалось в ідеологічні постулати про Північне Причорномор'я, які розробив Маркс... Нинішні ж науковці також не наважуються до нього підступитись через страх бути засудженими старим поколінням вчених, у яких мізки ще зашорені інтернаціональним мотлохом.
Як часто буває з подібними унікальними знахідками, Керносівського ідола випадково знайшли школярі села Керносівка Новомосковського району Дніпропетровської області в 1973 році під час земляних робіт на місці зруйнованого кургану. На жаль, ніяких подробиць, пов’язаних з пам’ятником, взнати не вдалося, оскільки на місці можливого кургану була вирита силосна яма. Школярі повідомили про знахідку вчителя. Ідола перевезли в село і написали до музею листа про знахідку. Восени, після розкопок, археологи обласного музею приїхали до Керносівки подивитись на «бабу»...
На сьогодні Керносівський ідол зайняв належне місце в аналах історичної науки. Він широко відомий за межами України. Повідомлення та статті про Керносівського ідола розмістили численні друковані видання Європи та Америки. Добре про нього знають і в Індії. Однак, в Україні про  нього якщо і згадують, то лише кількома фразами.Жодної детальної монографії про нього ще не написали.

На перший погляд Керностівський ідол це невелика (1,20 х 0,36 х 0,24 м, вага 238,5 кг) статуя з сірого пісковика, вражаюча своєю гармонійністю, якимсь особливим благородством обрисів. На жаль, правий бік ідола серйозно деформовано (залишилась глибока вм’ятина) бульдозером. Він являє собою прямокутну, достатньо об’ємну плиту (скоріше , навіть блок) з невеликим виступом зверху – головою. Всі чотири сторони блоку вкриті чисельними малюнками, зображеннями, зробленими в техніці невисокого рельєфу.
По бокам голови виступають невеликі вуха з поглибленням в центрі. Обличчя видовжене, з виступаючим підборіддям, що низько опущено на груди. Зображені невеликі, глибо посаджені очі, невеликий ніс, щоки, козацькі вуса. В цілому, вираз обличчя – спокійний, дещо суворий. Голова спирається на припідняті плечі, на котрих справа – хвилеподібні лінії, а зліва – трикутники.
У верхній частині стели ми бачимо руки, зігнуті в ліктях і підняті вгору. Під лівою рукою – лук з туго натягнутою тятивою і вставленою стрілою.
Особливо насичена зображеннями центральна частина ідола (він весь чітко поділений на 3 частини). Прямо під руками є малюнок, на якому біжить людина з довгим мечем (на поясі – піхва для меча, яку іноді плутають з хвостом. – НО), перед нею біжать дві собаки. Від кисті правої руки вниз йде зображення предмету, схожого на палицю, булаву.
Під сценою полювання – 4 предмети з держаками: долото (?), вислообушна сокира, сокира з виступаючим обухом, звичайна сокира з проушиною; держаки всіх предметів опущені вниз (держак вислообушної сокири заходить за пояс). Над поясом знаходиться ще один малюнок, що нагадує черепаху або розтягнуту шкіру звіра.
В нижній частині ідола зображено пояс, під ним – фалос. Під фалосом – два прямуючі один до одного коня (можливо, жеребець і кобила).
На лівій стороні ідола розміщено 3-х ярусний орнамент: дві паралельні лінії, під ними – три трикутника вершинами вверх, нижче – зигзаг, ще нижче – три ряди меандрового візерунку. Під орнаментом – двоє людей (зображені під кутом 90 град.), які, скоріше всього, танцюють. Під ними, нижче лінії пояса – малюнок бика з широко розставленими рогами.
Багато зображень є на задній частині ідола – на спині. В центрі, по всій довжині спини зображено дерево життя (або космічне дерево): стовбур – це хребет, гілки – це ребра. Біля основи стовбура. Під плечима, – лопатки у вигляді прямокутників із закругленими кутами. Всередині лопаток – схематичні малюнки дерев.
Внизу, з двох сторін від хребта, перетинаючи пояс, зображено дві стопи. Під поясом – продовження хребта, зліва та справа від якого зображені знаряддя праці коваля-металурга: справа ложка для розливу металу, зліва – прямокутна фігура з виїмкою по центру. Дослідники вважають її формою для розплавленої міді.
На правій стороні ідола, в верхній частині – геометричний орнамент: трикутники, зигзаги і меандр.
Зрозуміти що собою являє Керносівський ідол допомагає "Ріг-веда". Не викликає сумнівів, що статуя представляє нам або одного з верховних божеств арійського пантеону, або брахмана-жерця, або ж, скоріше за все - першобатька. На доказ останньої версії свідчать "козацькі вуса" - такі носили в аріїв лише кшатрії. Крім того, - численне озброєння,  присутнє на ідолі, - свідчить про військовий побут зображеного.
Нагадує Керносівський ідол і про Пурушу, першого сотвореного Богом чоловіка, древньоарійського Адама, з якого творець створив Всесвіт та людей, поділивши їх на варни. Тому що ідол не просто зображає людину, а є образом моделі Всесвіту, мікро- та макрокосмосу: голова Пуруші йде в небо, а ноги – в земні надра. Але над повною розгадкою ще будуть працювати молоді покоління українських та світових істориків. Але поки вони будуть розкривати ці таємниці, хочеться, аби українці вивчали справжню історію наших предків, а не накинути окупантами версію Табаки...