У Херсонесі археологи розкопали унікальну базиліку

Цьому року вчені святкують 185-й археологічний сезон у Національному заповіднику "Херсонес Таврійський". За кількістю знахідок він став найбільш багатим за всі роки незалежної України.Артефакти дійсно вражають. В одній лише центральній частині заповідника дослідники наткнулися на базиліку, імовірно раннього візантійського періоду. Подібна знахідка не радувала вчених останні років сорок.- Нам вдалося детально дослідити 1000 квадратних метрів території, на якій і виявили базиліку, - говорить кандидат історичних наук, завідувач відділу наукових дослідницьких робіт Національного заповідника "Херсонес Таврійський" Олена Кленіна. - Швидше за все, вона датується V-VI століттями. Вдалося відтворити планування споруди на папері. Ми виявили колони, а також фрагменти фрескового розпису на стінах. До слова, в розписах, які переважно зображують образи святих, налічується більше десяти відтінків кольорів.У базиліці дослідники знайшли гему (зріз каменю овальної форми з вирізаним на ньому ювелірами зображеннями). У стародавні часи гему носили на пальцях як кільця і ​​використовували її в якості печатки. Ця знахідка ідеально збереглася, вона зроблена з чорного гагату.

У Краснодарському краї знайшли стародавню «кам'яну бабу»

У Краснодарському краї знайшли стародавню «кам'яну бабу». Вік знахідки оцінюється приблизно у три тисячі років. Кам'яна статуя, виготовлена ​​близько трьох тисяч років тому, знайдена на фермерському полі у Новопокровському районі Краснодарського краю.
Передбачається, що «кам'яна баба» висотою близько двох метрів і вагою в 500 кг колись належала скіфам.
В даний момоент скульптуру вивчають експерти Краснодарського музею імені Феліцина.
Артефакт виявив механізатор Андрій Маслов під час оранки поля. Скульптура лежала на глибині півметра, що дозволило зачепити її  плугом.
Цілком імовірно, що на місці виявлення «баби» знаходився скіфський курган, - багате поховання одного з вождів.

 

У музеї Керчі представили унікальні експонати перших століть нашої ери

Керченський історико-археологічний музей розпочинає новий проект - «Музейні рідкості». Основна ідея проекту полягає в показі унікальних археологічних експонатів у вигляді короткострокових виставок в рамках існуючої експозиції «Історія Боспорського царства», - розповіли в КІКЗі. Новий проект «Музейні рідкості» розпочав свою роботу з виставки «Античне дерево: грані можливого». На виставці представлені унікальні експонати античного періоду з фондів Бахчисарайського і Керченського заповідників.

На Волині під церквою знайшли шокуючі знахідки

Під церквою Святої Трійці у селі Тростянець Ківерцівського району виявили підземелля, у якому знаходились історичні артефакти та кістки розстріляних людей.
Новину про це  повідомила газета «Сім’я і дім» у червні.

Про підвал стало відомо, коли священик розпочав реконструкцію храму. Спочатку, під фасадом приміщення, під майже метровим шаром ґрунту було відкопано арку, а згодом, коли роботи перенеслися всередину храму, глибоко під підлогою знайшли підземелля.

Щоб повністю відкрити трикімнатне приміщення підвалу, довелося вивезти чотири «КамАЗи» землі. У підвалі знайшли старожитні побутові речі, монети, підсвічники, семисвічник, ікону, та чотири церковні книги: 1638, 1791, 1817 та 1864 років видання.

Крім того, у підвалі була велика кількість людських кісток, розміри яких свідчать, що вони належать дітям.

Маленькі дірки у черепах є свідченням розстрілу, пише видання.Одна з мешканок Тростянця розповідає, що у свій час енкавеесівці цинічно катували людей, а вже понівечені мертві тіла скидали в холодний підвал.

Протоієрей Сергій Ледвовк хоче від реставрувати знайдені речі та мріє відкрити у підземеллі музей храму Святої Трійці.

За його словами, стін штукатурити ніхто не буде, а щоб вони мали первісний вигляд, їх просто відшліфують.

За стародавніми переказами, твердиня має два підземні ходи: один нібито веде до Луцька, другий же тягнеться до Маневичів. Спеціально запрошені топографи дослідили, що земля таки справді рихла, проте чи це насправді тунелі – відповісти наразі не можуть.

Довідка

Храм Святої Трійці у селі Тростянець є одним з найдавніших, адже його будівництво розпочалося ще в перші десятиліття XVII століття. Він є визначною архітектурною пам’яткою, оскільки зовні і всередині відповідає захисним вимогам фортеці.

Товщина його цегляних стін подекуди сягає двох метрів. Завдяки стрільницям горище було пристосоване для кругової оборони.

Щороку 25 серпня церква є місцем паломництва безлічі вірян, які йдуть у Тростянець, щоб помолитися іконі Божої Матері.

Дослідники схиляються до думки, що цей образ «Одигітрії» створений ще в XV столітті. Прихожани ж вважають його чудотворним.

Козацький полковник середини XVII століття

Реконструкцію виконано на основі копії портрета ніжинського полковника Івана Гуляницького (ймовірно брата Григорія Гуляницького), роботи невідомого автора. Полковник має повний набір атрибутів старшинської моди середини 17ст. - довгополий кармазиновий каптан, оксамитову опанчу, підбиту хутром, та шапку з візерунчастою прикрасою- "аграфом" і страусячим пір"ям. При поясі - шабля та шкіряна сумка-шабельтас у сукняному чохлі. В руках тримає символ полковницької влади - пірнач.

 

Реконструкція Сергія Шаменкова з книги О.Сокирка "Конотопська битва".

"Богородиця" - найдревніший з відомих військово-релігійний гімнів східних слов'ян

Гімн "Богородиця" - військово-релігійний гімн написаний приблизно в XIII - XIV ст. Його перший запис, що дійшов до нас, відомий з джерел початку XV століття, але архаїчність мовних форм пісні свідчить, що був він складений значно раніше.
 
 "Богородицю" виконували перед битвами війська Великого князівства Литовського (безпосередньо співався лицарством перед Грюнвальдською (1410 р.) та Варнською (1444 р.) битвами), на церемоніях, святкуваннях, похоронах та під час відзначення християнських святих. В 1529 році був включений в головний правовий документ Литви - Статут Великого князівства Литовського.

В XV столітті гімн було адаптовано польською мовою. В 1506 р. текст був включений в «Статути» Яна Ласького з поясненням, що його автором є св. Войцех. Дослідники ж приводять паралелі образів гімну з проповідями св. Кирила Туровского.

Найкращим сучасним виконанням гімну уславилася відома білоруська група реконструкторів середньовічної пісні "Стары Ольса". 

Лицарські та стрілецькі турніри в Україні

У великих містах України здавна існували школи фехтування, а відтак, і  проводилися лицарські турніри. Наприклад, у Львові за часів середньовіччя діяла школа фехтування. Ще з XIV віку тут була вулиця Лицарська (тепер Залізнична). Називалася вона так тому, що виходила на Лицарську площу (територія залізничного вокзалу), де ще від часів Данила Галицького провадилися "гри" - лицарські турніри. Перша письмова згадка про подібний захід датується 1534 роком.

1445 року у Львові було засноване стрілецьке товариство, котре щороку влаштовувало змагання зі стрільби. Стрільці цілили по когутиках, встановлених на жердинах. Тих, хто не влучив, чекало покарання, а хто збивав когута з жердки, отримував приз і почесне звання "курячого короля". Під час різноманітних святкувань проводилися військові змагання. Зберігся опис таких змагань, котрі відбувались у Львові 1622 року.

 

У перший день змагань стріляли в ціль, билися на списах, на повному галопі хапали шапки з землі. Призом для переможця був майстерно відполірований шолом і панцир. Наступного дня вояки повинні були стинати голови живим гусакам, почепленим на шнурок (Б. Зиморович уточнює, що це робилось на повному скаку), а також відрубувати голови телятам за одним змахом. Призами переможцям були телячі туші. У наступні дні відбувалися змагання зі стрибків у довжину: треба було перескочити спеціально викопаний на Ринку рів у вісім ліктів завширшки; також збройні відділи демонстрували штурм імпровізованого замку. Усе це свідчить про високий рівень військової підготовки тодішньої шляхти та міщан.

В подальших століттях, із занепадом Речі Посполитої та утворенням професійних армій, традиції проведення подібних турнірів зникають. 

Реєстровий козак кінця XVII ст.

Реєстровий козак тих часів був одягнений в жупан з турецької габи, шапку з кольоровим суконним вершком та овечою околицею та "вільчуру"- валяну вовняну бурку з тасьмами-зав'язками біля горловини. Комплект амуніції представлений традиційними шкіряною сумкою для куль і дерев'яною рогоподібної форми.

Реконструкція Сергія Шаменкова.

 

Марморощина - втрачена, але не забута українська земля

Марморощина іноді також називається Мармарош, Марамарош. Терторія краю площею 0.7 тис кв км знаходиться на  лівобережжі р Тиси, на південний схід від м. Сігет у Румунії. Заселена у V ст. нашої ери племенами Білих Хорватів - предками українців.
У 1918-1919 входила до складу Гуцульскої Республіки.
За переписом 1930 р. на території Мармарощини проживало 26 000 осіб, в тому числі 17 000 (65.4%) українців, 6 000 (23,1%) євреїв, та 3 000 інших національностей, в основному угорців та румунів.

Герб комітату Маромарош.

Після ІІ світової війни північна частина відійшла до СРСР, а південна Марморощина залишилась у складі Румунії. У повоєнний період на Марморощині існували українські школи, ліцеї та педагогічне училище.У Сиготі до 1948 року був осідок українського генерального вікаріату, у центрі Сегіту діяла українська церква Воздвиження Чесного Хреста. Але у 60 рр. почалось закриття українських освітніх закладів. Проте українська мова і культура зберігалась на побутовому рівні.
Після революції 1989 року національне життя на Марморощині почало відроджуватись. Був утворений союз українців Марморощини, який вів просвітницьку роботу серед етнічних українців краю, готував педагогічні кадри для українських шкіл у Румунії. Цілком або переважно українське населення нині проживає у селах Поляни, Репедя, Рускова, Бістра, Красна, Валя Вішеолуй, Тіса, Коштуй, Ремеці, та містах Кимпулінг, ла Тіса та Сігет. У Сігеті діє український ліцей. За своїми традиціями українці Мармарощини близькі до українців прикордонних районів Закарпаття, зокрема Рахівського, Тячівського та Хустівського.

 

З українських закладів, окрім ліцею, діють на Мараморощині також п'ять парафій Української греко-католицької церкви - у Сиготі, селах Коштіль, Кричунів, Поляни та Тячів з філією у селі П'ятра, та Православний Український вікаріат у Сиготі. Є кілька українських дитсадків, у сільських школах викладається українська мова як рідна, однак решта предметів, на жаль,  викладається румунською.
Серед головних поборників інтересів українців на Марморощині можна виділити священників Василя і Федора Поповичів, професора Івана Юращука. Особливої уваги заслуговую Олесь Бевка з села Поляни, який виконав величезний обсяг роботи у записуванні народної творчості, історичних та етнографічних матеріалів на терені марамороських українських сіл.
 

автор:magistrvp

Сава Ганжа. Полковник і командир козацького корпусу

Ми вже не раз натрапляли на постаті українських полководців, про яких наші історики, та й то далеко не всі, згадують двома-трьома рядками, ніби знехотя. І стає прикро, бо ж розумієш: йдеться про талановитих воєначальників, які могли б стати окрасою літопису військової слави будь-якого народу світу.

Належить до такої когорти і полковник Сава Ганжа, який здобув досвід у походах запорізьких козаків на Крим і Туреччину, а по-справжньому уславив себе під час тривалої Молдавської кампанії гетьмана Івана Свирговського (1575 р.)

Велика битва під Сороками (автор "Історії русів" датує її 23 квітня 1575 р.). Як уже розповідалось, українська армія гетьмана І. Свирговського розгромила, в повному розумінні нього слова, велике військо турків під командуванням полководця Кара-Мустафи. Сам Кара-Мустафа, а разом із ним і чимало вищих турецьких офіцерів, потрапили в полон, і Свирговський відіслав їх до Варшави - як гоноровий дарунок польському королеві. Додавши до гурту полонених ще й чималу долю здобичі. Ефектно?! Ще й як!

Так от, одним із флангів у цій битві командував полковник Сава Ганжа. Тут його талант спалахнув так яскраво, що гетьман вирішив доручити йому окрему велику операцію. Він поділив своє військо на два корпуси. Один з них очолив сам, другий віддав під команду полковникові. Завдання стояло не з легких: Ганжа мав перетнути всю територію Молдови, увійти до Валахії і, долаючи опір будь-яких військ - валаських, татарських, турецьких — які трапляться йому на шляху, здобути столицю Валахії Бухарест.

Простежте за картою шлях від молдавського міста Сорок до Бухареста. А тепер уявіть собі, що цей шлях треба подолати ворожою територією, з боями, не маючи ні підкріплень, ні тилового забезпечення, силами порівняно невеликого козацького корпусу. Кількома битвами полковник Ганжа зумів прокласти собі шлях до Валахії, увійшов до цієї загарбаної турками країни і, незважаючи на шалений опір турецьких та союзних їм валаських військ, штурмом здобув Бухарест.

Погортайте всі наші сучасні вітчизняні підручники з історії. Чи знайдете ви там хоч невеличку згадку про цей блискучий рейд, цю вражаючу перемогу. Про те, що Суворов узяв штурмом Ізмаїл, а потім його знову віддали туркам, ми знаємо всі. Чому ж не знаємо про європейської слави полководця, який здобув Бухарест? Тільки тому, що полковника Ганжу не вшановано було чином фельдмаршала чи хоча б генерала? Ну, не існувало тоді в козаків подібних військових чинів!

Він зумів розбити всі війська, які наважувались протистояти йому. Здобув Бухарест. Кілька днів перебув там, закликаючи валахів надалі самим подбати про свою долю: повстати проти турецьких поневолювачів і витіснити їх геть зі своєї землі. Проте зрозуміло, що тривалий час утримувати -до того ж, силами невеликого козацького корпусу - далеку від України столицю іншої держави полковник Сава Ганжа не міг. Тому він залишив Бухарест, передавши його валаському ополченню, і непереможеним повернувся до Молдови, на з'єднання з військом гетьмана. Ну, хіба це не шлях маршала? До речі, як одне з вищих військових звань воно відомо було у Франції ще з XIII століття.

Сам гетьман І. Свирговський у цей час заволодів Яссами, а потім спустився берегами Пруту й Дунаю до Кілії. Тут, у битві проти набагато чисельніших військ, він зазнав поразки - так само, як зазнав її і союзник козаків, молдавський господар Іон Вод а-Лютий, - і загинув. Проте решткам його корпусу вдалося вирватися з оточення і повернутися до Молдови, де вони цілком випадково зустрілися з корпусом Сави Ганжі. Сталося це, як твердять дослідники, після тривалих блукань "гетьманців". Та коли все ж таки сталося, полковник

Ганжа швидко зумів дати лад цьому війську, ввів його до свого корпусу і гідно, як і належить переможцеві, привів на Січ.
Як склалася подальша доля талановитого полководця -невідомо. Він цілком міг стати чи гетьманом, чи кошовим отаманом. Але не став. Бо літописці зафіксували б це. Та ми з вами вже знаємо, що великий внесок в антитурецьке повстання молдаван під проводом господаря Молдови Іона Води-Лютого зробив саме він, український полковник Сава Ганжа. Переможець битви під Бухарестом.

Сушинський, Б. І. Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX ст. [Текст] : історичні есе у 2-х т. Т. 21 / Б. І. Сушинський. - 2-ге доп. вид. - Одеса : ВМВ, 2004. - 584 с. : іл. - (Козацька Україна. Бібліотечна серія).