У Львові туристам покажуть середньовічне місто в підземеллі

У Львові розробляють новий проект туристичного маршруту, який дозволить побачити місто епохи середньовіччя у підземних тунелях.

Він дозволить відкрити для загального огляду старі будинкові пивниці, підвали костелів та ратуші. А ще дасть можливість археологам та історикам дослідити артефакти підземного міста, що збереглися під старою бруківкою, залишившись неушкодженими пожежею 1527 року.

На втілення проекту Львів отримав від Євросоюзу та громади міста понад 440 тисяч євро, зазначив заступник мера з гуманітарних питань Василь Косів.

За задумом розробників, маршрут починатиметься між низьким і великим мурами, що біля пам’ятника першодрукарю Івану Федорову. Далі пролягатиме до підземель Домініканського костелу, далі - до площі Ринок, у підвали Ратуші і до костелу Єзуїтів. «Загалом це 8 тисяч метрів квадратних експозиційних площ, - розповів архітектор, розробник документації Микола Рибенчук. – Плануємо протяжність маршруту близько 800 метрів. На вході у підземелля буде інформаційний центр, можливо макети з певними етапами розвитку міста».

На думку відомого гіда, автора багатьох ексклюзивних екскурсій Львовом Ігоря Лильо, туристичний маршрут львівським підземеллям стане популярним.

«Нині турист хоче видовища, динаміки, а українські музеї у теперішній інтерпретації – це вже «минуле століття», багато з них навіть інтернет-сторінок не мають. Ми це бачимо на прикладі запропонованих екскурсій «Нічним Львовом», коли попит просто зашкалює, люди записуються у чергу, а музеї відмовляються від співпраці, не хочуть відкривати свої експозиційні зали».

Підземна екскурсія має бути експресивною, навіть з елементами залякування та обов’язково інтерактивними дійствами, розмірковує гід. Вартість огляду, на його думку, мала б відповідати польським аналогам – близько 100 гривень.

Джерело - газета "День"

Один з найдревніших храмів України - Свято-Василівський собор у Овручі

Свято-Василівський собор у Овручі – один з найстаріших храмів України, вік якого нараховує вже понад тисячу років. Історія Василівського храму починається з часів Київської Русі за Володимира Святославовича. Дерев'яний храм був споруджений князем Володимиром Великим (у хрещенні Василієм) у 997 році (за іншою версією у 989 році) на місці зруйнованого язичницького капища. Це була перша православна церква Овруцького краю.

Свято-Василівський собор в Овручі (2008 рік).

Мурований собор святого Василя було споруджено в Овручі близько 1190 року князем Рюриком Ростиславичем. Він став палацовим храмом князя Рюрика Ростиславовича (у хрещенні Василія). Проектантом культової  церкви у Овручі споруди, імовірно, був придворний архітектор князя Петро Милоніг.  Нова кам'яна церква Святого Василія у народі прозвали "Золотоверхою" (спочатку її вінчав позолочений купол).

Собор неодноразово зазнавав руйнації. Двічі на нього нападали татари, а у 1321 році литовський князь Гедимін за наполегливу оборону міста безжалісно зруйнував православну святиню. Проте, овручани не забули про храм, усередині напівзруйнованих стін собору знову з’явилася невелика дерев'яна церква. Від староруської церкви залишилися три апсиди і частина північної стіни. За легендою, на руїнах храму вночі були чутні співи ангелів, а з поверхні землі по окрузі розносилися пахощі.

Головний фасад Свято-Василівського собору у Овручі.

У XVI столітті серед руїн була побудована дерев'яна церква, яка незабаром згоріла. Наступна дерев'яна церква, збудована на тому ж місці, в 1734 році була розібрана по старості. У 1848 році впали склепіння храму-руїни, від давньоруської церкви залишилося три апсиди й частина північної стіни. Але вже на кінець XIX століття церкву було практично зруйновано. 1876 року біля північної стіни побудована Василівська каплиця, розібрана на початку 1900-х років.

Усередині храму (сучасний вигляд).

У такому вигляді храм існував практично до кінця XIX століття. У 1908-1909 рр. архітектор А. Щусев склав проект реставрації, на закінчення якого відзначив, що Василівській церкві все-таки може бути повернений початковий візантійський стиль. Кошти на відновлення храму збирали всі православні церкви Російської імперії. Сам Микола II вніс 10 000 рублів пожертвувань і велике панікадило.

Хрест з нагоди тисячоліття Овруцького храму.  

Овруцький храм не був спотворений реставрацією. Копітка і професійна робота будівельників дозволила відтворити церкву в точності до карниза. Усередині церкви на стіні, що збереглася із староруських часів, видно фрагменти фрескового розпису з позолотою. Інтер'єр розписували відомі художники К.С. Петров-Водкін, О.П. Блазнов, Ф.К. Волков, Б.Н. Максімов. Фасади храму інкрустовані каменями, які поглиблені в цегляну кладку і відшліфовані з лицьового боку. Замість дерев'яних (як в давнину) встановлені залізні зв'язки (для імітації дерева обшиті дошками). Таким чином Василівській церкві Овруча було повернуто первісний вид. Тоді ж біля храму було збудовано двоповерховий корпус келій жіночого монастиря, трапезну та дзвіницю.

По закінченню реставраційних робіт при Василівській церкві був відкритий жіночий монастир, який діяв до 1935 року. В період Другої Світової війни (1944 рік) в церкві Святого Василя поновилися богослужіння. Наступного разу радянська влада закрила храм вже у 1959 році.  1990 року "Золотоверха" Василівська церква знову була освячена і відкрита для богослужінь. У будівлі при церкві наразі діє жіночий монастир.

У 1997 році на території овруцького Свято-Василівського собору був встановлений хрест на пам'ять святкування 1000-річчя Свято-Василівського храму, перед яким — гранітна плита зі словами молитви Св. князя Володимира при прийнятті ним хрещення. Як і більшість прадавніх церковних святинь України, Свято-Василівський Овруцький собор нині знаходиться під контролем УПЦ МП, що може погано відобразитись на історичних старожитностях древлянської святині.

Гривня: древня грошова одиниця слов'ян

Гривня київського типу

Гривня - одна з найдавніших грошових мір у слов'ян. Етимологічно слово «гривна» походить від слова "грива", яке ще на санскриті (hriva) означало "шия" (зараз в українській мові зберігся відповідник цього слова у формі "загривок"). Ще з часів бронзового віку в індоєвропейських племен серед вищих каст, особливо воїнів, існував звичай носити золоті гривні, - дротини і пластини із золота, зазвичай круглої форми, які через високу вартість використовувались у якості платіжного засобу. Частіше за все це були м'яко закруглені обручі, з кінцями у вигляді голівок левів, прикрашені кольоровою емаллю. Коштовні гривни створювалися цілком із золота.

Назва гривна як еквіваленту грошової одиниці згадується в джерелах вже в Х ст.: у "Повісті минулих літ" князь Олег, прийшовши з Півночі, оволодів Києвом і "встановив варягам давати від Новгорода гривен триста на рік, заради миру". Тобто, вже на межі VIII-ІХ ст. гривні активно використовувались під час здійснення торгових операцій, сплаті данини, як міра ваги і лічби.
Однак, слово "гривна" на Русі мало кілька значень: як еквівалент монети, як вага і як відзнака.

Шийна гривня

З XI століття за словом "гривна" закріпилось інше значення — вагове. Вага срібла могла складатися з певного числа однакових монет, тому поступово виник рахунок їх на штуки. З часом на Русі з'являються гривна срібна (вагова — між 160 та 205 грамами залежно від типу) та гривна кун (лічильна). Цікаво, що спочатку їхня собівартість була однакова, але далі, внаслідок нестабільної ваги монет, одна гривна стала дорівнювати кільком кунам. В XII столітті Гривна срібна (близько 204 г) по цінності вже дорівнювала 4 гривням кун (1 гривня кун = близько 51 г).
Гривна кун відповідала певній кількості платіжних одиниць (монет). В XI ст. Г.кун =20 ногатам=25 кунам=50 різанам; В ХІІ ст. Г.кун=20 ногатам=50 кунам (куна протягом століття зменшилась вдвічі). Цікаво, що в нинішній Хорватії грошову одиницю називають кунами за давньою традицією.

Монети Древньої Русі та ВКЛ: 1. дирхеми, 2. злотники, срібляники, 3. ногати, 4. гривня київського типу, 5. гривня литовського типу

Гривня чернігівського типу.

Гривня новгородського типу.

Гривня булгарського або волзького типів.

Як грошова одиниця гривня була поширена не лише у Східній та Центральній Європі, але й у Центрально-Західній: у Польщі, Наддунайських землях та на Балканах. У XIV ст. у Польщі в законодавстві Казимира Великого виру (штраф) за вбивство шляхтича визначали сплатою 60 гривень, за простого лицаря 30 гривень, а лицаря останньої категорії - 15 гривень. Як грошова одиниця гривна була поширена і у Великому Князівстві Литовському.

Певні зміни у функціонуванні гривни виникли у XIII ст., коли для новгородських злитків срібла, поруч із назвою «гривна» почала вживатися назва «рубль» (від цього й походить сучасна назва російської грошової одиниці). Усі монетні типи гривень, окрім новгородських, проіснували до середини — другої половини ХІV ст. Новгородські, найбільш життєздатні, — до кінця XV ст., і поступово були витіснені монетами чужоземних княжих дворів. Вже у XV ст. злитки взагалі виходять з обігу, а рубль залишається як грошово-лічильна одиниця. Саме рубль (українська назва — «карбованець») стає символом російської, а потім і радянської монетної системи. Гривна ж продовжувала існувати до XVIII століття лише як вагова монета — «гривенка». Вона, до речі, ділилася на 48 «злотників», а вони, в свою чергу, — на 25 «почок».

В часи Національно-Визвольної Революції початку ХХ ст. уряди УНР, гетьманування Скоропадського та Директорії були відновлені історичні традиції українців називати гроші гривнями.

(Хронологія випусків гривень українськими урядами)

5 січня 1918 року — 100 карбованців (ескіз Г.Нарбута); 6 квітня 1918 року — 25 та 50 карбованців (Народна назва — «лопатки» (з-за зображеного на них селянина з лопатою), ескізи О.Красовського);

17 жовтня 1918 року — 10, 100 та 500 («горпинки») гривень (ескізи Г.Нарбута)

жовтень 1918 року — 1000 та 2000 гривень (ескізи І.Мозолевського);серпень 1919 року — 10 («раки») та 1000 карбованців (ескізи Григорія 3олотова), 100 карбованців (ескіз Г.Нарбута) та 250 карбованців («канарейки», ескіз Б.Романовського); жовтень 1919 року — 25 карбованців (ескіз А.Приходька).

З більшовицькою окупацією України гривню як грошову одиницю почали активно витісняти. «Більшовицькі тисячки» запроваджені Раднаркомом на землях Радянської України, мали мізерний курс (1 золотий карбованець = 5457000000 радянських карбованців). В наслідок грошової реформи1922—1924 років у обіг були введені радянські червінці (1,6767 г золота). 1924 року було встановлено курс нового радянського карбованця, який дорівнював 1/10 червінця. Ця подія стала моментом остаточного утвердження більшовицької валюти.

Зі здобуттям незалежності в 1991 році почали говорити про грошову реформу, у результаті якої б і замінили комуністичні карбованці/рублі на національну валюту. 1992 року перші зразки української національної валюти було виготовлено в Канаді за ескізами В. І. Лопати. Однак в обіг в Україні з 1992 року було введено тимчасову валюту, розраховану на перехідний період, — український карбованець, або купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця ставала протягом 1992–1995 років жертвою інфляції, зумовленої економічною кризою перехідного періоду.
В наслідок стабілізації економіки, впродовж 15 днів — від 2 до 16 вересня 1996 року — в готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і карбованці з поступовим вилученням останніх. Після 16 вересня 1996 року приймання карбованців в усі види платежів було припинено, і єдиним законним засобом платежу на території України з цього моменту стала національна українська валюта - гривня.

Мізинська стоянка - найвідоміша стоянка палеолітичної доби

Мізинська стоянка — одна з найвизначніших археологічних пам'яток пізнього палеоліту в історії не лише України та Європи, а й світу. Її дослідження дозволило відкрити нову для науки історичну культуру (названу згодом за місцем першого відкриття) кроманьйонців європеоїдного типу, які майже двадцять тисячоліть тому населяли наші землі. Археологи класифікують мізинську культуру як ранню мадленьську культуру.

Археологічна мапа палеолітичних пам`яток на території України.

Стоянка розташована на Сіверщині, поблизу села Мізин, Коропського району, Чернігівської області. Датується віком близько 18 000 років до н.е. Однією з найхарактерніших особливостей діяльності носіїв культури стали неймовірно талановиті вироби з кісток мамута та перші відомі у світі орнаменти та символи, нанесені на вироби: перший у світі ансамбль музичних інструментів, браслети з кісток мамута, на яких, як вважають дослідники, вирізані перший зафіксований календар та ще низка неймовірних знахідок. 

Реконструкція житла мисливців на момнтів з Мізина.

Каркас житла з кісток. Сучасна реконструкція.

Залишки житла з кісток мамута.

Відкриття стоянки відбулося восени 1907 року на подвір'ї козака Кошеля з села Мізин, де були знайдені якісь великі кістки. Звістка про це швидко облетіла навколишні села і зацікавила археологів. Археологічна розвідка показала, що тут знаходилося поселення кроманьйонців доби пізнього палеоліту. За сторічний період досліджень археологи відкопали п'ять круглих жител діаметром близько семи метрів і площею до 25-ти квадратних метрів. Ці куполоподібні житла були схожі на «чуми» північних народів: вони були споруджені з дерев'яних жердин, вкритих шкірами тварин, а ззовні обкладені тваринними кістками та рогами. Поблизу них знаходилися місця обробки каменю та кісток.

Браслет з меандром

Крім житлових і господарських споруд на цій території знайдено чимало оригінальних високохудожніх виробів з бивня мамота: скульптури-ідоли, стилізовані жіночі статуетки, фігурки тварин, пташок, браслети, прикрашені орнаментами. Один із браслетів вкритий першим відомим зображенням меандру, інший — вкритий першим відомим свастичним зображенням. Геометричні орнаменти, виконані червоною вохрою і глибоким різьбленням на кістках мамута. Вважається, що браслети були виготовлені із прямих пластин ікла мамута, зігнутих у невідомий науці спосіб.
Безцінною знахідкою на Мізинській стоянці є дивні вироби з кісток (також з орнаментом), після аналізу яких стало зрозуміло, що це - музичні інструменти, які застосовувалися під час ритуалів. До так званих звучних інструментів належить також «шумлячий» мізинський набірний браслет, який складається з п'яти окремих незамкнених кілець. Це своєрідні кастаньєти, які поки що є єдиним свідченням про наявність танців у палеолітичній культурі Східної Європи. Тут же було знайдено і згодом розшифровано прадавні графічні записи музики, тобто тогочасні ноти. Цю дивовижну музику понад 20-тисячолітньої давнини вже кілька років можна чути у виконанні чернігівського військового оркестру Північного оперативного командування Збройних Сил України.

Стоянка розкопувалась і вивчалась багатьма відомими українськими істориками та археологами: Ф.К. Вовком, Л.Х. Чикаленком, В. Є. Куриленком та ін. Найвідомішим дослідником Мізинської стоянки став відомий археолог Іван Гаврилович Шовкопляс, який протягом семи років (1954-1961) досліджував знахідки. Підсумком тривалих досліджень прадавньої культури стала його монографія "Мезинская стоянка". - Киев : Наук. думка, 1965.

На місці стоянки утворений Мізинський національний історико-археологічний парк.

Печатки козацьких військ кінця XVIII - XIX ст.

(За вид.: Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ - ХІХ століття / Автори-упоряд.:
О.А.Бачинська, Л.М. Маленко, О.А. Прігарін, Р.І. Шиян. - Одеса: Друк, 2000. - С. 212 )

Печатка Чорноморського козацького війська. 1792 р. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 597.
Печатка Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. 1807 р. РДВІА, ф. МА, оп. 165, зв. 32, спр. 41, ч. 2, арк. 28,31. На печатці зображено: у центрі - у вигляді дуги річка Дунай, над дугою хрест та сонце, під цугою домовина на півмісяці. Див.: Бачинський А.Д. Народная колонкзация Придунайских земель в XVIII - начале XIX вв... - С. 278
Печатка Дунйського козацького війська. 1851 р. ФДАОО, ф. 755, оп. 1, спр. 98, арк. 157.
Печатка Бузькогокозацького війська. 1807 р. ДАОО, ф. 1, оп. 218, спр. 8 за 1807 р., арк. 87. До 1803 р., імовірно полкова печатка бузьких козаків мала інший вигляд: у центрі - воїн, який тримає у руці списа з прапором, по краях напис: "Печать Бугскаго казачьего полка". Див.: Хиони И.А. Бугские казаки й их борьба против феодально-крепостнического гнета... - С. 49-50.

Українсько-російське етнографічне покордоння

На теренах областей сучасної РФ, що межують з Україною, залишились великі історичні та етнографічні території, які мають відношення до українського етносу та історії української державності.

Острогозький слобідський полк існував на землях сучасної Воронізької області, та його кордони майже повністю співпадають із її сучасними південними та західними границями. Більшість поселень тут заснована та населена досі нащадками острогозьців.

Інші слобідські полки – Харківський та Ізюмівський – також частково розташовувались на порубіжжях сучасних Білгородської та Воронізької областей. Крім того, козацька старшина заводила тут собі маєтки на російський манер, завозячи українців, яких трохи потому шахрайством навернула у кріпацтво.

Поруч тих земель, навкруги маєтків, існують дві цікаві етнографічні групи. Перша з них має самоназву «Хохли», субтопоним для свого краю «Хохляндія», причому обидві назви не сприймаються носіями за образницькі, а навіть промовляються з гордістю. Друга група – дзеркально – зветься сусідами та й самозветься як «Москалі», «Кацапи», «Кацапщина», також без негативного коннотату. Вирізняються поміж собою різними варіаціями суржику, з переважанням українського або російського комплекту в ньому.

На частині Курської та Білгородської областей існує субетнос «Горюни», який також є і по український бік кордону. Він має змішане україно-російське походження, вирізняється лексикою, фонетикою та побутом. Горюни населюють природно-географічні зони Ізгорьє та Білогорьє.

Поруч мешкає унікальна етнографічна група «Перевертні», яка об’єднує родини і громади, що мають цілком українське походження, проте старанно уникають української ідентифікації. Цікаво що це не тільки экзоним, але й самоназва, яка на місцевості практично не носить негативного значення. Перевертні пишуться росіянами і вирізняються російською мовою з відчутно українським комплектом (суржик).

Ще далі на північ, на перетині Курської, Брянської та Орловської областей, мешкають «Севрюки», нащадки міщан Севської провінції, напівукраїнського походження. Цікаво, що саме на тих теренах нацисти зробили Локотську Республіку, відому як оплот антирадянської колаборації.

Від власне російських субетносів українські етнографічні землі відокремлюють дві субетнічні групи. Перша з них – «Саяни» (також «Мамони») – розташована переважно в Курській області. Саяни відрізняються від українців та суржикомовців суто російською вимовою, а від росіян – відчутним елементом українського у побуті (одяг, звичаї). Серед них є старовіри.

На Північному Сході такого ж роду буфером слугує етнографічна група «Полехи», яка вважається субетносом з однаковим внеском українців, росіян і беларусів. Це спостерігається у побуті, мові і мистецтві.

Далеко на Півдні, в Ростовській області, є райони, які раніше входили до УРСР. Це колишні Шахтинська і Таганрозька Округи, що їх приєднано від Донецької губернії до Росії у 1925 та 1924. На початку 20-х досліди виявляли серед мешканців носіїв субетносу «Шахтинці», який теоретично охоплював також і українські шахтарські поселення. Але етнічні процеси були штучно зупинені радянською владою. Щодо Таганрозької округи, то тут і досі відчутний вплив «Катакомбної церкви», яка в радянські часи базувалася в Україні.

Цікаво, що населення Білгородської, Курської і Воронізької областей (тоді входили до Центрально-Чорноземної області) навпаки зазнало українізації (коренізації) протягом 1923-1933 років, що наклало відбиток на ідентичність низки існуючих там етнографічних груп.

Алі Татар-заде

На Полтавщині вшанували Самійла Величка

 Сьогодні виповнилося 280 років з дня смерті українського козацько-старшинського літописця.


У селі Жуки Полтавського району відбулись урочистості з нагоди 280-ї річниці від дня смерті літописця Самійла Величка. На захід, який пройшов на території Меморіального комплексу Українського козацтва, з’їхалися представники козацтва з усієї області.
— Сьогодні ми прибули в Жуки, тому що виповнюється 280 років з дня смерті нашого козацького літописця Самійла Величка, — розповів Григорій Мілітинський , отаман Кременчуцького полку окремого козацтва Запорозького, генерал-хорунжий. – Зараз історія козацтва та взагалі нашої країни не дуже вшановується. Керівниками, які відповідають за це,  мало що робиться для зміни цієї ситуації. Сьогодні тут повинно бути все керівництво області, але ніхто з них не приїхав. Чому? Тому що відродження історії країни зараз на жаль мало кого цікавить. Я думаю, що ці люди напевно й не співають гімн України.
— Всі ідеї, які мають український характер ми повністю підтримуємо, — зазначив Юрій Бублик, народний депутат від партії «Свобода». – Козацьке товариство вважає, що 11 лютого – це день народження Самійла Величка. На жаль місце його могили відоме, тому тут встановлено символічний камінь, і на цьому місці збираються козаки та запрошуються різні патріотичні організації, аби вшанувати літописця козацтва.




Самійло Величко — український козацько-старшинський літописець. Народився та помер в селі Жуки Полтавського району. Є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави.
Джерело - "Коло"
фото - Олег Дубина

Сімнадцяті Слобожанські читання (анонс)

У квітні цього року відбудуться 17-і Слобожанські читання. До участі у конференції запрошуються усі патріотично налаштовані історики, зацікавлені історією краю. Є можливість опублікуватись у щорічному науковому виданні.

У Києві знайшли берестяну грамоту

У Києві знайшли берестяну грамоту. Її виявили її на вул. Хорива, 13/11. За цією адресою знаходиться пам'ятник архітектури, будинок першого головного архітектора Києва Андрія Меленського (1818 р.), який готуються переобладнати у готель. Оскільки будинок знаходиться на охоронній зоні заповідника «Стародавній Київ», будівельним роботам повинні передувати археологічні розкопки, тому компанія-забудовник уклала з Центром археології договір.- Нам пощастило, що дають можливість спокійно попрацювати на цьому місці, - розповів науковий співробітник Центру археології Сергій Тараненко. - Звичайно будівельники, що називається, дихають у спину, мовляв, давайте швидше, а то взагалі встигають вивезти грунт, поки ніхто не схаменувся. Але тут ми пробили декілька шурфів, пройшовши близько 20 горизонтів - археологічних шарів різних періодів, - і ось що виявили.Удача № 1. Під будинком Меленського - давньоруська садиба. Головне ускладнення при розкопках на Подолі - близькість грунтових вод. У них мало що зберігається. 

 - Грунтові води залягають на рівні 4-5 метрів, - каже Сергій. - Від дерев'яних будівель залишаються тільки сліди, наприклад від колоди в 20-25 см в діаметрі - тільки відбиток в землі. А ось в нижніх шарах грунту, під ними, дерево консервується, а й дістатися до них - проблема, так як не можемо пройти через насичений водою грунт, і доводиться припиняти роботи.

Пробивши шурф на глибину 7 метрів, археологи виявили залишки стародавньої садиби XII в. і шматок берести, на якій міг зберегтися стародавній лист.






На вул. Хорива грунт виявився сухим, і вдалося пробити шурф на цілих 7 м, діставшись до шару ХІ-XII в. Виявилося, що будинок Меленського побудований над давньоруської садибою XII в. Її розмір ще належить визначити. У п'ятницю, наприклад, відкрили тільки одну стіну давнього дерев'яного будови, з понеділка роботи продовжать.
- Можливо, в цій садибі жив воїн, - припускають археологи. - Крім великої кількості кераміки та скляного браслета, виявили брусок - точильний брусок з дрібнозернистого сланцю з отвором посередині, щоб носити на поясі. Тобто це не якийсь предмет побуту, таку річ людина брала з собою в похід, щоб заточувати меч. Але головна знахідка вразила навіть бувалих археологів - вперше в історії Києва була знайдена берестяна грамота.
Удача № 2. До берести не добралися грунтові води
У Новгороді за всю історію археологічних розкопок знайдені близько тисячі берестяних грамот. У Києві - жодної, хоча немає сумнівів у тому, що вони були в ходу. Серед тих же новгородських грамот є ті, в яких згадуються і угоди з київськими купцями. Але через уже згадуваних грунтових вод шматки кори з записами згнили.

Знайдену бересту вже обробили спеціальним розчином. Тепер її будуть очищати від бруду і розглядати під мікроскопом. Знайдений шматок бересту - близько 15 см завдовжки. Чи написано на ній щось, поки невідомо, для цього буде потрібно ще ряд досліджень. Але сам факт, що саме на цій глибині зберігся такий крихкий предмет, як береста, свідчить про те, що має сенс шукати далі.
Удача № 3. У цьому місці ніхто не рив
Виникає закономірне питання: чому будівництво будинку Меленського велося практично на стародавньому культурному шарі? Відповідь проста. Він був побудований в 1818 році, а археологією Києва почнуть щільно займатися тільки через шість років, у 1824 році, почавши розкопки Десятинної церкви. Поділ взагалі почали досліджувати в 1950-х рр.. Підвальна частина будинку Меленського закінчується на чотирьох метрах нижче нинішнього рівня землі. Знахідки, як уже згадувалося, - на семи метрах. Тобто під будь-яким старим будинком Подолу, який весь забудовувався в роки Меленського, після руйнівної пожежі 1811 року, можуть виявитися унікальні знахідки з київської старовини.
Берестяні грамоти вперше виявили в Новгороді в 1930-х рр.. Це листи і записки на корі берези, які видряпували стиль - металевої або кістяної паличкою. Були в обігу в XI-XV ст. Кора вважалася непрестижним матеріалом для письма, і її частіше використовували для приватного листування, особистих записів і як чернетки. У давнину берестяні грамоти без жалю викидали (тому якогось архіву не існує, багато екземплярів знаходили випадково, в місцях, де викидали сміття, під мостовими), а також розривали і спалювали. Для офіційних листів використовували пергамент. Зате тепер тексти на бересті мають величезне значення для істориків, лінгвістів, етнографів, оскільки містять записи по господарству, побутові вказівки, ціни і замовлення на товари, молитви, любовні записки, дитячі загадки, шкільні вправи і навіть розмовні, в тому числі лайливі слова , які не зафіксовані в літературно-вихолощених літописних і церковних джерелах.
Станом на 2010 рік знайдено 1005 грамот у Великому Новгороді, 92 - в інших містах Росії (1 - у Москві), 2 - в Білорусі. В Україні - 3 (у Звенигороді).

На Тернопільщині знайдені рунічні надписи давніх германців

Стародавнє минуле. Воно оповите безліччю таємниць, які відкриватиме не одне покоління археологів. Не є винятком у цьому плані й Чортківщина. Варто зазначити, що на археологічній карті Тернопільщини наш район досі залишається поки що «білою плямою». По суті унікальною пам`яткою є нещодавно виявлені та досліджені автором цієї публікації германські рунічні написи у невеликому скельному гроті поблизу с. Угринь.

Ця пам`ятка досліджувалася автором на початку 90-х років ХХ ст.  Так, злівабіля входу до печери досліджено та занотовано висічений у скельній породі грецький рівнораменний хрест. На ньому дві бокові та верхній край кінцівок з`єднуються стилізованими трикутниками. Вони уособлюють Трійцю або іпостас Ісуса Христа як Сина Бога Отця і Духа Святого. Нижній край хреста стоїть на стилізованій чотирикутній двоступінчастій підставці, що означає Голгофу. Зліва та справа від нього спостерігаємо прорисовані церковнослов`янські кириличні літери «И» та «Х», що означають «Ісус Христос».

Поряд з хрестом є зображення нібито хреста, обрамленого в арку. Насправді семантика та сюжет символізують стилізоване вікно або двері входження до раю. Нижче цих символів знаходиться двоступінчаста, висічена у скелі ніша. Вона призначалася як підставка до лампадки, молитовника та інших предметів і речей християнського культу. На першій сходинці цієї ніші прослідковується нечіткий кириличний напис, але з якихось причин він стертий. Тут можна прочитати лише першу літеру – «Г» або «Б». На протилежній, правій частині входу до печери є зображення ще одного хреста з невеликими чотирикутникоподібними перемичками на кінцях рамен.

Аналізуючи семантику наскельних християнських символів, можна ствердити, що тутзнаходилася печерна келія монаха-самітника. Пов`язана вона з культом святого Онуфрія. Його культ був поширений у Галичині в період пізнього середньовіччя. Функціонування цього скита припадає у хронологічних межах на ХV-ХVІІІ ст.

Зовсім несподіване, сенсаційне відкриття зроблене лише нещодавно. Ретельно досліджуючи цей грот, автору вдалося виявити у ньому давньогерманські рунічні написи. Так, при вході до печери виявлено три руни. Перша Еваз (у транскрипції означає латинський звук «е»), друга Хаггал («х»), а наступна – Вуньйо («w»). У поєднанні цих рун читається «ehw», що з давногерманської «ехва» або «ахва» означає «річка». Окремі рунічні знаки виявлені в печері. Так, біля зображеного грецького хреста та символічних дверей входження до раю є вибита руна Науд (перекладається як «нужда», у транскрипції означає звук «n»). У ритуально-магічному значенні вона символізувала примушування та вирішення проблем.

Під час висікання у скельній породі двоступінчастої підставки-ніші середньовічним монахом частково знищена верхня частина руни Тейваз («тюр», фонетичний звук «t»). Вона означала символ війни.

Ледь далі знаходиться руна Алґіз («лось», фонетичний звук «r» («z») – вона є символом захисту від злих сил. Під нею висічена руна Дагаз («день», фонетичний звук «d») – відображає гармонійні зміни.

На правій, протилежній частині входу до печери зображено руну Гебо («дар», фонетичний звук «g» або «у»). Ця руна символізує любов.

За п`ять метрів південніше до печери є природні геологічні утворення, схожі на прямовисні стели. На одному з них теж простежуються рунічні знаки. Так, на крайній лівій частині стели вибито дві руни Іса («лід», «вода», фонетичний звук «і»). Ця руна означає, що ті чи інші обставини зберігалися у подальшому виді. На правому краї стели є зображення (як і в печері) руни Науд, під якою читається слово «fui». Перша руна Феху («скот», «майно», фонетичний звук «f»). Вона була пов`язана з фінансами і використовувалася для вирішення проблем такого роду. Наступна – Уруз («зубр», фонетичний звук «u») – руна сили, упевненості в собі. Наступна руна Іса. Поки що значення цього слова встановити не вдалося.

Друга лінія знаків зображує руну Іса, потім – Лаґус («озеро», фонетичний звук «l»). Вона мала значення для підсилення інтуїції та передчуття. Далі йдуть нечіткі зображення, у кінці яких висічена руна Іса.

На третьому ряді спостерігаємо руну Іса. Те саме спостерігаємо у четвертому ряді – тут лише прочитується руна Уруз, далі написи важко прочитати.

За трикутникоподібною стелою є інша, конусоподібна, але значно менших розмірів. На ній вдалося простежити руну Феху скандинавського, так званого «наметового» типу. Жаль, проте обидві стели з плином часу під дією дощу, снігу та вивітрювання піддалися сильній ерозії. Тому в більшості випадків залишилися на сьогодні нечіткі і прочитати їх неможливо.

Варто зазначити, що рунічне письмо – це алфавіт, який застосовувався у германців з ІІ-ІІІ ст. до пізнього середньовіччя. Склад цього алфавіту та саме написання рун з часом мінялося. Розрізняють старші або загальногерманські

руни (до ІХ ст.), куди входило 24 знаки, та молодші (скандинавські), які зазнали модифікації рунічного письма («пунктовані», «безствольні», «дальські»). Скандинавська руна «наметового» типу Феху саме зображена на конусоподібній стелі. Всі решта відносяться до старших рун у печері з Угриня та на стелі. Написання їх попередньо можна датувати між ІІІ-ІХ ст.

У перекладі із давньоскандинавської «run», давньонімецької «runa» вони пов`язані з германським коренем «ru», готським «runa», що означає «таємниця», а також з давньонімецьким «runen» (у теперішній мові «raunen»), означає «таємниця шептати». Тому давні германці використовували руни не лише як засіб письма, а й надавали їм містичних властивостей, що часто застосовували у магії, чаклунстві, ворожінні.

У такому випадку простежується поєднання певних магічних закодованих слів та символів, що має сакральне значення. Тому пам`ятка з Угриня є унікальною, що не має собі аналогів не лише у нас, в Україні, а й на території Східної Європи. 

Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ, археолог.

Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ

Джерело  - "Тернопільський Тиждень"