Один з найдревніших храмів України - Свято-Василівський собор у Овручі

Свято-Василівський собор у Овручі – один з найстаріших храмів України, вік якого нараховує вже понад тисячу років. Історія Василівського храму починається з часів Київської Русі за Володимира Святославовича. Дерев'яний храм був споруджений князем Володимиром Великим (у хрещенні Василієм) у 997 році (за іншою версією у 989 році) на місці зруйнованого язичницького капища. Це була перша православна церква Овруцького краю.

Свято-Василівський собор в Овручі (2008 рік).

Мурований собор святого Василя було споруджено в Овручі близько 1190 року князем Рюриком Ростиславичем. Він став палацовим храмом князя Рюрика Ростиславовича (у хрещенні Василія). Проектантом культової  церкви у Овручі споруди, імовірно, був придворний архітектор князя Петро Милоніг.  Нова кам'яна церква Святого Василія у народі прозвали "Золотоверхою" (спочатку її вінчав позолочений купол).

Собор неодноразово зазнавав руйнації. Двічі на нього нападали татари, а у 1321 році литовський князь Гедимін за наполегливу оборону міста безжалісно зруйнував православну святиню. Проте, овручани не забули про храм, усередині напівзруйнованих стін собору знову з’явилася невелика дерев'яна церква. Від староруської церкви залишилися три апсиди і частина північної стіни. За легендою, на руїнах храму вночі були чутні співи ангелів, а з поверхні землі по окрузі розносилися пахощі.

Головний фасад Свято-Василівського собору у Овручі.

У XVI столітті серед руїн була побудована дерев'яна церква, яка незабаром згоріла. Наступна дерев'яна церква, збудована на тому ж місці, в 1734 році була розібрана по старості. У 1848 році впали склепіння храму-руїни, від давньоруської церкви залишилося три апсиди й частина північної стіни. Але вже на кінець XIX століття церкву було практично зруйновано. 1876 року біля північної стіни побудована Василівська каплиця, розібрана на початку 1900-х років.

Усередині храму (сучасний вигляд).

У такому вигляді храм існував практично до кінця XIX століття. У 1908-1909 рр. архітектор А. Щусев склав проект реставрації, на закінчення якого відзначив, що Василівській церкві все-таки може бути повернений початковий візантійський стиль. Кошти на відновлення храму збирали всі православні церкви Російської імперії. Сам Микола II вніс 10 000 рублів пожертвувань і велике панікадило.

Хрест з нагоди тисячоліття Овруцького храму.  

Овруцький храм не був спотворений реставрацією. Копітка і професійна робота будівельників дозволила відтворити церкву в точності до карниза. Усередині церкви на стіні, що збереглася із староруських часів, видно фрагменти фрескового розпису з позолотою. Інтер'єр розписували відомі художники К.С. Петров-Водкін, О.П. Блазнов, Ф.К. Волков, Б.Н. Максімов. Фасади храму інкрустовані каменями, які поглиблені в цегляну кладку і відшліфовані з лицьового боку. Замість дерев'яних (як в давнину) встановлені залізні зв'язки (для імітації дерева обшиті дошками). Таким чином Василівській церкві Овруча було повернуто первісний вид. Тоді ж біля храму було збудовано двоповерховий корпус келій жіночого монастиря, трапезну та дзвіницю.

По закінченню реставраційних робіт при Василівській церкві був відкритий жіночий монастир, який діяв до 1935 року. В період Другої Світової війни (1944 рік) в церкві Святого Василя поновилися богослужіння. Наступного разу радянська влада закрила храм вже у 1959 році.  1990 року "Золотоверха" Василівська церква знову була освячена і відкрита для богослужінь. У будівлі при церкві наразі діє жіночий монастир.

У 1997 році на території овруцького Свято-Василівського собору був встановлений хрест на пам'ять святкування 1000-річчя Свято-Василівського храму, перед яким — гранітна плита зі словами молитви Св. князя Володимира при прийнятті ним хрещення. Як і більшість прадавніх церковних святинь України, Свято-Василівський Овруцький собор нині знаходиться під контролем УПЦ МП, що може погано відобразитись на історичних старожитностях древлянської святині.

Гривня: древня грошова одиниця слов'ян

Гривня київського типу

Гривня - одна з найдавніших грошових мір у слов'ян. Етимологічно слово «гривна» походить від слова "грива", яке ще на санскриті (hriva) означало "шия" (зараз в українській мові зберігся відповідник цього слова у формі "загривок"). Ще з часів бронзового віку в індоєвропейських племен серед вищих каст, особливо воїнів, існував звичай носити золоті гривні, - дротини і пластини із золота, зазвичай круглої форми, які через високу вартість використовувались у якості платіжного засобу. Частіше за все це були м'яко закруглені обручі, з кінцями у вигляді голівок левів, прикрашені кольоровою емаллю. Коштовні гривни створювалися цілком із золота.

Назва гривна як еквіваленту грошової одиниці згадується в джерелах вже в Х ст.: у "Повісті минулих літ" князь Олег, прийшовши з Півночі, оволодів Києвом і "встановив варягам давати від Новгорода гривен триста на рік, заради миру". Тобто, вже на межі VIII-ІХ ст. гривні активно використовувались під час здійснення торгових операцій, сплаті данини, як міра ваги і лічби.
Однак, слово "гривна" на Русі мало кілька значень: як еквівалент монети, як вага і як відзнака.

Шийна гривня

З XI століття за словом "гривна" закріпилось інше значення — вагове. Вага срібла могла складатися з певного числа однакових монет, тому поступово виник рахунок їх на штуки. З часом на Русі з'являються гривна срібна (вагова — між 160 та 205 грамами залежно від типу) та гривна кун (лічильна). Цікаво, що спочатку їхня собівартість була однакова, але далі, внаслідок нестабільної ваги монет, одна гривна стала дорівнювати кільком кунам. В XII столітті Гривна срібна (близько 204 г) по цінності вже дорівнювала 4 гривням кун (1 гривня кун = близько 51 г).
Гривна кун відповідала певній кількості платіжних одиниць (монет). В XI ст. Г.кун =20 ногатам=25 кунам=50 різанам; В ХІІ ст. Г.кун=20 ногатам=50 кунам (куна протягом століття зменшилась вдвічі). Цікаво, що в нинішній Хорватії грошову одиницю називають кунами за давньою традицією.

Монети Древньої Русі та ВКЛ: 1. дирхеми, 2. злотники, срібляники, 3. ногати, 4. гривня київського типу, 5. гривня литовського типу

Гривня чернігівського типу.

Гривня новгородського типу.

Гривня булгарського або волзького типів.

Як грошова одиниця гривня була поширена не лише у Східній та Центральній Європі, але й у Центрально-Західній: у Польщі, Наддунайських землях та на Балканах. У XIV ст. у Польщі в законодавстві Казимира Великого виру (штраф) за вбивство шляхтича визначали сплатою 60 гривень, за простого лицаря 30 гривень, а лицаря останньої категорії - 15 гривень. Як грошова одиниця гривна була поширена і у Великому Князівстві Литовському.

Певні зміни у функціонуванні гривни виникли у XIII ст., коли для новгородських злитків срібла, поруч із назвою «гривна» почала вживатися назва «рубль» (від цього й походить сучасна назва російської грошової одиниці). Усі монетні типи гривень, окрім новгородських, проіснували до середини — другої половини ХІV ст. Новгородські, найбільш життєздатні, — до кінця XV ст., і поступово були витіснені монетами чужоземних княжих дворів. Вже у XV ст. злитки взагалі виходять з обігу, а рубль залишається як грошово-лічильна одиниця. Саме рубль (українська назва — «карбованець») стає символом російської, а потім і радянської монетної системи. Гривна ж продовжувала існувати до XVIII століття лише як вагова монета — «гривенка». Вона, до речі, ділилася на 48 «злотників», а вони, в свою чергу, — на 25 «почок».

В часи Національно-Визвольної Революції початку ХХ ст. уряди УНР, гетьманування Скоропадського та Директорії були відновлені історичні традиції українців називати гроші гривнями.

(Хронологія випусків гривень українськими урядами)

5 січня 1918 року — 100 карбованців (ескіз Г.Нарбута); 6 квітня 1918 року — 25 та 50 карбованців (Народна назва — «лопатки» (з-за зображеного на них селянина з лопатою), ескізи О.Красовського);

17 жовтня 1918 року — 10, 100 та 500 («горпинки») гривень (ескізи Г.Нарбута)

жовтень 1918 року — 1000 та 2000 гривень (ескізи І.Мозолевського);серпень 1919 року — 10 («раки») та 1000 карбованців (ескізи Григорія 3олотова), 100 карбованців (ескіз Г.Нарбута) та 250 карбованців («канарейки», ескіз Б.Романовського); жовтень 1919 року — 25 карбованців (ескіз А.Приходька).

З більшовицькою окупацією України гривню як грошову одиницю почали активно витісняти. «Більшовицькі тисячки» запроваджені Раднаркомом на землях Радянської України, мали мізерний курс (1 золотий карбованець = 5457000000 радянських карбованців). В наслідок грошової реформи1922—1924 років у обіг були введені радянські червінці (1,6767 г золота). 1924 року було встановлено курс нового радянського карбованця, який дорівнював 1/10 червінця. Ця подія стала моментом остаточного утвердження більшовицької валюти.

Зі здобуттям незалежності в 1991 році почали говорити про грошову реформу, у результаті якої б і замінили комуністичні карбованці/рублі на національну валюту. 1992 року перші зразки української національної валюти було виготовлено в Канаді за ескізами В. І. Лопати. Однак в обіг в Україні з 1992 року було введено тимчасову валюту, розраховану на перехідний період, — український карбованець, або купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця ставала протягом 1992–1995 років жертвою інфляції, зумовленої економічною кризою перехідного періоду.
В наслідок стабілізації економіки, впродовж 15 днів — від 2 до 16 вересня 1996 року — в готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і карбованці з поступовим вилученням останніх. Після 16 вересня 1996 року приймання карбованців в усі види платежів було припинено, і єдиним законним засобом платежу на території України з цього моменту стала національна українська валюта - гривня.

Мізинська стоянка - найвідоміша стоянка палеолітичної доби

Мізинська стоянка — одна з найвизначніших археологічних пам'яток пізнього палеоліту в історії не лише України та Європи, а й світу. Її дослідження дозволило відкрити нову для науки історичну культуру (названу згодом за місцем першого відкриття) кроманьйонців європеоїдного типу, які майже двадцять тисячоліть тому населяли наші землі. Археологи класифікують мізинську культуру як ранню мадленьську культуру.

Археологічна мапа палеолітичних пам`яток на території України.

Стоянка розташована на Сіверщині, поблизу села Мізин, Коропського району, Чернігівської області. Датується віком близько 18 000 років до н.е. Однією з найхарактерніших особливостей діяльності носіїв культури стали неймовірно талановиті вироби з кісток мамута та перші відомі у світі орнаменти та символи, нанесені на вироби: перший у світі ансамбль музичних інструментів, браслети з кісток мамута, на яких, як вважають дослідники, вирізані перший зафіксований календар та ще низка неймовірних знахідок. 

Реконструкція житла мисливців на момнтів з Мізина.

Каркас житла з кісток. Сучасна реконструкція.

Залишки житла з кісток мамута.

Відкриття стоянки відбулося восени 1907 року на подвір'ї козака Кошеля з села Мізин, де були знайдені якісь великі кістки. Звістка про це швидко облетіла навколишні села і зацікавила археологів. Археологічна розвідка показала, що тут знаходилося поселення кроманьйонців доби пізнього палеоліту. За сторічний період досліджень археологи відкопали п'ять круглих жител діаметром близько семи метрів і площею до 25-ти квадратних метрів. Ці куполоподібні житла були схожі на «чуми» північних народів: вони були споруджені з дерев'яних жердин, вкритих шкірами тварин, а ззовні обкладені тваринними кістками та рогами. Поблизу них знаходилися місця обробки каменю та кісток.

Браслет з меандром

Крім житлових і господарських споруд на цій території знайдено чимало оригінальних високохудожніх виробів з бивня мамота: скульптури-ідоли, стилізовані жіночі статуетки, фігурки тварин, пташок, браслети, прикрашені орнаментами. Один із браслетів вкритий першим відомим зображенням меандру, інший — вкритий першим відомим свастичним зображенням. Геометричні орнаменти, виконані червоною вохрою і глибоким різьбленням на кістках мамута. Вважається, що браслети були виготовлені із прямих пластин ікла мамута, зігнутих у невідомий науці спосіб.
Безцінною знахідкою на Мізинській стоянці є дивні вироби з кісток (також з орнаментом), після аналізу яких стало зрозуміло, що це - музичні інструменти, які застосовувалися під час ритуалів. До так званих звучних інструментів належить також «шумлячий» мізинський набірний браслет, який складається з п'яти окремих незамкнених кілець. Це своєрідні кастаньєти, які поки що є єдиним свідченням про наявність танців у палеолітичній культурі Східної Європи. Тут же було знайдено і згодом розшифровано прадавні графічні записи музики, тобто тогочасні ноти. Цю дивовижну музику понад 20-тисячолітньої давнини вже кілька років можна чути у виконанні чернігівського військового оркестру Північного оперативного командування Збройних Сил України.

Стоянка розкопувалась і вивчалась багатьма відомими українськими істориками та археологами: Ф.К. Вовком, Л.Х. Чикаленком, В. Є. Куриленком та ін. Найвідомішим дослідником Мізинської стоянки став відомий археолог Іван Гаврилович Шовкопляс, який протягом семи років (1954-1961) досліджував знахідки. Підсумком тривалих досліджень прадавньої культури стала його монографія "Мезинская стоянка". - Киев : Наук. думка, 1965.

На місці стоянки утворений Мізинський національний історико-археологічний парк.

Печатки козацьких військ кінця XVIII - XIX ст.

(За вид.: Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ - ХІХ століття / Автори-упоряд.:
О.А.Бачинська, Л.М. Маленко, О.А. Прігарін, Р.І. Шиян. - Одеса: Друк, 2000. - С. 212 )

Печатка Чорноморського козацького війська. 1792 р. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 597.
Печатка Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. 1807 р. РДВІА, ф. МА, оп. 165, зв. 32, спр. 41, ч. 2, арк. 28,31. На печатці зображено: у центрі - у вигляді дуги річка Дунай, над дугою хрест та сонце, під цугою домовина на півмісяці. Див.: Бачинський А.Д. Народная колонкзация Придунайских земель в XVIII - начале XIX вв... - С. 278
Печатка Дунйського козацького війська. 1851 р. ФДАОО, ф. 755, оп. 1, спр. 98, арк. 157.
Печатка Бузькогокозацького війська. 1807 р. ДАОО, ф. 1, оп. 218, спр. 8 за 1807 р., арк. 87. До 1803 р., імовірно полкова печатка бузьких козаків мала інший вигляд: у центрі - воїн, який тримає у руці списа з прапором, по краях напис: "Печать Бугскаго казачьего полка". Див.: Хиони И.А. Бугские казаки й их борьба против феодально-крепостнического гнета... - С. 49-50.

Українсько-російське етнографічне покордоння

На теренах областей сучасної РФ, що межують з Україною, залишились великі історичні та етнографічні території, які мають відношення до українського етносу та історії української державності.

Острогозький слобідський полк існував на землях сучасної Воронізької області, та його кордони майже повністю співпадають із її сучасними південними та західними границями. Більшість поселень тут заснована та населена досі нащадками острогозьців.

Інші слобідські полки – Харківський та Ізюмівський – також частково розташовувались на порубіжжях сучасних Білгородської та Воронізької областей. Крім того, козацька старшина заводила тут собі маєтки на російський манер, завозячи українців, яких трохи потому шахрайством навернула у кріпацтво.

Поруч тих земель, навкруги маєтків, існують дві цікаві етнографічні групи. Перша з них має самоназву «Хохли», субтопоним для свого краю «Хохляндія», причому обидві назви не сприймаються носіями за образницькі, а навіть промовляються з гордістю. Друга група – дзеркально – зветься сусідами та й самозветься як «Москалі», «Кацапи», «Кацапщина», також без негативного коннотату. Вирізняються поміж собою різними варіаціями суржику, з переважанням українського або російського комплекту в ньому.

На частині Курської та Білгородської областей існує субетнос «Горюни», який також є і по український бік кордону. Він має змішане україно-російське походження, вирізняється лексикою, фонетикою та побутом. Горюни населюють природно-географічні зони Ізгорьє та Білогорьє.

Поруч мешкає унікальна етнографічна група «Перевертні», яка об’єднує родини і громади, що мають цілком українське походження, проте старанно уникають української ідентифікації. Цікаво що це не тільки экзоним, але й самоназва, яка на місцевості практично не носить негативного значення. Перевертні пишуться росіянами і вирізняються російською мовою з відчутно українським комплектом (суржик).

Ще далі на північ, на перетині Курської, Брянської та Орловської областей, мешкають «Севрюки», нащадки міщан Севської провінції, напівукраїнського походження. Цікаво, що саме на тих теренах нацисти зробили Локотську Республіку, відому як оплот антирадянської колаборації.

Від власне російських субетносів українські етнографічні землі відокремлюють дві субетнічні групи. Перша з них – «Саяни» (також «Мамони») – розташована переважно в Курській області. Саяни відрізняються від українців та суржикомовців суто російською вимовою, а від росіян – відчутним елементом українського у побуті (одяг, звичаї). Серед них є старовіри.

На Північному Сході такого ж роду буфером слугує етнографічна група «Полехи», яка вважається субетносом з однаковим внеском українців, росіян і беларусів. Це спостерігається у побуті, мові і мистецтві.

Далеко на Півдні, в Ростовській області, є райони, які раніше входили до УРСР. Це колишні Шахтинська і Таганрозька Округи, що їх приєднано від Донецької губернії до Росії у 1925 та 1924. На початку 20-х досліди виявляли серед мешканців носіїв субетносу «Шахтинці», який теоретично охоплював також і українські шахтарські поселення. Але етнічні процеси були штучно зупинені радянською владою. Щодо Таганрозької округи, то тут і досі відчутний вплив «Катакомбної церкви», яка в радянські часи базувалася в Україні.

Цікаво, що населення Білгородської, Курської і Воронізької областей (тоді входили до Центрально-Чорноземної області) навпаки зазнало українізації (коренізації) протягом 1923-1933 років, що наклало відбиток на ідентичність низки існуючих там етнографічних груп.

Алі Татар-заде

На Полтавщині вшанували Самійла Величка

 Сьогодні виповнилося 280 років з дня смерті українського козацько-старшинського літописця.


У селі Жуки Полтавського району відбулись урочистості з нагоди 280-ї річниці від дня смерті літописця Самійла Величка. На захід, який пройшов на території Меморіального комплексу Українського козацтва, з’їхалися представники козацтва з усієї області.
— Сьогодні ми прибули в Жуки, тому що виповнюється 280 років з дня смерті нашого козацького літописця Самійла Величка, — розповів Григорій Мілітинський , отаман Кременчуцького полку окремого козацтва Запорозького, генерал-хорунжий. – Зараз історія козацтва та взагалі нашої країни не дуже вшановується. Керівниками, які відповідають за це,  мало що робиться для зміни цієї ситуації. Сьогодні тут повинно бути все керівництво області, але ніхто з них не приїхав. Чому? Тому що відродження історії країни зараз на жаль мало кого цікавить. Я думаю, що ці люди напевно й не співають гімн України.
— Всі ідеї, які мають український характер ми повністю підтримуємо, — зазначив Юрій Бублик, народний депутат від партії «Свобода». – Козацьке товариство вважає, що 11 лютого – це день народження Самійла Величка. На жаль місце його могили відоме, тому тут встановлено символічний камінь, і на цьому місці збираються козаки та запрошуються різні патріотичні організації, аби вшанувати літописця козацтва.




Самійло Величко — український козацько-старшинський літописець. Народився та помер в селі Жуки Полтавського району. Є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави.
Джерело - "Коло"
фото - Олег Дубина

Сімнадцяті Слобожанські читання (анонс)

У квітні цього року відбудуться 17-і Слобожанські читання. До участі у конференції запрошуються усі патріотично налаштовані історики, зацікавлені історією краю. Є можливість опублікуватись у щорічному науковому виданні.

У Києві знайшли берестяну грамоту

У Києві знайшли берестяну грамоту. Її виявили її на вул. Хорива, 13/11. За цією адресою знаходиться пам'ятник архітектури, будинок першого головного архітектора Києва Андрія Меленського (1818 р.), який готуються переобладнати у готель. Оскільки будинок знаходиться на охоронній зоні заповідника «Стародавній Київ», будівельним роботам повинні передувати археологічні розкопки, тому компанія-забудовник уклала з Центром археології договір.- Нам пощастило, що дають можливість спокійно попрацювати на цьому місці, - розповів науковий співробітник Центру археології Сергій Тараненко. - Звичайно будівельники, що називається, дихають у спину, мовляв, давайте швидше, а то взагалі встигають вивезти грунт, поки ніхто не схаменувся. Але тут ми пробили декілька шурфів, пройшовши близько 20 горизонтів - археологічних шарів різних періодів, - і ось що виявили.Удача № 1. Під будинком Меленського - давньоруська садиба. Головне ускладнення при розкопках на Подолі - близькість грунтових вод. У них мало що зберігається. 

 - Грунтові води залягають на рівні 4-5 метрів, - каже Сергій. - Від дерев'яних будівель залишаються тільки сліди, наприклад від колоди в 20-25 см в діаметрі - тільки відбиток в землі. А ось в нижніх шарах грунту, під ними, дерево консервується, а й дістатися до них - проблема, так як не можемо пройти через насичений водою грунт, і доводиться припиняти роботи.

Пробивши шурф на глибину 7 метрів, археологи виявили залишки стародавньої садиби XII в. і шматок берести, на якій міг зберегтися стародавній лист.






На вул. Хорива грунт виявився сухим, і вдалося пробити шурф на цілих 7 м, діставшись до шару ХІ-XII в. Виявилося, що будинок Меленського побудований над давньоруської садибою XII в. Її розмір ще належить визначити. У п'ятницю, наприклад, відкрили тільки одну стіну давнього дерев'яного будови, з понеділка роботи продовжать.
- Можливо, в цій садибі жив воїн, - припускають археологи. - Крім великої кількості кераміки та скляного браслета, виявили брусок - точильний брусок з дрібнозернистого сланцю з отвором посередині, щоб носити на поясі. Тобто це не якийсь предмет побуту, таку річ людина брала з собою в похід, щоб заточувати меч. Але головна знахідка вразила навіть бувалих археологів - вперше в історії Києва була знайдена берестяна грамота.
Удача № 2. До берести не добралися грунтові води
У Новгороді за всю історію археологічних розкопок знайдені близько тисячі берестяних грамот. У Києві - жодної, хоча немає сумнівів у тому, що вони були в ходу. Серед тих же новгородських грамот є ті, в яких згадуються і угоди з київськими купцями. Але через уже згадуваних грунтових вод шматки кори з записами згнили.

Знайдену бересту вже обробили спеціальним розчином. Тепер її будуть очищати від бруду і розглядати під мікроскопом. Знайдений шматок бересту - близько 15 см завдовжки. Чи написано на ній щось, поки невідомо, для цього буде потрібно ще ряд досліджень. Але сам факт, що саме на цій глибині зберігся такий крихкий предмет, як береста, свідчить про те, що має сенс шукати далі.
Удача № 3. У цьому місці ніхто не рив
Виникає закономірне питання: чому будівництво будинку Меленського велося практично на стародавньому культурному шарі? Відповідь проста. Він був побудований в 1818 році, а археологією Києва почнуть щільно займатися тільки через шість років, у 1824 році, почавши розкопки Десятинної церкви. Поділ взагалі почали досліджувати в 1950-х рр.. Підвальна частина будинку Меленського закінчується на чотирьох метрах нижче нинішнього рівня землі. Знахідки, як уже згадувалося, - на семи метрах. Тобто під будь-яким старим будинком Подолу, який весь забудовувався в роки Меленського, після руйнівної пожежі 1811 року, можуть виявитися унікальні знахідки з київської старовини.
Берестяні грамоти вперше виявили в Новгороді в 1930-х рр.. Це листи і записки на корі берези, які видряпували стиль - металевої або кістяної паличкою. Були в обігу в XI-XV ст. Кора вважалася непрестижним матеріалом для письма, і її частіше використовували для приватного листування, особистих записів і як чернетки. У давнину берестяні грамоти без жалю викидали (тому якогось архіву не існує, багато екземплярів знаходили випадково, в місцях, де викидали сміття, під мостовими), а також розривали і спалювали. Для офіційних листів використовували пергамент. Зате тепер тексти на бересті мають величезне значення для істориків, лінгвістів, етнографів, оскільки містять записи по господарству, побутові вказівки, ціни і замовлення на товари, молитви, любовні записки, дитячі загадки, шкільні вправи і навіть розмовні, в тому числі лайливі слова , які не зафіксовані в літературно-вихолощених літописних і церковних джерелах.
Станом на 2010 рік знайдено 1005 грамот у Великому Новгороді, 92 - в інших містах Росії (1 - у Москві), 2 - в Білорусі. В Україні - 3 (у Звенигороді).

На Тернопільщині знайдені рунічні надписи давніх германців

Стародавнє минуле. Воно оповите безліччю таємниць, які відкриватиме не одне покоління археологів. Не є винятком у цьому плані й Чортківщина. Варто зазначити, що на археологічній карті Тернопільщини наш район досі залишається поки що «білою плямою». По суті унікальною пам`яткою є нещодавно виявлені та досліджені автором цієї публікації германські рунічні написи у невеликому скельному гроті поблизу с. Угринь.

Ця пам`ятка досліджувалася автором на початку 90-х років ХХ ст.  Так, злівабіля входу до печери досліджено та занотовано висічений у скельній породі грецький рівнораменний хрест. На ньому дві бокові та верхній край кінцівок з`єднуються стилізованими трикутниками. Вони уособлюють Трійцю або іпостас Ісуса Христа як Сина Бога Отця і Духа Святого. Нижній край хреста стоїть на стилізованій чотирикутній двоступінчастій підставці, що означає Голгофу. Зліва та справа від нього спостерігаємо прорисовані церковнослов`янські кириличні літери «И» та «Х», що означають «Ісус Христос».

Поряд з хрестом є зображення нібито хреста, обрамленого в арку. Насправді семантика та сюжет символізують стилізоване вікно або двері входження до раю. Нижче цих символів знаходиться двоступінчаста, висічена у скелі ніша. Вона призначалася як підставка до лампадки, молитовника та інших предметів і речей християнського культу. На першій сходинці цієї ніші прослідковується нечіткий кириличний напис, але з якихось причин він стертий. Тут можна прочитати лише першу літеру – «Г» або «Б». На протилежній, правій частині входу до печери є зображення ще одного хреста з невеликими чотирикутникоподібними перемичками на кінцях рамен.

Аналізуючи семантику наскельних християнських символів, можна ствердити, що тутзнаходилася печерна келія монаха-самітника. Пов`язана вона з культом святого Онуфрія. Його культ був поширений у Галичині в період пізнього середньовіччя. Функціонування цього скита припадає у хронологічних межах на ХV-ХVІІІ ст.

Зовсім несподіване, сенсаційне відкриття зроблене лише нещодавно. Ретельно досліджуючи цей грот, автору вдалося виявити у ньому давньогерманські рунічні написи. Так, при вході до печери виявлено три руни. Перша Еваз (у транскрипції означає латинський звук «е»), друга Хаггал («х»), а наступна – Вуньйо («w»). У поєднанні цих рун читається «ehw», що з давногерманської «ехва» або «ахва» означає «річка». Окремі рунічні знаки виявлені в печері. Так, біля зображеного грецького хреста та символічних дверей входження до раю є вибита руна Науд (перекладається як «нужда», у транскрипції означає звук «n»). У ритуально-магічному значенні вона символізувала примушування та вирішення проблем.

Під час висікання у скельній породі двоступінчастої підставки-ніші середньовічним монахом частково знищена верхня частина руни Тейваз («тюр», фонетичний звук «t»). Вона означала символ війни.

Ледь далі знаходиться руна Алґіз («лось», фонетичний звук «r» («z») – вона є символом захисту від злих сил. Під нею висічена руна Дагаз («день», фонетичний звук «d») – відображає гармонійні зміни.

На правій, протилежній частині входу до печери зображено руну Гебо («дар», фонетичний звук «g» або «у»). Ця руна символізує любов.

За п`ять метрів південніше до печери є природні геологічні утворення, схожі на прямовисні стели. На одному з них теж простежуються рунічні знаки. Так, на крайній лівій частині стели вибито дві руни Іса («лід», «вода», фонетичний звук «і»). Ця руна означає, що ті чи інші обставини зберігалися у подальшому виді. На правому краї стели є зображення (як і в печері) руни Науд, під якою читається слово «fui». Перша руна Феху («скот», «майно», фонетичний звук «f»). Вона була пов`язана з фінансами і використовувалася для вирішення проблем такого роду. Наступна – Уруз («зубр», фонетичний звук «u») – руна сили, упевненості в собі. Наступна руна Іса. Поки що значення цього слова встановити не вдалося.

Друга лінія знаків зображує руну Іса, потім – Лаґус («озеро», фонетичний звук «l»). Вона мала значення для підсилення інтуїції та передчуття. Далі йдуть нечіткі зображення, у кінці яких висічена руна Іса.

На третьому ряді спостерігаємо руну Іса. Те саме спостерігаємо у четвертому ряді – тут лише прочитується руна Уруз, далі написи важко прочитати.

За трикутникоподібною стелою є інша, конусоподібна, але значно менших розмірів. На ній вдалося простежити руну Феху скандинавського, так званого «наметового» типу. Жаль, проте обидві стели з плином часу під дією дощу, снігу та вивітрювання піддалися сильній ерозії. Тому в більшості випадків залишилися на сьогодні нечіткі і прочитати їх неможливо.

Варто зазначити, що рунічне письмо – це алфавіт, який застосовувався у германців з ІІ-ІІІ ст. до пізнього середньовіччя. Склад цього алфавіту та саме написання рун з часом мінялося. Розрізняють старші або загальногерманські

руни (до ІХ ст.), куди входило 24 знаки, та молодші (скандинавські), які зазнали модифікації рунічного письма («пунктовані», «безствольні», «дальські»). Скандинавська руна «наметового» типу Феху саме зображена на конусоподібній стелі. Всі решта відносяться до старших рун у печері з Угриня та на стелі. Написання їх попередньо можна датувати між ІІІ-ІХ ст.

У перекладі із давньоскандинавської «run», давньонімецької «runa» вони пов`язані з германським коренем «ru», готським «runa», що означає «таємниця», а також з давньонімецьким «runen» (у теперішній мові «raunen»), означає «таємниця шептати». Тому давні германці використовували руни не лише як засіб письма, а й надавали їм містичних властивостей, що часто застосовували у магії, чаклунстві, ворожінні.

У такому випадку простежується поєднання певних магічних закодованих слів та символів, що має сакральне значення. Тому пам`ятка з Угриня є унікальною, що не має собі аналогів не лише у нас, в Україні, а й на території Східної Європи. 

Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ, археолог.

Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ

Джерело  - "Тернопільський Тиждень"

Бортні промисли та бджільництво на Русі

Ділянка землі з більшою або меншою кількістю бортей називалася бортною землею, бортними угіддями або бортним ухожаєм. Бортью називалася іноді і частина лісу, де були бортні дерева. Величезні ліси і луки в ряді районів створювали сприятливі умови для розвитку дикого або бортного бджільництва. Про заняття бортництвом у древній Русі ми маємо ряд вказівок в письмових джерелах, як своїх, так і іноземних, в яких мед і віск-основні продукти бортництва - неодноразово згадуються починаючи з Х століття. Так, у 945 р. князь Ігор, відпускаючи грецьких послів, обдарував їх «скорою і челяддю і воском». У 946 р. за наказом княгині Ольги древляни варять багато меду для учасників тризни по вбитому князю Ігорю. Древляни говорили княгині Ользі, що вони раді давати данину «медом і скорою». Святослав в 969 р., збираючись перенести центр своєї землі в Переяславець на Дунаї, оскільки туди сходилися «вся блага» з різних місць, перераховує, що з Русі на Дунай надходили «скора і віск, мед і челядь». Арабський письменник Х в. Ібн-Даста пише про слов'ян: «З дерева вони виробляють різновид глеків, у яких знаходяться у них і вулики для бджіл і мед бджолиний зберігається». Інший письменник Ал-Бекрі (помер у 1094 р.) повідомляє про слов'ян: «Напої ж їх в хмільні  виготавляются з меду». Такі приклади легко помножити, так як звістки не тільки Х століття, але і більш пізні рясніють згадками про мед, воску, медової данини, бортях, бортні угіддя, бортні селах і т. п.

Бортне дерево

Про наявність бортництва на Русі розповідає також археологічний матеріал. При розкопках поселень і курганних могильників зустрічаються медорізки - спеціальні знаряддя для виймання меду і залізні древолазні шини. Бортництвом слов`яни займалися повсюдно. За письмовими джерелами виявляються райони з найбільшим розвитком цього промислу. У Новгородській землі виділяється район Старої Ладоги, куди князі відстоювали право посилати свого медовара - «а в Ладогу ти княже, слать осетрьник и медовара по грамоте отца твоего Ярослава», домовлялися новгородці з тверським князем Ярославом Ярославичем в 1266 р.. У Смоленській землі, судячи з грамоті Смоленського князя, Ростислава Мстиславича 1150 р., в деяких місцевостях особливо було розвинуте бортництво. У грамоті згадуються села Бортниця і Ження Велика. Перша назва пов'язана з Бортниками - фахівцями у бортних справах, друге ж відбувається, очевидно, від «жень». Слово «жень» В. Даль пояснює як лазиво, причандалля для лазіння на борті, видобутку меду. Навіть сучасна назва селища в Смоленської області Добрі Бджоли також вказує на розвиток бортних промислів у минулому. Цим же славилися і околиці Торопця, що був центром волості, так як з нього стягувалася на користь князя данину медом. Значно розвиненим були бортні промисли у Муромо-Рязанській землі, а також у центральній частині межиріччя Оки і Волги. Джерела постійно згадують борті, бортні ухожьї, які знаходилися в цих місцях. Тут зосереджувалися великі бортні угіддя в руках князів і монастирів в ХIV-ХV ст.Бортництвом займалися всюди, воно становило одне з підсобних занять населення села, і борти перебували у власності смердів. У «Руській Правді» згадується борть смерда, яка так само, як і князівська борть, ставиться під охорону закону: «А в княжии борти 3 гривны, либо пожгут, албо издерут, а в смерди дві гривны».Найпримітивніше бортництво полягало в тому, що чоловік відшукував у лісі за різними ознаками дуплисті дерева, населені бджолами. Здебільшого це були старі дерева з грибними наростами на корі, що вказувало на порушену гниттям серцевину. У таких деревах найчастіше перебували дупла з бджолами. Той, хто знайшов таке дерево, ставив на ньому свій знак власності - знамено, або ж - "бортний знак", і дерево відтепер вважалося вже його власністю. Це право охоронялося «Руською Правдою»: «Аще кто борть разнаменаеть, то 12 гривне продажи».

Руноподібні бортні знаки бортних ухожаїв у Рильському повіті, відзначені у писцовій книзі по Рильську 1627-28 рр.

Бортні знаки

Наступним етапом у розвитку бортництва було пристосування природних дупел для бортей, а потім і облаштування штучних бортей. За етнографічними даними відомо, що для цього вибирали дерева, діаметром близько 60 см і більше. З дерев надавали перевагу сосні, липі, дубам, в'язам, тополям і вербі, так як в них охочіше селилися бджоли, особливо в перших трьох породах дерев. Дупло видовбують на висоті 6 метрів і більше від поверхні. Борті вироблялися, очевидно, на деревах з південної сторони, як це робили донедавна в Естонії. На одному дереві могли робити дві і три борті, розташовані одна над одною. Спочатку продовбували отвір прямокутної форми завдовжки близько 60 см, а потім вже поглиблювали і розширювали борть всередині. Для вльоту і вильоту бджіл у борті робилися невеликі наскрізні отвори. Вхід в дупло-борт зачинявся дерев'яним бруском, а поверх накладалися ще дерев'яна дошка для кращого прикриття отвору. Так донедавна робили білоруси. Розміри бортей і способи прикриття отвору, льотки кілька розрізнялися в окремих районах. Можливо, що і в Х-ХIII ст. на Русі в кожній області борті мали свої особливості. У нас немає жодних вказівок щодо того, чи робилися в той час будь пристосування для бджіл всередині видовбаної борті. До недавнього часу у верхній частині дупла або штучно зробленою борті уздовж стін вертикально встановлювалися прутики, притиснуті обручем, а потім зміцнювалися поперечні планки або прутики, або ж зміцнювалися одні тільки поперечні планки.Подальший розвиток бортного бджільництва виразилося у розвиток вуликів-колод, які встановлювали в лісі на деревах. У Новгородській землі замість колод виготовлялися спеціальні луб'яні кузови, які підвішували на деревах. «Да в том ухожае борти ему себе и иные делати и кузовы ставить в тот же оброк», записано в Новгородському Писцовій книзі під 1500 р. Потім колоди стали ставити недалеко від житла, щоб легше було доглядати і доглядати за бджолами, щоб вони перебували під кращим захистом від ведмедів та інших шкідників бджіл. Установка колод поблизу житла була, певною мірою, переходом до пасічного бджільництва, про який в письмових джерелах говориться лише з другої половини XIV ст. Бджоли і пасіки від цього часу починають згадуватися в документах, що відносяться до південної і західної Русі. У грамоті 1361 король Казимир підтверджує права Ходка Бибельского на володіння в Червоній Русі маєтками з різноманітними угіддями, в тому числі «і з Дуброва, і з лісом, і з бортмі, і з бджолами ...». У купчої 1400 р. на проданий маєток у Червоній Русі згадуються пасіки. У Новгородських землях приручення бджіл і перехід до штучних вуликів відоме з ХV ст. У джерелах цього часу згадуються вже і вулики: «а у бджіл вулик і їх бортей з меду полов'е ...», «з меду вуликове і з бортей підлог».Можливо, що пасічне бджільництво на Русі з'явилося значно раніше, ніж вказують джерела. При розкопках Райковецької городища були виявлені дерев'яні дошки із залишками сот, на підставі чого можна робити висновок про існування бджільництва з вуликами ще в домонгольський період. Принаймні вони були поширеними в українських землях. У всякому разі, якщо і було пасічне бджільництво в древній Русі, то широкого поширення в домонгольський період воно не отримало. Навіть у джерелах ХV-ХVI ст. борті і бортні угіддя згадуються значно частіше, ніж пасіки і бджоли. У мордовських же землях, де здавна займалися бортництвом, перехід до пасічного бджільництва намітисвя лише у ХVI в. Отже, в період Х-ХIII ст. переважною формою видобутку меду було бортництво, тобто отримання меду від диких бджіл.Восени, в період збору меду (так званий «медолаз»), власники бортей вирушали в ліс за медом. Щоб підійматися на дерева за видобутком меду і для видовбування бортей і для пристрою штучних бортей користувалися спеціальними пристосуваннями. Серед археологічного матеріалу зустрічаються предмети, відомі в літературі під назвою древолазних шипів. Вони являють собою невеликі скоби, завдовжки 3-6 см. з припаяними вістрям пірамідальної форми. Кінці скоб в більшості випадків заходять один на інший. Такі скоби можна поділити на 3 групи:1) скоба у вигляді вузької пластинки, кінці якої зігнуті і заходять один на інший, вістря знаходиться посередині пластинки;2) скоба у вигляді широкої пластинки, один кінець якої прямої, а інший закруглений, вістря розташоване посередині пластинки (Мал. 8-4);3) скоба у вигляді овальної платівки, що переходить у вузькі зігнуті кінці, вістря розташоване посередині пластинки.Ці предмети цілком могли прикріплюватися ременями до постолів, щоб легше було піднятися на дерево. Древолазні шипи знаходять під час розкопок археологічних пам'яток Х-ХIII ст. і більш пізніх. Вони знайдені в курганах Гньоздовського могильника, у володимирських курганах, на Стерженькому містечку (представлявшем поселення сільського типу), на Серєнському городищі, у Новгороді та в інших місцях. Крім вищеописаних, на Русі вживалися і більш удосконалені древолазні шипи.

Древолазні шипи і медорізка: 1,2 - Переяслав Рязанський; 3 - з кургану у Владімірській обл.; 4 - Новгород; 5,6 - з Гньоздовских курганів Смоленської обл.; 7 - Калузька обл.

З розкопок під Переяслав-Рязанським у 1954 р. до Рязанського музею надійшов залізний предмет у вигляді овальної решітки з шинами і двома петлями. Довжина його становила 12 см (з петлями 15,5 см), що відповідає ширині лаптя, так що ця річ цілком могла прив'язуватися до ноги (Мал. 8-1, 2) [25]. Слід підкреслити, що в Рязанській землі бортництво було розвинене з давніх пір і знахідка такого древолазного обладнання у цих місцях цілком закономірна. Необхідно зупинитися ще на одному типі древолазного шипа, виявленого при розкопках одного з володимирських курганів. Він складається із залізної пластини шириною близько 1 см і завдовжки 11 см з вістрям в середній частині. Кінці пластини зігнуті петлями у внутрішню сторону. Разом з петлями довжина становить 12,5 см. У петлі просовувати ремінець, яким це знаряддя міцно прив'язувалося до лаптів.Крім спеціальних древолазних шипів, на Русі користувалися, очевидно, і іншими пристосуваннями. У недавньому минулому у народів, що займалися бортництвом, практикувалися пристосування, подібні між собою. У Білорусії таке пристосування називалося "лiэзиво". Воно складалося з мотузки довжиною в 5 метрів і невеликої дощечки. Обв'язавши себе в попереку мотузкою, бортник обхоплював іншим кінцем мотузки стовбур дерева і міцно зав'язував її. Спершись ногами в стовбур дерева, він перекидав мотузку вище; потім, підводячись і все вище перекидаючи мотузку, чоловік піднімався на потрібну висоту, де для сидіння прив'язувалася дощечка. Башкири замість мотузки вживають ремені шириною в 5 см, сплетені з вузьких ремінців або лика. На висоті близько метра робити дві зарубки для ніг. Бортник ставав на ці карби і, обхопивши себе ременем в попереку, зав'язував на цій висоті ремінь, потім, впершись у нього спиною, вирубував нове поглиблення для однієї, а вище - для іншої ноги. Перекидаючи ремінь і роблячи нові зарубки, бортник піднімався до бажаної висоти. Замість дощечки для сидіння башкири прив'язують до дерева дощечку для ніг. Про користування на Русі подібного роду древолазним обладнанням є вказівка ​​в повісті про запровадження християнства в Муромі, де говориться, що в язичницькі часи «по мертвим ремінна плетіння древолазная з ними в землю потребающе».Якими знаряддями користувалися на Русі для виготовленням бортей, точно невідомо. Під Вщижами був виявлений вузьколезову сокиру довжиною 36 см, яку, за аналогією з мордовськими сокирами Х-ХV ст., можна вважати спеціально призначеними для видовбування бортей.Однак подібної форми сокир на досліджуваної території більше виявлено не було. Здається, для цієї мети вживали звичайні лісорубні сокири, насаджені на довгі держаки,  і тесла, як це мало місце в недавньому минулому в ряді районів, населення яких займалося бортництвом. У Білорусі, крім згаданих вище знарядь для видовбування бортей, вживали ще скобель, буран, пешню, лопатень і циркуль, в Башкирії - сокира, тесло з увігнутим лезом і скобель.Мед виймали з бортей за допомогою спеціальних знарядь, так званих медорезік, відомих за знахідками в курганах і городищах, наприклад, у кургані поблизу с. Хізово Рогачевського району Могильовської області, в кургані в с. Дубенково і поблизу села Бельчіци під Полоцьком, в розкопках і в інших місцях. Цікаво відзначити, що медорізки, знайдені в таких віддалених один від одного районах, дуже подібні між собою. Це маленькі трапецієподібної форми залізні лопатки з колінчастого рукояткою, що вставляється в дерев'яну рукоятку. За формою і величиною медорізки за виглядом дуже близькі до сучасних бджолярських ножів. Крім медорізок, могли користуватися і звичайними ножами.Вирізані щільники з медом, ймовірно, складали в дерев'яне відерце, прив'язане до поясу бортника. Зібраний мед зберігався в дерев'яних відрах, колодах, лукнах, глиняних глечиках і горщиках, а великі запаси - в бочках. Залізні обручі і дужки від дерев'яних відерець неодноразово зустрічаються в курганах. Розміри відерець, судячи за обручами, були невеликі, в середньому діаметр обруча дорівнював 18 см, при ширині близько одного сантиметра. Зустрічаються дерев'яні відерця переважно в курганах радимичів, дреговичів і древлян. В. В. Завітневич при розкопках кургану в Мінській області знайшов залишки відра, краї якого були оброблені срібними визолоченими бляхами і одна з таких же блях знаходилася на дні. Зрідка обручі з дужками зустрічаються і в інших місцях.
Про звичай ставити мед в курганах є ряд вказівок письмових джерел, які свідчать про широке вживанні меду і хмільних напоїв, приготованих з нього. Спочатку мед як напій вживали на різних язичницьких святах, а потім і християнських. Ще княгиня Ольга, задумавши влаштувати тризну по вбитому Ігорі, наказала древлянам «так прилаштувати меди многі в граді ід ж убісте чоловіка мого да плачу над труною його і створ тризну мужеві своєму. Вони ж то почувши с'везоша меди багато зело і в'зваріша ». Князь Володимир у 996 р., поставивши церкву Преображення в м. Васильєві в пам'ять позбавлення від печенігів, наказав варити мед; «постави церква і створи свято великий варя 300 провар меду і с'зиваше боляр своя й посадники старійшини по всім градом і люди многі і роздам убогих 300 гривень ». Після повернення до Києва Володимир «повеле прістроіті кола і в'складше хліби, м'яса, риби, овощь разлічвиі, мед в бчелках, а в інших квас, возити по місту в'пращающім, де болніі і ніщь НЕ моги ходити тим раздваху на потребу». Відомо, що ченці Києво-Печерського монастиря вживали іноді мед на подаяння убогим. Мед як продукт харчування, який містить велику кількість цукру, безсумнівно мав на той час велике значення. Його могли зберігати як в очищеному від воску вигляді, так і разом з вощиною. За етнографічними даними, мед очищали шляхом проціджування через решето, в якому залишалася цінна вощина і інші домішки. Чистий віск отримували за допомогою перетоплювання. Найдавнішою формою очищеного і перетопленого воску був коло - тобто круглий брус воску, як і зараз. За визначенням А. В. Арциховського, на одній з мініатюр Радзивилівського літопису в сцені прийому князем Ігорем грецьких послів зображені три кола воску, що лежать на столі.Відомо, що в Новгороді віск продавався колами на вагу («пуд Вощанов»). Продавався віск і неочищений, так званий віск-сирець. Новгород вів велику зовнішню торгівлю воском, які надходили зі Смоленської, Полоцької та інших земель. У статутній грамоті 1 134-1 135 рр.. новгородського князя Всеволода Мстиславича, даної церкви Івана на Опоках, визначені розміри мит, що стягуються з кожного Берковцях воску (бруківці дорівнює 10 пудам), що зважується в притворі церкви. З збираної суми частина призначалася князю, служителям церкви та іншим особам. На підставі цієї грамоти Н. Аристова зроблені підрахунки, що для отримання 95 гривень срібла, які йшли різним особам і на утримання церкви, вимагалося зважити не менше 23 750 пудів воску. Величезний вивіз воску свідчить про значний розвиток бортні промислу.Слід взяти до уваги, що багато воску залишалося на Русі і для внутрішнього вживання. Мед і віск були предметами і внутрішньої торгівлі. Відомо, що в 1170 р. в Новгороді пуд меду коштував 10 кун. Величезні запаси меду і воску зосереджувалися в руках князів, монастирів і бояр. Так, в погребах князя Святослава в 1146 р. зберігалося 500 Берковцях, тобто 5000 пудів меду. Безсумнівно, що такі величезні запаси меду були отримані не стільки зі своїх бортних угідь, скільки в якості данини. За грамоті Смоленського князя Ростислава відомо, що з Торопця стягуватися один бруківці меду, тобто 10 пудів, що входили до складу уроку. У 1289 р. князь Мстислав встановив у Берестя збирати данину з сільських жителів: «зі ста по дві лукне меду». Навіть у ХV-ХVI століттях мед в ряді місцевостей становив значну частину данини, що надходила князям. Дань медом стягувалася не тільки з сільського населення, що займалося бортництвом в якості побічного заняття, але і з осіб, виключно промишляли цим заняттям. З повісті про Муромском князя Петра і дружині його Февронії дізнаємося, що батько і брат Февронії, селяни з села Лисково Рязанської землі, були бортники: «яко батько мій і брат древолазци суть, в лісах мед емлют від Древа; брат же мій і нині на таке діло иде, і яко ж лізти на дерево у висоту через ноги зріти до землі, мислить аже б не урватіся з висоти, ще хто урветца - сей живота гонзнет ». Як видно з цієї розповіді, заняття бортні промислом було не легким і не безпечним для життя.Прибутковість Медового промислу змушувала власників дорожити бортями, які нарівні з іншими угіддями (ріллею, луками і т. п.) були предметом користолюбства з боку феодалів. В їх руках все більше зосереджувалися величезні земельні володіння з різними угіддями, в тому числі і бортні. Митрополит Климент Смолятич у ХII в. пише: «так тобі скажуть про бажаючих слави, які приєднують будинок до будинку і село до села, ізгоїв і сяблов, борті й жни, ляда і старі ріллі».