Перші звістки про руське козацтво 1489 р.

Наприкінці XV ст. з'являються перші достовірні звістки про наше козацтво. Першу з них (від 1489 р.) знаходимо у «Польській хроніці», писаній у середині — другій полонині XVI ст. батьком і сином Бєльськими (Марцином та Йоахимом), поляками за походженням. Варто зауважити, що дядько Марцина Бельського був одним з керівників козаків у XVI ст., й тому хроніст, без сумніву, був добре обізнаний з історією козацтва та його життям-буттям. За хронікою, у 1489 р. турецько-татарські орди вдерлися у Поділля. Дізнавшись про це, польсько-руське військо на чолі з королевичем Яном Ольбрахтом, майбутнім правителем Польсько-Литовської держави, виступили проти них. Провідниками у безкрайніх степах були козаки, які добре знали цю місцевість. Біля с. Коперстина па ординців, що поверталися з великим ясиром, було вчинено засідку й розгромлено їх, а ясир відбито. Тоді загинуло до 15 тисяч ординців, а в другій битві, що сталася біля річки Шварни — притоки Південного Бугу, їм теж було завдано відчутної поразки (вбито 10 тисяч зайд і визволено всіх невільників). (прим. автора сайта. Чисельність кримських татар завжди завищувалась в ті часи).

Характерник. Лео Хао

     Другу звістку знаходимо у листі-відновіді великого князя литовського Олександра до кримського хана Менглі-Прея 1, датованому 1492 р. Тут згадується не-збереженнй ханський «ярлик», тобто лист, в якому Менглі-Гірей скаржився Олександру на козаків-киян та черкащан, котрі вчинили морський похід на Тягиню, захопили татарський корабель, а з ним і великі трофеї. Тягиня — це тодішня турецька фортеця на Дністрі (нині — м. Бендери у Молдові). Отже, козаки спустилися човнами по Дніпру, пройшли Чорним морем, піднялися Дністром й вдарили на фортецю. Щоправда, не виключено, що тут треба мати на увазі дніпровський острів у районі сучасної Каховки, де тоді містилися татарські укріплення. Як би там не було, але ясно, що вже тоді козаки дошкуляли загарбникам. Олександр, побоюючись війни з Кримським хапсгиом та Османською імперією, обіцяв вжити належних заходів — знайти й стратити винних козаків, а взяту ними здобич повернути ханським людям.
   Після цих двох звісток потік свідчень у джерелах про запорозьких козаків невпинно зростає. Так, у 1493 р. той же хап знову скаржився великому князеві литовському, що руські козаки у гирлі Дніпра погромили московитське посольство, котре поверталося з Молдавії до Криму. Пізніше вони розгромили Очаків — важливу турецьку фортецю. На чолі козаків стояв черкаський староста Богдан Глинськнй, представник відомого українського князівського роду, з якого була, до речі, й мати російського царя Івана IV Грозного — Олена Глинська. Між 1489—1493 рр. козаки па чолі з Богданом, Голубцем та Васьком Жилою, підлеглі київському воєводі Юрію Пацу. напали на дніпровській переправі па московитське посольство. В уставній грамоті Києву, виданій 1499 р., згадуються українські козаки, котрі з міст на Київщині йдуть на степові річки і повертаються зі свіжою, в'яленою та солоною рибою через Черкаси й Київ. Згідно з новим ханським листом взимку 1502—1503 рр. «київські та черкаські козаки», прибувши вночі на човнах, напали па кримське посольство. Характерно, що хан Менглі-Гірей називає тут козаків руськими, тобто українськими, як було загальноприйнято на той час. Якби козаки були так званого рассєйскага походження, то їх було б названо московитами.самим, .      У 1504 р. він надіслав князю Олександру чергову скаргу на козаків, які потурбували ординських купців та дипломатів на дніпровій переправі на Очаківському шляху. Далі кількість джерельних свідчень про козаків бурхливо зростає, і навести їх тут сповна немає можливості.

Юрій Мицик

Руський дружинник середини Х ст.

Так міг виглядати учасник походів князя Святослава. Воїн, ймовірно, був велетнем, майже двометрового зросту. Про це говорять знайдені в кургані величезного розміру шолом і стремена, а також один з найбільших мечів "каролінзького типу" (1 м ​​26 см). Сфероконічний шолом, складений з чотирьох частин, відноситься до поширеного у центральній та східній Європі того ж типу, що і шолом з Чорної Могили, але не настільки багато прикрашений.
Сокирка-чекан узята з предметів озброєння степових вершників. Пояс, прикрашений срібними з золоченням бляшками, - хозаро-угорського походження; сумка-ташка, шовковий каптан з фігурними золоченими застібками надають російській дружиннику вигляд східного воїна.

Реконструкція художника Олега Федорова.
Курган Гульбище. Чернігів.
Розкопки Д. Я. Самоквасова. 1872р.

Реконструкція дружинника з Чернігова Олега Федорова.

Собаки почнуть служити археологічній науці

Трирічна самка лабрадора на прізвисько Мігалу стала першою в світі вишколеною собакою-археологом. Як очікується, собака буде допомагати археологам знаходити місце розташування стародавніх поховань в Австралії. Експерт з дресирування собак з Брісбена Гарі Джексон (Gary Jackson) також упевнений, що Мігалу та інші собаки в майбутньому зможуть працювати з археологами на ділянках в Єгипті, Америці, Азії і Європі.
Собака пречудово виконує завдання завдяки своєму нюхові. Нюх у собак в тисячу разів більш чутливе, ніж у людини, що дозволяє їм виявляти найтонші запахи, які ховаються глибоко під землею. Собаки-археологи навчені шукати людські кістки. Мігалу навчали 6 місяців, після чого провели фінальний тест на реальному археологічному ділянці, на якому собака повинна була знайти скелет людини, похованого 250 років тому.

Мігалу - перша у світі собака-археолог.

Житомирська земля за часів Київської Русі

На основі літописів і досягнень сучасної історичної науки відтворена історія житомирської землі та людей, які жили на ній у ті далекі часи.

 

Згідно з давньоруськими літописами східні слов’яни почали розселятися на українських просторах у кінці V ст. Це був тривалий процес, який завершився лише в VIII–IX ст. Перший історик Київської Русі чорноризець Нестор у складеній ним «Повісті минулих літ» відтворив картину того розселення так: «… слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах…». Характерно, що на друге місце після полян Нестор ставить саме древлян, і при цьому уточнює, що «деревляни теж пішли від слов’ян і називалися древлянами».

 

Жили вони за умов родоплемінного ладу і являли собою виразну етнокультурну спільність: мали свої звичаї, дотримувалися законів предків, мали свій норов. На відміну від доброзичливої характеристики полян літописець не жалує древлян. Він повідомляє: «А древляни жили подібно до звірів, жили по-скотські: і вбивали вони один одного, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води». Такими були найдавніші наші пращури, що розселилися на житомирській землі.

«Князь Ігор збирає данину з древлян в 945 році», К. В. Лебедєв

 

Кожному із 14 східнослов’янських союзів племен відповідає своя археологічна культура, яка дає можливість окреслити межу розселення кожного із них. Древляни жили у прип’ятському Поліссі по Тетереву, Уші, Уборті до Случі, займаючи землі на північний захід від Києва та в Східній Волині. Шляхами сполучення для них слугували ріки Прип’ять і Тетерів з їх притоками. Територія була вкрита лісами, і тільки верхів’я Случі, Горині, Тетерева були вільні від дерев. У житті древлян ліс завжди відігравав важливу роль. На думку М.Грушевського, умови місцевості сприяли тому, що древляни були більш схильні до полювання, бортництва, риболовства, ніж до землеробства. Водночас ліс служив надійним захистом від кочівників, для яких він був непереборною перепоною.

 

Поступово в древлянському господарстві стало переважати землеробство, передусім підсічне в Поліській зоні й орне в Лісостепі. Серед злаків культувалися жито, ячмінь, просо, згодом пшениця, знали вони також біб, горох, льон та інші культури. Найдавнішими знаряддями обробки грунту були суковатка й соха без залізного сошника. Поширення мали також ручні землеробські знаряддя праці: заступи, мотики, серпи й коси, які часто зустрічаються серед археологічного матеріалу. Мололи зерно на ручних жорнах.

 

Поряд із землеробством важливе місце у господарстві відігравало тваринництво. Окрім розведення великої рогатої худоби, відгодовували свиней, утримували кіз, овець та коней. Важливу роль у господарстві древлян відігравали полювання і рибальство. Вони полювали на турів, зубрів, лосів, а також тварин із цінним хутром: білок, куниць, лисиць, бобрів. У річках, озерах, яких було багато на поліській землі, ловили щуку, ляща, сома, судака та інших риб, якими кишіли ріки. Значну роль у їхньому житті відігравало бортництво – добування меду та воску, оскільки мед був важливим продуктом для сплати данини.

 

Знали древляни залізорудне ремесло та гончарну справу. Про це свідчать залізні серпи, сокири, молотки, кліщі, зубила, кувадла, які знайдені археологами. Розвиток гончарного, ювелірного, косторізного, деревообробного ремесел, продукція яких ішла на задоволення князівського двору та на продаж, сприяв дальшому розширенню торгівлі й поглибленню майнової нерівності.

 

Провідною галуззю ремесла стало виробництво заліза та виробів з нього. Разом із землеробством воно становило основу економічного розвитку древлянського союзу племен. Залізо вироблялося із болотної руди, на яку багата була поліська земля. Болотна руда містила в собі від 18 до 40 відсотків заліза. Городськ на Тетереві (нині с.Городське Коростишівського району) був одним із найважливіших залізоробних центрів стародавньої Русі, де на значній площі одночасно діяли десятки сиродутних горнів. Добре було розвинено залізорудне ремесло і в Райковецькому городищі (Бердичівський район) та в інших місцях житомирської землі. Дослідник Б.О.Колчин дійшов висновку, що металургійна промисловість на Русі була винятково сільським промислом, який зберігав общинний характер.

 

Виплавляли залізо у так званих сиродутних горнах, які складалися із обмащеного глиняного дерев’яного каркасу. У верхній частині горна робили отвір для заповнення його дров’яним вугіллям і болотною рудою. Для того, щоб горіння було кращим, горни мали керамічні сопла-продухи. Цим досягалася температура до 700–800 градусів за Цельсієм. Саме така температура була достатньою, щоб із болотної руди виплавляти залізо. На Райковецькому городищі під час розкопок було знайдено домницю, яка мала 180 см у зовнішньому діаметрі. Залізо з неї витікало по каналах, яких було вісім, у спеціальні гнізда. Райковецькі ремісники добували руду тут же, на берегах річок Гнилоп’яті та Тетерева. Обробка заліза і виготовлення з нього численних знарядь для господарства, військової справи й речей побуту здійснювалися у ковальських майстернях, залишки однієї з них знайдено на Райковецькому городищі.

 

Розвивалися й інші види ремесел, зокрема гончарство, виробництво цегли, й особливо поширена була така галузь, як деревообробна. Адже дерево було основним матеріалом для зведення житла й господарських споруд, оборонних стін, саней, човнів, домовин, храмів тощо. Якщо для сільських поселень лісостепової частини Житомирщини були характерні напівземлянки з двосхилим дахом і дерев’яними стінами, обмащеними глиною, то житло древлян–лісовиків являло собою дерев’яний зруб і покрівлю як єдине ціле, зведене з кругляків або колотих плах. У побуті древлян широко використовувався глиняний посуд – горщики, миски, сковорідки, які спочатку виготовлялися вручну в домашніх умовах і випалювалися на відкритому вогні. З появою в VIII ст. гончарного круга виникають гончарні майстерні, поліпшується якість і збільшується асортимент виробів. Ремісники– гончарі почали виготовляти посуд не тільки для власних потреб, а й для обміну і торгівлі.

 

Серед міст за розвитком ремесел був відомий Вручий (нині Овруч), який славився виробництвом шиферних пряслиць. Прясла використовувалися в прядінні та ткацтві, й попит на них був великий. Вони являли собою округлі керамічні або кам’яні важки, що насаджувалися на кінець веретена для надання йому обертального руху. На околиці міста працювали спеціальні майстерні для виготовлення прясел з шиферу. Їх виробництво було в певній мірі механізованим і вимагало наявності таких інструментів, як пилка, зажими, свердла, різак, токарний верстат, лучковий привід. Виробництво було розраховано на широкий збут товарів. На багатьох пряслах, знайдених археологами, є написи або мітки їхніх власників. У написах найчастіше згадуються жіночі імена, що дає підставу вважати прядіння й ткацтво жіночим заняттям. Археологи також встановили, що овруцькі прясла йшли на продаж не тільки в руські землі, а й у Польщу та Велику Болгарію. Крім прясел, ремісники Овруча виробляли і постачали у різні райони Русі натільні хрестики, іконки, великі партії шиферних плит для культового і цивільного монументального зодчества.

 

У VI–VIII ст. у східнослов’янських племенах проходила внутрішня консолідація – мовна, культурна і економічна. Зауважимо, що напередодні утворення Давньоруської держави, східнослов’янські племена були не маленькими племенами, а великими етнічними спільностями – союзами племен. Одним із могутніх і великих союзів, який об’єднував біля 8–10 племен, був і древлянський. Його назва певно пішла від назви одного з племен, назви інших племен з часом забулися.

 

Поступово древлянський союз племен, як і інші східнослов’янські союзи, переріс у VIII ст. в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінне князівство. Проіснувало воно протягом століття по тому, як виникла Давньоруська держава. Лише князю Володимиру Великому вдалося в 80–х рр. X ст. зламати владу племінних князівств й остаточно приєднати їх землі до складу Київської Русі.

 

Головне місто древлянського союзу племен, резиденцією його князів був Іскоростень. Розташоване воно було на обох берегах річки Уж, притоки Прип’яті. Археологічні дослідження трьох городищ і розкопка 77 курганів підтвердили літописну розповідь, що місто є одним із найдавніших в Україні. Першу згадку про Іскоростень знаходимо в «Повісті минулих літ» під 913 роком. На цей час місто було важкодоступною фортецею, центром древлянського князівства на чолі з князем Малом. Тут мешкали мужні й волелюбні люди, які тривалий час вели боротьбу з Києвом за свою незалежність.

 

Верховним органом племінного самоуправління й суду було віче. Однак поступово племінна верхівка зосередила у своїх руках усю повноту влади. Вищим виконавчим органом племінного управління стала спочатку виборна, а згодом спадкова князівська влада. Остання здійснювала управління фінансами, їй належали судові й релігійні функції. Внаслідок постійної військової активності й зростання князівської влади навколо князя збиралася з молодих дужих хлопців дружина. Спочатку дружина формувалася на основі родинних зв’язків, а пізніше дружинники ставали професійними воїнами і втрачали зв’язки зі своїм родом.

 

Важливе місце в системі політичної організації древлянського князівства займали жерці – служителі язичницьких культів, без втручання яких не приймалося жодне важливе рішення. У древлян існували культові споруди – капища і требища, в яких під дахом або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Так, капища здебільшого являли собою двоскатний дашок на стовпах, що споруджувався над ідолами.

 

Наукою доведено, що провідним осередком східнослов’янської державності стало Середнє Подніпров’я з центром у Києві. Спираючись на дружини полян, київський князь, як вважає Б.О.Рибаков, досяг певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких (Ірпінь, Тетерів) текли до Києва, зокрема древлянами. Відповідно до літопису, захопивши підступно київський стіл і вбивши Аскольда, Олег у 883 р. почав воювати проти древлян і, «примучивши» їх став брати з них данину по чорній куниці.

 

Після смерті князя Олега його наступником став Ігор (912–945). Початок правління Ігоря збігся з активізацією автономістських тенденцій частини східнослов’янських племен. Першими вийшли з покори Києву древляни. Їх приклад наслідували уличі. З ними Ігорю довелося вести тривалу боротьбу. В 914 р. йому вдалося підкорити древлян і призначити данину більшу за ту, яку вони сплачували Олегу. А восени 945 р. київський князь зажадав від древлян, щоб вони двічі заплатили данину. Формою збирання данини було полюддя. Цим словом називали і сам об’їзд київським князем підвладних земель для збору данини. Зміст полюддя найкраще описав візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією». Київський князь зі своїми дружинниками вирушав на полюддя у листопаді й тільки навесні повертався до столичного граду. Йшов він у напрямку на Малин, Іскоростень, Овруч, а звідти по р.Уж направлявся до Дніпра і по річці прямував у землі радимичів, дреговичів, потім до сіверян, полян.

 

Князь і його дружина, звісно, не об’їжджали всі населені пункти, щоб зібрати данину. Вона стягувалася у заздалегідь зазначених місцях – становищах і концентрувалась у спеціальних місцях – погостах, які відвідували київський князь і його дружина. На думку Б.Д.Грекова, погости були своєрідними державними осередками, що зміцнювали владу київських князів на місцях. Полюддя давало неабиякий зиск від продажу на міжнародних торговельних ринках хутра, меду та інших товарів, здобутих під час зимового полюддя.

 

Князь Ігор, порушивши встановлені норми полюддя, спричинив перший значний соціальний конфлікт на древлянській землі. Древляни на чолі зі своїм князем Малом, час правління якого збігся з повстанням древлян 945 р., дійшли висновку: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його». І далі літописець Нестор повідомляє, що рада древлянських вождів на чолі з Малом ухвалила: «Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить». Князь Ігор і його дружина трагічно загинули, а Древлянська земля в черговий раз зробила спробу відокремитися від Києва.

 

До недавнього часу в історичній літературі оцінка древлянського повстання була однозначною: то був класовий антифеодальний протест. Між тим академік П.П.Толочко стверджує, що в древлянському повстанні більшою мірою виявилися суперечності між центральною владою Києва і древлянськими князями, які не бажали їй коритися.

 

Після смерті Ігоря його дружина княгиня Ольга успадкувала владу і стала правителькою величезної держави. Нікому з володарів Київської Русі літопис не приділяє стільки уваги, як Ользі, яка протягом двох десятиріч виступає як «наймудріша серед усіх людей». Літописна розповідь починається з докладного опису помсти, яку вчинила Ольга древлянам за смерть свого чоловіка. Вирушивши в древлянську землю, вона спочатку влаштувала біля Іскоростеня тризну на могилі Ігоря, споїла хмільним медом п’ять тисяч поважних жителів міста, а потім наказала всіх їх убити. Певно, в цьому переказі наявний фантастичний елемент, адже в самому Києві тоді не було стільки сановників, не кажучи вже про кількість жителів Іскоростеня.

 

946 р. Ольга зі своїм військом підійшла до Іскоростеня, взяла його в облогу, але захопити не зуміла. Тоді вдалася до хитрощів і запропонувала жителям міста відкупитися незначною даниною, яка їм коштувала втрати рідного міста й життя. Іскоростень був спалений, населення знищене. «І пішла Ольга по Древлянській землі з сином своїм й дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки». Вирушивши в путь, Ольга певно зазнавала страху перед місцевим лісовим людом, бо наказала копати криниці, щоб поїти воїнів чистою водою та прокладати дорогу – гать серед боліт. До наших днів народна пам’ять зберегла назви кількох лісових урочищ, зокрема на Лугинський землі, серед яких Йовжин колодязь, Йовжина грядка на старій дорозі з Овруча на Олевськ.

 

Придушивши повстання древлян і зруйнувавши Іскоростень, Ольга остаточно приєднала Древлянську землю до Київської Русі. Водночас вона змушена була провести реформу, за якою встановлювалися норми податків і так звані «устави» та «уроки». Останні – це знаки–тавра княжої і боярської власності на землю, ловища та ін., зроблені на деревах, стовпах, каміннях. Таким чином, були чітко встановлені землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Регламентація феодальних відносин мала велике значення для соціально–економічного розвитку Київської держави, оскільки у виробника залишалася частина додаткового продукту, який він міг витратити на розширення свого господарства.

 

Княгиня Ольга, спаливши Іскоростень, перенесла центр Древлянської землі до Овруча (Вручия). В ті часи це була міцна фортеця, що стояла на крутій горі, яка робила її з двох боків неприступною, з двох інших – оточена валами та ровом, через який перекидали міст. 977 р. місто вперше згадується в «Повісті минулих літ» під назвою Вручий.

 

Щодо походження назви міста існує кілька легенд. Одна з них розповідає про те, що з незапам’ятних часів був заселений правий берег річки Норинь при впаданні в неї притоки Ручай; інша – навколо міста–фортеці був насипаний великий вал, що мав форму обруча. Залишки укріплень тих часів збереглися до сьогодні. За володіння Овручем і всією Древлянською землею точилася гостра боротьба між синами Святослава – Ярополком і Олегом. Ярополк був київським князем, а Олег володів Древлянською землею, яку отримав ще за життя батька. Ворожнечу між братами посіяв київський боярин і воєвода Ігоря, Ольги і Святослава Свенельд, який свого часу брав участь у збиранні князівського полюддя і добре знав древлянські ліси. Коли ж ця земля перейшла до рук Олега, Свенельд втратив навіть право збирати податки. Тому Олег рішуче відкинув спробу сина Свенельда Люта пополювати в межах його феодальних володінь. Лют був убитий. Щоб помститись за сина, Свенельд підбив князя Ярополка виступити походом на Олега, наставляючи його словами: «Піди на брата свойого, і візьмешь ти волость його один». Наведені літописні рядки спростовують припущення деяких істориків, зокрема Б.Д.Грекова, про те, що ніби Ігор посадив воєводу Свенельда в Древлянську землю. Ярополк піддався підбурюванням воєводи Свенельда і виступив з військом на брата. У першій же сутичці, що сталася 977 р. поблизу Овруча, дружина Олега зазнала поразки і почала панічно відступати до міста, до якого вів вузький міст, перекинутий через глибокий рів. Саме на цьому мосту сталася страшенна тіснота й штовхання, люди і коні падали на дно рову. Одним із перших упав туди і князь Олег. Ніхто і не помітив того. Згодом за наказом Ярополка його знайшли серед трупів, якими був переповнений рів. Поховали Олега з великими почестями поблизу Овруча. За язичницьким звичаєм над ним насипали велику могилу.

 

У другій половині XII ст. Овруч знову часто згадується в літописі. Місто стає резиденцією одного із князів – Рюрика Ростиславовича, який займав великокнязівський стіл з 1173 по 1210 р. (з перервами). Упорядник Київського літопису ігумен Видубицького монастиря Мойсей  вписав до нього «Похвалу» великому князю київському і вручайському. Чим же заслужив князь такої честі? Він побудував для Видубицького монастиря велику кам’яну стіну, що стала надійно захищати увесь комплекс монастирських споруд від щорічної весняної повені дніпровських вод. Тільки в «Похвалі» літописець 11 разів повідомляє про те, що Рюрик, який поїхав до Овруча, любив своє місто, часто їздив і подовго жив у ньому, особливо восени. Так, під 1195 р. літописець записує: «І розпустив Рюрик дружину свою, і братів своїх, і дітей своїх, а сам поїхав у Вручий за своїми ділами». Займався тут великий князь і державними справами. В Київському літопису під 1197 р. повідомляється, що Рюрик «послав із Вручого… посла із хресними грамотами». Чим прислужив великий князь рідному Овручу, в якому, як пише М.Грушевський, він «просидів у древлянських землях тридцять літ» ? Михайло Грушевський був схильним до думки, що саме Рюрику, а не Володимиру Великому, як вважали чимало істориків, належить побудова прекрасної церкви святого Василія в Овручі. Академік П.П.Толочко в фундаментальній праці «Київська Русь» на основі порівняльного аналізу кращих зразків монументальної архітектури Русі кінця XII ст., а саме храмів Трьохсвятительського (1189) у Києві, св. Василія (1190) в Овручі, Апостолів (1197) у Білгороді, приходить до висновку, що одним із будівничих цих споруд був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславовича. Сам Рюрик носив християнське ім’я Василія.

 

На долю кам’яного золотоверхого храму святого Василія випала нелегка доля. В 1240 р. його пошкодили монголо-татари, а в пізніші часи він неодноразово зазнавав руйнувань. Тільки в 1908–1912 рр. храм відбудували архітектори О.В.Щусєв та П.П.Покришкін. У 1984 р. сталася чудова подія – в храмі були виявлені не відомі до того твори давньоруського живопису.

 

Літопис називає в обширній Київській землі, до складу якої входили і землі древлян, біля 80 міських центрів – це значно більше, ніж в інших давньоруських князівствах. Серед таких центрів були і справжні міста, а також укріплені феодальні двори-замки, прикордонні фортеці. Давньоруське слово «град» або «город» походить від слова «городити», тобто укріпляти. Воно означало всякий укріплений населений пункт незалежно від його соціальних фунцій. До числа древлянських літописних городів належать Іскоростень (м.Коростень), Вручий (м.Овруч), а також Здвижень на лівому березі Здвиженя (нині с.Здвижка Коростишівського району), Ушеськ на правому березі Уші (нині городище в урочищі Сайки біля с.Ушомира Коростенського району), Городеськ на лівому березі Тетерева (нині с.Городське Коростишівського району). Останній був насамперед значним центром чорної металургії на півдні Русі.

 

У південній частині Житомирської землі збереглися залишки сторожових фортець, які відігравали роль передових постів у боротьбі з степовими кочівниками, зокрема, з половцями. Значними з них були Колодяжин на правому березі Случі (нині городище біля с.Колодяжного Дзержинського району), який водночас був центром світського і церковного землеволодіння та розвивався переважно на сільськогосподарській основі. Його виробнича база знаходилася за межами міста-фортеці. Ремесло в ньому відігравало другорядну роль. Деревич – центр удільного князівства на лівому березі Деревної (нині с.Великі Деревичі Любарського району) був замком, що височів на досить вигідній місцевості. З трьох сторін його оточувала річка Деревичка, а з четвертої – він був прикритий трьома глибокими ровами з валами над ними. Стіни замку були дерев’яними, взруб. До головного в’їзду вів міст, на випадок облоги був запасний вихід. Найбільшим містом була Котельниця – центр удільного князівства на правому березі Гуйви, притоки Тетерева (нині Стара Котельня Андрушівського району). Це був великий і сильний замок, який восени 1148 р. київський князь віддав сину Юрія Долгорукого Ростиславу. Як зазначав М.Грушевський, про Котельницю в XVI ст. говорили: «городище велми доброє, мало не такоє як житомирскоє».

 

До стародавніх міст України належить і Житомир, виникнення якого вчені відносять до 884 р. Стоїть він на скелястих берегах річки Тетерева та його притоки Кам’янки. Найдавнішим було городище, яке виникло в районі Замкової гори. Тут мешкало одне із древлянських племен – житичі, що входило до великого й могутнього древлянського союзу племен. Подібно до древлян і в інших східнослов’янських союзах племен здебільшого збереглася лише назва союзу. Нагадаємо, що Костянтин Багрянородний у своєму творі «Про управління імперією», окрім відомих слов’янських племен, називає і кілька племен, невідомих за літописами. А чеський і словацький вчений П.Й.Шафарик вважав, що назва міста Житомира означає місце проживання племені житичів, їх центр. Тому позбавлені вірогідності твердження окремих місцевих краєзнавців, які заперечують існування племені житичів.

 

Автор схильний думати, що назва древлянського племені житичі походила від назви головного злаку жита, який з давніх часів добре родив у цій місцевості та був найціннішим продуктом харчування. Треба брати до уваги і те, що вже в ті далекі часи землі навколо міста та на південь від нього були житницею Древлянської землі, а саме місто – торговим центром, де міняли, міряли, торгували житом. Незаперечним доказом того, що жителі міста займались саме вирощуванням злаків, стали серпи й дерев’яні відра із зерном і печеним хлібом, знайдені археологами В.Б.Антоновичем і С.С.Гамченком у розкопаних ними в різний час 77 похованнях житомирського могильника, який був розташований на високому березі річки Кам’янки і нараховував близько 500 поховань. Житичі також полювали на хутрових звірів, займались бортництвом, рибальством. Знали вони залізоробне, гончарне, ювелірне, косторізне ремесла, продукція яких ішла на продаж.

 

З 946 р. Древлянська земля, а з нею й Житомир остаточно входить до складу Київської Русі. За її часів Житомир не був значним містом, не лежав на князівських шляхах, якими ходили за полюддям, мабуть, тому немає згадки про нього в давніх літописах. З 1241 р. для міста настали сумні часи. Воно зазнало страшних руйнувань від орд хана Батия. Та згодом самотужки місто відродилося. За литовської доби Житомир входить уже до 14 найбільших міст князівства.

Іващенко Олена Микитівна

кандидат історичних наук, професор кафедри історії і політології Житомирського державного педагогічного інституту ім. І.Франка. 

Українська мова в Ізборниках Святослава?

До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. І все-таки руський переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви Ѣ він ужив букву и: "нимая", "симя", "исцили", "видома", "пламениє" (тобто "пломеніє"); сплутував и з ы: "выны" (замість "вины"), "трызны" (замість "тризны"), "просты" (замість "прости"), "помыслы" (замість "помысли" - наказовий спосіб); написав "чоловіка" (замість "человека"), "Илля" (замість Илия), "он є давъ", "уставивъ" (замість старослов’янського "далъ", "уставилъ"), "пьємо" замість "пиємъ", "помагає" (замість "помогаєтъ") тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: "ворогъ" (вжито один раз, а 21 раз написано "врагъ"), "морокъ", "полонъ", "вітрила", "лука" ("ділянка, поросла травою"), "краса", "свита", "гърньць" (горнець), "въчинити", "сваритися", "дивися", "лишися" тощо.

Ізборник Святослава 1073 року.

Знаряддя честі

Протягом трьох сторіч українські шляхтичі не виходили з дому без шаблі та чекана

 

«Що за світ, що за світ! Небезпечний, дикий, убивчий. Світ утиску й насилля. Світ без влади, без ладу, без порядку й без милосердя. Кров у ньому дешевша за вино, чоловік дешевший за коня. Світ, де легко вбити й важко не бути вбитим. Кого не вбив татарин, того вбив опришок, кого не вбив опришок, того сусід убив. Світ, де цнотливим бути складно, а спокійним не випадає». Так починається дослідження польського історика Владислава Лозинського (1843–1913) з соціальної історії Червоної Русі XVII ст. «Правдою і неправдою» («Prawem i lewem»), уперше видане у Львові 1903 року. Цей грубий том змальовує барвисту картину барокового суспільства в Руському воєводстві Речі Посполитої, де кримінал був ніби розчинений у повітрі.

Сеймикова сцена. Гравюра XVIIІ ст

 

 

Основний меседж Лозинського звучав так: на Русі часів Речі Посполитої ­(1569–1795), «де хоч єзуїтами засівай, а однаково злодіями вродить», справедливість якщо й перемагала, то стараннями не держави, а окремих ентузіастів, котрим за інструменти правили не закони та судові процедури, а пряме насильство та власна зброя. Документи епохи, широко цитовані автором, підтверджують вступне слово – суспільні стосунки на Польсько-Литовській Русі пацифістичних ідей шляхетним громадянам не навівали. Татари й опришки, що полювали на здобич, приватні сусідські війни, можливо, й не були чимось надзвичайним на тлі загальноєвропейського вибуху насильства, проте змушували триматися напоготові.

 

З другої половини XVI ст. у кожного шляхтича був свій гарнітур цивільної зброї: шабля та предмет ударної дії – обух, чекан або клевець. Комплекс іноді доповнювали одним або кількома ножами. Традиція протрималася в ужитку напрочуд довго. Описуючи звичаї в Речі Посполитій часів панування Августа ІІІ (1734–1763), польський письменник Єнджей Кітович (1727–1804) зауважив як річ буденну: «коли шляхтич ішов із дому, то до боку припасовував шаблю, а в руки брав обух».

 

Шабля як аргумент

 

Стереотипний символ шляхетського стану – шабля – досить довго й важко пробивала собі дорогу як у воєнні арсенали, так і в середовище статусних предметів. Протягом першої половини XVI ст. польські та литовські гетьмани у своїх відозвах часто нагадували військовим, особливо гусарам, аби ті, стаючи до бою, мали при собі мечі, а не шаблі. Шабля, маючи фантастичну ріжучо-рубальну силу, досить погано давала собі раду з популярними тоді в Центральній Європі металевими латами, котрі необхідно не стільки розрубувати, скільки проламувати. Не­однозначне ставлення до шаблі серед військових знайшло відображення в поетичних рядках Вацлава Потоцького:

 

Доки носили ми мечі, палаші та корди,

Не боялися ми Орди.

А як з карабелками прийшли чечуги,

Перестали орати на Україні й Поділлі плуги.

 

«Нобілітація» шаблі відбулася за панування Стефана Баторія. Цей трансильванський князь, обраний 1576 року королем Речі Посполитої, привіз із собою моду на східні костюми та зброю. Як цивільна зброя шабля виявилася неперевершеною. Вона динамічна, нею порівняно легко вивести супротивника з ладу, проте не так просто завдати фатального смертельного удару. Рубані поранення, на відміну від колотих, менш небезпечні й швидше гояться. Ян Хризостом Пасек, панцерний жовнір, письменник, дуелянт і загалом колоритна особистість, у своїх мемуарах під 1659 роком розповідає, як після вечірки з друзями в нього сталася дуель, під час якої він шаблею вклав на землю трьох суперників, і жоден із них не помер.

 

Шляхтич, споряджений у повний гарнітур цивільної зброї. Гравюра Яна Ван Люйкена XVII ст. 
Шабля польсько-угорського типу, клевець. Сучасна реконструкція

 

Оскільки з усієї зброї лише шаблю дозволялося вносити на сеймові зібрання, цим інструментом шляхтич мав змогу втілити в життя свої політичні проекти. Рубанина на шляхетських сеймиках була річчю буденною – коли в сторін закінчувались аргументи, а компроміс не знаходився, дискусія переходила в іншу площину. Вочевидь, у товаристві озброєних політиків ціна слова значно зростає.

 

Як цивільна зброя шабля має ще й ту перевагу, що містить чимало площин, на які можна нанести декор. Згадані карабелки й чечуги – шаблі азійського походження, оздоблені без поміркованості, носили охочі до демонстративного шику. На українських теренах виробництвом декорованих шабель у східному стилі славилися львівські вірмени.

 

Летальні інструменти

 

Але були в шляхетському арсеналі й речі далеко не такі куртуазні, як шабля. Комбінація двох стародавніх господарських знарядь – молотка й сокири – дала до рук шляхтича предмети, котрі за своєю фатальною ефективністю поміж цивільного населення стали в Речі Посполитій еквівалентом західноєвропейської гранчастої рапіри. Мова йде про чекан та обух. Зброя ця, грізна в рицарські часи, в шляхетському повсякденні перетворилася на предмет щоденного вжитку, оскільки служила за прогулянкову тростину.

 

Цей страшний інструмент мав вигляд стилізованої під ціпок сокирки (цю модифікацію називали чеканом) або молотка з довгим дзьобом (таку зброю називали клевцем, у деяких карпатських діалектах цим словом дотепер позначають дрібні молотки). Важила ця зброя близько кілограма й була довжиною близько метра. Численні сеймові ухвали, що обмежували носіння таких речей у мирний час, призвели до появи обуха – клевця, в якого дзьоб завивався в коло. Проте пацифізму в обуха було не більше – нижній кінець його руків’я оковували довгим гранчастим шипом, придатним до того, аби пропороти опонента навиліт. Власне, з цього товариства веде свій похмурий родовід улюблениця фольклорних колективів – гуцульська бартка.

Козацька старшина шляхетний спосіб життя завжди мала за взірець до наслідування – саме обушками розлючених козаків 1668 року був забитий гетьман Іван Брюховецький.

 

Містика на війні

 

У XVIII ст. у шляхтича Речі Посполитої, а водночас, і України-Руси, незалежно від його етнічного походження, релігійних і культурних орієнтирів, залишився один головний ворог – охочий до чужого добра гайдамака. Якщо панство мешкало на гірському терені, місце гайдамаки посідав опришок – постать колоритніша, овіяна романтичним флером, але від того не менш небезпечна. Ці «чорні хлопці» діяли поблизу державних кордонів, які перетинали без усяких складнощів, блискавично нападали, добре орієнтувалися на місцевості й мали там де подітися. Вони були вмілими бійцями й завжди оборонялися до останнього, оскільки не чекали поблажок ні від влади, ні від коронного війська.

 

Проти такого супротивника корисною була не стільки гарнізонна муштра, скільки блискавичні рейди, несподівані напади, засідки та інші хитрощі. В цих ескападах знайшла місце зброя, котра в решті Європи давно вже перетворилася на артефакт – лук східного типу та стріли, оскільки стріла мала потужну силу ураження й летіла без звуку. Крім того, як пише Кітович, серед військових ходило повір’я, буцімто гайдамацькі характерники володіють чарами від олов’яних куль. Проте не було відьмацької ради на залізні наконечники стріл. Кітович чув від бувалих жовнірів, що гайдамаки струшують із себе кулі як сніжинки, виймають їх з-за пазухи, руками ловлять і на посміховисько геть мечуть. Тож у добу вогнепальної зброї переконана в гайдамацькій харизмі шляхта лука та стріл не полишала. Звісно, гайдамаки теж давали собі раду, а тому лук, тиражований протягом XVIII ст. на численних зображеннях козака Мамая – не анахронічний мистецький штамп. Це відображення реальності. Тим більше, що в той час у публічних місцях сагайдак зі стрілами при боці позначав шляхтича на військовій службі.

 

На зображеннях XVII–XVIII ст. у шляхетських типажів іноді можна побачити ножі, зачеплені або заткнуті за пояс. Ніж у той час служив здебільшого для мирних потреб, а зброєю ставав у крайніх випадках. Утримувалися в ужитку особливі «сагайдачні» ножі, потрібні для ремонту та правки стріл. Саме від кінних лучників, що сиділи в сідлі на високо підігнутих ногах, походить описана українською класикою традиція, їдучи верхи, носити ножа за халявою, звідти його було найпростіше дістати.

Озираючись на минуле з сучасних позицій, рихтованих політкоректністю та лібералізмом, не варто випускати з поля зору одну річ: за калейдоскопом побутових побоїщ, яких понад міру було і в житті річпосполитської знаті, і на папері тогочасних документів, проступають стиль та ідея. Руська шляхта – це спільнота, де понад усе цінувалася спроможність до негайного насильства заради власної честі. Водночас (і насамперед!), руська шляхта – це носій потужної політичної традиції демократичного волевиявлення.
 

 [1438]

 

ЦИТАТА

Єнджей Кітович

 "Шаблею один другому розрубає руку, поранить голову, стеше щоку, потому кров, добута з противника, гамує запал. Обухом часто завдавалися рани смертельні, але на позір безкровні, й, не узрівши крові, без пам’яті билися ним і без шкоди для шкіри ламали ребра й дробили кості"
 

Володимир Гуцул, "Український тиждень"

Раффельштеттенський митний статут: середньовічне джерело про Русь на середньому Дунаї

Раффельштеттенський митний статут - (лат. Inquisitio de theloneis Raffelstettensis) — митний статут, який регулював митні збори в Баварській східній марці. Виданий королем Східно-Франкського королівства Людовиком IV між 904 та 906 рр.

Довгий час, до відкриття науковцями цього документу, про існування "Русі" на Середньому Дунаї історики навіть не здогадувались. Це питання залишається ще відкритим до повного розв'язання, - до цих пір точаться суперечки щодо трактування того ким же, власне, були "руси", вказані у статуті. Одні вважають їх субстратом - залишками кельто-германського населення, яке змішалося зі слов'янами. Інші вважають вказані в джерелі землі - "колонією" Русі, вірніше - русів з-над Дніпра, які в часи Великого розселення слов'ян осіли тут.

Територія Баварії ІХ-Х ст.

Раффельштеттен — містечко на Дунаї, знаходилось на тер. сучасн. Австрії в кількох км від Лінца (нині на тер. насел. пункту Астен). Документ дійшов до нас у вигляді копії сер. XIII ст. Для істориків Сх. Європи статут важливий тим, що детально описує торгово-правові відносини баварців зі слов’янами, у т.ч. із Руссю: «Слов’яни ж, які відправляються для торгівлі від ругів або богемів [чехів], якщо розмістяться для торгівлі де-небудь  на березі Дунаю…, з кожного тюка воску платять дві міри вартості в один скот кожна; з вантажу  одного носія — одну міру тієї ж вартості; якщо ж побажають продати рабів або коней, то за кожну рабиню сплачують по одному треміссу, стільки ж за жеребця, за раба — одну сайгу, стільки ж за кобилу».
А. В. Назаренко вважає, що ругами в документі називались купці з Київської Русі. У західноєвропейських письмових пам’ятниках X—XI ст. ругами називали жителів Русі. Так, 862 року король Людовик Німецький у документі на земельні володіння баварського монастиря згадав хоронім Ruzaramarcha, тобто Руська прикордонна смуга по сусідству з Раффельштеттеном.
У V—VI ст. у цьому місці мешкало германське плем’я ругів. Деяким дослідникам це дало привід висунути версію, що можливо місцева назва з коренем «Русь» закріпилась за придунайськими словя’нами, які населяли колишні землі ругів.
Згідно «Раффельштеттенського статуту» торговці-руги в часи князя Олега (поч. Х ст.) ідентифікуються як вид слов’ян. Їх торговий маршрут пролягав, вочевидь, через Прагу.
Серед товарів, які зазвичай продають руги, вказані віск, раби та коні. Коні як предмет торгівлі руських не відзначались іншими авторами. Грошова одиниця скот (skoti), вказана у статуті, виглядає дивно, адже грошова система франків була заснована на динарі (denier). Давньоруське слово "скотъ" означало як худобу, так і гроші, товар, хоч друге значення не було поширеним. Схожі слова для позначення грошей відзначені в германських мовах: давн.-сакс. skat, готськ. skatts. Лінгвисти не визначили зі впевненістю хто  у кого позичив це слово для позначення грошей.

Джерела: MGH, Leges, Capitularia regum Francorum, II, ed. by A. Boretius, Hanovre, 1890, p.250-252.
Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2003. с. 296.
Назаренко А. В. Немецкие латиноязычные источники IX—XI веков. M.. 1993. с. 83-89.

Дума про Тарасову ніч

Про боротьбу за громадянські права у XVII столітті

Козацький старшина XVII ст.

А уміли колись українці виборювати свої права. Ой, уміли!

Повстанню Тараса Трясила не дуже пощастило. В історії йому знайшлося місце лише як одному з низки подібних повстань, якраз між Жмайлом та Сулимою. І тим не менш – це, мабуть, єдине повстання, яке досягло успіху і змусило поляків пристати на вимоги козаків. Певно через це воно однаково чуже для істориків Польщі та Росії. Російська наука більше любить повстання подавлені, аби вкотре наголосити «без нас українці як нація загинули б». Полякам же банально бридко згадувати про власну поразку.

І тільки в тій пам’яті, яку прийнято називати народною, крізь сторіччя та війни ще й досі збереглося коротка й пронизлива назва – Тарасова ніч.

 

Де поділось казачество – червоні жупани?

Корені повстання Трясила проростали з діяльності іншого козацького ватажка – гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Саме завдяки йому козацтво перетворилися на вправне злагоджене військо, набуло слави низкою гучних перемог і поступово почало захоплювати владу в Україні. Козаки поставили свої гарнізони по православних монастирях. Козаки побудували свої слободи біля усіх значних міст і навіть в Києві (район Куренівка). Козаки стали членами Київського Богоявленського братства, й відтоді кожен пересічний козак був просто зобов’язаний захистити від кривди будь-якого православного ченця. Коли у 1624 році, скориставшись смертю архімандрита Єлисея Плетенецького, поляки спробували вчинити рейдерське захоплення Печерського монастиря (зайняти монастир і посадити в ньому архімандрита-уніата) дорогу їм перегородила юрба кремезних вусатих ченців, які не надто гарно зналися на мовах та літургії, проте навдивовижу добре вправлялися з шаблями та рушницями.

І поляки були змушені миритися з таким станом речей. Сагайдачний вже був відомий як переможець турків, татар і москалів. Під рукою в Сагайдачного перебувало 40 000 вояків-любителів, ладних коритися кожному слову свого гетьмана. Полякам просто нічого було йому протиставити. Вони не змогли зібрати війська для порятунку королевича Владислава з-під Москви. Під загрозою турецької навали поляки зібрали тільки 58 тисяч війська під Хотин і мусили розпустити їх зразу ж після війни через нестачу коштів. Козаки ж своє військо й не думали розпускати, і невдовзі вони стали в Україні такою собі «другою владою».

Такому становищу поляки поклали край лише у 1625 році. Скориставшись тим, що майже весь Кіш знаходився в морському поході проти турків, поляки напали на Запоріжжя, змусили гетьмана Жмайла до здачі і нав’язали козакам Куруківську угоду, згідно з якою кількість козаків мала бути обмежена реєстром у 6000 осіб.

Моральний удар від поразки Жмайла був жахливий. Військо було здеморалізоване та розколоте. Козаки з реєстру вдовольнилися становищем такої собі «молодшої шляхти». «Виписчики» на Січі не вилазили з війн проти шведів та турків. Козацькими справами в Україні опікувався «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький – людина щира, справедлива і схильна до козаків. Ідея боротьби за козацькі права й привілеї, обіцяні поляками гетьману Сагайдачному за участь в Хотинській війні, втратила більшість прибічників. Козацькі старшини були змушені змиритися зі своїм становищем і чекати сприятливої нагоди в майбутньому.

Шановні, вам це не нагадує ніяких картин з нашого сьогодення?

 

Ляхи, уніати. Налітають – нема кому порадоньки дати.

Сприятлива нагода сталася у 1630 році. За рік до повстання відбулася зміна настроїв на Січі. Влітку 1629 року запорожці спільно з військом хана Мехмеда виступили в похід проти ставленика турків хана Джанібека. Похід не схвалювали поляки – участь козаків в татарській громадянській війні створювала забагато негараздів з турками. Проти походу виступила частина козацької старшини. Кошовий Сулима напередодні походу зрікся булави і поїхав з Січі, аби стати управителем маєтків Жолкевських на Переяславщині. Цікавий збіг обставин – але саме в тих місцях за рік зчепилися ляхи Конецпольського з козаками Трясила.

Висунутий голотою отаман Чернята виявився нікчемним ватажком. Кримський хан Мехмед втратив надію на перемогу і спробував перейти на бік татар. Зчинилася сутичка – татари увірвалися в середину табору. Лише завдяки досвідченим січовикам-ветеранам, які ще напередодні стали окремим табором з отаманом Трясилом на чолі, козакам у рукопашній вдалося вибити татар з табору, відгородитися возами і під прикриттям вогнепальної зброї забратися на Січ. В битві загинув кожен шостий козак. Шанувальники легкої здобичі розбіглися по домівках, а їхні ватажки втратили на Січі усякий вплив.

Того самого літа у Києві сталося зіткнення духовенства на релігійному ґрунті. Православні владики, як-то Митрополит Київський й Галицький Іов Борецький, архімандрит печерський Петро Могила та інші, вдалися до спроби «примирити Русь з Руссю» - тобто замиритися з греко-католицькою церквою. Нагодою зразу ж скористалися їхні противники в православному середовищі. Ігумен Межигірського монастиря Ісая Копинський звинуватив вищих ієрархів церкви у зраді православ’я, зчинив шалену анти-уніатську агітацію і замість Собору з примирення церков православні ієрархи мусили виправдовуватися перед спільнотою православних.

Але несподівано на Собор прибула депутація козаків з Запорізького Низу, які повідомили усіх присутніх, що вони не бажають у щось втручатися і хочуть лише спостерігати за перебігом Собору.

Собор закінчився нічим. Православні ієрархи зреклися усяких проектів про примирення з уніатами, а депутати від усіх верств цим вдовольнилися. Навряд чи запорожці поділяли ідею примирення «Русі з Руссю». Але митрополит Борецький був для них старим соратником гетьмана Сагайдачного та їхнім давнім духовним пастирем, чия влада важила для козаків інколи більше за владу їхніх же отаманів.

Проте напруга в суспільстві через цей собор зчинилася неабияка.

А тим часом закінчилася польсько-шведська війна. Наприкінці року на Січ повернулися козаки-виписчики, що воювали зі шведами в складі польської армії. Услід за козаками на Україну зайшли загони польських жовнірів, яким як завжди були винні грошей і які захоплено кинулися «гасити заборгованість» шляхом мародерства. А оскільки пани-шляхтичі на своїх землях мати таких красенів не бажали ні за яку ціну – їх розмістили на землях козаків-реєстровців. Свавілля жовнірів збурило суспільство. А з огляду на нещодавній собор Україною пішов поголос що жовнірів введено навмисно, аби винищити козаччину і приборкати православних.

Зимою 1630 року помер «стражник кордону» пан Стефан Хмелецький. Тепер стосунками з козаками відав безпосередньо коронний гетьман пан Станіслав Конецпольський. Не схильний до козаків, польський магнат Конецпольський вимагав, аби кількість козаччини була обмежена згідно з Куруківською угодою, а решта була повернута до панів. Більш того – виконання цього наказу коронний гетьман поклав на старшого реєстрових козаків Григорія Чорного. Не надто рішучий і схильний до поляків Чорний надіслав на Січ листи з вимогою вийти на волость і пообіцяв, що всіх козаків, котрі залишаться на Січі, буде виключено з реєстру.

На Січі зчинилася буря. Тепер товариство саме бажало йти в Україну і битися за свої права. Старшини зрозуміли – час настав.

На Січовій Раді гетьманом було обрано Тараса Трясила. До Чорного було надіслано листа про те, що запорожці усією силою, з клейнодами та гарматами, виступають для зустрічі з реєстровим старшим. Зустріч сталася у березні 1630 року біля Черкас. Чорний був схоплений козаками-низовцями, виведений на військову Раду і страчений як зрадник і лядський запроданець. «Замір у того свавільства був такий: зробивши ту роботу зараз на Запоріжжя вернутись. Але… наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних і світських грецької релігії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали» - писав в реляції про цю війну коронний гетьман Конецпольський.

Коронний гетьман, аби виправдати свою поразку, намагався змалювати це повстання як несподіваний збіг обставин. Але існує й інша думка – не надто переконані в настроях товариства, запорізькі старшини вивели його в Україну не повідомивши всіх своїх намірів. І лише після страти Чорного вони закликали козаків до «Святої війни» за віру. Хто прислав козакам ті листи – команда ігумена Копинського чи то соратники архімандрита Могили ще й зараз лишається загадкою. Але виграла від повстання саме партія Борецького-Могили.

 

А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!

Коронний гетьман Конецьпольський і козацький отаман Трясило були варті одне одного. Станіслава Конецпольського вважали одним з найкращих воєначальників Річі Посполитої. Тарас Трясило брав участь в походах гетьманів Сагайдачного, Голуба та Дорошенка. Історики діаспори О. Баран і Г. Гаєцький стверджували, що саме під проводом Тараса Федоровича козацький загін в лавах австрійської армії брав участь у Тридцятилітній війні.

Звістка про страту Чорного неабияк вразила реєстрових козаків. Перелякані черкаси (так часто-густо називали реєстровців в документах) втекли до Корсуня, де стали під захист королівського гарнізону і розквартированих в місті жовнірів.

10-тисячне козацьке військо Трясила оточило Корсунь і зажадало видачі всіх біглих реєстровців (у першу чергу – старшини) та аби жовніри пішли з козацьких земель аж за Білу Церкву. Місто було не готове до облоги і до того ж в ньому не було жовнірських полковників. Але жовніри відмовилися пристати на умови козаків і лише побажали козакам краще дотримуватися своїх обов’язків перед королем та Річчю Посполитою. Діставши таку відповідь, козаки пішли на штурм. Бій не тривав довго. Врятовані жовнірами черкаси покинули своїх захисників та своїх старшин і здалися запорожцям. За спинами жовнірів повстали корсунські міщани. Місто було захоплене запорожцями.

Ще більше звісткою про повстання був вражений гетьман Конецпольський. Уява вже малювала йому емісарів Московії, що підбурили запорожців на той бунт.

Запорожці опановували все Правобережжя, а гетьман Конецпольський навіть не мав війська проти них. Всі загони були розпущені по війні, а навіть тим, що могли зібратися, уряд був шалено винний. У відчаї гетьман розіслав по Україні універсали, де закликав до війська усю шляхту «той огонь кров’ю хлопською гасити». У відповідь канцелярія отамана Трясила випустила свої універсали, де закликала до війська «всіх, хто був колись козаком чи хоче ним стати». Розуміючи, що він втрачає час, Конецпольський наказав «пану стражнику коронному» Самуелю Лащу почати війну проти козаків.

Самуель Лащ наводив жах навіть на шляхтичів. Суди були забиті скаргами шляхти про наїзди Лаща на панські домівки і розбій на шляхах. Після смерті гетьмана Конецпольського (покровителя Лаща) шляхта з натхненням поруйнувала його маєтки. Але весною 1630 року Лащ виправдав свою лиховісну славу. Його горлорізи на Великдень вчинили погром у місті Лисянка і вирізали під пень місто Димера. У відповідь козаки відірвалися на панських маєтках і загонах жовнірів. Навколо Києва спалахнула маневрова наїздова війна, в якій обидві сторони демонстрували жорстоку безжалісність одна до одної.

А тим часом Конецпольський вирушив у похід на Київ. Козаки передбачали такий намір поляків. У Києві була переправа – зручна і єдина аж до самого дніпрового устя. Тож коли поляки почали переправлятися на Лівобережжя, біля Києва їх зненацька атакував козацький роз’їзд на 100 вершників. Напад такого дрібного загону на непідготовлене до бою військо для поляків ледь не закінчився катастрофою – гетьман Конецпольський дивом уникнув козацької шаблі. Проте козаками був спійманий німецький артилерист-найманець, якого Трясило по-хазяйськи використав за призначенням – поставив до козацьких гармат. Але поляки перейшли Дніпро і отаборилися під Києвом.

Трясило обладнав табір під Переяславом. Козацький отаман нікуди не поспішав. Виславши розвідку по всій окрузі він терпляче чекав наближення ляхів. Ця спокійна витривалість і вирішила всю справу. Шкода – Павлюку та Остряниці витривалості аж явно бракувало.

Трясило не помилився. На початку травня поляки самі підійшли до Переяслава. Козаки мали близько 37 000 бійців, але більше половини з них були необстріляними повстанцями-селюками. Поляки мали проти них 6 000 польських жовнірів та німецьких рейтарів і 2 000 черкасів-реєстровців – досвідчених воїнів. Але поляків підтискали час і нестача провіанту. Саме через це Конецпольський відразу ж атакував козацький табір.

Зазнавши значних втрат, поляки змушені були відступити.

Наступні три тижні обидва табори займалися розвідкою та кінними наїздами один на одного. Конецпольський чекав підкріплення з Лівобережжя. А Трясило час від часу надсилав до ляхів парламентерів з абсолютно неприйнятними для них пропозиціями: скасувати Куруківську угоду, видати низовцям черкасів-перебіжчиків, дати амністію повстанцям і закріпити стосовно козаччини наявний «статус кво». Звичайно, ляхи відмовлялися, і війна тривала далі.

Козаки нікуди не поспішали. А ляхи повільно виснажували свої сили.

 

А ніч-мати дасть пораду – козак ляха знайде.

Розв’язка настала 22 травня за старим стилем. Того дня загін пана Лаща почав переслідування козацького роз’їзду і надіслав гетьманові Конецпольському гінця з проханням про підтримку. На чолі 2000 жовнірів гетьман рушив на допомогу Лащу. Роз’їзд вже встиг утекти, але Лащ наскочив на інший загін – близько 500 козаків, які вчинили шалений опір і полягли усі. Коли ж обрадувані перемогою ляхи повернулися до табору їхнє серце стиснулося від жаху. Посеред табору тривала шалена битва.

Київський літописець оповідає, що коли коронний гетьман вирушив з табору, кілька гайдуків перебігли до козаків і повідомили отаману Трясилові новину – гетьмана і частини війська в таборі нема. Зрозумівши, що це дарунок долі, Трясило вишикував своє військо в єдиний кулак і вдарив по поляках. Здолавши вал, козаки увірвалися до табору, зчепилися в рукопашну з жовнірами та ледь не змусили їх до здачі. Але в той самий час до табору повернулися Лащ з Конецпольським, і битва спалахнула з новою силою. Бій припинився тільки через дощ, який більше не дав застосовувати рушниці, гаківниці та гармати. По шести годинах безперервного бою піднятися у рукопашну були вже нездатні обидві сторони.

На цьому, згідно з документальними джерелами, все й закінчилося. Але народна пам'ять протягом століть оповідає легенду, що кульмінація битви сталася не вдень, а вночі, коли козаки напали на табір з п’яними поляками. За битвою закріпилася назва «Тарасова ніч». Підстави для легенди, певно, існували. То що ж могло статися уночі після битви?

Нема нічого дивного в тому, що поляки вчинили бенкет у ніч після бою. Рукопашна сутичка виснажує вояків до останньої межі, і фізично, і морально. Причому страх, загнаний у підсвідомість, набагато більше небезпечний за фізичну втому. Через це у всіх арміях світу, задля нервової розрядки, часто застосовували такий прийом як пиятика після битви, незалежно від її наслідків. Така безпечність ляхів пояснювалася дуже просто – вони були переконані, що козацький табір або спав, або так само пиячив. Тому можна тільки дивуватися витримці й дисциплінованості козаків, які після битви не поринули в сон, а кілька годин терпляче чекали, допоки в польському таборі не переп’ються геть усі. І аж тоді пішли на штурм.

Нічна атака – вищий пілотаж битви на холодній зброї. У темряві та в гарячці бою можна залюбки порубати разом з ворогом ще й якусь кількість своїх. До того ж поляки були більш ніж серйозним ворогом навіть із залитими очима. Польських шляхтичів вся Європа знала як відмінних фехтувальників. Нарешті, козаки не вирізали увесь табір – бо як тоді врятувалися Лащ, Конецпольський та багато інших вояків? Проте головної мети козаки досягли – поляки зазнали шалених втрат. Про подальшу війну вже не йшлося.

Це розумів і Трясило. Облишивши зруйнований польський табір, він усі сили кинув проти підкріплень, які от-от мали підійти до Конецпольського. Наступного дня козаки атакували табір поляків біля Києва і винищили роту Ліщинського, що складалася з самих лише шляхтичів. Ще за день козаки увірвалися до Києва і попалили усі човни та байдаки, відрізавши Конецпольського від лівого берега Дніпра. Численні сутички з розрізненими польськими загонами точилися по всій окрузі. Це був розгром.

Але козаки раптом на цьому зупинилися. Тарас Трясило був усунутий з отаманів і покинув військо. Козаки вислали депутацію до поляків і пристали на умови, дещо кращі ніж були до повстання, але дещо гірші, ніж декларували протягом повстання. Куруківська угода лишилася в дії, а «виписчики» знову «мусили повернутися» до панів. Проте реєстр було збільшено до 8 000 козаків і сформовано наново, тепер вже з героїв повстання. До речі, намірів щодо «виписчиків» поляки не могли здійснити – вони не мали війська і були щойно розбиті запорожцями. А невдовзі ляхи й самі покликали «виписчиків» на війну проти Московії.

Стосовно Трясила – козаки відмовилися видавати його полякам. А про місцезнаходження свого отамана вони лише розводили руками: «Поїхав десь, а де – того ми не відаємо». Але знову-таки не хвилюйтеся – вже під час Смоленської війни з москалями Трясило очолював один з козацьких загонів.

Повстання змусило поляків вжити заходів по «православному питанню». Замість ігумена Копинського, який відверто закликав козаків до об’єднання з Москвою (що давало підстави звинуватити православних у державній зраді), новим митрополитом Київським й Галицьким було висвячено Петра Могилу – людину, яка нечувано зміцнила українське Православ’я.

Очевидно, припиненням війни і угодою з поляками козаки давали польській владі зрозуміти що вони готові до компромісу. Вони могли відстояти свої права зі зброєю у руках, але прагнули мирного життя у складі єдиної держави разом з поляками та білорусами. Для цього треба було небагато – дотримуватися з обох боків певних угод і припинити утиски православних. Та шляхетський гонор не міг погодитися на дотримання угод з якимись там козаками.

Ворожнеча відновилася. Вона закінчилася руйнацією Речі Посполитої внаслідок подій часів Хмельниччини.

 

 

*Всі підзаголовки взяті з поеми Тараса Шевченка «Тарасова ніч», зі збереженням пунктуації оригіналу.

Дмитро Калинчук, "Український Тиждень"

Пам'ятник Тарасові Федоровичу (Трясилу) у Переяславі-Хмельницькому.

Міжнародна археологічна експедиція відкрила нове трипільське місто у Небелівці

Українсько-британська археологічна експедиція цього сезону зробила сенсаційне відкриття під Небелівкою, Новоархангельського району, Кіровоградської області, - з-під землі науковці відкопали один з найстаріших у Європі мегаполісів (вік якого сягає 6 тисячоліть!) та храм! Керували розкопками, старший на­уковий співробітник Інсти­туту археології Національ­ної академії наук України Михайло Юрійович Відей­ко та викладач Даремського університету (Велико­британія) Професор Джон Чапмен. 

За словами М.Ю. Відейка, археологи дійсно знайшли залишки храму, загальна площа якого ста­новить 1200 квадратних метрів. Культова споруда складається з двох частин — двоповерхової, розмі­ром 20 на 40 метрів і одно­поверхової прибудови (20 на 30 метрів), що слугувала підсобним приміщенням. Знайдені відбитки від роз­колотої колоди і мотузки, товщиною в палець, дають всі підстави стверджувати, що під час перекриття при­міщення трипільці використали зв'язані між собою балки, покладені вздовж і впоперек. Дерев'яну конс­трукцію вони за 3-4 рази об­мазали глиною з половою від різних зернових, при цьому товщина кожного ша­ру обмазки була мінімальною — 1,5-2 сантиметри. Таким чином, наші предки перекрили проліт довжи­ною 20 метрів, зробивши на другому поверсі рівнесе­ньку підлогу. Повертаючись у сьогодення, можна з впе­вненістю сказати, що давній звичай українців вкидати стелю під час перекриття хати бере свій початок у IV-III тисячолітті до нашої ери, з часів існування трипільсь­кої культури.

Свастя на трипільському посуді.

 На обох поверхах храму знайдено залишки вівтарів круглої і хрестоподібної фо­рми. Один із них, розташо­ваний біля вхідних дверей, має вигляд хреста, довжи­ною 4,3 метра. На кожному з його кінців є кола діаметром близько одного метра. Це один із найбільших вів­тарів, знайдених за 100-річну історію вивчення куль­тури енеоліту (мідного віку). Також на земляній підлозі знайдено велике корито (2 на 2,5 метри) і в ньому — зернотерку. Під час проми­вання грунту, взятого з од­ного з вівтарів, знайдено обвуглене зерно ячменю, а із землі, взятої з території храму, вимито велику кіль­кість зерен злаків. Очам ар­хеологів "відкрилося" й чи­мало відбитків злакових ро­слин, у підтвердження того, що трипільці заклали осно­ви хліборобства в Україні.

М. Відейко та Дж. Чапмен.

На другому поверсі спору­ди був подіум, довжиною понад 16 метрів, на якому стояли п'ять великих посу­дин. Поряд знаходилася невелика посудина, напов­нена перепаленими кістка­ми тварин.
Під час розкопок у Небелівці застосовано новацію — зйомки з повітряного змія. Його привіз з собою один із австралійських пошуковців. І хоча навкруги соняшникове поле, з висо­ти 100 метрів добре видно, де є залишки трипільських жител, адже рослинність, яка погано проростає че­рез зашлаковану глиняну обмазку, в тих місцях при­гнічена. На підтвердження слів Михайла Юрійовича ми побачили високо в небі повітряного змія, «зайня­того науковою роботою».
Наразі експедиція за­кінчила свою роботу (до Дня незалежності України), з тим, щоб наступного липня знову по­вернутися на місце розко­пок. Зібраний багатющий матеріал, серед якого, здебільшого, уламки посу­ду, розписаного різними символами, вивчається й згодом він перетвориться на експонати. Частина ар­тефактів займе своє місце у створеному Небелівському музеї. Для цього на дру­гому поверсі фельдшерсь­ко-акушерського пункту за британського фінансуван­ня відремонтовано ряд кі­мнат. Тож мож­на з впевненіс­тю сказати, що сільська експо­зиція трипіль­ських старожитностей за своми розмірами перевищувати­ме аналогічну в Національно­му музеї історії України в Києві.

З нього починалась східнослов'янська палеографія: неймовірна історія знахідки Тмутороканського каменю

В 1792 році на території Таманської фортеці був знайдений чудовий пам'ятник давньоруської (давньоукраїнської) палеографії й епіграфіки XI сторіччя — відомий Тмутороканський камінь, що нині зберігається в Ермітажі. Надпис, висічений на великому мармуровому блоці, узятому з якоїсь зруйнованої будівлі візантійського або грецького часу, говорить: «В літо 6576 (1068 р.), індикта 6, Гліб князь мірил море по леду от Тмуторокані до Корчева 10000 и 4000 (14 000) сажень». 

Пам'ятник є одним з найдавніших руських надписів і точно датує перший геодезичний захід на Русі. У перекладі на сучасне літочислення 6 індикт 6576 року означає грудень 1067-го — січень 1068 років. Камінь підтверджує свідчення руських літописів про існування Тмутороканського князівства й установлює його точне місцезнаходження. До знахідки каменю це князівство містилося різними дослідниками в досить віддалених один від одного кінцях Давньої Русі — від Литви до Криму. Так, В. Н. Татищев думав, що Тмутаракань перебувала в Рязанській області. М. М. Щербатов розміщав її в районі Азова. О. Лизлов і П. Ричков визначали місцезнаходження князівства й міста біля Астрахані. І. Н. Болтин шукав Тмутаракань у верхів'ях ріки Ворскли. Але ще в 1736 році, за 56 років до знахідки каменю, петербурзький професор Г.3.Байер писав: «Тмутаракань є те саме місце, що цесар Костянтин Порфірородний Таматаркою називає й думає проти Босфору або Керчі. Нині називається це місце на турецьких ландкартах Темрюк і лежить проти міцності Тамана в північно-східній стороні поруч Меотійського моря».

Цікавою є й історія і знахідки каменю та його подальшого шляху до дослідників: влітку 1792 року солдати єгерського батальйону, що будували на таманському узбережжі редути, виявили великий мармуровий блок і пристосували його в якості порогу своєї казарми. Тут загадковий надпис розгледів педантичний командир єгерів прем'єр-майор Христофор Карлович Розенберг.В кінці серпня 1792 морський капітан Павло Васильович Пустошкін помістив камінь на швидкохідний авіз «Панагія Апотуменгана» для доставки адміралу Мордвінову у Таганрог. Але адмірала у місті не було. Корабель з каменем прийшов до Севастополя, але вже на рейді був зірваний штормом з якорів і опинився у Стамбулі. Тільки через рік через рік камінь повернули до Севастополя, а потім доставили назад на Кубань, де його поставили у версті на південь від Тамані поблизу напівзруйнованого турецького фонтану. У 1794 році граф А. І. Мусін-Пушкін опублікував напис з мармурової плити, знайденої на Таманському півострові. З цієї публікації почалася історія давньоруської та власне східнослов'янської палеографії. Пізінше, на місці знахідки каменю археологи відкрили давньоруське місто Тмуторокань.У 1832 році камінь призначають на зберігання до Керченського музею, а у 1851 році, перед Кримською кампанією, перевозять до Петербургу.