Українсько-російське етнографічне покордоння

На теренах областей сучасної РФ, що межують з Україною, залишились великі історичні та етнографічні території, які мають відношення до українського етносу та історії української державності.

Острогозький слобідський полк існував на землях сучасної Воронізької області, та його кордони майже повністю співпадають із її сучасними південними та західними границями. Більшість поселень тут заснована та населена досі нащадками острогозьців.

Інші слобідські полки – Харківський та Ізюмівський – також частково розташовувались на порубіжжях сучасних Білгородської та Воронізької областей. Крім того, козацька старшина заводила тут собі маєтки на російський манер, завозячи українців, яких трохи потому шахрайством навернула у кріпацтво.

Поруч тих земель, навкруги маєтків, існують дві цікаві етнографічні групи. Перша з них має самоназву «Хохли», субтопоним для свого краю «Хохляндія», причому обидві назви не сприймаються носіями за образницькі, а навіть промовляються з гордістю. Друга група – дзеркально – зветься сусідами та й самозветься як «Москалі», «Кацапи», «Кацапщина», також без негативного коннотату. Вирізняються поміж собою різними варіаціями суржику, з переважанням українського або російського комплекту в ньому.

На частині Курської та Білгородської областей існує субетнос «Горюни», який також є і по український бік кордону. Він має змішане україно-російське походження, вирізняється лексикою, фонетикою та побутом. Горюни населюють природно-географічні зони Ізгорьє та Білогорьє.

Поруч мешкає унікальна етнографічна група «Перевертні», яка об’єднує родини і громади, що мають цілком українське походження, проте старанно уникають української ідентифікації. Цікаво що це не тільки экзоним, але й самоназва, яка на місцевості практично не носить негативного значення. Перевертні пишуться росіянами і вирізняються російською мовою з відчутно українським комплектом (суржик).

Ще далі на північ, на перетині Курської, Брянської та Орловської областей, мешкають «Севрюки», нащадки міщан Севської провінції, напівукраїнського походження. Цікаво, що саме на тих теренах нацисти зробили Локотську Республіку, відому як оплот антирадянської колаборації.

Від власне російських субетносів українські етнографічні землі відокремлюють дві субетнічні групи. Перша з них – «Саяни» (також «Мамони») – розташована переважно в Курській області. Саяни відрізняються від українців та суржикомовців суто російською вимовою, а від росіян – відчутним елементом українського у побуті (одяг, звичаї). Серед них є старовіри.

На Північному Сході такого ж роду буфером слугує етнографічна група «Полехи», яка вважається субетносом з однаковим внеском українців, росіян і беларусів. Це спостерігається у побуті, мові і мистецтві.

Далеко на Півдні, в Ростовській області, є райони, які раніше входили до УРСР. Це колишні Шахтинська і Таганрозька Округи, що їх приєднано від Донецької губернії до Росії у 1925 та 1924. На початку 20-х досліди виявляли серед мешканців носіїв субетносу «Шахтинці», який теоретично охоплював також і українські шахтарські поселення. Але етнічні процеси були штучно зупинені радянською владою. Щодо Таганрозької округи, то тут і досі відчутний вплив «Катакомбної церкви», яка в радянські часи базувалася в Україні.

Цікаво, що населення Білгородської, Курської і Воронізької областей (тоді входили до Центрально-Чорноземної області) навпаки зазнало українізації (коренізації) протягом 1923-1933 років, що наклало відбиток на ідентичність низки існуючих там етнографічних груп.

Алі Татар-заде

На Полтавщині вшанували Самійла Величка

 Сьогодні виповнилося 280 років з дня смерті українського козацько-старшинського літописця.


У селі Жуки Полтавського району відбулись урочистості з нагоди 280-ї річниці від дня смерті літописця Самійла Величка. На захід, який пройшов на території Меморіального комплексу Українського козацтва, з’їхалися представники козацтва з усієї області.
— Сьогодні ми прибули в Жуки, тому що виповнюється 280 років з дня смерті нашого козацького літописця Самійла Величка, — розповів Григорій Мілітинський , отаман Кременчуцького полку окремого козацтва Запорозького, генерал-хорунжий. – Зараз історія козацтва та взагалі нашої країни не дуже вшановується. Керівниками, які відповідають за це,  мало що робиться для зміни цієї ситуації. Сьогодні тут повинно бути все керівництво області, але ніхто з них не приїхав. Чому? Тому що відродження історії країни зараз на жаль мало кого цікавить. Я думаю, що ці люди напевно й не співають гімн України.
— Всі ідеї, які мають український характер ми повністю підтримуємо, — зазначив Юрій Бублик, народний депутат від партії «Свобода». – Козацьке товариство вважає, що 11 лютого – це день народження Самійла Величка. На жаль місце його могили відоме, тому тут встановлено символічний камінь, і на цьому місці збираються козаки та запрошуються різні патріотичні організації, аби вшанувати літописця козацтва.




Самійло Величко — український козацько-старшинський літописець. Народився та помер в селі Жуки Полтавського району. Є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави.
Джерело - "Коло"
фото - Олег Дубина

Сімнадцяті Слобожанські читання (анонс)

У квітні цього року відбудуться 17-і Слобожанські читання. До участі у конференції запрошуються усі патріотично налаштовані історики, зацікавлені історією краю. Є можливість опублікуватись у щорічному науковому виданні.

У Києві знайшли берестяну грамоту

У Києві знайшли берестяну грамоту. Її виявили її на вул. Хорива, 13/11. За цією адресою знаходиться пам'ятник архітектури, будинок першого головного архітектора Києва Андрія Меленського (1818 р.), який готуються переобладнати у готель. Оскільки будинок знаходиться на охоронній зоні заповідника «Стародавній Київ», будівельним роботам повинні передувати археологічні розкопки, тому компанія-забудовник уклала з Центром археології договір.- Нам пощастило, що дають можливість спокійно попрацювати на цьому місці, - розповів науковий співробітник Центру археології Сергій Тараненко. - Звичайно будівельники, що називається, дихають у спину, мовляв, давайте швидше, а то взагалі встигають вивезти грунт, поки ніхто не схаменувся. Але тут ми пробили декілька шурфів, пройшовши близько 20 горизонтів - археологічних шарів різних періодів, - і ось що виявили.Удача № 1. Під будинком Меленського - давньоруська садиба. Головне ускладнення при розкопках на Подолі - близькість грунтових вод. У них мало що зберігається. 

 - Грунтові води залягають на рівні 4-5 метрів, - каже Сергій. - Від дерев'яних будівель залишаються тільки сліди, наприклад від колоди в 20-25 см в діаметрі - тільки відбиток в землі. А ось в нижніх шарах грунту, під ними, дерево консервується, а й дістатися до них - проблема, так як не можемо пройти через насичений водою грунт, і доводиться припиняти роботи.

Пробивши шурф на глибину 7 метрів, археологи виявили залишки стародавньої садиби XII в. і шматок берести, на якій міг зберегтися стародавній лист.






На вул. Хорива грунт виявився сухим, і вдалося пробити шурф на цілих 7 м, діставшись до шару ХІ-XII в. Виявилося, що будинок Меленського побудований над давньоруської садибою XII в. Її розмір ще належить визначити. У п'ятницю, наприклад, відкрили тільки одну стіну давнього дерев'яного будови, з понеділка роботи продовжать.
- Можливо, в цій садибі жив воїн, - припускають археологи. - Крім великої кількості кераміки та скляного браслета, виявили брусок - точильний брусок з дрібнозернистого сланцю з отвором посередині, щоб носити на поясі. Тобто це не якийсь предмет побуту, таку річ людина брала з собою в похід, щоб заточувати меч. Але головна знахідка вразила навіть бувалих археологів - вперше в історії Києва була знайдена берестяна грамота.
Удача № 2. До берести не добралися грунтові води
У Новгороді за всю історію археологічних розкопок знайдені близько тисячі берестяних грамот. У Києві - жодної, хоча немає сумнівів у тому, що вони були в ходу. Серед тих же новгородських грамот є ті, в яких згадуються і угоди з київськими купцями. Але через уже згадуваних грунтових вод шматки кори з записами згнили.

Знайдену бересту вже обробили спеціальним розчином. Тепер її будуть очищати від бруду і розглядати під мікроскопом. Знайдений шматок бересту - близько 15 см завдовжки. Чи написано на ній щось, поки невідомо, для цього буде потрібно ще ряд досліджень. Але сам факт, що саме на цій глибині зберігся такий крихкий предмет, як береста, свідчить про те, що має сенс шукати далі.
Удача № 3. У цьому місці ніхто не рив
Виникає закономірне питання: чому будівництво будинку Меленського велося практично на стародавньому культурному шарі? Відповідь проста. Він був побудований в 1818 році, а археологією Києва почнуть щільно займатися тільки через шість років, у 1824 році, почавши розкопки Десятинної церкви. Поділ взагалі почали досліджувати в 1950-х рр.. Підвальна частина будинку Меленського закінчується на чотирьох метрах нижче нинішнього рівня землі. Знахідки, як уже згадувалося, - на семи метрах. Тобто під будь-яким старим будинком Подолу, який весь забудовувався в роки Меленського, після руйнівної пожежі 1811 року, можуть виявитися унікальні знахідки з київської старовини.
Берестяні грамоти вперше виявили в Новгороді в 1930-х рр.. Це листи і записки на корі берези, які видряпували стиль - металевої або кістяної паличкою. Були в обігу в XI-XV ст. Кора вважалася непрестижним матеріалом для письма, і її частіше використовували для приватного листування, особистих записів і як чернетки. У давнину берестяні грамоти без жалю викидали (тому якогось архіву не існує, багато екземплярів знаходили випадково, в місцях, де викидали сміття, під мостовими), а також розривали і спалювали. Для офіційних листів використовували пергамент. Зате тепер тексти на бересті мають величезне значення для істориків, лінгвістів, етнографів, оскільки містять записи по господарству, побутові вказівки, ціни і замовлення на товари, молитви, любовні записки, дитячі загадки, шкільні вправи і навіть розмовні, в тому числі лайливі слова , які не зафіксовані в літературно-вихолощених літописних і церковних джерелах.
Станом на 2010 рік знайдено 1005 грамот у Великому Новгороді, 92 - в інших містах Росії (1 - у Москві), 2 - в Білорусі. В Україні - 3 (у Звенигороді).

На Тернопільщині знайдені рунічні надписи давніх германців

Стародавнє минуле. Воно оповите безліччю таємниць, які відкриватиме не одне покоління археологів. Не є винятком у цьому плані й Чортківщина. Варто зазначити, що на археологічній карті Тернопільщини наш район досі залишається поки що «білою плямою». По суті унікальною пам`яткою є нещодавно виявлені та досліджені автором цієї публікації германські рунічні написи у невеликому скельному гроті поблизу с. Угринь.

Ця пам`ятка досліджувалася автором на початку 90-х років ХХ ст.  Так, злівабіля входу до печери досліджено та занотовано висічений у скельній породі грецький рівнораменний хрест. На ньому дві бокові та верхній край кінцівок з`єднуються стилізованими трикутниками. Вони уособлюють Трійцю або іпостас Ісуса Христа як Сина Бога Отця і Духа Святого. Нижній край хреста стоїть на стилізованій чотирикутній двоступінчастій підставці, що означає Голгофу. Зліва та справа від нього спостерігаємо прорисовані церковнослов`янські кириличні літери «И» та «Х», що означають «Ісус Христос».

Поряд з хрестом є зображення нібито хреста, обрамленого в арку. Насправді семантика та сюжет символізують стилізоване вікно або двері входження до раю. Нижче цих символів знаходиться двоступінчаста, висічена у скелі ніша. Вона призначалася як підставка до лампадки, молитовника та інших предметів і речей християнського культу. На першій сходинці цієї ніші прослідковується нечіткий кириличний напис, але з якихось причин він стертий. Тут можна прочитати лише першу літеру – «Г» або «Б». На протилежній, правій частині входу до печери є зображення ще одного хреста з невеликими чотирикутникоподібними перемичками на кінцях рамен.

Аналізуючи семантику наскельних християнських символів, можна ствердити, що тутзнаходилася печерна келія монаха-самітника. Пов`язана вона з культом святого Онуфрія. Його культ був поширений у Галичині в період пізнього середньовіччя. Функціонування цього скита припадає у хронологічних межах на ХV-ХVІІІ ст.

Зовсім несподіване, сенсаційне відкриття зроблене лише нещодавно. Ретельно досліджуючи цей грот, автору вдалося виявити у ньому давньогерманські рунічні написи. Так, при вході до печери виявлено три руни. Перша Еваз (у транскрипції означає латинський звук «е»), друга Хаггал («х»), а наступна – Вуньйо («w»). У поєднанні цих рун читається «ehw», що з давногерманської «ехва» або «ахва» означає «річка». Окремі рунічні знаки виявлені в печері. Так, біля зображеного грецького хреста та символічних дверей входження до раю є вибита руна Науд (перекладається як «нужда», у транскрипції означає звук «n»). У ритуально-магічному значенні вона символізувала примушування та вирішення проблем.

Під час висікання у скельній породі двоступінчастої підставки-ніші середньовічним монахом частково знищена верхня частина руни Тейваз («тюр», фонетичний звук «t»). Вона означала символ війни.

Ледь далі знаходиться руна Алґіз («лось», фонетичний звук «r» («z») – вона є символом захисту від злих сил. Під нею висічена руна Дагаз («день», фонетичний звук «d») – відображає гармонійні зміни.

На правій, протилежній частині входу до печери зображено руну Гебо («дар», фонетичний звук «g» або «у»). Ця руна символізує любов.

За п`ять метрів південніше до печери є природні геологічні утворення, схожі на прямовисні стели. На одному з них теж простежуються рунічні знаки. Так, на крайній лівій частині стели вибито дві руни Іса («лід», «вода», фонетичний звук «і»). Ця руна означає, що ті чи інші обставини зберігалися у подальшому виді. На правому краї стели є зображення (як і в печері) руни Науд, під якою читається слово «fui». Перша руна Феху («скот», «майно», фонетичний звук «f»). Вона була пов`язана з фінансами і використовувалася для вирішення проблем такого роду. Наступна – Уруз («зубр», фонетичний звук «u») – руна сили, упевненості в собі. Наступна руна Іса. Поки що значення цього слова встановити не вдалося.

Друга лінія знаків зображує руну Іса, потім – Лаґус («озеро», фонетичний звук «l»). Вона мала значення для підсилення інтуїції та передчуття. Далі йдуть нечіткі зображення, у кінці яких висічена руна Іса.

На третьому ряді спостерігаємо руну Іса. Те саме спостерігаємо у четвертому ряді – тут лише прочитується руна Уруз, далі написи важко прочитати.

За трикутникоподібною стелою є інша, конусоподібна, але значно менших розмірів. На ній вдалося простежити руну Феху скандинавського, так званого «наметового» типу. Жаль, проте обидві стели з плином часу під дією дощу, снігу та вивітрювання піддалися сильній ерозії. Тому в більшості випадків залишилися на сьогодні нечіткі і прочитати їх неможливо.

Варто зазначити, що рунічне письмо – це алфавіт, який застосовувався у германців з ІІ-ІІІ ст. до пізнього середньовіччя. Склад цього алфавіту та саме написання рун з часом мінялося. Розрізняють старші або загальногерманські

руни (до ІХ ст.), куди входило 24 знаки, та молодші (скандинавські), які зазнали модифікації рунічного письма («пунктовані», «безствольні», «дальські»). Скандинавська руна «наметового» типу Феху саме зображена на конусоподібній стелі. Всі решта відносяться до старших рун у печері з Угриня та на стелі. Написання їх попередньо можна датувати між ІІІ-ІХ ст.

У перекладі із давньоскандинавської «run», давньонімецької «runa» вони пов`язані з германським коренем «ru», готським «runa», що означає «таємниця», а також з давньонімецьким «runen» (у теперішній мові «raunen»), означає «таємниця шептати». Тому давні германці використовували руни не лише як засіб письма, а й надавали їм містичних властивостей, що часто застосовували у магії, чаклунстві, ворожінні.

У такому випадку простежується поєднання певних магічних закодованих слів та символів, що має сакральне значення. Тому пам`ятка з Угриня є унікальною, що не має собі аналогів не лише у нас, в Україні, а й на території Східної Європи. 

Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ, археолог.

Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ

Джерело  - "Тернопільський Тиждень"

Бортні промисли та бджільництво на Русі

Ділянка землі з більшою або меншою кількістю бортей називалася бортною землею, бортними угіддями або бортним ухожаєм. Бортью називалася іноді і частина лісу, де були бортні дерева. Величезні ліси і луки в ряді районів створювали сприятливі умови для розвитку дикого або бортного бджільництва. Про заняття бортництвом у древній Русі ми маємо ряд вказівок в письмових джерелах, як своїх, так і іноземних, в яких мед і віск-основні продукти бортництва - неодноразово згадуються починаючи з Х століття. Так, у 945 р. князь Ігор, відпускаючи грецьких послів, обдарував їх «скорою і челяддю і воском». У 946 р. за наказом княгині Ольги древляни варять багато меду для учасників тризни по вбитому князю Ігорю. Древляни говорили княгині Ользі, що вони раді давати данину «медом і скорою». Святослав в 969 р., збираючись перенести центр своєї землі в Переяславець на Дунаї, оскільки туди сходилися «вся блага» з різних місць, перераховує, що з Русі на Дунай надходили «скора і віск, мед і челядь». Арабський письменник Х в. Ібн-Даста пише про слов'ян: «З дерева вони виробляють різновид глеків, у яких знаходяться у них і вулики для бджіл і мед бджолиний зберігається». Інший письменник Ал-Бекрі (помер у 1094 р.) повідомляє про слов'ян: «Напої ж їх в хмільні  виготавляются з меду». Такі приклади легко помножити, так як звістки не тільки Х століття, але і більш пізні рясніють згадками про мед, воску, медової данини, бортях, бортні угіддя, бортні селах і т. п.

Бортне дерево

Про наявність бортництва на Русі розповідає також археологічний матеріал. При розкопках поселень і курганних могильників зустрічаються медорізки - спеціальні знаряддя для виймання меду і залізні древолазні шини. Бортництвом слов`яни займалися повсюдно. За письмовими джерелами виявляються райони з найбільшим розвитком цього промислу. У Новгородській землі виділяється район Старої Ладоги, куди князі відстоювали право посилати свого медовара - «а в Ладогу ти княже, слать осетрьник и медовара по грамоте отца твоего Ярослава», домовлялися новгородці з тверським князем Ярославом Ярославичем в 1266 р.. У Смоленській землі, судячи з грамоті Смоленського князя, Ростислава Мстиславича 1150 р., в деяких місцевостях особливо було розвинуте бортництво. У грамоті згадуються села Бортниця і Ження Велика. Перша назва пов'язана з Бортниками - фахівцями у бортних справах, друге ж відбувається, очевидно, від «жень». Слово «жень» В. Даль пояснює як лазиво, причандалля для лазіння на борті, видобутку меду. Навіть сучасна назва селища в Смоленської області Добрі Бджоли також вказує на розвиток бортних промислів у минулому. Цим же славилися і околиці Торопця, що був центром волості, так як з нього стягувалася на користь князя данину медом. Значно розвиненим були бортні промисли у Муромо-Рязанській землі, а також у центральній частині межиріччя Оки і Волги. Джерела постійно згадують борті, бортні ухожьї, які знаходилися в цих місцях. Тут зосереджувалися великі бортні угіддя в руках князів і монастирів в ХIV-ХV ст.Бортництвом займалися всюди, воно становило одне з підсобних занять населення села, і борти перебували у власності смердів. У «Руській Правді» згадується борть смерда, яка так само, як і князівська борть, ставиться під охорону закону: «А в княжии борти 3 гривны, либо пожгут, албо издерут, а в смерди дві гривны».Найпримітивніше бортництво полягало в тому, що чоловік відшукував у лісі за різними ознаками дуплисті дерева, населені бджолами. Здебільшого це були старі дерева з грибними наростами на корі, що вказувало на порушену гниттям серцевину. У таких деревах найчастіше перебували дупла з бджолами. Той, хто знайшов таке дерево, ставив на ньому свій знак власності - знамено, або ж - "бортний знак", і дерево відтепер вважалося вже його власністю. Це право охоронялося «Руською Правдою»: «Аще кто борть разнаменаеть, то 12 гривне продажи».

Руноподібні бортні знаки бортних ухожаїв у Рильському повіті, відзначені у писцовій книзі по Рильську 1627-28 рр.

Бортні знаки

Наступним етапом у розвитку бортництва було пристосування природних дупел для бортей, а потім і облаштування штучних бортей. За етнографічними даними відомо, що для цього вибирали дерева, діаметром близько 60 см і більше. З дерев надавали перевагу сосні, липі, дубам, в'язам, тополям і вербі, так як в них охочіше селилися бджоли, особливо в перших трьох породах дерев. Дупло видовбують на висоті 6 метрів і більше від поверхні. Борті вироблялися, очевидно, на деревах з південної сторони, як це робили донедавна в Естонії. На одному дереві могли робити дві і три борті, розташовані одна над одною. Спочатку продовбували отвір прямокутної форми завдовжки близько 60 см, а потім вже поглиблювали і розширювали борть всередині. Для вльоту і вильоту бджіл у борті робилися невеликі наскрізні отвори. Вхід в дупло-борт зачинявся дерев'яним бруском, а поверх накладалися ще дерев'яна дошка для кращого прикриття отвору. Так донедавна робили білоруси. Розміри бортей і способи прикриття отвору, льотки кілька розрізнялися в окремих районах. Можливо, що і в Х-ХIII ст. на Русі в кожній області борті мали свої особливості. У нас немає жодних вказівок щодо того, чи робилися в той час будь пристосування для бджіл всередині видовбаної борті. До недавнього часу у верхній частині дупла або штучно зробленою борті уздовж стін вертикально встановлювалися прутики, притиснуті обручем, а потім зміцнювалися поперечні планки або прутики, або ж зміцнювалися одні тільки поперечні планки.Подальший розвиток бортного бджільництва виразилося у розвиток вуликів-колод, які встановлювали в лісі на деревах. У Новгородській землі замість колод виготовлялися спеціальні луб'яні кузови, які підвішували на деревах. «Да в том ухожае борти ему себе и иные делати и кузовы ставить в тот же оброк», записано в Новгородському Писцовій книзі під 1500 р. Потім колоди стали ставити недалеко від житла, щоб легше було доглядати і доглядати за бджолами, щоб вони перебували під кращим захистом від ведмедів та інших шкідників бджіл. Установка колод поблизу житла була, певною мірою, переходом до пасічного бджільництва, про який в письмових джерелах говориться лише з другої половини XIV ст. Бджоли і пасіки від цього часу починають згадуватися в документах, що відносяться до південної і західної Русі. У грамоті 1361 король Казимир підтверджує права Ходка Бибельского на володіння в Червоній Русі маєтками з різноманітними угіддями, в тому числі «і з Дуброва, і з лісом, і з бортмі, і з бджолами ...». У купчої 1400 р. на проданий маєток у Червоній Русі згадуються пасіки. У Новгородських землях приручення бджіл і перехід до штучних вуликів відоме з ХV ст. У джерелах цього часу згадуються вже і вулики: «а у бджіл вулик і їх бортей з меду полов'е ...», «з меду вуликове і з бортей підлог».Можливо, що пасічне бджільництво на Русі з'явилося значно раніше, ніж вказують джерела. При розкопках Райковецької городища були виявлені дерев'яні дошки із залишками сот, на підставі чого можна робити висновок про існування бджільництва з вуликами ще в домонгольський період. Принаймні вони були поширеними в українських землях. У всякому разі, якщо і було пасічне бджільництво в древній Русі, то широкого поширення в домонгольський період воно не отримало. Навіть у джерелах ХV-ХVI ст. борті і бортні угіддя згадуються значно частіше, ніж пасіки і бджоли. У мордовських же землях, де здавна займалися бортництвом, перехід до пасічного бджільництва намітисвя лише у ХVI в. Отже, в період Х-ХIII ст. переважною формою видобутку меду було бортництво, тобто отримання меду від диких бджіл.Восени, в період збору меду (так званий «медолаз»), власники бортей вирушали в ліс за медом. Щоб підійматися на дерева за видобутком меду і для видовбування бортей і для пристрою штучних бортей користувалися спеціальними пристосуваннями. Серед археологічного матеріалу зустрічаються предмети, відомі в літературі під назвою древолазних шипів. Вони являють собою невеликі скоби, завдовжки 3-6 см. з припаяними вістрям пірамідальної форми. Кінці скоб в більшості випадків заходять один на інший. Такі скоби можна поділити на 3 групи:1) скоба у вигляді вузької пластинки, кінці якої зігнуті і заходять один на інший, вістря знаходиться посередині пластинки;2) скоба у вигляді широкої пластинки, один кінець якої прямої, а інший закруглений, вістря розташоване посередині пластинки (Мал. 8-4);3) скоба у вигляді овальної платівки, що переходить у вузькі зігнуті кінці, вістря розташоване посередині пластинки.Ці предмети цілком могли прикріплюватися ременями до постолів, щоб легше було піднятися на дерево. Древолазні шипи знаходять під час розкопок археологічних пам'яток Х-ХIII ст. і більш пізніх. Вони знайдені в курганах Гньоздовського могильника, у володимирських курганах, на Стерженькому містечку (представлявшем поселення сільського типу), на Серєнському городищі, у Новгороді та в інших місцях. Крім вищеописаних, на Русі вживалися і більш удосконалені древолазні шипи.

Древолазні шипи і медорізка: 1,2 - Переяслав Рязанський; 3 - з кургану у Владімірській обл.; 4 - Новгород; 5,6 - з Гньоздовских курганів Смоленської обл.; 7 - Калузька обл.

З розкопок під Переяслав-Рязанським у 1954 р. до Рязанського музею надійшов залізний предмет у вигляді овальної решітки з шинами і двома петлями. Довжина його становила 12 см (з петлями 15,5 см), що відповідає ширині лаптя, так що ця річ цілком могла прив'язуватися до ноги (Мал. 8-1, 2) [25]. Слід підкреслити, що в Рязанській землі бортництво було розвинене з давніх пір і знахідка такого древолазного обладнання у цих місцях цілком закономірна. Необхідно зупинитися ще на одному типі древолазного шипа, виявленого при розкопках одного з володимирських курганів. Він складається із залізної пластини шириною близько 1 см і завдовжки 11 см з вістрям в середній частині. Кінці пластини зігнуті петлями у внутрішню сторону. Разом з петлями довжина становить 12,5 см. У петлі просовувати ремінець, яким це знаряддя міцно прив'язувалося до лаптів.Крім спеціальних древолазних шипів, на Русі користувалися, очевидно, і іншими пристосуваннями. У недавньому минулому у народів, що займалися бортництвом, практикувалися пристосування, подібні між собою. У Білорусії таке пристосування називалося "лiэзиво". Воно складалося з мотузки довжиною в 5 метрів і невеликої дощечки. Обв'язавши себе в попереку мотузкою, бортник обхоплював іншим кінцем мотузки стовбур дерева і міцно зав'язував її. Спершись ногами в стовбур дерева, він перекидав мотузку вище; потім, підводячись і все вище перекидаючи мотузку, чоловік піднімався на потрібну висоту, де для сидіння прив'язувалася дощечка. Башкири замість мотузки вживають ремені шириною в 5 см, сплетені з вузьких ремінців або лика. На висоті близько метра робити дві зарубки для ніг. Бортник ставав на ці карби і, обхопивши себе ременем в попереку, зав'язував на цій висоті ремінь, потім, впершись у нього спиною, вирубував нове поглиблення для однієї, а вище - для іншої ноги. Перекидаючи ремінь і роблячи нові зарубки, бортник піднімався до бажаної висоти. Замість дощечки для сидіння башкири прив'язують до дерева дощечку для ніг. Про користування на Русі подібного роду древолазним обладнанням є вказівка ​​в повісті про запровадження християнства в Муромі, де говориться, що в язичницькі часи «по мертвим ремінна плетіння древолазная з ними в землю потребающе».Якими знаряддями користувалися на Русі для виготовленням бортей, точно невідомо. Під Вщижами був виявлений вузьколезову сокиру довжиною 36 см, яку, за аналогією з мордовськими сокирами Х-ХV ст., можна вважати спеціально призначеними для видовбування бортей.Однак подібної форми сокир на досліджуваної території більше виявлено не було. Здається, для цієї мети вживали звичайні лісорубні сокири, насаджені на довгі держаки,  і тесла, як це мало місце в недавньому минулому в ряді районів, населення яких займалося бортництвом. У Білорусі, крім згаданих вище знарядь для видовбування бортей, вживали ще скобель, буран, пешню, лопатень і циркуль, в Башкирії - сокира, тесло з увігнутим лезом і скобель.Мед виймали з бортей за допомогою спеціальних знарядь, так званих медорезік, відомих за знахідками в курганах і городищах, наприклад, у кургані поблизу с. Хізово Рогачевського району Могильовської області, в кургані в с. Дубенково і поблизу села Бельчіци під Полоцьком, в розкопках і в інших місцях. Цікаво відзначити, що медорізки, знайдені в таких віддалених один від одного районах, дуже подібні між собою. Це маленькі трапецієподібної форми залізні лопатки з колінчастого рукояткою, що вставляється в дерев'яну рукоятку. За формою і величиною медорізки за виглядом дуже близькі до сучасних бджолярських ножів. Крім медорізок, могли користуватися і звичайними ножами.Вирізані щільники з медом, ймовірно, складали в дерев'яне відерце, прив'язане до поясу бортника. Зібраний мед зберігався в дерев'яних відрах, колодах, лукнах, глиняних глечиках і горщиках, а великі запаси - в бочках. Залізні обручі і дужки від дерев'яних відерець неодноразово зустрічаються в курганах. Розміри відерець, судячи за обручами, були невеликі, в середньому діаметр обруча дорівнював 18 см, при ширині близько одного сантиметра. Зустрічаються дерев'яні відерця переважно в курганах радимичів, дреговичів і древлян. В. В. Завітневич при розкопках кургану в Мінській області знайшов залишки відра, краї якого були оброблені срібними визолоченими бляхами і одна з таких же блях знаходилася на дні. Зрідка обручі з дужками зустрічаються і в інших місцях.
Про звичай ставити мед в курганах є ряд вказівок письмових джерел, які свідчать про широке вживанні меду і хмільних напоїв, приготованих з нього. Спочатку мед як напій вживали на різних язичницьких святах, а потім і християнських. Ще княгиня Ольга, задумавши влаштувати тризну по вбитому Ігорі, наказала древлянам «так прилаштувати меди многі в граді ід ж убісте чоловіка мого да плачу над труною його і створ тризну мужеві своєму. Вони ж то почувши с'везоша меди багато зело і в'зваріша ». Князь Володимир у 996 р., поставивши церкву Преображення в м. Васильєві в пам'ять позбавлення від печенігів, наказав варити мед; «постави церква і створи свято великий варя 300 провар меду і с'зиваше боляр своя й посадники старійшини по всім градом і люди многі і роздам убогих 300 гривень ». Після повернення до Києва Володимир «повеле прістроіті кола і в'складше хліби, м'яса, риби, овощь разлічвиі, мед в бчелках, а в інших квас, возити по місту в'пращающім, де болніі і ніщь НЕ моги ходити тим раздваху на потребу». Відомо, що ченці Києво-Печерського монастиря вживали іноді мед на подаяння убогим. Мед як продукт харчування, який містить велику кількість цукру, безсумнівно мав на той час велике значення. Його могли зберігати як в очищеному від воску вигляді, так і разом з вощиною. За етнографічними даними, мед очищали шляхом проціджування через решето, в якому залишалася цінна вощина і інші домішки. Чистий віск отримували за допомогою перетоплювання. Найдавнішою формою очищеного і перетопленого воску був коло - тобто круглий брус воску, як і зараз. За визначенням А. В. Арциховського, на одній з мініатюр Радзивилівського літопису в сцені прийому князем Ігорем грецьких послів зображені три кола воску, що лежать на столі.Відомо, що в Новгороді віск продавався колами на вагу («пуд Вощанов»). Продавався віск і неочищений, так званий віск-сирець. Новгород вів велику зовнішню торгівлю воском, які надходили зі Смоленської, Полоцької та інших земель. У статутній грамоті 1 134-1 135 рр.. новгородського князя Всеволода Мстиславича, даної церкви Івана на Опоках, визначені розміри мит, що стягуються з кожного Берковцях воску (бруківці дорівнює 10 пудам), що зважується в притворі церкви. З збираної суми частина призначалася князю, служителям церкви та іншим особам. На підставі цієї грамоти Н. Аристова зроблені підрахунки, що для отримання 95 гривень срібла, які йшли різним особам і на утримання церкви, вимагалося зважити не менше 23 750 пудів воску. Величезний вивіз воску свідчить про значний розвиток бортні промислу.Слід взяти до уваги, що багато воску залишалося на Русі і для внутрішнього вживання. Мед і віск були предметами і внутрішньої торгівлі. Відомо, що в 1170 р. в Новгороді пуд меду коштував 10 кун. Величезні запаси меду і воску зосереджувалися в руках князів, монастирів і бояр. Так, в погребах князя Святослава в 1146 р. зберігалося 500 Берковцях, тобто 5000 пудів меду. Безсумнівно, що такі величезні запаси меду були отримані не стільки зі своїх бортних угідь, скільки в якості данини. За грамоті Смоленського князя Ростислава відомо, що з Торопця стягуватися один бруківці меду, тобто 10 пудів, що входили до складу уроку. У 1289 р. князь Мстислав встановив у Берестя збирати данину з сільських жителів: «зі ста по дві лукне меду». Навіть у ХV-ХVI століттях мед в ряді місцевостей становив значну частину данини, що надходила князям. Дань медом стягувалася не тільки з сільського населення, що займалося бортництвом в якості побічного заняття, але і з осіб, виключно промишляли цим заняттям. З повісті про Муромском князя Петра і дружині його Февронії дізнаємося, що батько і брат Февронії, селяни з села Лисково Рязанської землі, були бортники: «яко батько мій і брат древолазци суть, в лісах мед емлют від Древа; брат же мій і нині на таке діло иде, і яко ж лізти на дерево у висоту через ноги зріти до землі, мислить аже б не урватіся з висоти, ще хто урветца - сей живота гонзнет ». Як видно з цієї розповіді, заняття бортні промислом було не легким і не безпечним для життя.Прибутковість Медового промислу змушувала власників дорожити бортями, які нарівні з іншими угіддями (ріллею, луками і т. п.) були предметом користолюбства з боку феодалів. В їх руках все більше зосереджувалися величезні земельні володіння з різними угіддями, в тому числі і бортні. Митрополит Климент Смолятич у ХII в. пише: «так тобі скажуть про бажаючих слави, які приєднують будинок до будинку і село до села, ізгоїв і сяблов, борті й жни, ляда і старі ріллі».

Давньоруський меч

Меч - рубаюча і колюча зброя ближнього бою. Складається з клинка (зазвичай прямого і двосічного) і рукоятки, забезпеченою перехрестям та навершшям.

Бронзовий меч з'явився у ІІ тисячолітті до н. е. Найдавніші залізні мечі - рубаюча і колюча довгоклинкова (до 1,5 м.) зброя з прямим двосічним клинком - на початку першого тисячоліття до н.е. - в 9-8 ст. до н.е. В більшості, їх довжина не перевищувала 70 см. Ефес меча складається з рукоятки, гарди (зазвичай типу хрестовини) і головки. У деяких мечів гарда може мати форму кола, а головка являти собою набалдашник. В якості додаткових елементів захисту руки окремі мечі мають дужки і лангет (невеликий щиток для захисту великого пальця). Рукоята зазвичай робиться з дерева і обплітає дротом (або виконується цілком з металу). Головка являє собою металеву кульку, яка може мати капелюшок (розклепаним кінець хвостовика). Хрестовини меча двоякого роду: прямі і з опущеними кінцями. Меч з хрестовинами другого типу найбільш придатні для рубання з коня. У процесі розвитку, в залежності і від оборонного озброєння, і від прийомів бою, форма меча змінювалася.

Конструктивно меч складався з широкого, двосічного, досить важкого клинка і короткої рукоятки (трена, крижа). Частини рукоятки називалися яблуко, черен та кресало (гард або дужка крижа). Кожна пласка сторона смуги називалася голомень або голомля, а вістря - лезом. На голоменях майже завжди робили одну широку або кілька вузьких жолобчастих виїмок. Перша називалася долом, а решта - долинами. Ці жолобки були призначені не для "кровостоку", як вважають у більшості, а для зменшення ваги меча та полегшення навантаження на руку.

З найдавеніших часів меч був привілейованим символом не просто вільного професійного воїна, але й своєрідним мірилом багатства та соціального статусу. Так, добрий меч коштував немало грошей, - нерідко - мало не цілого маєтку, а тому він був малодоступним для селян та простих городян. На наших землях він широко поширився у IX - XIII ст. в часи Київської Русі, і хоч його поступово витісняла шабля, меч як такий не зник із широкого вжитку у середовищі шляхти фактично до кінця XVI ст.

Меч з Орловщини з каролінзьким клеймом

Каролінзькі та слов`янські клейма

Мечі, типові для IX - X ст. зазвичай називаються мечами каролінзького типу, а для XI - XIII ст. - Романськими або капетінзькими. Довгий час вважалося, що до Східної Європи мечі європейських типів потрапили з варягами.
Однак, варто зауважити, що вже з поч. ІХ ст. Карл Великий забороняє полабським слов'янам вивозити з його держави мечі, торгівлю якими жваво налагодили слов'яни над Лабою. Як би там не було, у ті часи, як і завжди, поширення тієї чи іншої якісної зброї відбувалося з надзвичайною швидкістю і на великі відстані.
Відносно Русі, варто зауважити, що н аїї теренах були поширені мечі практично усіх типів, відомих у тодішній Європі, і відносно їх використання вона не поступалася головним європейським країнам. В той же час, вже у Х ст. руським дружинникам були відомі і східні мечі, поширені з VII в. у арабів, персів та індійських раджпутів не менше, ніж схожі з ними за формою каролінзькі у Західній Європі.

Значна кількість джерел стверджує, що вже у X ст. руси були знайомі з булатом і самі виготовляли мечі. Мусульманські сучасники, описуючи мечі русів, називали їх страшною зброєю. За їхніми словами, "руси постійно носять при собі мечі, бачать у них засіб до існування, єдиноборствують ними на суді, везуть їх на східні базари". Ібн-Даста писав: "Якщо у когось із них народжується син, то він бере меч, кладе його перед новонародженим і говорить:" Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, а будеш мати лише те, що здобудеш собі цим мечем".

Примітка:
Булат - (від перс. Пулада - сталь) булатна сталь, вуглецева лита сталь, яка завдяки особливому способу виготовлення відрізняється своєрідною структурою і виглядом («візерунком») поверхні, високою твердістю і пружністю. Узорчастість булатної сталі, пов'язана з особливостями виплавки і кристалізації. З найдавніших часів (згадується Арістотелем) використовується у виготовленні холодної зброї виняткової стійкості і гостроти - клинків, мечів, шабель, кинджалів та ін Булат виробляли в Індії (під назвою вуц), в країнах Середньої Азії та Ірані (табан, Хорасан) і Сирії (дамаск, або дамаська сталь). Вперше в Європі литий булат, аналогічний кращим старовинним східним зразкам, отриманий на Златоустівському заводі П. П. Аносовим у середині ХІХ ст.

На Русі виготовлення мечів було однією з найскладніших галузей металообробки. Фактично кожен клинок був шедевром наших зброярів, адже для кожної операції з його створення потрібен був окремий спеціаліст: для заготівлі металу, витягування смуг, полірування, загартування, заточення, виготовлення рукоятки, піхов... Для більш заможних після цих операцій меч переходив до рук ювеліра, які прикрашали цю страшну для ворогів штучну зброю.

Більшість мечів були нестандартними, і виконувавлись на замовлення під певного покупця. Середня довжина давньоруських мечів становила 80 - 105 см, ширина клинка коливалась від 4 до б см, товщина середньої частини леза 2,5 - б мм, вага 1 - 1/5 кг. Так, якщо довжина меча старшого дорослого дружинника, похованого в чернігівському кургані Чорна Могила - 105 см, то довжина меча похованого з ним юнака-джури складала 82 см.

Цінність меча була великою. Якщо спис і щит в Європі оцінювалися по 2 соліди, то меч і шолом - у 6 солідів. Ця ціна відповідала ціні 6 биків, 12 корів, 3 жеребців або 4 кобил.

Широкий попит серед дружинників і численні війни довгий час утримували цю продукцію на високому рівні виготовлення, завдяки чому по всій Європі та на Русі зокрема виникають численні ремісничі корпорації, які займали власні ринки збуту. Прискіпливе дослідження клинків цього періоду показало, що майже всі мечі таврувалися спеціальними надписами та знаками. Найстарішим і найпопулярнішим серед істориків є меч з кириличним підписом ремісника "Коваль Людота" (деякі читають ім'я як "Людоша"), виявленим неподалік Полтави. Варто зауважити, що в той час - у Х-ХІІ ст., таврування клинків іменами майстрів було відомим лише в трьох країнах: Німеччині, Київської Русі та Польщі. Дослідження ж підписів та знаків на мечах народило цілу історичну науку -клинкову епіграфіку.

Постійний попит на зброю цього типу породив на Русі  і впливові міжнародні корпорації торгівців зброєю. Вони і  купували, і продавали клинки і руського, і іноземного виготовлення. Цікаво, що у східних джерелах завдяки цим купцям була поширена фантастична думка про  мечі зі Східної Європи: "з Артанії (так в арабських джерелах називали частину Русі) привозили дивовижні мечі, які можна було зігнути навпіл, після чого клинок повертався до первісної форми". Однак, на думку спеціалістів, це явне перебільшення якостей цього металу. Ані на Заході, ні на Сході в той час подібної зброї не було.

Мечі носили у піхвах з дерева, металу та шкіри. За допомогою двох кілець, біля устя піхов, меч підвішувався біля череса, або на черезплічник (перев'язь), який надівався через ліве плече.


Історики зауважили на цікаву закономірність, передану в літописних мініатюрах: чим давніша зображувана подія, тим частіше зображені на ній мечі. Загалом на території Київської Русі на сьогодні знайдено понад 100 каролінзьких мечів і понад 75 романських. Це при тому, що у порівнянні з іншими видами озброєння меч (такими як спис, рогатина або ціп) - не найчастіша знахідка в похованнях.

Мечі, як і інша зброя князів та уславлених героїв, ставали символами поклоніння і навіть особливого культу. Їх зберігали в особливих місцях як мощі святих, або святі речі. Серед подібних меморіальних мечів можна згадати клинки псковських князів Всеволода і Довмонта, що зберігалися у Троїцькому соборі, або меч князя Бориса, який висів у спальні Андрія Боголюбського, а пізніше зберігався в одній із церков Володимира.